16 липня 1945 року світ уперше побачив ядерний вибух. 1 відкрило ядерну еру, а наступні десятиліття принесли потужніші версії атомних бомб, гонку озброєнь і появу нових ядерних держав.
Людство зіткнулося з необхідністю домовитися про те, як стримати поширення найбільш руйнівної зброї. Так у 1968 році з’явився Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)2. Відтоді його учасники кожні п’ять років збираються на оглядових конференціях — оцінюють, як держави виконували Договір упродовж попередніх років, і домовляються про подальші кроки щодо ядерного нерозповсюдження. Підсумком події стає фінальна декларація, в якій фіксують оцінку виконання ДНЯЗ і пріоритети на наступний цикл. Цей документ довго вважали головним показником успіху конференції, хоча через розбіжності між державами не завжди вдається його погодити.
Саме така конференція завершилася у травні 2026 року3. Як і , її учасники знову не досягли консенсусу4. Чи означає це, що система нерозповсюдження переживає кризу? І навіщо взагалі потрібні такі конференції? З’ясовуємо разом з експерткою з ядерної політики, аналітикинею Open Nuclear Network Валерією Хессе.
Навіщо про це говорити
Після 5 стало очевидно, що поширення ядерної зброї потребує міжнародного регулювання. Відповіддю на цю проблему стали переговори про створення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Вони проходили в середині 1960-х років у Женеві в межах Комітету 18 держав з роззброєння6. Чернетку майбутнього договору підготували насамперед США та СРСР, які тоді очолювали переговорний процес. Потім її обговорювали інші держави, а після доопрацювання документ винесли на підписання. Велика Британія також брала участь у завершальному етапі переговорів і стала одним із трьох депозитаріїв ДНЯЗ.
У 1968 році Договір відкрили для підписання, а в 1970 році він набув чинності7. До сьогодні ДНЯЗ залишається основою світової системи ядерної безпеки.
Він спирається на три ключові принципи, які називають стовпами. Перший — нерозповсюдження. Країни, які не мають ядерної зброї, зобовʼязуються не створювати й не отримувати її.
Другий — ядерне роззброєння. Держави, які вже володіють ядерною зброєю, беруть на себе зобовʼязання вести перемовини про поступове скорочення своїх арсеналів.
Третій — мирне використання атомної енергії. Усі учасники договору мають право розвивати ядерну енергетику й використовувати атомні технології в мирних цілях — наприклад, для виробництва електроенергії чи в медицині. Але за умови, що їхня ядерна діяльність перебуває під контролем Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), яке проводить інспекції та перевіряє, чи не використовуються ці програми для створення ядерної зброї.
ДНЯЗ розділяє держави на дві категорії: ядерні та неядерні. До офіційних ядерних зараховують ті, які випробували ядерну зброю до 1 січня 1967 року. Це США, Радянський Союз (після його розпаду правонаступницею стала Росія), Велика Британія, Франція та Китай.
Ядерну зброю сьогодні мають також Індія, Пакистан, Ізраїль і КНДР. Однак ДНЯЗ не вважає їх ядерними державами. Причина проста: Індія, Пакистан та Ізраїль ніколи , а КНДР підписала договір, але в 2003 році вийшла з нього8 і згодом провела ядерні випробування.
Країни, які відмовлялися від створення власної ядерної зброї, хотіли мати механізм, який би дозволяв регулярно перевіряти, чи виконують ядерні держави свої зобов’язання щодо роззброєння і чи справді працює режим нерозповсюдження. Тож ще під час переговорів у 1960-х роках до тексту додали вимогу скликати конференцію держав-учасниць, щоб оцінити, чи досягає договір своїх цілей.
До 1995 року ці конференції також були частиною процесу, який мав визначити майбутнє самого ДНЯЗу, адже спочатку його уклали на 25 років. У 1995 році держави вирішили продовжити дію Договору на невизначений термін9, а сам оглядовий процес зробили більш системним, запровадивши підготовчі комітети (Preparatory Committee, або PrepCom)10. Вони збираються раз на рік впродовж трьох років перед кожною конференцією.
«Перегляд Договору має два виміри. Перший — ретроспективний: країни аналізують, чи були виконані попередні зобовʼязання і якого прогресу вдалося досягти. Другий — перспективний: обговорюють, які кроки потрібно зробити впродовж наступного оглядового циклу», — пояснює Валерія Хессе.
Чотири тижні переговорів
Підготовка до оглядової конференції починається задовго до того, як делегації збираються в Нью-Йорку. Протягом трьох років, що передують події, держави щороку проводять засідання Підготовчого комітету, які по черзі відбуваються у Відні, Женеві та Нью-Йорку.
«Саме під час роботи підготовчих комітетів визначаються основні організаційні питання: формується порядок денний майбутньої конференції, узгоджуються процедури та інші аспекти її роботи», — пояснює Валерія Хессе.
Сама конференція триває чотири тижні. Після пленарних засідань основна робота переходить до трьох головних комітетів, які відповідають трьом «стовпам» ДНЯЗ: роззброєнню, нерозповсюдженню та мирному використанню ядерної енергії. Усі напрацювання зрештою надходять , який готує проєкт фінальної декларації.
Саме цей документ має підсумувати попередні п’ять років виконання ДНЯЗ і визначити пріоритети на наступний цикл. Для цього його повинні підтримати всі держави-учасниці. Однак досягти такого консенсусу дедалі складніше: у 2026 році погодити фінальну декларацію не вдалося.
Що стало каменем спотикання?
Під час минулої конференції, у 2022 році, фінальний документ заблокувала Росія через формулювання, які стосувалися безпекової ситуації на окупованій Запорізькій АЕС11. У проєкті декларації висловлювали занепокоєння військовою діяльністю навколо атомної станції, наголошували на необхідності збереження контролю України над ЗАЕС та підтримували зусилля МАГАТЕ із гарантування ядерної безпеки. Росія заявила, що такі формулювання є «політизованими», і відмовилася підтримати документ.
Також делегат від Росії засудив Конференцію, яка, за його словами, була «взята в заручники» «Україною та її спонсорами»11.
Натомість цього року розбіжності серед делегатів виникли одразу з кількох ключових напрямів. І жоден із них не вдалося повністю узгодити.
«Уже в середині другого тижня президент Конференції після консультацій із державами та політичними групами представив перший проєкт фінальної декларації. За його словами, це вже був компромісний текст. Від самого початку було зрозуміло, що існує багато чутливих питань, які можуть завадити досягненню консенсусу, тому формулювання намагалися максимально збалансувати. Попри це, документ пережив чотири редакції. Але навіть останню президент вирішив не виносити на затвердження», — пояснює Валерія.
Експертка наголошує: слова До Хунг В’єта про те, що його метою було зробити всіх «однаково незадоволеними»12, дуже добре передають нинішню природу дипломатії в межах ДНЯЗ. Адже успішний підсумковий документ зазвичай вимагає від усіх держав прийняти певні формулювання, які їм не подобаються, заради збереження ширшого консенсусу.
«Утім пояснювати провал конференції лише відсутністю консенсусу було б надто спрощено. Насправді він відображає глибші розбіжності між державами», — додає вона.
Тож які питання виявилися найбільш суперечливими?4
Ядерна програма Ірану. У четвертій редакції проєкту фінального документа висловлювалося серйозне занепокоєння тим, що Іран досі не розв’язав усі питання, пов’язані з виконанням своїх зобов’язань перед МАГАТЕ. Також зазначалося, що країна не повинна прагнути до розробки чи набуття ядерної зброї.
Іран же категорично заперечував, щоб його виокремлювали в документі. Водночас він вимагав жорсткішого засудження атак на свої ядерні об’єкти13.
Як Іран опинився на межі створення ядерної зброї?
«Насправді ця суперечка відображала ширшу проблему: держави не змогли знайти баланс між двома принципами — забезпеченням режиму нерозповсюдження та захистом мирних ядерних об'єктів під час конфліктів. Для США пріоритетом було питання дотримання Іраном гарантій МАГАТЕ. Для Ірану — засудження атак на його ядерну інфраструктуру. Через цю суперечність навіть у фінальній редакції документа положення щодо гарантій Ірану не було погоджене», — додає Валерія Хессе.
Україна і захист мирних ядерних об’єктів під час збройних конфліктів. «Питання атак на мирні ядерні об’єкти було важливим, адже нині ця проблема стосується двох країн — України та Ірану — і водночас становить потенційну загрозу для будь-якої держави, що має ядерні об'єкти», — зазначає Валерія Хессе.
Україна наполягала на тому, щоб держави приділили увагу безпеці Запорізької АЕС та інших цивільних ядерних об’єктів у зоні бойових дій. У перших проєктах тексту декларації були конкретніші згадки про Запорізьку АЕС і принципи ядерної безпеки МАГАТЕ. Однак у пізніших редакціях ці формулювання стали значно загальнішими: залишилися лише згадки про атаки або погрози атак на ядерні об’єкти, що використовуються виключно в мирних цілях.
Таке розмивання, підкреслює експертка, демонструє проблему консенсусу. За її словами, більшість держав визнавала, що атаки на мирні ядерні об'єкти створюють серйозні ризики. Проте вони не змогли домовитися, як саме відобразити цей принцип у підсумковому документі, не повертаючись до суперечок навколо дій Росії в Україні, іранської ядерної програми та ударів по іранських ядерних об'єктах.
Росія вже неодноразово створювала безпрецедентні ризики для ядерної безпеки14 під час повномасштабної війни проти України. Зокрема, російські війська окупували Запорізьку АЕС, розмістили на її території військову техніку та особовий склад15,16, а в лютому 2025 року російський ударний дрон пошкодив захисний саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС17. Україна та МАГАТЕ неодноразово наголошували18, що такі дії створюють неприйнятні ризики для ядерної безпеки.
(Не)безпечне «Укриття». Що чекає на арку над четвертим енергоблоком ЧАЕС після російської атаки?
Відсутність прогресу щодо зобов’язань за статтею VI. «Багато держав, які не володіють ядерною зброєю, дедалі більше розчаровуються тим, що ядерні держави модернізують свої арсенали й дедалі активніше покладаються на ядерне стримування. Це підриває довіру до базової домовленості, на якій ґрунтується Договір», — зазначає Валерія.
КНДР. Цього року з проєкту фінального документа вилучили окремі формулювання щодо Північної Кореї. Це сталося вперше в історії оглядових конференцій ДНЯЗ.
«І це демонструє, наскільки складним став переговорний процес: навіть питання, які раніше не викликали значних розбіжностей, дедалі важче включити до документа, який мають погодити всі», — додає Валерія Хессе.
Ядерні випробування та норма Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). Цей документ19 забороняє всі ядерні випробування. Однак він досі не набув чинності, тому що його не ратифікували кілька ключових держав20 (зокрема США, Китай, Індія, Пакистан, Ізраїль, Іран, Єгипет, КНДР). Попри це, з кінця 1990-х років більшість країн добровільно дотримуються мораторію на випробування. Тобто виникла політична норма: проводити ядерні випробування — неприйнятно.
На конференції частина держав хотіла, щоб фінальний документ підтвердив існування цієї норми, а також аби він містив формулювання, що ДВЗЯВ має якнайшвидше набути чинності. Але не всі погоджувалися із цим.
«На мою думку, послаблення цієї норми стало б дуже небезпечним сигналом. Заборона ядерних випробувань — одне з найважливіших міжнародних обмежень, а їхні гуманітарні та екологічні наслідки добре відомі», — наголошує аналітикиня.
Окрім цього, учасники обговорювали гарантії МАГАТЕ, мирне використання ядерної енергії, а також роль ядерної зброї у військових союзах.
Чи справді фінальний документ — це головний показник успіху?
Традиційно успіх оглядової конференції оцінювали насамперед за тим, чи вдалося державам ухвалити підсумкову декларацію. Однак зробити це вдавалося далеко не завжди. Із часу проведення першої оглядової конференції фінальні документи ухвалювали лише п’ять разів — у 1975, 1985, 1995, 2000 та 2010 роках. Найчастіше причиною провалу ставали розбіжності щодо окремих формулювань або політичних питань, через які одна чи кілька держав відмовлялися підтримати текст.
«Сьогодні дедалі частіше звучить питання: чи достатньо лише цього критерію? І чи варто переглянути саме розуміння того, що вважати успішною конференцією?» — каже Валерія Хессе.
Вона підкреслює: ДНЯЗ залишається центральним елементом системи нерозповсюдження, але він існує не ізольовано. Навколо нього сформувалася ціла екосистема міжнародних домовленостей: контроль над озброєннями, гарантії МАГАТЕ, норма проти ядерних випробувань, рекомендації щодо фізичної ядерної безпеки, а також регіональні угоди, зокрема про зони, вільні від ядерної зброї21.
«Тому сьогодні успіх конференції дедалі частіше пропонують оцінювати ширше. Наприклад, за тим, чи вдалося державам чітко окреслити головні проблеми, визначити, де саме існують найбільші суперечності, й запропонувати можливі напрями подальшої роботи — навіть якщо ці ідеї залишилися лише у проєктах документів. На мою думку, якщо навіть без фінального документа ми краще зрозуміли, що відбувалося останніми роками, які проблеми накопичилися і над чим потрібно працювати в наступному оглядовому циклі, — це вже можна вважати успіхом», — міркує експертка.
Утім, за словами аналітикині, цьогорічна конференція виявила й іншу проблему.
«Майже до самого завершення держави переважно повторювали свої усталені позиції, а не шукали нові шляхи для компромісу. Пропозицій щодо того, як рухатися вперед, було небагато. І це, мабуть, один із найтривожніших сигналів», — додає Валерія.
Криза (не)розповсюдження вже почалася?
Провал консенсусу не спричиняє ядерну ескалацію безпосередньо. Але він відображає та підсилює умови, які роблять ризики ескалації серйознішими. Тобто зростає недовіра, слабшає контроль над озброєннями, погіршується комунікація між країнами, а ядерна зброя дедалі частіше використовується як інструмент стримування і політичного тиску.
Так само це не означає, що світова система нерозповсюдження перестала працювати. ДНЯЗ залишається чинним, а разом із ним — і механізми контролю МАГАТЕ, підкреслює експертка. Натомість ідеться радше про кризу довіри та політичної згуртованості.
«Якщо держави не можуть домовитися навіть на рівні, де всі були б “однаково незадоволені”, це свідчить про глибоку кризу довіри. Іншим чинником, який також підвищує ризики ескалації, є послаблення контролю над озброєннями. Цього року припинив дію договір СНО-ІІІ між США та Росією22. Водночас контроль над озброєннями залишається чи не єдиною темою, щодо якої “ядерна п’ятірка” ще може продовжувати дискусії. Але й тут існує багато каменів спотикання», — каже Валерія.
Як ядерна зброя США і Росії опинилася без контролю
Передусім арсенали ядерних держав суттєво відрізняються: у когось більше ядерної зброї, у когось менше; у когось є повноцінна ядерна тріада й більш диверсифікований арсенал, у когось — ні. Тому всі вони входять у переговори щодо контролю над озброєннями з різними вихідними умовами. Це й створює серйозну перепону для досягнення домовленостей.
«Попри це, питання контролю над озброєннями залишається наріжним і постійно повертається до порядку денного. На мою думку, найближчим часом ми побачимо ініціативи, які пропонуватимуть хоча б мінімальні кроки у сфері контролю над озброєннями та зниження ядерних ризиків. Це може стосуватися стратегічної й кризової комунікації, ядерного сигналізування тощо. Тут, до речі, важливу роль можуть відіграти дослідницькі інституції та громадські організації, які здатні запропонувати нові ідеї й проаналізувати, які саме можливості існують для просування цих напрямів», — переконана аналітикиня.
Водночас, наголошує Валерія, жоден із цих форматів не здатен замінити сам ДНЯЗ: «По-перше, це головний міжнародний договір, на якому ґрунтується режим ядерного нерозповсюдження. По-друге, це основний переговорний майданчик, де держави продовжують зустрічатися й обговорювати питання, які їх турбують».
