Під час Холодної війни США і Радянський Союз разом мали десятки тисяч ядерних боєголовок. Після десятиліть переговорів і угод про контроль над озброєннями ці арсенали скоротилися1 до 1550 розгорнутих боєголовок на кожну сторону. Саме такий ліміт встановлював Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-ІІІ), або Новий СНО (New START2). Але 5 лютого 2026 року він припинив дію3, і тепер між двома найбільшими ядерними державами світу не існує юридичних обмежень на кількість стратегічних ядерних сил.
Чи може це спричинити нову гонку озброєнь? «Куншт» з’ясовував разом із науковою співробітницею Центру політики ядерної безпеки Массачусетського технологічного інституту Мар’яною Буджерин і директоркою Одеського центру стратегічних студій та нерозповсюдження Поліною Сіновець.
Навіщо створювали СНО-ІІІ?
Це четвертий договір у серії міжнародних угод між США і Росією, який обмежував стратегічні системи доставки ядерної зброї, здатні досягти суверенної території обох країн. Йдеться про міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), стратегічні бомбардувальники дальньої дії і підводні човни з балістичними ракетами морського базування. Разом вони становлять ядерну тріаду. Під час Холодної війни США та СРСР накопичили тисячі боєголовок.
У 1980-х Радянський Союз опинився в глибокій економічній кризі й більше не міг підтримувати гонку озброєнь на рівні США. Після підписання Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності у 1988 році Міхаіл Горбачов намагався скоротити військові витрати. У 1983 році Рональд Рейган оголосив4 про запуск Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яка передбачала створення системи протиракетної оборони, здатної перехоплювати міжконтинентальні ракети ще в польоті. Її так повністю й не реалізували, але вона тиснула на Москву: щоб відповісти на СОІ, потрібно було вкладати ще більше ресурсів у нові технології, яких у СРСР бракувало.
Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності дуже важливий у цьому контексті, адже лише після нього тенденція гонки озброєнь змінилася на скорочення.
У цих умовах обидві сторони поступово дійшли висновку5, що продовження гонки стає надто дорогим і небезпечним. Тож почалися перемовини про реальне скорочення ядерних арсеналів. Так у 1991 році з’явився6 Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО).
Це перша угода, яка встановила конкретні числові ліміти7 на ядерну зброю: кожна сторона могла мати максимум 1 600 носіїв (це всі ракети та бомбардувальники, які можуть доставляти ядерні боєголовки). Кількість ядерних боєголовок на цих носіях не могла перевищувати 6 000. Крім цього, договір ввів систему взаємних інспекцій, які дозволяли перевіряти виконання домовленостей.
Україна була також стороною СНО-І через .
У 1993 році підписали START II8, який передбачав заборону важких МБР з роздільними боєголовками. Однак він не набрав чинності: Росія дератифікувала його у 2000 році через вихід США із Договору про обмеження системи протиракетної оборони9 від 1972 року. Своєрідною альтернативою, що закріпила намір обох сторін реально скоротити стратегічні носії та боєголовки, став Московський договір10 2002 року.
СНО-3 був четвертим у серії таких договорів (його підписали в 2010 році Барак Обама і Дмітрій Мєдвєдєв). Він встановлював ліміти до 1 550 розгорнутих боєголовок і до 800 розгорнутих та резервних носіїв всіх типів — МБР, бомбардувальників і пускових установок на підводних човнах.
«Це був певний символ перезавантаження в американсько-російських відносинах. Головна ідея — продовжити тренд контролю над озброєннями, який існував ще з 1970-х років, а в 1990-ті був абсолютизований договором СНО-І. Тобто йшлося про скорочення американських та радянських або російських ядерних арсеналів у контексті збереження можливості взаємного гарантованого знищення, але не в грандіозних, а в реалістичних масштабах», — пояснює Поліна Сіновець.
«Ці ліміти на розмір ядерних арсеналів, боєголовок, а також носіїв (є певні обмеження конкретно у носіях на кожній гілці цієї ядерної тріади для кожного з учасників) трішечки відрізняються для кожного, тому що структура стратегічних сил США і Росії неоднакова», — додає Мар’яна Буджерин.
Серед механізмів контролю, які передбачав СНО-3, — взаємні інспекції, обмін даними, супутниковий моніторинг. Тобто кожна зі сторін надсилає комісії, щоб контролювати, як відбувається роззброєння в іншої сторони.
«Верифікація передбачає обмін делегаціями інспекторів на місцях. Це було ще за першого договору СНО, а до того стало великою інновацією в Договорі про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. Тоді вперше запровадили взаємні інспекційні перевірки. Кожна сторона періодично надсилає спеціальні інспекції до баз розгортання сил, які охоплені договором, і за певною процедурою перевіряє, чи справді інша сторона виконує угоду. Крім того, відбувається регулярний обмін технічними даними та інформацією через спеціальний зв’язок, розроблений для цього», — каже науковиця.
«Також обмінюються даними щодо кожного ракетного випробування. Це дозволяє сторонам фіксувати, як поводиться опонент: скільки в нього засобів і як він може використати їх у потенційних сценаріях війни», — каже Поліна Сіновець.
Як працювали інспекції?
Перевірки відбувалися за заздалегідь узгодженим графіком: інспектори приїжджали на конкретні об’єкти і зʼясовували, чи відповідає договору наявний стан речей.
Втім, вони не перевіряли самі ядерні боєголовки і не контролювали їхнє знищення. Інспекції могли перевірити тільки системи доставки.
«Інспектори могли лише побачити, скажімо, ракету і що її головна частина містить одну боєголовку на Minuteman III, а не чотири. Але знати, де і що відбувається з тими трьома, які зняли — чи їх знищили, чи розібрали, чи вони десь складуються — цього договір не передбачав. Тому що знищення й утилізація ядерних боєголовок — дуже сенситивна сфера, і досі ніхто не знайшов способу повноцінно верифікувати це», — пояснює Мар’яна Буджерин.
Втім, навіть без прямого доступу до ядерних боєголовок сторони могли опосередковано контролювати їхню кількість через носії. Інспектори перевіряли техніку, яка їх переносить (бомбардувальники, ракети, пускові установки). У випадку з бомбардувальником дивилися, скільки на ньому є, наприклад, кріплень або вузлів підвіски для ракет. Якщо літак може нести, скажімо, 10 крилатих ракет, це означає, що він фізично не здатен доставити більше.
Чому це важливо для ядерної безпеки?
Договори СНО створювали систему взаємного контролю і прозорості. США і Росія надсилали інспекції, обмінювалися даними про ракети і випробування й бачили, якими засобами володіє інша сторона.
«Головний принцип контролю над озброєннями — це збереження взаємного стримування або взаємного гарантованого знищення. Коли ви знаєте, що є у супротивника, як це функціонує і згруповане, опонент перестає бути для вас таємницею. Так не виникає примарних загроз, які зрештою можуть підштовхнути до першого удару», — каже Поліна Сіновець.
«Якщо ж існує система контролю над озброєннями, ви знаєте, що має інша сторона і як це працює. І вони знають те саме про вас — скільки у вас зброї, де вона розташована і як використовується. Тому не виникає фантазій, страхів чи ілюзій щодо намірів одне одного. Ви розумієте реальну ситуацію і здатні її контролювати. А навіть якщо хтось атакує, відповідь гарантована. Але навіщо атакувати, якщо ви перебуваєте в балансі й постійно наглядаєте одне за одним?» — додає експертка.
Як новий СНО перестав працювати
Де-факто договір перестав діяти раніше, ніж де-юре: ще під час пандемії COVID-19 призупинили11 інспекції на місцях. За словами Мар’яни Буджерин, спочатку це пояснювали об’єктивними труднощами: обмеженнями на пересування і складністю організації перевірок. Однак після завершення карантинних заходів інспекції так і не відновилися. Згодом між сторонами почалися взаємні звинувачення12, але загалом стало очевидно, що Росія не зацікавлена у повному виконанні механізмів договору.
У 2023 році Росія оголосила про призупинення13 участі в договорі, зокрема, припинила обмін технічними даними. У відповідь США перестали надавати14 дані за договором і обмежили Росії доступ для проведення інспекцій на американських ядерних об’єктах.
«Також це було тісно пов’язано з російсько-українською війною, адже Сполучені Штати підтримували Україну, і Росія намагалася пов’язати це з питанням стратегічних озброєнь, демонструючи свій протест або навіть використовуючи договір як спосіб шантажу США. Проте коли Росія призупинила дію нового СНО, вона заявила, що водночас зберігатиме кількісні обмеження на розгорнуті ядерні боєголовки та ракети, передбачені договором. Американці також повідомили, що відмовляються від інспекцій і верифікацій, але кількісні ліміти залишатимуться в силі», — каже Поліна Сіновець.
Восени 2025 року Владімір Путін запропонував15 продовжити дотримання цих лімітів ще на рік, але вже як політичну, а не юридичну домовленість, «якщо США зроблять те саме». Це означало б збереження обмежень без відновлення повноцінного контролю. У такому разі перевіряти можливі порушення було б значно складніше: залишалися б лише непрямі інструменти, як-от супутникова розвідка.
«Звичайно, є й інші способи, окрім інспекцій на місцях та обміну інформацією. Наприклад, можна використовувати розвідувальні дані, але для цього потрібно досить серйозно домовлятися про неперешкоджання роботі національних технічних засобів, насамперед супутників, збору сигналів та кіберданих. Це дозволяло б кожній стороні знати напевне, що інша не нарощує кількість озброєнь. Інакше такі заходи залишалися б радше символічними: у політичному плані це давало б певний позитивний сигнал про існування взаємних зобов’язань, але практично це би нічого конкретно не змінило, а можливо, навіть відкрило б поле для дезінформації і маніпуляцій», — каже Мар’яна Буджерин.
СНО-ІІІ юридично перестав діяти 5 лютого 2026 року. Наразі юридичних обмежень на стратегічні наступальні сили більше не існує ні в США, ні в Росії. Так само немає ефективних механізмів верифікації та контролю цих сил.
Гонка озброєнь може відновитися?
Навіть коли перевірки призупинилися, сам факт кількісних обмежень зменшував ризик нарощування арсеналів, зазначає Поліна Сіновець.
«Символічне дотримання кількісних показників також мало значення, оскільки в певний спосіб стримувало гонку озброєнь. Чому в певний спосіб? Тому що обмеження кількості стратегічних ядерних боєголовок не означає обмеження тактичних. В Росії їх — понад тисячу, і саме це потребує додаткових заходів контролю», — каже керівниця Одеського центру стратегічних студій та нерозповсюдження.
Вона додає, що нові види російських озброєнь, як-от 16 і 17, під ці обмеження не потрапляють. Хоча кількість цих систем зараз невелика, в майбутньому вона може зрости. Однак деякі інші системи, наприклад, важка міжконтинентальна ракета 18, потрапляють під обмеження договору.
Тож можна виснувати, що відбувається гонка озброєнь через нові системи. На переконання Поліни Сіновець, тенденція до нарощення кількості ядерної зброї збільшуватиметься.
За словами Мар’яни Буджерин, США могли б збільшити кількість боєголовок на своїх МБР, але це викликало б відповідну реакцію Росії — вони теж почали б нарощувати свої сили.
«Сполучені Штати можуть розгорнути дві, три або чотири боєголовки на своїх МБР, і юридично це не обмежено жодними міжнародними чи двосторонніми домовленостями. Однак існують інші наслідки, перспектива яких може стримати США від такого кроку. Якщо США збільшать кількість боєголовок на МБР, це буде помітно Росії, і вона може відповісти нарощенням своїх потужностей або розгортанням додаткових систем. Це, своєю чергою, може призвести до збільшення розгорнутих стратегічних систем. Для США це певним чином стратегічний імператив, адже їхні стратегічні сили стримують не лише Росію, а й Китай», — каже Мар’яна Буджерин.
Поліна Сіновець також зазначає, що гонка озброєнь, імовірно, буде не дуже стрімкою: кожна сторона працюватиме над тими видами озброєнь, які їй цікаві, приділятиме увагу не кількості боєголовок, а технологічним характеристикам і носіям для них.
Крім цього, на думку експертки, плани Трампа щодо системи протиракетної оборони Golden Dome19 ускладнюють перспективи будь-яких договорів про контроль над озброєннями. Поліна Сіновець пояснює це так: ця система нагадує стару ідею Рейгана зі «Star Wars» (SDI) 1980-х років, коли США хотіли створити такий потужний «ракетний щит», що суперник нібито не матиме стимулів нарощувати озброєння. Але тоді Радянський Союз це сприйняв як загрозу і просто збільшив власний арсенал, що посилило гонку озброєнь.
Новий фактор — Китай
У 2021 році дослідники за аналізом супутникових знімків виявили, що Китай значно збільшив20 кількість шахт для МБР. Тепер його арсенал сягає близько 600 боєголовок, порівняно з 400 у 2020 році.
«Якщо розгортання нових систем далі відбуватиметься такими темпами, то передбачається, що до 2035 року Китай може досягнути21 рівня близько 1500 боєголовок — кількісного паритету з США і Росією», — зазначає Мар’яна Буджерин.
Під час Холодної війни нарощування озброєнь однією стороною змушувало іншу відповідати дзеркально. Тепер ситуація складніша, бо є три гравці: якщо Росія нарощує сили, США можуть реагувати, але Китай не обов’язково відповість одразу через стратегічне партнерство з Росією, додає науковиця.
За словами Поліни Сіновець, Китай активно нарощує ядерний арсенал і ніколи не був обмежений жодною угодою. «Китай заявляє, що не піде22 на жодні обмеження, аж поки рівні його ядерного арсеналу не будуть такими, як у Сполучених Штатів та Росії», — додає вона.
Поліна Сіновець стверджує, що, за логікою системи стримування, обом сторонам цікаво в перспективі укласти договір про контроль над озброєннями. Це частково пов’язано з російсько-українською війною: Росія може пропонувати США договір про контроль озброєнь в обмін на інші політичні поступки.
Кінець епохи контролю над озброєннями?
На думку Мар’яни Буджерин, проблема закінчення дії договору СНО-ІІІ у тому, що руйнується вся система переговорів, яка існувала з кінця 1960-х років.
«За часів Холодної війни цей процес виник через глобальні ядерні ризики. Щоб уникнути ексцесів, які могли б стати катастрофою для всіх, треба було підтримувати канали комунікації та домовлятися. Це були дуже довгі й складні переговори: одна делегація виходила, інша входила, одна сторона прив’язувала питання скорочення до інших тем, як зараз Росія пов’язує переговори з питанням України. Подібні тактики застосовувалися і зі боку США за часів Холодної війни. Але незважаючи на труднощі, з кінця 1960-х років відбувався якийсь процес. Він не завжди був успішний, але комунікації діяли.
Зараз ми бачимо, що з 2010 року, з підписанням СНО-ІІІ і його ратифікацією у 2011 році, постійних зустрічей делегацій майже немає. Є комітет або консультативна група в межах СНО-ІІІ, яка також перестала регулярно збиратися. Вони вирішують технічні питання, але відсутня повноцінна залученість, ці канали комунікації майже зникли. Через це втрачається не лише спільне розуміння того, що ризики реальні і їх треба обговорювати та мінімізувати, а й кадровий потенціал», — каже експертка.
Так атрофується переговорна інфраструктура і зникають перевірені канали комунікації.
«Нам в Україні про це важко говорити, бо будь-які контакти між США і Росією, навіть звичайні перемовини, часто сприймаються як зрада. Але в ядерній сфері, якщо ці питання не пов’язувати з іншими аспектами, які можуть бути невигідними чи шкідливими для України, вважаю, що навіть з нашого боку слід підтримувати цей переговорний процес для мінімізації ядерних ризиків і забезпечення прозорості. Ці договори, завдяки обміну технічними даними та інспекціями, дають певну прозорість щодо сил, розташування, людей і їхніх позицій між двома величезними ядерними державами. Тобто це важливо насамперед для США і Росії, але має значення для всіх», — пояснює вона.
Крім цього, Договори СНО були частиною глобальної системи.
«І тут спадає на думку Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, зокрема стаття 6, за якою всі члени Договору, не лише ядерні держави, але насамперед вони, зобов’язуються вести переговори з припинення гонки озброєнь і досягнення повного всеосяжного роззброєння. В межах цього договору, який є ключовим для ядерного світопорядку, це був майже єдиний спосіб накласти певні зобов’язання на “привілейовану” групу ядерних держав. Їм надали право володіти зброєю, на основі якої вони будують політику національної безпеки, тоді як решта відмовляється від неї», — каже Буджерин.
За її словами, це нерівний, дискримінаційний договір. Тому в його межах постійно існував тиск на ядерні держави виконувати свої зобов’язання. Вони могли демонструвати це на оглядових конференціях, які відбуваються кожні п’ять років. Раніше США і Росія могли показати результати СНО — скільки боєголовок вони скоротили. Наприклад, з часів Холодної війни арсенали зменшилися з близько 60 тисяч до приблизно 9 тисяч боєголовок. Але зараз таких досягнень, на які можна було б вказати, майже немає. Ба більше, за рахунок розбудови ядерних сил Китаю, вперше за чверть століття загальна кількість ядерної зброї в світі збільшується, а не зменшується.
Через це на наступній оглядовій конференції 2026 року очікується велике незадоволення з боку неядерних країн. Уже три останні конференції не змогли ухвалити спільні підсумкові документи, що свідчить про розкол і поляризацію в системі.
Марʼяна Буджерин підсумовує: «Через це виникає додатковий тиск на всю систему, бо ядерні держави не виконують свої зобов’язання. Це тільки поглиблює розкол в системі ядерних обмежень та контролю, коли і ядерні, і неядерні держави мали б спільно зменшувати ядерні ризики».
