На початку вересня в україномовному сегменті Facebook велись невтомні дебати навколо відмови у поселенні першокурсниці в колегіумі УКУ через «райдужний» прапорець на підтримку ЛГБТКІ+-спільноти на аватарці в інстаграмі. Цей приклад конфлікту між людьми й освітньою інституцією, невдалої комунікації та глибокого розходження в очікуваннях супроводжувався, немов рефреном, фразою «Середньовіччя якесь!».
Звісно, стосунки середньовічної Церкви з її гомосексуальними членами були далекими від ідеальних. Утім як медієвістці мені болісно було бачити стереотипізацію епохи, що завершилася понад п’ятсот років тому, як витоку сучасної нетерпимості. Саме тому хотілося б бодай коротко окреслити ширший спектр взаємодії між Церквою та ЛГБТКІ+-спільнотою у ті віки, які так звично й несправедливо прийнято називати «темними».
Середньовіччя гомофобне і нетерпиме: як, хто і кого дискримінували
Усі, хто читав мою книжку «Доба Постів та Карнавалів» пам’ятають, що розділ про кохання я почала із обговорення заборон. Від раннього середньовіччя пенітенціали — посібники для сповідників — дозволяють нам уявити, що вважалося гріхом у сексуальних стосунках. Звісно, гомосексуальності, як жіночій, так і чоловічій, у них було відведено достатньо місця, щоб кожен усвідомлював: по-перше, одностатеві відносини є гріхом, і, по-друге, не є рідкістю. При цьому окремо визначались покарання для кліриків та світських — врешті, ніхто не страждав на ілюзію святості ченців і черниць.
Покарання за «содомію» — саме так у церковних текстах називали одностатеві стосунки, за іменуванням біблійного міста Содом, спаленим за гріхи його мешканців, — з’являються вже у перших пенітенціалах, укладених у добу християнізації Європи. У «Пенітенціалі Куммеана» (бл. 650 р.) тим, кого визнано винними у «содомії», призначалося сім років покути. Для порівняння, за зоофілію покута тривала лише рік, тоді як за одноразову фелляцію призначалося чотири роки покути, а за регулярну — ті самі сім років1.
Проте якщо читати пенітенціали далі чи ще й додати до них відповідні розділи із «Суми Теології» Св. Томи, то ми побачимо, як засуджуються та підлягають покаранню (постом та молитвою) усі прояви людської сексуальності, не спрямовані на дітонародження. І навіть коли йдеться про статевий акт між чоловіком та жінкою, то варто бути обережними — обмежуватись однією, «місіонерською», позицією та не віддаватись шалу пристрасті. Грішити можна було не лише діями, але й думками, снами, та, у випадку чоловіків, нічними полюціями2.
Французький теолог Ален Лілльський (1128—1202/3 рр.) приділив проблемі гомосексуальності значну увагу у трактаті «Плач природи», розглядаючи таку поведінку не лише як гріховну, а й як таку, що суперечить і Богові, і природі. Він розпочинає твір із засудження чоловічої гомосексуальності, яка змушує їх відкидати кохання до жінок та чоловічу натуру: «Я змінюю сміх на сльози, радість — на смуток, оплески — на плач, веселощі — на скорботу, коли бачу, що закони Природи порушено; коли суспільство спотворюється й руйнується чудовиськом чуттєвої любові; коли Венера, борючись із самою собою, робить чоловіків жінками; коли своїм чарівним мистецтвом вона знечоловічує чоловіків […] Чому так багато поцілунків залишаються недоторканими на дівочих губах, і ніхто не бажає насолодитися ними?»3.
Цікаво, що в цьому фрагменті Ален ототожнює римську богиню кохання Венеру з природним потягом до розмноження (закладеним Богом до людської природи), поєднуючи античні формули з біблійним сенсом4. «Спотворена» хіттю Венера спричиняє те, що чоловіки втрачають свою маскулінність — і «…активна стать Природи тремтить у соромі, спостерігаючи, як вона занепадає до пасивної природи. Чоловік стає жінкою, паплюжить честь своєї статі, а магічне мистецтво Венери робить його двостатевим»2.
Тут відчувається відлуння добре відомих середньовічним теологам творів Арістотеля про «активну» чоловічу та «пасивну» жіночу природу: в його баченні жінці належить бути фізично слабшою, більш схильною до роздумувань, ніж до дії, на відміну від чоловіка5. Саме тому одностатеве кохання вважалось порушенням такої активної природи, адже один із чоловіків мав зайняти відведену жінці «пасивну» позицію.
Ален Лілльський доходить суворого і не дуже зрозумілого висновку: «Хто відхиляє законний шлях любові (...) буде позбавлений знаку любові»2.
Утім, ці джерела є нормативними: вони визначають, як мало би бути, але мало говорять про те, як справді було. Кожен історик завжди ставиться до своїх «свідків» з пересторогою, адже вони не мають на меті донести «правду», але створити певну ідейну рамку.
Ми знаємо не так багато історій середньовічних людей, але й та відносно невелика кількість підтверджує, що реальність була набагато складнішою. Хоча абсолютна більшість європейців західної та центральної Європи була католиками, про якусь єдність у практиках не йшлося. До регіональних відмінностей додавались відмінності у соціальному статусі, статі, віці й навіть характері. «Індивід» не народжується у добу Ренесансу, хоч би як у цьому переконували популярні книжки: такий самий індивідуальний підхід можна спостерігати, придивляючись до середньовічних постатей, чий досвід виходив за межі статевих і гендерних норм доби.
Алкуїн Йоркський: лідер «Каролінзького відродження» та його «ніжні дружби»
З усього розмаїття середньовічних постатей, яким небезпідставно приписують гомосексуальні уподобання, я зупинюся лише на одній — Алкуїні Йоркському (735—804 рр.), який водночас був непересічною особистістю й показовим прикладом середньовічного одностатевого досвіду в публічній площині.
Алкуїн був одним із найвпливовіших придворних Карла Великого — першого імператора Заходу після падіння Західної Римської імперії у 476 році. 25 грудня 800 року Папа Римський коронував Карла імператором, ніби відновивши Рим із його владою в межах нової франкської держави. Утім Карл Великий уславився не лише своїми політичними та військовими здобутками, а й відновленням освітньої системи, занепалої після падіння Риму. Задля цього він запрошував до двору всіх вчених, яких міг віднайти в куточках своєї імперії. Алкуїн став першим англосаксом поміж італійців: ми майже нічого не знаємо про його походження — чи був він із аристократичної родини, чи ні — та знаємо, що юнаком він прибув до монастирської школи Йорку, де отримав освіту під керівництвом архієпископа Егберта, учня одного із стовпів англійської теології Беди Достоповажного6.
Із Карлом Алкуїн зустрівся у березні 781 році в Пармі, коли подорожував до Папи Римського за дорученням короля Нортумбрії Ельфвалда І. Карл запросив Алкуїна до свого двору, до якого останній таки долучився, і вже наступного року очолив Academia Palatina — палацову школу, засновану ще до Карла, але перетворену ним зі школи манер для королівських дітей на справжній осередок вільних мистецтв7. Під час перебування при імператорському дворі Алкуїн пише низку посібників із граматики, діалектики, математики — частин . Він також заохочував переписування манускриптів у королівському скрипторії новим шрифтом, що отримав назву каролінзького мінускулу. Створений на основі римського унціалу, цей шрифт був значно зручнішим для читання й розуміння.
Паралельно з освітньої діяльністю Алкуїн пише багато листів. І саме в них дослідники шукали шлях до розуміння його особистості. Історик Джон Бозуелл побачив у них низку натяків на гомосексуальність теолога: у листі до одного зі своїх учнів, якого називає «найсолодшим сином, братом і другом», Алкуїн докоряє за занадто відкриту гомосексуальну поведінку, про яку він дізнався не через чутки, але через «загальне глузування присутніх»8. Алкуїн наголошує, що така поведінка є «хлоп’ячою», негідною вченого й такою, що може призвести до «поганої репутації», водночас не засуджуючи її з морального погляду. Згадує Алкуїн і про «гріхи своєї молодості», хоч і не прояснюючи, в чому вони полягали.
Утім подальше занурення в тексти Алкуїна залишає місце для фантазії. У листі до друга-єпископа він пише: «Я думаю про твою любов і дружбу з такими солодкими спогадами, пресвятий єпископе, що тужу за тією прекрасною порою, коли зможу обійняти шию твоєї солодкості пальцями свого бажання. О, якби ж мені було дано, як пророку Авакуму [Дан. 14:32–38], перенестися до тебе — як би я занурився у твої обійми... як би я покривав поцілунками своїми міцно стиснутими вустами не лише твої очі, вуха й уста, а й кожен твій палець і навіть пальці ніг — не раз, а багато разів»8.
Кохання Алкуїна до своїх кореспондентів, чи то надто дружнє, чи вповні романтичне, залишалось все ж приватною справою — тут він слідував власним напучуванням. Тому жодних переслідувань за свою довгу та успішну кар’єру він не зазнавав, померши у віці близько 69 років абатом Мармутьє біля Туру9.
Якщо гомосексуальність певною мірою толерувалася, доки не ставала надто очевидною, то яким було ставлення до «жіночних» чоловіків і «маскулінних» жінок, які не лише кохалися, але й жили як представники протилежної статі? І в цьому випадку висновки щодо середньовіччя не такі однозначні.
Транссвяті: коли зміна гендерних ролей була припустимою
Колись під час реставрації з’ясувалося, що у святої «Юлії» на центральній стулці триптиху (бл. 1495—1505 рр., Галерея Академії, Венеція) Ієроніма Босха спершу була борода, прихована під шарами фарби. Це наштовхнуло дослідників на думку, що в оригіналі митець зобразив іншу святу — Вільгефортіс, чию зовнішність згодом змінили. Очевидно, так сталося тому, що образ потрапив у середовище, де Вільгефортіс як народна (ніколи не канонізована!) свята була невідома, а вигляд жінки з бородою бентежив глядачів10.
Зрештою, колишня «Св. Юлія» повернула справжнє ім’я — Св. Вільгефортіс, чия історія належить до тих, у яких «очоловічення» жінки в середньовіччі не лише допускалося, але й вважалося ознакою особливої благодаті. Оскільки її походження має «міфічний» характер, ми не знаємо навіть приблизних років життя — лише те, що легенда виникла у пізньому середньовіччі, а дія відбувається в іспанській Галісії та Португалії. За сюжетом, батько-король збирається видати Вільгефортіс за короля маврів, чого вона зовсім не бажає. Тоді Вільгефортіс молиться, аби Бог зробив її непривабливою для майбутнього чоловіка, і вже наступного ранку в неї виростає борода, яка, звісно, руйнує шлюбні плани. Розлючений батько наказує розіп’ясти дівчину — і саме цю мить зобразив Босх.
У трапляються схожі приклади того, як жінки ставали подібними до чоловіків — хоча й не так буквально — саме для того, щоб бути ближчими до Бога. Таку історію ми дізнаємось з «Житія Св. Євгенії» Ельфріка (955—1020 рр.). Історія відбувається в часи імператора Комода, тобто у 177—192 роках, коли християнство ще було релігією переслідуваної меншості. Молода освічена жінка із благородної, але язичницької родини під час своєї подорожі до Александрії усвідомлює, що бажає навернутися у християнство та вести монаше життя. Задля цього, міркує вона, необхідно передягтися в чоловіка, бо для жінок такої можливості ще не було. Ельфрік переповідає її діалог із двома слугами-євнухами після почутої проповіді християнської доктрини: «Тоді Євгенія була сильно зворушена і зі сльозами звернулася до своїх двох слуг, чиї імена були Протус і Гіацинт. Вони були навчені латинської та грецької мов, отримавши разом із Євгенією світську освіту, були євнухами (тобто оскопленими) і залишалися відданими та вірними своїй господині. Тоді Євгенія відвела їх убік, назвала своїми братами й попросила, щоб вони підстригли їй волосся на чоловічий лад і вдягли її в одяг, як у юнака, бо вона хотіла наблизитися до християн у чоловічому образі, аби її не видали»11.
Хто і кому міг би її видати? Як донька управителя Александрії Філіпа, Євгенія не мала свободи самостійного вибору в житті, а тим більше — права відступити від язичництва у час, коли і їй, і її родині це могло загрожувати стратою за звинуваченням у зневазі до величі імператора (crimen laesae maiestatis) — саме за цим пунктом тоді найчастіше страчували християн. Тож, аби жити так, як вона прагнула, Євгенія мала буквально стати іншою людиною — найкраще чоловіком, який мав значно ширшу соціальну свободу, — і зректися попередньої, язичницької ідентичності.
Перевдягання зрештою приводить Євгенію до монастиря, де вона стає абатом, так і не розкривши таємниці своєї статі. Проте її подальша діяльність із навернення язичників у християнство в Римі зрештою завершується мученицькою смертю від меча за наказом імператора. Житіє закінчується у піднесеному християнському дусі — наверненням і спасінням усієї родини Євгенії.
Зміна статі, яка веде до неправедного звинувачення і покарання, стала мотивом іншого популярного середньовічного житія святої/ого Марини (бл. V ст. н.е.). Майбутня свята замість одруження обирає життя в монастирі з батьком-вдівцем. Так це описується в англійській версії Вільяма Какстона найбільш впливої середньовічної агіографічної збірки «Золота легенда» авторства Якоба Ворагінського. На прохання батька разом з ним до монастиря приймають його «сина», якого називають відтоді «брат Марин»12. Так вони жили до смерті батька, який перед відходом із життя попросив доньку ніколи не відкривати своєї справжньої статі. Марин послухався і жив далі так само й після його смерті. Послухом «брата» було збирання хмизу, заради чого йому доводилося подорожувати доволі далеко і ночувати в домі одного «доброго чоловіка». Той мав доньку, яка одного дня завагітніла від лицаря, але, боячись реакції справжнього батька дитини, вказала на «брата Марина» як на винуватця. Розгнівані батьки прийшли скаржитися до абата, і той, звісно, вигнав «брата» з монастиря.
І тоді дівчина не видала своєї істинної статі й не заперечила жодного звинувачення. Як розповідає житіє, спочатку вона оселилася під воротами монастиря, а згодом навіть піклувалася про цю позашлюбну дитину. Зрештою її повернули, доручивши найважчу й найнеприємнішу роботу, яку вона покірно прийняла. Після смерті, під час обмивання тіла, монахи дізналися про справжню стать «брата Марина» і були приголомшені тією кривдою, якої завдали «слузі Господньому». На поховання прийшла і дівчина, яка колись його обмовила, — і була прощена. Завдяки цьому незвичному духовному шляху свята Марина (або Марин) нині вважається покровителькою трансгендерного батьківства, символічно поєднуючи нові гендерні ідентичності з практиками раннього християнства13.
Проте, звісно, далеко не всі зміни статі (та ідентичності) були пов’язані з бажанням вести монастирське життя в часи, коли для жінок такого шляху майже не було передбачено. Відповідно, і не всі історії завершуються канонізацією — ми знаємо і про ті, які вели до засудження і смерті середньовічних «трансгендерів».
Джон, який називав себе Елеонор: «звичайні» люди в незвичайних обставинах
Найчастіше джерелами до історії сексуальності стають судові архіви — і з відповідними наслідками. Ми зустрічаємо історії засуджених за свою інакшість. Ці історії не дають відповіді на питання про типовість такого завершення життя людей квір-спільноти, проте можуть слугувати ілюстрацією можливих сценаріїв, а також, опосередковано, — рівнів гомосексуальності як серед світських людей, так і серед кліру.
Однією з таких історій є допит Елеонор/Джона Райкенера у Лондоні грудня 1395 року, який зберігся в Лондонському міському архіві14. З допиту ми розуміємо, що йшлося про чоловіка, який надавав послуги сексуального характеру чоловікам та жінками як у чоловічому, так і жіночому одязі15. Райкенер, «який називав себе Елеонор», був затриманий у жіночому одязі в грудні 1394 року під час статевого акту з чоловіком.
Під час допиту він зізнався, що надавав сексуальні послуги у вигляді жінки чоловікам, серед яких були студенти, священники, монахи-францисканці та кармеліти. Окрім того, він вступав у статеві зносини і з жінками, зокрема черницями, але вже безкоштовно. Цікаво, що його випадок не був інтерпретований як проституція, що було б у юрисдикції міського суду, і справа не набула продовження. Ми не знаємо, чим все закінчилося для Райкенера: можливо, його «переступ» був кваліфікований як «содомія» та переданий до церковного суду, який зазвичай розглядав справи такого роду, але це лише спекуляції. Бо, як зазначають історики Рут Каррас та Девід Бойд, які працювали з матеріалами допиту Райкенера, «содомія» у пізньому середньовіччі та Ренесансі не тільки не стосувалась романтичного уподобання осіб тієї ж статі, але й не завжди позначала анальний статевий акт. Тут вони посилаються на іншого історика, Алана Брея, і його працю «Гомосексуальність в ренесансній Англії». Брей доводив, що в англійській культурі XVI століття існувала різниця між «побутовими» або «молодечими» одностатевими практиками (наприклад, у середовищі учнів, солдатів чи слуг, де чоловіки жили спільно) та «содомією» як моральним злочином, яку приписували розбещеним вищим верствам — передусім королівському двору, де це розуміли як прояв надмірності, декадансу й морального занепаду. Інакше кажучи, у тогочасному мисленні «содомія» була не стільки описом конкретного фізичного акту, скільки морально-соціальною категорією, пов’язаною з гріхом, розкішшю і зіпсутістю, а не з усіма формами чоловічої сексуальності16.
Якщо содомія у пізньому середньовіччі стала більше риторичним зворотом, ніж описом реальних практик, то за що таки могло загрожувати покарання? Хоча ми не знаємо подальшу долю Джона/Елеонор Райкенер, нам знайомий випадок Катерини Гетцельдорфер, яку втопили у 1477 році у Шпаєрі2. Катерина вступала у статеві стосунки з жінками за допомогою зробленого нею «інструменту», через який, за свідченням однієї з потерпілих, також мочилася.
Проте найбільшою проблемою були не самі статеві акти, а порушення гендерних меж: засуджена Катерина перебрала на себе чоловічу роль, адже не лише вдавалася до статевих актів «на чоловічий манер», але й виходила в такому одязі до міста та спілкувалася з іншими чоловіками. Так само і Райкенер, який поводив себе «по-жіночому» («modo muliebrі») йшов проти гендерних норм, що й було головним переступом. Як Каррас та Бойд обережно підсумували: «Райкенер не відповідав очікуванням щодо звичної чоловічої поведінки (або навіть типової злочинної поведінки) у суспільстві та культурі XIV століття в Англії»17.
Обидва свідчення є надзвичайно рідкісними: попри поширений образ середньовічної католицької Церкви як інституції, що постійно переслідувала інакшість, самі по собі допит Райкенера та процес Гетцельдорфер залишаються унікальними випадками. Адже хоча канонічне право, пенітенціали та теологічні трактати засуджували одностатеві зносини як такі, що не ведуть до народження дітей і, отже, зводяться лише до хіті, саме судові справи траплялися вкрай рідко. Вочевидь, найчастіше покарання за цей «гріх» залишалось у площині індивідуального «покутування» постом та молитвою.
То це «якесь середньовіччя» чи ні?
Як можна побачити з цих розрізнених свідчень і досвідів, середньовічне ставлення до гомосексуальності та трансгендерів було далеким від однозначного. Не всі одностатеві практики засуджувались як содомія, так само як і не завжди прийняття іншої гендерної ідентичності було гріховним. Звісно, в жодному тексті неможливо знайти схвалення сексуальних актів з особами тієї ж статі, але так само немає схвалення будь-яких інших сексуальних практик поза шлюбом чи «протиприродним» способом. Людська сексуальність мала слугувати продовженню роду, а не задоволенню учасників процесу, хоч би якої статі вони були.
Прямі та опосередковані свідчення вказують, що подібні «гріхи» проти сексуальності чинили як світські, так і духовні особи, не зазнаючи відлучення від Церкви — принаймні доти, доки їхні практики залишалися невідомими широкому загалу. Тож образ середньовічної католицької церкви як інституції, що активно переслідувала чи страчувала, як ми сказали б сьогодні, представників ЛГБТКІ+-спільноти, не відповідає дійсності. Покаяння та покута за такий гріх вважалися особистою справою, захищеною таємницею сповіді. Винятки — а вони траплялися вкрай рідко — стосувалися порушення громадського порядку через дії, не відповідні власній статі, як у випадку Катерини Гетцельдорфер, а не самої сексуальної орієнтації.
Тому не варто намарно згадувати середньовіччя під усіма прикладами сучасної нетерпимості, бо, зрештою, у якомусь середньовіччі таки було місце різноманіттю, толерантності та розумінню.
