_cache.webp "Святий Миколай, подарунки і не тільки: захисники дітей у середньовіччі")
Святий Миколай, єпископ Мири, міста на території сучасної Туреччини, народився у далекому 270 році. Окрім того, що він був єпископом, ми маємо вкрай мало достовірних фактів про його життя. Вочевидь, він зазнав переслідувань за віру, подорожував до Святої землі й активно допомагав бідним. Святий Миколай помер 6 грудня 343 року, проживши 73 роки, що було дуже непогано як на ті неспокійні часи. Ось і все. Усі інші історії — простір для фантазії та традиції, які пов’язали життя ранньохристиянського єпископа зі спасінням моряків, крадіїв (які розкаялись) і, звичайно, дітей. Цей шлях не був простим і тривав багато століть.
Захисник дітей? Середньовічні історії та традиції навколо Святого Миколая
Уявімо на хвилинку, що ми живемо в Європі десь у XIV столітті. Яким було б наше сприйняття дня Святого Миколая? Для початку ми би згадали про адвент — період посту перед Різдвом, який хоча й не зобов’язував до таких жорстких обмежень, як Великий піст, але все-таки вимагав утримання від надмірностей у поведінці, відмови від м’яса, яєць, молока і гучних веселощів. Якщо коротко, адвент мав підготувати нас до переживання Різдва як першого пришестя.
Далі ми б згадали про вибори хлопчика-єпископа (лат. «episcopus puerorum») серед хористів, які відбувалися або напередодні 6 грудня, або в саме свято Святого Миколая1. Хлопчик отримував одяг — мітру, , патерицю (крозьє) — та всі повноваження справжнього єпископа, окрім права звершення Євхаристії. Хлопчик-єпископ навіть міг збирати пожертви та подорожувати з візитаціями. Його повноваження здебільшого завершувались 28 грудня, у День святих невинних немовлят віфлеємських.
Традиція обирати єпископа з хлопчиків-хористів, які були розташовані далеко внизу церковної ієрархії, датується Х століттям і випереджає звичай дарувати подарунки на свято Миколая принаймні на два століття. Як відзначає історик Ніл Маккензі, саме тоді в Руані вперше фіксуються вибори хлопчика-єпископа2. Така інверсія ієрархії як осердя святкування не має нас дивувати, адже Різдво — свято, до якого мали підготувати нас адвент та день Святого Миколая, — було саме про принципову зміну ролей, про вивищення малого та применшення великого. Бог не просто приймає людську природу, але стає беззахисною дитиною, щоб потім у проповідях говорити, як дорослі мають вподібнитися до дітей, якщо хочуть увійти до Царства Небесного (Мт 18:3). Тому єпископ, який поступається своєю посадою хлопцю-розбишаці, якнайкраще втілює різдвяний дух. Звичай, який зародився у Франції, швидко поширився іншими країнами Західної Європи, зокрема Англією, Іспанією, Німеччиною, Нідерландами тощо.
А як щодо найбільш очікуваної (принаймні сьогодні) частини свята — подарунків? Надійно встановити початки цієї практики, наскільки мені відомо, ще нікому не вдалося. Усі твердження істориків, утім, вказують на ХІІ–ХІІІ століття як час і Францію як місце, де черниці почали підкидати дітям з бідних родин у взуття маленькі подарунки: печиво, зацукровані горішки, маленькі іграшки — як імітацію легенди про втручання святого у життя трьох дівчат зі збіднілої родини3. Святий Миколай підкинув їм у відкрите вікно мішечок із грішми, яких було б достатньо кожній з них для посагу. Так вони могли б вийти заміж і не змушені були б займатися проституцією (або бути проданими в рабство, за іншою версією). Не зовсім дитяча історія, погоджуюсь.
Утім інші легенди про Миколая й дітей ще менше схожі на передріздвяні історії. У головному компендіумі середньовіччя, «Золотій легенді» (1298), укладеній Якобом Ворагінським, Миколай двічі рятує хлопчиків. У першій історії благочестивий батько влаштовує свято на честь святого, що, звісно, дратує диявола. Нечистий перевдягається бідняком та стукає у ворота. Чоловік посилає свого сина подати милостиню, але диявол душить малого. У розпачі чоловік звертається до Святого Миколая: «Сину мій любий, як же ти? Святий Миколаю, чи це та нагорода, яку ти мені даєш за довгу службу тобі?»4. У відповідь святий, звичайно, воскрешає хлопця на радість батьку.
У другій історії з «Золотої легенди» Святий Миколай допомагає викраденому хлопчику повернутися до свого батька. Той був заможним чоловіком, який побудував каплицю на честь Миколая, безмежно вдячний йому та Богу за свого сина. Однак якось на маєток напали й викрали хлопця. Хто саме, до кінця незрозуміло, — вочевидь, «невірні», адже в одній із версій ідеться про «султана». На день Святого Миколая хлопець засумував за своїми рідними і друзями, подаючи чашу королю/султану. Той, розпитавши про причину, відповів: хоч би ким був той Святий Миколай, юнак має підкоритися волі та радіти на цьому святі. Одразу після цього потік вітру підхопив хлопця і відніс його до каплиці батька5.
Остання середньовічна історія одночасно найбільш макаберна і популярна як в літературі, так і в мистецтві. Вона розповідає, як батько вирішив дати своїм дітям хорошу освіту й відправив їх із Азії до Афін. Юнаки зупинилися переночувати на постоялому дворі у Мирі. Однак господар їх вбив, порубав та кинув у діжку, щоб засолити та продати потім як свинину. Тут втрутився Святий Миколай, який дізнався про злочин з видіння6. Він прийшов до двору та змусив господаря визнати свою провину й розкаятися. Після цього він воскресив хлопців — саме ця вражаюча історія знайшла відображення у середньовічному мистецтві. На мініатюрі з французького Бревіарія кінця XV століття Миколай стоїть перед чи то діжкою, чи то ванною, у якій троє хлопців. Вони склали руки в молитві, і перший із них уже перекинув ногу через край, щоб вийти, повертаючись до нормального життя. Незважаючи на цей епізод, юнаки таки дісталися до Афін!
Інші захисники? Середньовічні святі без подарунків
Хоч би яким важким ми уявляли життя середньовічних дітей, але в них було декілька захисників, окрім вже знайомого нам Святого Миколая. Враховуючи їхні особисті історії та досягнення, ці святі є не менш імовірними кандидатами на головних покровителів дитинства.
Першою можна згадати ранньосередньовічну святу Ґвен Тейр Брон, яка жила десь на початку VI століття. Її історію знаходимо вже в картулярії абатства Ландевенек IX століття7. З неї ми дізнаємось, як королівське подружжя змушене було втікати чи то від чуми, чи то від саксів, які захоплювали у той час території Англії, витісняючи місцеве кельтське населення. Король Фракун та його дружина Ґвен з двома ще зовсім маленькими синами знайшли притулок в . Як тільки родина облаштувалася на новому місці, у них народився третій син. Після цього Бог обдарував її третьою груддю, щоб молока вистачило й немовляті: такою, з трьома грудьми, ми бачимо святу у середньовічній скульптурі. Усі троє хлопців стали католицькими святими, що лише додало до виняткового статусу Ґвен. Не дивно, що саме до неї звертають молитви жінки, які бажають завагітніти.
Іншим святим, чиє ім’я асоціювалося з дітьми і вагітними, був Святий Раймонд Ноннат (1204–1240). Своє прізвисько він отримав через особливий для середньовіччя спосіб народження — через кесарів розтин, який тоді, на жаль, дорівнював смерті самої жінки. Його дістали вже з холодного тіла матері: так він і став «ненародженим» (лат. «Nonnatus»)8. Як це часто траплялося у добу середньовіччя, саме подібні трагічні історії пов’язували майбутніх святих із певними сферами впливу.
Його подальше життя полягало у визволенні християн з рабства та мусульманського полону на місіонерстві в Алжирі8. Там якось він і сам потрапив у полон, але зміг уникнути смертельного вироку, бо встиг навернути своїх охоронців у християнство. Врешті, після тортур його викупили, і в 1239 він повернувся до Іспанії. Папа Григорій IX висвятив його в кардинали, однак, на жаль, наступного року Раймонд несподівано помер9. Хоча його життя, як бачимо, і не було пов’язане з дітьми, але спосіб появи на світ зробив його святим-покровителем акушерок, жінок під час переймів і пологів та ще не народжених дітей.
Чому ж саме Святий Миколай, найбільш ранній серед усіх згаданих святих, став покровителем дітей? По-перше, суто з практично-хронологічних міркувань він підходив набагато більше. Святу Ґвен згадують 5 липня, а Святого Раймонда — 31 серпня. Натомість 6 грудня потрапляє в межі адвенту, очікування Різдва, що перше наближає Миколая до дитяти-Христа і всіх інших дітей разом. По-друге, культи Ґвен та Раймонда залишалися локальними, натомість Миколая вшановували не лише в різних країнах, але і в обох християнських конфесіях. По-третє, слава Миколая як чудотворця й дарувальника була вагомим аргументом на користь «дитячого». Ще за життя він став відомим своїм особливим піклуванням про слабких і знедолених, чим надихнув середньовічних черниць, а згодом і всіх батьків. Пізніше ранньомодерна доба пов’язала Святого Миколая з Сінтерклаасом, прообразом Санта-Клауса, а його практику дарувати подарунки — з Різдвом, але це вже зовсім інша історія.
