Як Іран опинився на межі створення ядерної зброї?

У 1950-х США підтримали Іран в межах програми «Атоми заради миру»³, зокрема подарували Тегерану реактор для розвитку ядерної енергетики. Чому Іран почав співпрацю зі Сполученими Штатами в мирній ядерній галузі? Якими були початкові цілі цієї програми?

Справді, саме США побудували перший дослідницький реактор у Ірані. У 1950-ті роки стало зрозуміло, що ядерна зброя почала розповсюджуватися. Знання, як її створити, стали дуже спокусливими для країн.

Програма «Атоми заради миру» виникла з ініціативи тодішнього президента США Двайта Ейзенгавера, щоб просувати мирне використання ядерної енергії та одночасно стримувати ядерне озброєння. Тобто щоб знизити ризик розповсюдження, було вирішено, що США ділитимуться мирним атомом для економічної стабільності інших країн — їм допомагатимуть будувати ядерну енергетику і контролюватимуть, щоб її використання залишалося на рівні мирного атому.

Іран був однією з таких країн. У 1967 році США надали Тегерану перший ядерний реактор і почали допомагати з ядерною енергетикою. До 1979 року, коли перемогла Ісламська революція, Іран і США мали доволі близькі відносини.

У 1975 році Іран погодився на співпрацю з Францією та Німеччиною. Вони домовилися будувати Бушерську атомну електростанцію. Вона так і не була закінчена: будівництво зупинилося через революцію.

Чи були у США вимоги до Ірану під час співпраці у межах програми «Атоми заради миру»?

Ця співпраця була прозорою. Дослідницький реактор не був потужним, лише 5 мегават, тому жодних вимог на той момент у США не було. Вони не лише побудували реактор, але й надали Ірану паливо для нього – збройовий збагачений уран. У 1970-х роках з'явилося питання щодо обмеження ядерної програми Ірану через активну ядерну політику.

Про вимоги стали думати пізніше, коли почали обговорювати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і МАГАТЕ як його частину. Тоді питання стояло так: зараз США допомагають країнам будувати АЕС, але не зможуть завжди контролювати всі процеси щодо прозорості, тому був потрібен якийсь документ, щоб зупинити на той момент розповсюдження ядерної зброї і контролювати ті країни, які вже мають доступ до ядерних технологій. Адже якщо ти маєш певні технології, рухатися до збройної ядерної програми простіше.

Як мирна ядерна програма Ірану перетворилася на збройну?

Усе змінила Ісламська революція, внаслідок якої в Ірані запанував ісламський режим. Іран до і після революції — це дві різні політичні країни. Чому вона сталася? Йдеться про сукупність факторів. Зокрема, режим шаха був просякнутий корупцією, а соціальна нерівність зростала. Втім одна з ключових полягає у тісному зближенні шахського режиму з Заходом, що для багатьох громадян виглядало як зневага до власних традицій і цінностей.

Іслам поділяється на течії: в Ірані більшість населення сповідує шиїзм, тоді як в сусідніх країнах переважають суніти. Після Ісламської революції Іран проголосив, що його новою метою є поширення ідей революції за межі країни. Йшлося насамперед про шиїтське бачення ісламу. Це викликало занепокоєння, зокрема у Саддама Хусейна, оскільки він був сунітом, а більшість населення Іраку становили шиїти. Він сприйняв це як загрозу своєму режиму — і невдовзі розпочалася ірано-іракська війна, яка тривала вісім років.

Під час Ісламської революції в листопаді 1979 року⁴ іранські студенти захопили⁵ американське посольство в Тегерані й узяли в заручники дипломатів. Цей інцидент серйозно вдарив по двосторонніх відносинах, Сполучені Штати не пробачили такого кроку. Відтоді у дипломатичних зв’язках обох країн почалася криза, США запровадили економічні санкції проти Ірану та фактично підтримували Ірак під час ірано-іракської війни.

Саме ця війна стала вирішальною у зміні мислення Ірану щодо зброї масового ураження. Коли почалася Ісламська революція, мирну ядерну програму Ірану згорнули: влада заявила, що це суперечить релігійним принципам держави, тож усі розробки припинили і питання про їхнє відновлення не порушували. Однак війна з Іраком показала Ірану, що боротьба йде не лише за політичний устрій, а й за виживання.

По-перше, Іран залишився практично сам на полі бою: США та їхні союзники запровадили проти нього ембарго на постачання зброї, що суттєво обмежило можливості Ірану підтримувати свій військовий потенціал. По-друге, Ірак під час війни застосував хімічну зброю⁶ проти іранських військових і цивільного населення. Міжнародна спільнота майже не відреагувала⁷ на ці порушення. Ці фактори спонукали Іран переосмислити своє ставлення до стратегічного озброєння. 

Під час цієї війни, на мою думку, Іран зневірився в міжнародних угодах, тому що Ірак в односторонньому порядку розірвав Алжирську угоду, яка регулювала кордони двох країн. Коли Ірак напав на Іран у 1980 році, він фактично анулював цю домовленість. 

Формально ядерна програма Ірану після Ісламської революції залишалася мирною. Проте вже тоді Іран почав налагоджувати таємну співпрацю з Пакистаном, зокрема, були укладені неофіційні домовленості щодо обміну ядерними технологіями. Існують докази⁸ того, що ще до 2002–2003 року Іран порушував умови Угоди про гарантії⁹ (англ. Safeguards Agreement¹⁰) з МАГАТЕ.

Збагачення урану саме по собі не заборонене Договором про нерозповсюдження ядерної зброї та іншими міжнародними документами. Але, коли йдеться про Іран, ця тема викликає тривогу. У чому полягає різниця між «легітимним» збагаченням і тим, яке викликає підозру?

Ключовий момент — рівень збагачення урану. Іран постійно заявляє, що його ядерна програма має мирний характер і не спрямована на створення ядерної зброї. Офіційна позиція Тегерана ґрунтується на релігійних принципах: зокрема, існує¹¹ фатва верховного лідера аятоли Хаменеї, яка забороняє виробництво ядерної зброї як несумісне з ісламом.

Проте міжнародне занепокоєння викликає той факт, що Іран збагачує уран до рівнів, які значно перевищують потреби мирної енергетики. Поки країна була учасником Спільного всеосяжного плану дій (СВПД), вона зобов’язувалась не збагачувати уран вище ніж 3,67%. Цього рівня збагачення достатньо для роботи атомних електростанцій.

Однак після виходу США з цієї угоди в 2018 році Іран поступово почав підвищувати рівень збагачення: спочатку до 20%, а згодом і до 60%. Це безпрецедентний крок: жодна країна, яка офіційно не володіє ядерною зброєю, не збагачує уран до такого рівня.

Технічно перехід від 60% до 90% (рівня, необхідного для створення ядерної боєголовки) — відносно нескладний: що довше працюють центрифуги, то вищий рівень збагачення досягається.

Чому Іран вдається до таких дій? Ми не можемо точно знати, що саме планує іранський уряд, однак існує певна логіка. З технічної точки зору, демонстрація здатності швидко досягти рівня збагачення, необхідного для створення зброї, може розглядатися як елемент тиску або засіб стримування.

Крім цього, Іран потрапляв під підозри, тому що будував секретні ядерні об’єкти, зокрема реактори, які не були задекларовані в рамках Угоди про гарантії МАГАТЕ. Коли країна створює ядерні об’єкти в обхід системи міжнародного нагляду, природно виникає питання: навіщо вони їй? Також МАГАТЕ виявило¹² докази того, що до 2003 року Іран не дотримувався положень Угоди про гарантії.

Важливо розуміти: технічно Іран не порушив Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, оскільки він не вийшов з цього договору, не передає ядерні технології іншим державам і офіційно не створює ядерну зброю. Тобто порушення стосуються саме Угоди про гарантії з МАГАТЕ, яка передбачає надання повної інформації про ядерні об’єкти та допуск інспекторів для перевірок. Іран довго обмежував¹³ доступ МАГАТЕ до окремих об’єктів, що викликало серйозне занепокоєння.

Окреме питання — Додатковий протокол¹⁴ до Угоди про гарантії МАГАТЕ. Це добровільний інструмент, який дозволяє МАГАТЕ отримувати розширений доступ до ядерної інфраструктури країн. Його підписання не є обов’язковим навіть для членів ДНЯЗ. Проте країни, які дійсно прагнуть довести мирний характер своїх програм, зазвичай підписують його. В Ірані довго не ратифікували Додатковий протокол, хоча тимчасово погоджувалися його застосовувати. Це обмежувало можливості МАГАТЕ проводити більш глибокі перевірки, коли виникала така потреба.

Зазвичай інспектори МАГАТЕ повідомляють конкретну країну про візит до певного реактора заздалегідь. Якщо країна ратифікувала Додатковий протокол, вони мають право наполягати на допуску до певного об’єкта за дві години, без будь-якого попереднього узгодження. У такому разі на цьому об’єкті вже неможливо щось приховати чи перемістити — на це просто немає часу.

Після підписання Спільного всеосяжного плану дій в 2015 році Додатковий протокол набрав чинності, але ситуація змінилася після виходу США з цієї угоди в 2018 році. Іран ще кілька років формально дотримувався своїх зобов’язань, однак з 2021 року МАГАТЕ втратило доступ до ряду об’єктів, тому що Тегеран перестав впускати на них інспекторів організації. Тобто під час дії СВПД усе було досить прозоро, але після виходу США з цього договору Іран поступово послаблював співпрацю з МАГАТЕ. 

Іран цікаво порівнювати з Північною Кореєю: обидві країни почали свій мирний ядерний шлях у 50-х і в 1967 році отримали перші дослідницькі реактори. Але Північна Корея — єдина країна, яка вийшла з ДНЯЗ і вже випробувала свою ядерну зброю. Іран, можливо, мав подібні амбіції, але обрав інший підхід — поступовий і обережний. Втім Іран розташований в іншому, більш нестабільному, регіоні. 

Спільний всеосяжний план дій, укладений у 2015 році, за яким Іран погодився обмежити свою ядерну програму в обмін на скасування санкцій, вважали проривом. Що стало ключовою причиною виходу США з цієї угоди? Чому вона розпалася?

СВПД містив багато пунктів, які обмежували ядерну програму Ірану і не давали країні переступити пороговий статус. Цей договір отримав чимало критики, однак важливо визнати: він працював, тож називати його провальним некоректно.

Найбільше критики стосувалося ракетної програми Ірану. Хоча вона й не така технологічно розвинена, як, наприклад, ізраїльська, втім вважається однією з найбільших на Близькому Сході. Її швидкий розвиток викликав занепокоєння не лише в Ізраїлю, а й у США. Були побоювання, що Іран може перейти до розробки ракет великої дальності, здатних досягати території США. Хоча такий сценарій наразі малоймовірний через обережну позицію Тегерана, ракети, здатні досягати Ізраїлю, вже є в наявності і їхнє застосування світ уже побачив. СВПД не обмежував ракетну програму Ірану.

Другий аспект — зняття санкцій. Це дало Ірану доступ до фінансових ресурсів, які, на думку критиків, Тегеран може використати для розвитку ядерної і ракетної програм, а також — підтримки проксі-груп у регіоні. Щоправда, зараз замість терміну «проксі» прийнято вживати такий термін як «вісь спротиву»¹⁵ (axis of resistance).

Мені здається, Саудівська Аравія була не дуже рада СВПД та розморожуванню санкцій не стільки через іранські ракети, скільки через нафту. Адже у випадку повернення Ірану на нафтовий ринок ціни на неї могли б значно впасти, спричинивши економічні втрати, перш за все для ОПЕК, насамперед Саудівської Аравії і також Росії.

У самому Ірані цей договір також активно критикували. Опозиція озвучувала таку риторику: «Ми віддали надто багато за надто мало». Іран вважав, що зробив значні поступки, тоді як США майже нічого не надали у відповідь.

Зрештою у 2018 році США під керівництвом Дональда Трампа вийшли з угоди. Його адміністрація просувала політику «максимального тиску»: жорсткі санкції, дипломатична ізоляція Ірану, підтримка союзників у регіоні. Коли адміністрація Джо Байдена намагалася повернутися до цієї угоди, нічого не вийшло, адже на той момент Іран був на піку своїх можливостей і мав недовіру до дипломатії.

Нещодавно з’явилися дані¹³, що Іран вже має достатню кількість збагаченого урану¹⁶, щоб виготовити ядерну бомбу. Наскільки це реально? І скільки часу це займе в технічному аспекті?

Найчастіше в аналітичних оцінках фігурує термін у шість місяців. Я вважаю, що ця оцінка найбільш реалістична. Подекуди трапляються припущення, що для виготовлення ядерної зброї Ірану потрібно до одного року. Це радше верхня межа.

Зробити це відкрито Іран не зміг би, процеси мали б відбуватися під землею, дуже повільно й обережно. Якщо, наприклад, на підземний об’єкт «Фордо» раптом починає з’їжджатись техніка, щось переміщують туди з інших об’єктів, це помітно. Крім того, сам процес складний і потребує точного розуміння, як усе має працювати.

Зараз озвучують припущення, що Іран міг би прискорено щось зібрати під землею на тлі активних атак Ізраїлю і США, але це сумнівна ідея. Не факт, що така «поспішна» збірка належно працюватиме. Та й виготовлення лише однієї ядерної бомби — не вихід: щоб мати реальний вплив, потрібно щонайменше кілька боєзарядів.

За останніми оцінками¹⁷, Іран мав достатньо збагаченого до 60% урану¹³, щоб виготовити приблизно 10 ядерних боєголовок. Збагачення пришвидшилося з осені 2024 року, коли ситуація з ізраїльськими відносинами у регіоні почала загострюватися. Це занепокоїло світову спільноту: що більше збагаченого до 60% урану, то більше можливостей зібрати бомбу — якщо перший екземпляр вийде невдалим, є запас матеріалу для наступних.

Отже, я б сказала, що країна підійшла дуже близько до можливості створення ядерної зброї.

Іран справді має намір виготовити ядерну зброю, чи збагачення урану радше є елементом стратегії стримування? Тобто кінцева мета країни — реально стати ядерною?

Іран переважно був прихильником того, щоб використовувати ядерну програму як засіб стримування. Коли вони почали збагачувати уран до 20%, це викликало занепокоєння світової спільноти, коли ж рівень збагачення досягнув 60%, міжнародна реакція була набагато гострішою.

Якщо ти хочеш бути пороговою країною, треба постійно підтримувати напругу. Це схоже на російський ядерний шантаж: коли застосував його кілька разів, ефект зникає. Тож потрібно постійно підвищувати ставки, аби супротивник вірив у реальність загрози й волів знизити напругу, повернутись до дипломатії. Саме таку логіку, схоже, обрав Іран.

Чому працює ядерний шантаж Росії

Іран почав збагачувати великі обсяги урану до 60% так швидко саме тому, що попередні сигнали більше не працювали. Хоча Іран ніколи відкрито не заявляв про намір створити ядерну зброю, навпаки завжди наголошував, що є учасником ДНЯЗу і підтримує виключно мирну ядерну програму. Проте на практиці вони завжди демонстрували: дивіться, у МАГАТЕ вже немає доступу, у нас підземний об’єкт, котрий ви не можете бачити і контролювати, ми виготовили ракету тощо. Вони підтримували певний рівень напруги і йшли вгору. Але зараз це вже не спрацювало. Що буде далі — велике питання.

Усе частіше з’являється припущення, що Іран може вже мати ядерну зброю. Якою є позиція фахової спільноти щодо цього питання? Можна перевірити наявність достовірних доказів, що Іран мав або має збройний компонент у своїй ядерній програмі?

Мені здається, якби Іран вже мав ядерну зброю, він би не був настільки активним у переговорах зі США. До того ж за всією ядерною діяльністю в Ірані дуже уважно стежать як американська, так і ізраїльська розвідки. Можна побачити за супутниковими знімками, що відбувається навколо підземних об’єктів. Тож якби наявність ядерної зброї вже була б фактом, це спрацювало б як стримувальний фактор, і навряд чи Ізраїль пішов би на прямі удари.

Серед академічної спільноти я не бачила серйозних припущень, що Іран уже володіє ядерною зброєю. Втім обговорюється те, що зараз він може намагатися максимально швидко зібрати щось на основі наявних матеріалів. Але, швидше за все, наразі країна зосередиться на відновленні пошкоджених і зруйнованих об’єктів. За останніми оцінками¹⁸, на відновлення Ірану знадобиться до пів року.

Звісно, є питання, чи існують ще якісь підземні об’єкти, про які ми не знаємо. Адже з кожним побудованим об’єктом Іран стає більш експертним. Наприклад, «Натанз» будувався над землею, але пізніше там з’явилися підземні споруди. Є припущення, що на «Фордо» можуть бути тунелі, розташовані трохи далі.

Але чи йдеться вже про готову бомбу? Думаю, ні. Це було б занадто радикально, і розвідка, ймовірно, вже мала б інформацію про це.

Наскільки взагалі можливо конвенційною зброєю зупинити чи суттєво сповільнити ядерну програму Ірану?

Повністю знищити неможливо. Можна хіба сповільнити її.

Нещодавно США застосували протибункерні бомби, які мали фактично знищити об’єкт «Фордо». Ця зброя здатна проникати на глибину до 60 метрів під землю. «Фордо» розташований на глибині 80–90 метрів, однак до руйнувань мала б призвести вибухова хвиля. Центрифуги — дуже тендітні та вразливі до вібрацій, тож вибухова хвиля мала б все знищити. Але цей об’єкт розташований у скельній місцевості, тож атака на нього не дала руйнівних результатів. Можливо, удар був завданий не зовсім точно.

Спершу Іран заявив, що пошкодження є, але вони незначні. Ця риторика цілком могла б бути стратегічним рішенням, щоб применшити масштаб атаки. Втім незабаром з’явилися дані розвідки¹⁹: справді є порушення, але вони гальмують ядерну програму тільки до шести місяців. Мені здається, не можна називати таку операцію успішною, якщо країна здатна відновити ядерну програму після подвійного удару за пів року.

Навіть якщо, припустімо, всі ядерні об’єкти Ірану будуть знищені, країна вже має знання, інфраструктуру (об'єкти зі збагачення урану; реактори на важкій воді, які виробляють плутоній; центр ядерних технологій, з дослідницькими реакторами та лабораторіями), мотивацію й політичну волю. Тобто вона все одно може відновити ядерну програму, і цей процес триватиме значно менше часу, ніж тоді, коли Іран лише починав шлях до нинішнього рівня розвитку технологій.

За теорією доміно, якщо одна країна отримує ядерну зброю, її сусіди можуть відчути загрозу і почати створювати власну, щоб не залишитися у вразливому становищі. Чи є передумови для такого сценарію на Близькому Сході?

Обов’язково. Саудівська Аравія неодноразово заявляла²⁰: якщо Іран стане ядерною державою, Ер-Ріяд піде тим самим шляхом. За наявності політичної волі та фінансових ресурсів, Саудівська Аравія цілком може реалізувати ядерну програму протягом року. Існують країни, які потенційно готові допомогти з технологіями. Наприклад, у минулому Пакистан уже відігравав роль неформального «постачальника» ядерних технологій. Північна Корея, ймовірно, теж готова до співпраці. Тому можливість для Саудівської Аравії — цілком реальна. Постає питання: якщо на Близькому Сході з’являться три ядерні країни (Іран, Саудівська Аравія та Ізраїль), що буде потім?

Загроза розповсюдження існує і в інших регіонах. В експертному середовищі говорять про Південну Корею: зараз вона під «ядерною парасолькою» США, але постійно перебуває в напрузі, маніпулює питанням того, чи дійсно можна повністю покладатися на американський захист.

У цьому контексті говорять і про Японію. Ситуація з озброєнням там складніша через потужне антиядерне ком’юніті — з історичних причин. Але технічно Японія має усе необхідне: зокрема, великі запаси плутонію з відпрацьованого ядерного палива.

Навіть у Європі, зокрема в Польщі, звучать голоси²¹ щодо необхідності створення власного ядерного арсеналу, однак в ЄС це значно складніше реалізувати, ніж в інших регіонах. Сам факт дискусій про необхідність володіння ядерною зброєю набуває значення.

На мою думку, першим чинником цих настроїв стала війна Росії проти України і пов’язаний із нею ядерний шантаж. Другий — нинішній конфлікт між Ізраїлем, США та Іраном. Усе це створює небезпечні тенденції.

Виникає багато питань навколо ДНЯЗу: якщо Іран вийде з договору, що буде з цим документом і з глобальним режимом нерозповсюдження? Це відкриті питання, на які поки що немає відповідей.

Як Україна позбулася ядерної зброї

Я впевнена, що ДНЯЗ переживе ядерний Іран — як свого часу пережив Північну Корею. Але чи зможе він витримати неконтрольований ланцюг розповсюдження ядерної зброї? Щодо цього я вже не така впевнена.

Наскільки ефективно МАГАТЕ сьогодні здатна моніторити іранські об’єкти?

Якщо говорити про реальний контроль, то з 2021 року доступ міжнародних інспекторів до іранських ядерних об’єктів вкрай обмежений.

Технічно Іран не вийшов із Договору про гарантії, тож формальний доступ зберігається. Але фактично він надається лише вибірково: якщо Іран хоче допустити інспекторів — він це робить, якщо ні, делегація повертається назад. Наприклад, МАГАТЕ взагалі не має доступу на об’єкт «Фордо». Оцінити навіть масштаби пошкоджень зараз неможливо. Додатковий протокол, який би давав ширший доступ, не діє. Тобто фактичний контроль мінімальний.

Парламент Ірану проголосував²² за обмеження співпраці з МАГАТЕ. Що це означає для міжнародного контролю над ядерними програмами?

МАГАТЕ — важлива і впливова організація, тому лише приклад Ірану не змінить загальної картини. Але це свого роду шантаж і відповідь. Щодо МАГАТЕ це також спосіб продемонструвати, що безпекові гарантії працюють не так, як очікувалося. Іран наголошує, що не мав наміру створювати ядерну зброю, а лише вів переговори зі США щодо ядерної програми, і у цей момент об’єкти, які перебували під гарантіями, були зруйновані. Це відповідь не лише для США, а й для Ізраїлю та МАГАТЕ.

Ще важливо, що за два дні до початку ізраїльської атаки МАГАТЕ оприлюднило⁹ звіт з оновленими даними про запаси збагаченого урану в Ірані. У ньому було використано термін «non-compliance». МАГАТЕ не вживало його майже 20 років, адже це — дуже серйозне формулювання у їхній документації. Якщо воно з’являється, це означає, що питання може бути передане до Ради Безпеки ООН і що вже може розглядатися введення нових санкцій проти країни.

Цей крок став певним сигналом і для Ізраїлю — своєрідним «зеленим світлом». Якщо міжнародна спільнота вже переходить на рівень, коли вона визнає загострення ситуації, Ізраїль побачив у цьому вікно можливостей. Саме тому Іран так гостро відреагував щодо співпраці з МАГАТЕ: не лише через саму атаку, а й через цей документ.

Через кілька днів після атаки Іран оголосив²³ про початок процедури виходу з ДНЯЗу. Наразі додаткових заяв про це не було. За умовами договору, країна має повідомити про свій вихід за 90 днів, і протягом цього періоду може змінити рішення. Це вже сталося з  Північною Кореєю: у 1993 році країна оголосила про вихід з документу, але на 89-й день зупинила це рішення, проте тоді вони вийшли з договору про гарантії МАГАТЕ.

Іран також може використати цей механізм як маніпулятивний інструмент, щоб тиснути на міжнародну спільноту. За останні дні немає ознак, що вони активно просувають цей процес: можливо, зараз у них інші пріоритети. Загалом Іран не є країною, яка часто погрожує виходом із ДНЯЗ. Він залишається учасниками всіх конференцій і підготовчих заходів за цим договором і постійно заявляє про свою відданість мирній ядерній енергетиці.