Боротьба з «атомною смертю»: яким був антиядерний активізм в Україні після аварії на ЧАЕС

Три-Майнд-Айленд (1979 рік), Чорнобиль (1986 рік) і Фукушіма (2011 рік) — це три найбільші аварії у цивільній ядерній галузі. Вони не просто породили занепокоєння атомною енергетикою, а й зробили її циклічною, зауважує історик Сергій Плохій. Адже після кожної з цих аварій падала кількість побудованих і запущених у експлуатацію реакторів¹.

Така тенденція торкнулася й України. До квітня 1986 року тут працювали чотири АЕС:

• Запорізька (тоді функціонувало 2 енергоблоки);
• Рівненська (2 енергоблоки);
• Южноукраїнська (2 енергоблоки);
• Чорнобильська (4 енергоблоки).
• Потужність деяких із них планували збільшувати, добудовуючи нові блоки. У цей час тривало спорудження Хмельницької АЕС. Перший атомний реактор на ній запустили через рік після чорнобильської аварії. Людей непокоїла велика кількість його позапланових зупинок, тож вони виходили на екопротести.

Також на території тодішньої Української РСР планували звести:

• Кримську АЕС;
• Чигиринську АЕС;
• Харківську АТЕЦ;
• Одеську АТЕЦ.²

Однак аварія на ЧАЕС примусила керівництво країни скоригувати плани. Сьогодні основними причинами катастрофи називають збіг низки недоліків у проєктах конструкції реактора та порушення правил експлуатації¹⁰. 

Загалом атомна енергетика — надійний спосіб виробництва електрики, якщо підходити до її використання з розумом і дотримуватися культури безпеки: на АЕС мають працювати всі бар’єри захисту та системи безпеки, а також — ліцензований персонал. Після кожної аварії системи безпеки атомних електростанцій покращувалися з урахуванням «уроків», отриманих від інциденту.

Сьогодні у світі на вустах зміни клімату — це ще один аргумент на користь ядерної енергетики, адже спалення викопного палива лідирує у використанні, загрожуючи викидами вуглекислого газу. Натомість частка сонячної та вітрової енергії — невелика і не зможе повністю замінити викопне паливо. АЕС, що належно працюють, мінімально впливають на довкілля й виробляють електроенергію в промислових масштабах з мінімальною шкодою екології. Їхня робота не залежить від пір року чи часу доби, і це забезпечує стабільну генерацію. Росії досі не вдалося знищити українську енергетичну систему, тому що більшу частину енергетики виробляють саме АЕС, по яких, на щастя, не завдають ударів. А після знищення кількох ТЕС частка електрики, яку виробляють АЕС, в єдиній енергетичній системі збільшується. 

Однак коли в твоїй країні вперше стається масштабна аварія, яка спричиняє величезний викид радіації, про переваги роботи АЕС ніколи думати.

«Певні обережні протести щодо будівництва атомних електростанцій почалися не в часи горбачовської “перебудови”, а трішки раніше», — розповідає історик Олег Бажан.

У мемуарах тодішніх партійних діячів та медійних згадках можна натрапити на інформацію про план збудувати атомну електростанцію на Закарпатті, однак у автентичності цих свідчень складно переконатися.

Головний редактор газети «Берегово» Михайло Папіш пригадував¹⁵, що чутки про ймовірне будівництво АЕС та роботи, які здійснювали будівельники у селі Береги, тривожили мешканців. Туристичний регіон з санаторно-курортними об’єктами, садами і виноградниками, до того ж виявився сейсмонебезпечним. Тож місцева влада надіслала до столиці «письмову мотивацію», що будувати АЕС на Закарпатті, неподалік сіл, де мешкає майже 30 тисяч громадян, недоцільно і небезпечно. Інформаційний портал «Новини Закарпаття» пише, що реалізацію «ядерного проєкту» в Берегах зупинили тодішні голова місцевого колгоспу Тиберій Антоник і перший секретар Закарпатського обкому Компартії Юрій Ільницький. З їхньої ініціативи на місце приїхав Петро Шелест, який сказав: «Там, де смачне вино, АЕС не буде!»¹⁶.

«Все-таки на Закарпаття всі ми їдемо відпочивати. Тоді була восьма п’ятирічка, з 1965 по 1970, вкладали великі кошти у будівництво заводів й фабрик і дійсно електричного струму не вистачало. Тому почалося будівництво атомних електростанцій», — пояснює Олег Бажан.

Однак у публічному просторі немає точних даних про те, як на спротив громадськості відреагували у вищому партійному керівництві, коли і за яких саме обставин припинили проєкт. 

Київ: протест дисидентів й розмови про відмову від всього ядерного у Верховній Раді

Після аварії на ЧАЕС екологічний рух поступово ставав на ноги, організовуючи публічні події. Активісти започатковували неурядові екологічні організації. У 1987 році запрацювала асоціація «Зелений світ», яка згодом почне незалежне громадське розслідування причин і наслідків чорнобильської катастрофи. Спершу діяльність асоціації була бурхливою: створювали районні та обласні осередки, організовували різноманітні екологічні заходи, публікували експертизи й адвокаційні програми, засновники асоціації балотувалися у народні депутати. Згодом активність «Зеленого світу» почала тьмянішати⁸. 

У 1990 році сформувалася Партія Зелених. У центрі її програми було «перетворення України на без’ядерну зону». Лідер партії Юрій Щербак називав програму партії породженою Чорнобилем і наголошував, що партія народжена «мужньою рішучістю боротися з атомною смертю». Питання енергетики піднімали Кримська асоціація «Екологія і світ», а також організації, у центрі діяльності яких були здебільшого політичні питання: Народний Рух України, Товариство української мови імені Шевченка².

Перша несанкціонована демонстрація у Києві відбулася на другу річницю аварії на ЧАЕС³. На Майдан Незалежності (тодішню площу Жовтневої революції) вийшли десиденти і «неформали». Переважно це були активісти «Українського культурологічного клубу» (УКК).

За словами Олега Бажана, у мітингу брала участь невелика кількість людей. «Його одразу розігнали. Швидше за все, про мітинг знала влада: нібито на людей, які гуртувалися, вже чекала міліція, тому саме тоді це не набуло резонансу, тогочасна преса це замовчувала. Учасники мітингу потрапили до міліцейських відділків. Серед них — лідер Українського культурологічного клубу, журналіст і дисидент Сергій Набока, а також Олесь Шевченко, який під час демонстрації почав читати уривки із Конституції РСР про те, що кожна людина має право на мітинг, зібрання, демонстрацію», — розповідає історик.

У центрі діяльності УКК були національний і правозахисний рух. У той час було практично неможливо відкрито говорити про політичні переконання, а щодо захисту довкілля люди менше боялися виражати власну думку: ця тема перебувала на вустах і не здавалася безпосередньо пов’язаною з політикою. Тож активісти організації вирішили використати Чорнобильську тему як привід, щоб «перевірити власні “ступені свободи”, подивитися, що дозволить нам влада».

Учасниця демонстрації Інна Чернявська-Набока пригадує⁴: щоб протестувальників не звинуватили у протиправних діях, до події готувалися ретельно і максимально відкрито: акцію обговорювали на засіданнях клубу, по телефону і на вулицях, тож поліція і КҐБ про неї знали. Члени УКК підготували плакати з написами «Геть АЕС з України», «Ні майбутнім Чорнобилям!», «АЕС — злочин проти людства!», «Дітям — жити!», «За без’ядерну Україну!».

У день демонстрації у чоловіка Інни (голови організації Сергія Набоки) був день народження, тож родина йшла на акцію, мов на свято. Біля підземного переходу, що поруч із Головпоштамтом, чоловіка потягнули в авто «люди в цивільному», так само забрали ще кількох членів клубу. Учасники акції, яким вдалося дістатися до місця проведення, піднялися на дерев’яні помости (ймовірно, це були трибуни для гостей, бо тривала підготовка до Першотравня) і розгорнули плакати.

«В перший момент нас було небагато, можливо, чоловік двадцять, але відразу звідусіль почали підходити члени і симпатики УКК або й просто перехожі, які побачили наші гасла, — пригадує Інна Чернявська-Набока. — Ми пояснювали мету нашої акції, більшість нас підтримувала, багато хто приєднувався. Зібрався чималий натовп: чоловік 100 на підвищенні, решта — навколо. Але доблесні органи теж не дрімали. Як виявилося, на Хрещатик заздалегідь були звезені працівники КҐБ і міліції, дружинники. Нас одразу оточили кремезні молодики в цивільному (міліції у формі було зовсім мало) і почали стягувати демонстрантів з “трибун”, видирати з рук і шматувати плакати».  

Акція тривала близько години: зрештою на підвищенні залишилося четверо жінок.

А через рік на екологічному мітингу на тодішньому стадіоні «Динамо» (нині — стадіон імені Лобановського) зібралося близько 10 тисяч учасників. Таку кількість людей неможливо було зупинити.

Питання щодо доцільності роботи АЕС в Україні неодноразово порушували народні депутати на засіданнях Верховної Ради: висловлювали як власні аргументи, так і зачитували листи від виборців. У травні 1990 року завідувач кафедри Львівського  державного університету ім. І. Франка Орест Влох озвучив звернення своїх виборців, які вимагали: 

1) Закриття Чорнобильської атомної електростанції. 

2) Відшкодування  Мінатоменерго СРСР збитків, завданих республіці аварією 1986 року. 

3) Виведення з підпорядкування Мінатоменерго СРСР атомних електростанцій, розташованих на території України, та підпорядкування їх новому Уряду України. 

4) Заборони розширення будівництва Рівненської та Хмельницької атомних електростанцій. 

Також виборці відзначили, що продаж електроенергії за кордон з території України вважають недоцільним⁵. Свої вимоги аргументували тим, що Україна «займає перше місце у світі по екологічних захворюваннях і дитячій смертності», а над українцями «зависла загроза нового нечуваного геноциду, що спрямований насамперед проти дітей, майбутніх поколінь нашого народу».

На одному з засідань Дмитро Павличко говорив: «Я  думаю, що нам потрібно перестати будувати нові реактори, нові комплекси, нові атомні електростанції на  Україні. Ми повинні припинити експлуатацію Чорнобильської атомної електростанції. Доки вона буде працювати, доти та зона ніколи не зможе очищуватися, вона буде  постійно дихати отрутою на всю Україну»¹³. 

Питання атомної енергетики кочувало з однієї сесії на іншу і викликало жваві дискусії, зокрема щодо альтернативи цьому виду енергетики. Так депутат першого скликання Григорій Подчос озвучив думку, що «скорочення видобувної промисловості, перехід на оброблюючу промисловість дали б нам можливість скоротити застосування атомної енергетики»⁶.

Із стенограм засідань можна побачити, що настрої нардепів здебільшого були спрямовані на боротьбу з «атомною смертю»: виведення з експлуатації всіх блоків ЧАЕС і пошук рішень, як зменшити частку атомної енергетики.

Хмельниччина: шість тисяч активістів на стадіоні й наметове містечко поблизу АЕС

Робота Хмельницької АЕС, що в Нетішині, неабияк насторожила містян: зі слів учасників екологічних протестів, перший реактор, який запустили 1987 року, часто зупинявся позапланово. Хоч, за словами фахівців, так могло бути в перший рік роботи АЕС, кількість зупинок (їх нарахували шістдесят) насторожувала. До того ж невдовзі мали запустити ще один реактор та почати споруджувати два нових, тому в довколишніх містах і селах почали збирати підписи проти розширення АЕС.

Наприкінці 1988 року місцеві активісти надіслали до Верховної Ради УРСР понад 10 тисяч підписів, стихійно зібраних у населених пунктах, розташованих поруч зі станцією. Редактор місцевих газет Валерій Басиров публікував цю інформацію у пресі. Активно висвітлював це і редактор Острозької районної газети «Зоря комунізму» Валерій Баталов, який раніше очолював рух проти створення хімічного комбінату біля Острога. Також він був нардепом, тож озвучував у Верховній Раді вимогу від виборців Здолбунівського й Острозького районів добитися мораторію на подальше спорудження ядерних реакторів в Україні.

Активісти друкували газети в Литві (в країні було ліберальніше ставлення місцевої влади, тож це було легше зробити), їх привозили електричками до Рівного, звідки розвозили по районах. Іноді по дорозі друковані матеріали могло перехопити КҐБ.

Перший протест на Хмельниччині відбувся з ініціативи директорки Оженинської середньої школи Ніни Дрозд. У день третьої річниці аварії на ЧАЕС учні й учителі школи пройшли пішки 14 кілометрів до Острога, звідти ще вісім — до Нетішина, де мітингували.

Активісти розповідають: порушувати екологічні питання їх підштовхувала зокрема діяльність у політичній площині. «Ми ж хотіли незалежної України, тому активно виступали за всі рухи, які зможуть популяризувати ідею незалежності. Якби не ці всі акції, мітинги, якби ми не отримували по голові палками, ми сиділи б у своєму середовищі і нікуди не виходили б назовні. До нас люди не йшли б», — пригадує учасник та організатор акцій протесту, тодішній рухівець Микола Бендюк¹¹.

Містяни виходили на акції час від часу, однак найбільш велелюдний протест зібрався після того, як влітку 1989 року журналістам «злили» інформацію з місцевого банку: буцімто до бюджету надійшли кошти для намивання піску під п’ятий і шостий енергоблоки ХАЕС. «Басиров опублікував статтю, що нас дурять: обіцяли зупинитися на чотирьох, аж раптом шість, — пригадує Микола Руцький. — Тоді ми спланували акцію, на яку нам дали дозвіл, під гаслом “Не дозволимо перетворити Волинь і Поділля на атомний полігон”»¹¹.

27 серпня 1989 року на стадіоні в Нетішині відбувся екологічний мітинг, який зібрав шість тисяч людей, переважно нетішинців (долучилися і зо дві сотні мешканців Рівненщини на чолі з Василем Червонієм та славутчани). Організували подію Микола Руцький, Валерій Басиров, Андрій Тищенко та Юрій Єфімчук.

Екологічний мітинг переріс у політичний. «У резолюції мітингу було записано: “Ми добиваємось економічної незалежності України у федерації СРСР, щоб будівництво промислових об’єктів з потенційною загрозою для екології здійснювалося тільки після об’єктивної фахової експертизи, загальнонародного обговорення, в разі потреби — після проведення референдуму у республіці”, — пригадує один із організаторів Микола Руцький. —  Це так налякало місцеву комуністичну владу в Славуті, що дозволу на проведення чергового мітингу 28 жовтня 1989 р. у Нетішині, з якого мав розпочатися всеукраїнський екологічний похід до Києва, запланований “Зеленими світом”, не дали. Тому, незважаючи на всі компартійні та міліцейські перепони, ми вперше провели несанкціонований захід. І похід, розпочатий киянами та нетішинцями у нашому місті, таки відбувся. Тоді ми передали у Київ на 1 з'їзд Асоціації “Зелений світ” 50 тисяч підписів жителів Славутського району проти розширення ХАЕС до шести енергоблоків».

У квітні 1990 року Хмельницька обласна рада проголосила мораторій на спорудження енергоблоків АЕС. Але будівельне обладнання зі станції не зникло, роботи тривали. Тоді містяни розбили біля ХАЕС наметове містечко. У землю встромили таблички з гаслами «Другий Чорнобиль — це наша смерть!», «О люди, землю збережіть».

Зі слів лікаря Шепетівської залізничної лікарні Тараса Нагулка під час виступу на засіданні Верховної Ради стає зрозуміло, що у виданні «Трудівник Полісся» опублікували інформацію, мовляв, мораторій почав діяти — тобто почалася консервація станції. Мешканці сприйняли це як радісну звістку, але насправді рішення не набуло чинності. Тоді містяни вирішили пікетувати ХАЕС. Декого з них штрафували правоохоронці.

Привертали увагу до проблеми і політичним голодуванням: його почали 10 травня 1990 року на площі Леніна міста Хмельницького. Мітингарі вимагали підтримати рішення Хмельницької обласної ради щодо мораторію на будівництво ХАЕС і провести незалежну експертизу. На засіданні Верховної Ради вимоги активістів озвучив інженер-конструктор Хмельницького радіотехнічного заводу імені ХХV з’їзду КПРС Анатолій Ткачук.

«Від імені сесії я прошу: якщо буде прийняте рішення про включення до порядку денного пункту про мораторій, необхідно відправити сьогодні, зараз же телеграму голодуючим. Мені вчора ввечері зателефонували, що їхній стан вже надто тривожний. Я пропоную буквально дві фрази: “Просимо припинити голодування. Ваше здоров’я, життя потрібне Україні. Питання АЕС буде розглядатися в порядку денному сесії”», — говорив Ткачук⁷.

Водночас про небезпеку пікетів заявляли директори АЕС: якщо мітингарі увірвалися б на станцію, могли б спричинити чергову катастрофу. Про це вони писали у листах керівництву СРСР і України⁸.

Саме з Нетішина розпочався Всеукраїнський екологічний похід — акція, організована Народним Рухом та «Зеленим світом», що тривала протягом тижня. Її учасники рухалися за маршрутом: Нетішин  — Славута — Шепетівка — Новоград-Волинський — Коростень — Овруч — Народичі — Поліське — Іванків — Вишгород — Київ. Активісти збирали підписи під зверненням до Михайла Горбачова з вимогою припинити «атомне мінування України».

«Як стверджують ветерани Народного Руху України, під час цієї акції було зібрано близько 500 тисяч підписів під зверненням до Горбачова. Потім група учасників походу передала його народним депутатам в Москву», — пояснює Олег Бажан.

Врешті будівництво на ХАЕС зупинилося, щоправда не надовго. Другий енергоблок запустили у 2004 році. Відтоді тривають розмови про можливе будівництво ще двох, тож мешканці час від часу висловлюють своє невдоволення (наприклад, тут), виходять на акції протесту, хоч і не настільки велелюдні, як у дев’яності (такі, як ось ця) і пропонують винести питання про нові енергоблоки на референдум¹⁷.

У Рівненської АЕС доля, як у сусідки: тамтешні мешканці виходили на акції протесту і наголошували: нарощуватимуть їхню кількість, якщо до людей не прислухатиметься влада. Тоді саме добудовували четвертий енергоблок, який мав запрацювати у 1991 році.

На одному із засідань Верховної Ради доцент Українського інституту інженерів водного   господарства Володимир Пилипчук навів у своєму виступі такі аргументи на користь відмови від АЕС: «Рівненська АЕС побудована на розломі європейської тектонічної плити і на карстових породах, і це було відомо в 1971 році, а в 1973 році почалось будівництво атомної електростанції. Тобто достатньо землетрусу в 2–3 бали для того, щоб Рівненської електростанції не стало, але нарощування потужностей і далі триває»¹².

На деякий час будівництво призупинили. Продовжили вже після скасування мораторію — у 1993-му.

Кримська АЕС: «Атомна вечірка в реакторі»

20 лютого 1970 року в щоденнику Петра Шелеста з’явився запис: «Планується будівництво атомної електростанції на Керченському півострові … Надходять протести, заперечення проти цього, небезпечно для рибних запасів Азовського і Чорного морів. Доручив остаточно розібратися і доповісти».

А в 1975 році почалося будівництво ядерного об’єкта на півострові.   

Всесоюзному ударному проєкту (саме таким було проголошено будівництво АЕС в Криму у 1984 році) не судилося бути завершеним. Добудовану на 90% станцію, яка мала постачати електроенергію на весь Крим, так і не запустили в експлуатацію.

Кримський журналіст Микола Семена згадував⁹, що її почали споруджувати зовсім на порожньому місці. «Швидко виросло місто Щолкіно. Там навіть назв вулиць не було спочатку — лише усі будинки під номерами. Планування цих будинків передбачало встановлення лише електричних приладів. Бо вважалося, що запустять Щолкінську атомну станцію, і електроенергії буде — море. Тому навіть газу не планували проводити», — розповідає він.

Однак науковці забили на сполох^2,9: починати будівництво АЕС було небезпечно, бо Крим сейсмологічно нестійкий. Потенційно станція могла не витримати ні випробування часом, ні можливих землетрусів. Це непокоїло суспільство після землетрусу у Вірменській РСР в 1988 році, який майже повністю зруйнував місто Спітак і низку інших населених пунктів. Того ж року в Радянському Союзі створили комісію, що мала уточнити геологічні та сейсмічні умови на території майбутньої АЕС. Результати свідчили: максимально можливий показник землетрусу сягав 9 балів. Тож у 1989 році на півострові здійнялася хвиля екологічних мітингів.

Один з них (24 вересня 1989 року) відбувся у форматі реквієму: учасники їхали вулицею селища міського типу Леніне колоною, в авангарді якої була труна і хрест з написом «Вічна пам’ять тобі, кримська оздоровнице».

Зрештою страх повторення чорнобильської катастрофи й тиск активістів зробили своє: попри те, що Кримська АЕС була майже повністю збудована, тамтешній обком вирішив «заморозити» її спорудження. Згодом Рада міністрів СРСР вирішила перепрофілювати станцію на навчально-тренувальний центр.

Ядерні реактори тоді не встигли встановити, тож радіаційної небезпеки від споруди не виникало.

Микола Семена міркував, що причина ухвалення рішення про зупинку будівництва АЕС в Криму могла бути й політичною. «Мені здається, що у Москві просто дуже не хотіли, щоб ця станція дісталася Україні. Таким чином, я думаю, штучно були організовані протести екологів. На той час такі протести у СРСР були дивиною, вони могли бути лише привнесені ззовні. А якщо і були якісь протести, то та влада ніколи не звертала на них уваги і робила те, що вважала за потрібне», — розповідав журналіст⁹.

Станція зупинилась, не встигнувши почати працювати. У дев’яностих в турбінному відділенні недобудови відбувалися «атомні вечірки» — дискотека фестивалю «Республіка KaZaнтип».

А в 2021 році окупаційна влада анексованого Криму вирішила знести покинуті будівлі Кримської атомної станції.

Південноукраїнська АЕС: врятувати культурні пам’ятки

Антиядерний рух навколо цієї станції, яка працювала з 1982 року, виник на початку 1988 року.

«Южноукраїнську АЕС вирішили розбудувати за рахунок будівництва нових енергоблоків і так званих супутніх об’єктів. Планувалося збудувати Дніпро-Бузький гідровузол, Олександрівське і Костянтинівське водосховища. Це викликало протест громадськості. Саме тому Миколаївська обласна філія екологічної асоціації “Зелений світ” почала протестну діяльність», — розповідає Олег Бажан.

Зі слів історика, мешканці Миколаєва рішуче виступали проти перетворення річки Південний Буг у «технічне водоймище». До цього руху долучилися археологи, які наголошували: якщо створити водосховища станції, вони затоплять понад 30 унікальних культурних пам’яток.

Миколаївська філія «Зеленого світу»  впродовж 1988 року проводила місцеві мітинги, протести щодо створення водосховищ, залучали жителів довколишніх населених пунктів.

Після одного з мітингів у грудні 1988 року учасники заходу склали резолюцію, що будівництво об’єктів ядерної енергетики — екологічний злочин, до того ж його здійснюють із порушенням природоохоронного законодавства. Активісти висунули пропозицію місцевій владі: створити заказник у долині річки Південний Буг.

Люди вдавалися до різних форм впливу і зрештою дочекалися постанови про припинення будівництва нових блоків на станції та відмову від ідеї створювати водойми.

Чигиринська АЕС: будівництво за тиждень до катастрофи 

У 1984 році в Радянському Союзі ухвалили рішення збудувати АЕС в Чигирині.

Будівельні роботи почалися у квітні 1986 року. «19 квітня заклали перший кубометр бетону, а 26 — стався Чорнобиль: буквально через тиждень після початку будівництва Чигиринської АЕС», — каже Олег Бажан.

Велике будівництво потребувало фахівців. За два роки на місці вже працювало близько трьох тисяч людей. Для енергетиків та інших майбутніх працівників станції запланувати звести житло за 10 кілометрів від майданчика АЕС.

Під тиском громадськості будівництво зупинили в 1989 році: цьому посприяли невизначеність щодо перспектив будівництва і напруга в суспільстві.

Схожі доля спіткала Харківську й Одеську АТЕЦ.

Атомна енергетика пережила Чорнобиль, а СРСР — ні 

Однак коли Україну спіткала економічна криза, рішення не розширювати атомні станції переглянули. «Атомна енергетика пережила породжені Чорнобильською катастрофою антиядерні рухи кінця 80-х років ХХ століття значно краще, ніж політична та соціальна система, яка в 1960–1970-х дала їй життя», — зауважує Сергій Плохій. Він констатує: еконаціоналізм, який живили антиядерні рухи в Литві та Україні, відіграв важливу роль у розвалі Радянського Союзу.

«Ми бачимо, що Народний Рух України теж ставив екологічне питання у центрі своєї діяльності. Це був десь і політтехнологічний хід, тому що, привертаючи увагу до екологічної ситуації в Україні, Народний Рух говорив, що це — наслідки діяльності комуністичного режиму, який треба повалити, а правлячу комуністичну партію усунути від політичного процесу, — додає Олег Бажан. — Ініціативи неформальних організацій (мітинги, листи тощо) відіграли вагому роль. Але і складна економічна ситуація, в якій опинився Радянський Союз, вже не давала спроможностей щось будувати: криза ускладнювала ситуацію, на будівництво дороговартісних об’єктів коштів уже не було. Але саме проблеми з екологією породили цей протестний рух, тому недарма всі говорять, що Чорнобильська катастрофа —  теж один із цих цвяхів, який було забито у труну Радянського Союзу».