Якщо ви бачите навколо себе дедалі більше гарбузів, то можете бути впевнені — наближається Геловін. І скільки би зусиль не докладали борці за культурну чистоту свят, завважуючи «чужорідність» гарбузової вакханалії останнього дня жовтня, але щороку популярність Геловіну зростає, особливо серед молоді.
До старих і нових пошановувачів Геловіну додаються неоязичники, які з нетерпінням очікують на Савин, що позначає перехід від часу збору врожаю до зими й на одну ніч дозволяє духам блукати серед живих.
Минулого року я вже писала про переплетіння середньовічних та сучасних традицій у цьому язичницькому і водночас такому християнському святі. Цього разу мені хотілося би більше зупинитися на тому, що створювало атмосферу середньовічного Геловіну напередодні Дня Усіх Святих — історіях про святих, померлих, привидів, і, звісно, диявола та його втручання в людське життя. Ці історії походять із різних жанрів літератури — житій, проповідей, а подекуди й пам’яток мистецтва, покликаних створити відповідний настрій — щось проміжне між страхом, готовністю прийняти смерть і водночас прагненням жити краще, ніж раніше.
Отже, що слухали і читали у середньовіччі перед святкуванням? Перед вами топ-3 історій, щоб автентично зустріти Геловін!
З посмішкою на вустах та сокирою в черепі, або ці моторошні житія святих
Оскільки Геловін — це переддень урочистості Всіх Святих, то саме з їхніх історій варто розпочати. На перший погляд, не може бути нічого менш геловінського, ніж читання житій, адже їхні герої невтомно роблять правильний вибір, з честю помирають і творять дива навіть після смерті. Де тут місце жахастикам?
Утім достатньо лише погляду на середньовічні ікони та мініатюри, щоб уявлення про житія як щось нудне і передбачуване раз і назавжди відійшли в минуле. Святі з відрізаними кінцівками, ранами чи додатковими очима або грудьми шокують і п’ятсот років по тому. Тут я згадаю лише декілька таких історій, водночас пояснюючи, чому було цілком природно споглядати людей із несумісними з життям ушкодженнями і надихатись їхнім прикладом.
Якщо на іконі ви бачите гарну юну дівчину, яка тримає таріль з відрізаними грудьми, то знайте: це — Свята Агата (231—251). Шляхетна панянка, народжена в Катанії, стала об’єктом небажаної уваги від сенатора Квінтіана. Та хоч би скільки той намагався, дівчина, вже тоді християнка, ніяк не піддавалася, постійно відмовляючись стати його коханкою. Що ж зробив ображений чоловік?
Страждання Святої Агати (написана між 1432 і 1449 роками). Ораціо Ді Якопо
Звісно, він скористався своїм становищем та переслідуваннями християн, які ініціював імператор Децій, і піддав її тортурам, які автор агіографічного збірника «Золота легенда» Яків Ворагінський описує в деталях: «Тоді Квінтіан звелів мучити її груди й соски, і наказав, щоб її перса та соски були вирвані й відтяті. Коли слуги виконали його наказ, свята Агата сказала: “О злочинцю й лютий тиране, хіба тобі не соромно відтинати в жінки те, з чого ти сам колись ссав у своєї матері й чим був вигодуваний? Але мої перса цілі в моїй душі, яка живить всі мої помисли, які я від початку моєї юності присвятила служінню Господу нашому Ісусу Христу”»1. Проте тієї самої ночі до неї прийшов Св. Петро в образі хірурга, за словом якого груди у Св. Агати знову відросли, що змусило Квінтіана шукати нове катування для неї — нагу її почали перекочувати по розпеченому вугіллю, але, знову-таки, божественне втручання зламало його плани. Як пише Яків Ворагінський: «І вмить земля, де перекочували святу діву, почала тремтіти, мов під час землетрусу, і частина муру впала на Сільвана, радника Квінтіана, та на Фасціона, його приятеля, за порадою яких вона була так тяжко замучена»1.
Після чудесного спасіння від Квінтіана Св. Агата вчинила не найочевидніше — звернулась до Бога, щоб той забрав її душу та звільнив від земного життя, що й відбулось в той самий момент. І, як це часто буває, після смерті вона й далі чинила дива.
Зображення Св. Петра-мученика (1205—1252) також мало кого залишають байдужими: монах у чорно-білій ризі зі спокійним, майже ласкавим виразом обличчя, однак з його голови стирчить або ніж, або щось ближче до мачете, що розсікає його череп надвоє. А з грудей часто стирчить тонкий кинджал.
Хоча від переслідувань християн і пройшло тисячоліття, спокійнішим життя не настало. Цього разу винуватцями переслідувань стали катари. Катари вірили, що матеріальний світ — це світ Сатани, а духовний належить Богу, саме тому вони відкидали власність, шлюб, споживання м’яса, іноді навіть участь у звичайних суспільних справах. Їхнім ідеалом була духовна чистота, аскетизм і відмова від світу2.
Св. Петро-мученик не просто був в опозиції до них — його призначили Папою Іннокентієм IV інквізитором Ломбардії. Проте його діяльність полягала не лише в переслідуванні «єретиків», але й численних проповідях, які були дуже успішні. Це накликало на нього гнів міланських катарів, які найняли вбивцю, на ім’я Каріно з Бальзамо3.
Каріно перейшов до дій 6 квітня 1252 року, перестрівши майбутнього святого в дорозі з Комо до Мілану. І, як описує Яків Ворагінський, «…коли він [Св. Петро] наблизився до міста, один чоловік із єретиків, найнятий для цього, кинувся на нього і вдарив його мечем по голові, завдавши йому багато жорстоких ран»4. Проте, як це часто трапляється в історіях про мучеництво, перший удар не вбив святого, що спровокувало продовження тортур: «А потому, коли мучитель побачив, що він іще ворушить вустами, той проклятий і лютий мучитель знову прийшов і вдарив його ножем у саме серце, і негайно його дух піднісся на небеса»4.
Між язичництвом і маркетологами: Геловін середньовічний і сучасний
Чому ці розповіді такі тілесні? Повні деталей про кожну з тортур, які ніби зійшли зі сторінок описів пекла? Насправді — не лише й не стільки для того, щоб налякати читачів чи слухачів: радше ці подробиці мали сприяти глибшому співпереживанню мукам святого, відчуттю його страждання як власного, аж до відчуття болю разом із святими. Цю практику, особливо поширену в пізньому середньовіччі, дослідники називають афективним благочестям5. Вона зосереджувалася на тілесності — передусім на стражданнях Христа під час Страсного тижня, а муки святих, їхні численні тілесні випробування, сприймалися як продовження Христових страждань.
Проте якщо святі страждали тілесно за життя, то на грішників чекали не менш вигадливі тортури, які триватимуть всю вічність. Підглянути за найбільш макабричним майбутнім можна було через видіння — розповіді ще живих сучасників про подорожі потойбічним світом.
Блукаючи потойбіччям: Пекло як театр у видінні Туркілла
27 жовтня 1206 року селянин Туркілл, працюючи на своєму полі, побачив, як до нього поспішає чоловік, який виявився Св. Юліаном. Святий попередив, що на Туркілла чекає подорож, під час якої він побачить те, чого зазвичай не бачать живі. Тому хай Туркілл поспішає додому та готується до подорожі. Той миє голову та ноги і лягає у ліжко. Там його тіло і залишиться на два дні, поки селянин подорожуватиме потойбіччям, яке постає в його видінні як храм-базиліка з прилеглими частинами — Раю, Чистилища і, звісно, Пекла. Саме з останнього і розпочинається його розповідь.
Пекло у видінні Туркілла — це не моторошна долина із крижаними річками та полум’ям, а театр. «На протилежному схилі гори вони побачили величезну круглу будівлю, оточену темними давніми мурами. Усередині мурів було багато подвір’їв, відділених поруччями, і незліченні істоти обох статей сиділи в кожному з цих подвір’їв на круглих сидіннях — у клітках, повних залізних шпичаків, спрямованих кінцями досередини; і сидіння, і самі шпичаки були розпечені догаряча. А над ними були інші сидіння, вмуровані в стіни, де сиділи біси, вишкіряючись так, наче споглядали якесь веселе видовище, глузуючи з нещасних і вигукуючи їм їхні гріхи»6.
Геловін та українські традиції: що спільного?
Катування починаються з пихатого чоловіка, якого виводять на сцену. Його одяг — суцільне лахміття, яке він марно намагається підшити голкою перед «аудиторією», «але тоді його одяг спалахує і все тіло займається вогнем. Біси кружляють навколо нього, роздираючи його розпеченими гаками й вилами; один із них постійно поливає його смолою та жиром, і від кожного обливання його кінцівки шиплять і тріщать, наче сковорода, коли на неї капає холодна вода»6. Після нього перед нашими очима проходить ціла вервичка інших грішників, яких катують відповідно до гріхів — виривають язика священнику, який занедбав паству, нечестивого лицаря садять на коня, якого розлючують і не дають скакати, поки обладунки обпалюють грішника, суддю-корупціонера — навіть у пеклі він перераховує монети — біси змушують запихати ці монети «у свою жадібну горлянку», а «потім вони катають залізне колесо від воза вгору й униз його спиною, розчавлюючи його масивними виступами, поки він не вивергає все, що проковтнув»6.
Ба більше, після тортур святий Домінік, який супроводжував Туркілла, показав на нові місця катувань, які то створювалися, то руйнувалися — вони призначалися для ще живих грішників, які то каялись, то знову впадали у гріх. Як це звичайно буває у видіннях, селянин упізнав деяких з них і попередив після свого повернення всіх потенційно задіяних.
Окрім Пекла, він встиг побачити й трохи Раю, але не так багато, як Данте трохи часу по тому — Туркілла розбудили вже в неділю. Спочатку його розповідь про побачене не була чіткою, але на той самий Геловін він отримав наказ від Св. Юліана на День Всіх Святих та на наступний день (теж урочистість — вже Усіх Душ) розповісти про свою подорож потойбіччям по порядку і до ладу7. Так що читаючи про театр тортур, ви не просто лякаєтесь та захоплюєтесь пекельною винахідливістю, але й належно готуєтесь до Дня Всіх Святих.
Може здивувати, що героєм цієї розповіді стає селянин, а не клірик чи лицар, подібно до видіння Тнугдала, про яке я розповідала у статті про Ієроніма Босха. Без теологічної підготовки, а, найбільш вірогідно, і без простої шкільної освіти Туркілл навряд чи міг би записати те, що побачив, латиною. У тексту був свій «редактор» — можливо, Ральф з Когешоллу, монах-цистерціанець з близького до рідного Туркіллу Стістеда монастиря8. Хоч би ким він був, зауважує історик Пол Шмідт, його метою було передати «простими словами» історію не менш «простого» Туркілла8. Чому так важливо було наголосити на «простоті» оповідача? Бо, звісно ж, довіри до його слів буде більше — як би він міг вигадати щось настільки складне, як пекло-театр?
Якщо це правда, то варто серйозно поставитися до підготовки до смерті. Інакше... інакше про вас напише хроніст — і не в найкращому сенсі.
Ходячі мерці Вільяма Ньюбурзького
Вільям Ньюбурзький (бл. 1136—1198) — августинський канонік, який найбільше відомий своєю «Історією про англійські діяння» (Historia rerum Anglicarum), яка охоплює період від завоювання Англії Вільгельмом (1066) до його смерті в 1198 році. У ній він наводить аж чотири випадки, коли поховані поверталися до життя — найчастіше вночі — щоб атакувати своїх близьких та сусідів, інколи навіть не лякаючись сонячного світла. Вільям відносить ці випадки до так званих «знамень», які мали, знову-таки, донести до людей важливість доброчесного життя. Однак варто віддати хроністу належне — він підійшов до описів зі справжньою пристрастю до страхітливих та огидних деталей, гідних сторінок романів Стівена Кінґа.
У першій історії Вільям Ньюбурзький описує чоловіка, який повертається з мертвих, щоб надокучати дружині. Щоночі він приходив до своєї сплячої дружини та лягав на неї (хроніст цнотливо замовчує навіщо) і «майже роздушував її своєю вагою»9. Втомлена такими небажаними нічними відвідинами, вона запросила на ніч компанію та не лягала спати. Чоловік прийшов до неї, але, наляканий тим, що вона не сама і не спить, пішов ні з чим. Після цього він почав навідуватися до своїх братів, які жили на тій самій вулиці. Однак і вони почали не спати та не залишатися самими на ніч.
Засмучений ходячий мрець тоді почав являтися серед білого дня різним людям, створюючи не надто приємну атмосферу у містечку. На цьому люди не витримали та звернулися до архидиякона за порадою. Той написав єпископу Лінкольна, який провів розслідування та з’ясував, що подібні випадки справді трапляються і вирішуються лише в один спосіб — тіло треба викопати з могили та спалити. Це йому видалося не надто привабливою з погляду християнської моралі опцією. Натомість єпископ виписав повне відпущення гріхів, яке мерцю поклали в могилу (її все ж відкрили). На цьому походеньки зомбі зупинились.
У другому випадку — нечестивого багатія в Бервіку — тіло таки довелося спалити, проте, на жаль, нещастя для міста на цьому не вповні закінчилися, бо моровиця викосила значну частину населення9.
Два останні випадки були ще більш макаберними. Духівник знатної дами був похований в абатстві Мелроуз, але, оскільки його життя було далеким від благочестивого (про що говорило його прізвисько, «Собачий священник», отримане за любов до світської розваги — полювання) — він не спочив у мирі.9 Він не лише блукав монастирем, але й поза його стінами, зокрема турбуючи сон своєї колишньої покровительки стогонами та белькотінням. Налякана жінка нажалілась молодому та міцному монаху цього монастиря, на що той вирішив піти розібратися з ходячим мерцем у компанії інших монахів.
Всі вичікували опівночі на кладовищі, але нічого не сталося. Тоді троє пішли грітися до найближчого будинку, а один залишився чатувати на мерця. В цей момент Диявол вирішив підняти мерця з могили, щоб налякати самотнього монаха. Проте замість того, щоб втекти від зомбі, чернець всадив сокиру в тіло мертвяка, чого останній зовсім не очікував. Мрець втік до своєї могили, але це його вже не врятувало. Компаньйони монаха повернулись і вже разом викопали тіло — з рани, нанесеною сокирою, витекло багато гною — після чого винесли рештки за стіни монастиря та спалили.
В останній історії Вільям розповідав про зомбі-ревнивця, який був особливо агресивним і зазнав такої самої жорстокої розплати. Чоловік, тоді ще живий, ревнував свою дружину та вирішив перевірити, чи правдиві чутки щодо її невірності. Сказав, що їде з міста, а сам заліз на балку в кімнаті дружини. Звісно ж, до дружини прийшов коханець, і, побачивши їхнє злягання, чоловік від обурення впав із балки. Коханець втік, а нещасний ревнивець залишився сильно травмованим. Однак замість того, щоб сповідатися й гідно підготуватися до смерті, він переймався невірністю дружини.
Врешті за два дні він помер і був похований без покаяння та останнього Причастя. І, за велінням диявола, зазначає хроніст, він підіймався вночі з могили та бродив дворами у супроводі псів, які безперестанку гавкали.
Зомбі-ревнивець тероризував містечко своїми нічними походеньками, які, окрім смерті, усім зустрічним загрожували поширенню моровиці через мертве тіло серед живих. Тому двоє хлопців, чий батько загинув через ходячого мерця, вирішили знищити монстра. Якось, доки всі мешканці були на святі, вони викопали тіло, котре було підозріло близько до поверхні, й побачили, що те розпухло від крові. «Однак, — пише Вільям Ньюбургський, — молоді люди, підбурені гнівом, не злякалися і завдали удару бездушному трупові, з якого негайно хлинула така кількість крові, що можна було б прийняти його за п’явку, переповнену кров’ю багатьох людей. Потім, витягнувши його за межі села, вони швидко спорудили поховальне вогнище; і коли один із них сказав, що це заразне тіло не згорить, якщо йому не видерти серце, інший розпоров його бік повторними ударами затупленої заступи і, простягши руку всередину, витяг прокляте серце». І серце, і тіло були спалені до задоволення не лише братів, але й усіх сусідів.
Отже, коли людина ставала ходячим мерцем у середньовіччі? Коли вона вела неналежне християнину життя та не підготувалась до смерті. «Читайте і практикуйте », — ніби каже хроніст, смакуючи деталі розчленування та спалення тіл зомбі. Недарма він підкреслює, що це диявол піднімає тіла з могили.
Що ще страшного?
Звісно, не тільки в цих середньовічних текстах можна прочитати щось моторошне. Є й інші видіння, житія, історії про духів та живих мерців, які можна знайти у текстах проповідей, хроніках, текстах циклу про короля Артура (не проминайте «Зеленого лицаря»!) та навіть ісландських сагах.
Ба більше, немає нічого більш геловінського за духом, ніж середньовічні саркофаги, особливо транзі, двоярусний середньовічний або ренесансний надгробок, на якому верхній рівень зображує покійного щойно померлим і урочистим, у дорогих шатах чи обладунках, а нижній — його тіло у стані розкладання як нагадування про тлінність людського життя.
Моторошне просочувало середньовіччя: це був час, коли жоден день не мав проминути без роздумуванням над потенційною смертю. Саме тому стільки часу присвячували підготуванню до неї — щоб не довелося блукати ночами за диявольським велінням. Бо найгірше, що могло статися з людиною після смерті, — це залишитися між світами, неспокійною тінню, приреченою нагадувати живим про крихкість їхнього існування, в очікуванні на своє спалення.
Переддень Дня Святих — найкращий час для міркувань про своє майбутнє, зокрема посмертне. І шлях до вічного щастя лежав через моторошні приклади святих, живих і не дуже.
_cache.webp "Святий Миколай, подарунки і не тільки: захисники дітей у середньовіччі")
