Інквізиція є частиною «темного» іміджу середньовіччя. Жорстока цензура, переслідування інакомислення, спалення на вогнищах відьом та єретиків — все це міцно пов’язано в популярних уявленнях з суворістю середньовічної Церкви.
То криваві аутодафе середньовіччя — це міф чи правда? Чи справді у той час треба було остерігатися висловлювати будь-яку думку щодо релігії та приховувати своє знання цілющих трав?
Історія Інквізиції несподівано починається не в Римі, а у Франції, коли в XII столітті її територією почали поширюватися «єретичні» вчення і . Історик Майкл Томсетт визначає це як перший період діяльності Інквізиції, коли її завданням було переслідувати відступників від релігійної догматики, а потім також «іновірців» — зокрема, євреїв та мусульман1. Але перш ніж поглянути на печальну долю катарів (і те, за які жахливі вчинки їх вирішили палити), подумаємо про всі століття до того. Невже до ХІІ століття не було жодних активних єретиків?
Звісно, були. Адже на початку навіть не існувало жодного канону, що й казати про єдність в його розумінні. Тому перші християнські собори були зайняті тим, що визначали корпус священних книг, ключові догмати. Формулювання на однойменному соборі 325 року стало вододілом християнської історії: поза межами дозволеного залишилися численні напрямки, «секти» в ранньому християнстві. Усі, хто вірив, що Христос був лише Богом (монофізити) й інші, які вважали його лише людиною (аріани) або «усиновленим» Богом через хрещення (адопціоністи), ставали єретиками. Здебільшого їм загрожувало лише відлучення від Церкви.
Однак у 385 році в Іспанії стратили Присцилліана — іспанського патриція, який надто захопився ідеєю протистояння духу та матерії й перейшов кордони дозволеного в аскетизмі, закликаючи до постування у дні, не рекомендовані Церквою, суворого дотримання целібату, повного відходу від мирського життя2. Саме це не привело б його до суду, але додайте до жорсткої морально-етичної позиції його критику Церкви як інституції, проповідування індивідуального благочестя супроти переживання Євхаристії в общині, особистий конфлікт з іншими іспанськими єпископами та отримаєте результат, який мало відрізнявся від судів XVI століття. Присцилліана звинуватили у чаклунстві (maleficium) і хіба що не спалили на вогнищі чи розіп’яли на хресті, а відтяли голову мечем як римському громадянину3.
Катарів та вальденсів не так багато відрізняло від Присцилліана — врешті, «єретичні» ідеї протягом століть вражають своєю одноманітністю. Перші згадки про катарів на півдні Франції з’являються у 1143 році. Їхня філософія походила на ідеї гностичних сект раннього християнства: існують два Боги — добрий (новозавітний) та поганий, хтось на кшталт Сатани, який керує земним світом. Людські душі належать до світу доброго Бога, а тіла — поганого. Коли людина помирає, важливо провести своєрідний «втішний» ритуал хрещення (лат. «consolamentum»), щоб душа могла повернутися до світу доброго Бога4. Вчення катарів виглядає на релігійний парафраз світу ідей Платона.
Катари практикували аскетичний спосіб життя, утримувалися від м’ясної та іншої їжі, яка походила від розмноження28 тварин чи птахів, включаючи молоко та яйця. Вони відкидали культові зображення, зокрема хрест, католицькі таїнства та Церкву як інституцію загалом. Вальденсів вважають одним із напрямків (сект) катарів, які також жили аскетично, закликали роздавати майно, наслідувати євангельську бідність і відкинути інституціоналізовану релігію.
Папу Римського не могли не стривожити такі настрої: він закликав місцевих єпископів розібратися із ситуацією і повернути відступників до лона Церкви. Так у Лангедоку у 1184 році постає «Єпископська Інквізиція»5. Врешті, на південь Франції чекала не тільки Інквізиція, але й Хрестовий похід. У 1208 році, після вбивства Папського легата П’єра де Кастельнау, який даремно намагався переконати Раймона VI Тулузького, графа Тулузи та маркіза Провансу, переслідувати катарів із більшим запалом, Папа Іннокентій ІІІ оголосив похід проти єретиків6. Він отримав назву Альбігойського (інша назва для катарів) і протривав до 1229 року. У тому ж році на Тулузькому соборі була заснована постійна Папська Інквізиція, яка замінила тимчасові єпископські. Здебільшого до її роботи залучали монахів-домініканців, відомих своєю вченістю та суворим дотриманням догматів.
Саме завдяки домініканцям з’явився «Молот відьом» — найбільш вагома причина асоціювати переслідування відьом з середньовічною Інквізицією. Цей сумнозвісний трактат з відьомства та демонології написали Генріх Крамер та Яків Шпренґер у 1484 році (для друкованих видань вказують пізніші дати, ця стосується саме першого манускрипту трактату)7,24. Оскільки місцева влада не воліла підтримати переслідування, ініційовані Крамером, вказуючи на відсутність подібних повноважень, Папа Іннокентій VIII 5 грудня того ж року випустив буллу «Summis desiderantes affectibus». У ній йшлося про загрози відьомства та необхідність його винищення як єресі: «Багато людей обох статей, не дбаючи про власне спасіння і відступивши від католицької віри, віддали себе дияволам, інкубам і суккубам, і своїми заклинаннями, закляттями, чаклуванням та іншими проклятими чарами і ремеслами, безчинствами і жахливими злочинами вбивали немовлят ще в материнському лоні, а також приплід худоби, винищували плоди землі, виноград виноградної лози, плоди дерев […]».
Структура «Молоту відьом» була така: після , Папської булли та преамбули читачі доходили до трьох змістових розділів. Перший присвячений чаклунству як явищу з точки зору натурфілософії (зокрема тому, як магія пов’язана із природними стихіями та пошестями) та католицької теології; у другому йшлося про розпізнання чаклунства у конкретних випадках, про те, як відьми наводять свої чари та як саме можна захиститися від них. Врешті, у третьому розділі говорили про переслідування відьом: збирання доказів, опитування свідків, тортури для отримання свідчень та сам судовий процес.
Чи був «Молот відьом» насправді важливим для практики інквізиторів? Як не дивно, але радше ні. Вже в 1490 році Папська Інквізиція засудила книгу як таку, чий зміст не повністю узгоджується з папськими декретами8. Так само її відкинула Іспанська Інквізиція9. Як не дивно, але найбільше книгою послуговувалися світські суди в Німеччині, Швейцарії та Франції10.
Ранньомодерні переслідування відьом далеко не завжди мали стосунок до католицької Церкви та її Інквізиції. У художній книзі «Непокірні» Емілія Гарт розповідає історію дівчини Альти, яку звинувачують у вбивстві селянина відьомськими чарами11. Одним із доказів має стати «відьомська мітка» дівчини (родимка), яку вона змушена вирвати нігтями у ніч перед початком процесу. Події відбуваються в Англії 1619 року: це вже не середньовіччя і не католицьке середовище. Ба більше, судді посилаються зовсім не на «Молот відьом», але на «Демонологію» (1597), автором якої був сам король Яків І Стюарт (1566–1625)12. І справді, у «Демонології» ми знаходимо вказівку шукати «відьомські мітки» на тілі звинувачуваних як один із беззаперечних доказів їхньої провини25.
Історія переслідування відьом на території сучасної Великої Британії тягнеться ще з середини XVI століття — саме так, вже після того, як Генріх VIII Тюдор порвав стосунки з Папою Римським та оголосив себе головою Церкви, тепер вже англіканської. Акти проти відьомства були затверджені у 1541 році (якраз таки самим Генріхом VIII), у 1562 — Єлизаветою І та у 1603 році Яковом І, одразу по його сходженню на англійський трон13. У Шотландії та Ірландії такі акти були ухвалені у 1563 та 1586 роках відповідно.
Що ж спонукало Якова І активізувати переслідування «відьом», започатковане ще Генріхом? Як не дивно, але у зв’язку з цим завжди згадують його досвід перебування ще в одній протестантській країні — Данії. До того ж він мав дуже персональні причини ненавидіти відьомство, адже воно ледь не зруйнувало його майбутній шлюб! У 1589 році ще як шотландський король Яків VI мав одружитися з Анною Данською в Единбурзі. Але сильні вітри над Північним морем заважали флоту і унеможливлювали дорогу. Пара врешті взяла шлюб у Копенгагені14. Інші відьми ледь не потопили корабель короля, коли той повертався з дружиною з Данії. Як пізніше «з’ясувалося» під час відьомських судів, ціла відьомська спільнота Шотландії, Норвегії та Данії була відповідальна за змову проти королівського шлюбу.
Суд над відьмами у Північному Бервіку був найбільш показовим і масштабним — понад 70 осіб було засуджено, багатьох піддано жахливим тортурам, після яких ті визнавали свою провину та згадували інших «відьом»15. Серед постраждалих під час суду були не лише жінки, але й чоловіки. Король особисто був присутній на найважливіших засіданнях, зокрема на тих, де заслуховували Аґнес Семпсон з Г’юмбі та доктора Джона Фіана з Престонпенса. Масштаби суду були настільки великі, що він вийшов далеко за межі Шотландії: у 1591 році в Лондоні вийшов памфлет «Новини з Шотландії, у яких розповідається про прокляте життя і смерть доктора Фіана, відомого чаклуна». Імовірним автором памфлету був Джеймс Кармайкл (1542/3–1628), священнослужитель Церкви Шотландії, який стане порадником Якова І при написанні «Демонології»16.
А як справи були в Католицькій Церкві? Ранньомодерні реформи заторкнули і Інквізицію. Вона була реформована у 1542 році, незадовго до початку Тридентського собору, офіційної «відповіді» Папської Курії на виклики Реформації. Відтепер колишня Інквізиція мала назву «Верховна Священна Конґреґація Римської та Вселенської Інквізиції», яка була у вжитку аж до 1908 року. Дії Римської інквізиції можна проілюструвати на двох кейсах: Паоло Веронезе, відомого митця доби Відродження з Венеції та Меноккіо (1532–1599), та млинаря з містечка Монтереале-Вальчелліна, деталі життя та смерті якого стали нам відомі завдяки італійському історику Карло Гінзбургу.
18 липня 1573 року Паоло Веронезе постав перед трибуналом за свою картину «Тайна вечеря», написану на замовлення абата монастиря Св. Іоанна та Павла. На думку абата (та інквізиторів), Веронезе не проявив достатньої поваги до сюжету, додавши туди п’яних солдатів, карликів, котів та собак. На це митець зауважив, що «художники користуються тією ж поетичною свободою, що й поети та божевільні, і саме так я зобразив цих двох солдатів, один з яких п'є, а інший їсть, біля підніжжя сходів, хоча обидва готові до негайних дій. Мені здалося доречним, що багатий власник цього будинку, шляхетний, як я розумію, найняв би таку охорону, як ці чоловіки»17. Тут обійшлося без страти — Веронезе перейменував картину на «Бенкет у домі Левія».
Млинарю Меноккіо пощастило набагато менше — і, варто завважити, він теж мав шанс врятуватися від вироку. У книзі «Сир і черви» італійський історик Карло Ґінзбурґ реконструював незвичайну долю єретика-млинаря, ґрунтуючись на протоколах допитів інквізиторських трибуналів18: «Я сказав, що, на мою думку, все було хаосом, тобто земля, повітря, вода і вогонь були змішані разом; і з цієї маси утворилася маса — як сир з молока — і в ній з’явилися черв’яки, і це були ангели», — ось у такому дусі Меноккіо розповідав про свої уявлення інквізиторам19. Його історія завершилась водночас і печально, і передбачувано: у 1599 році після повторного звинувачення Римська Інквізиція засудила Меноккіо як єресіарха, і його спалили на вогнищі.
Найбільш сумновідомою є, мабуть, Іспанська інквізиція з Томазо де Торквемадою (1420–1498) в ролі головного інквізитора, грози мусульман, євреїв і навіть християн. Насамперед вона була спрямована проти conversos, іудеїв та мусульман, які навернулися у християнство з примусу «найбільш католицьких королів» Фердинанда Арагонського та Ізабелли Кастильської, які бажали закріпити успіхи Реконкісти, відвоювання територій Іспанії у мусульман. Її початок був покладений буллою Папи Сікста IV «Exigit sinceras devotionis affectus» («Необхідне щире благочестя», 1478), яка дозволяла допити новоохрещених, що викликали підозру в таємній практиці своєї «старої» релігії25.
Іспанська інквізиція остаточно скасована у 1834 році. За різними підрахунками, за ці століття існування за її вироком було страчено близько трьох тисяч людей26. Звісно, і таке число вражає, але варто зауважити, що вона далеко позаду втрат, спричинених сучасними їй війнами. До порівняння: за один день «Іспанської люті» в Антверпені 4 листопада 1576 року загинуло близько восьми тисяч цивільних27.
Переломним моментом в історії Інквізиції стали Наполеонівські війни. Після них, від початку ХІХ століття і протягом усього наступного, ХХ століття Конгрегація з питань віровчення пережила численні реформи (скасування трибуналів, допитів, заміну радикальних методів переслідування цензурою). На сьогодні вона під назвою є однією з дев’яти дикастерій Римської курії. Вона так само опікується питаннями католицької віри та моралі, а також «заохочує дослідження, спрямовані на поглиблення розуміння і передачу віри в служінні євангелізації, щоб її світло стало критерієм для розуміння сенсу існування, особливо перед обличчям питань, які ставить прогрес науки і розвиток суспільства», як вказано на інтернет-сторінці самої Дикастерії20. Тобто якщо у середньовічну та ранньомодерну добу визначення та переслідування єресі у всьому її різноманітті було пріоритетним, то тепер актуальнішими стає оновлення життя в церкві відповідно до соціальних та технічних змін, які вимагають переосмислення історичних установ. Дикастерія, отже, має допомогти Церкві та її параф’янам змінюватися, не втрачаючи основ.
У 2000 році Папа Іоанн Павло ІІ приніс офіційне вибачення29 за зловживання в межах Інквізиції з ХІІІ по ХІХ століття. У 2022 році перша міністерка Шотландії Нікола Стерджен офіційно вибачилася перед усіма, хто був засуджений відповідно до Акту про відьомство 1563 року аж до його відкликання у 1736 році21. Так само офіційно реабілітувала всіх страчених за відьомство у XV–XVIII століттях і Каталонія, деякі політичні групи навіть вимагають перейменувати вулиці на ім’я загиблих22.
Отже, через дев’ять століть після створення Інквізиції у Франції для переслідування катарів і вальденсів можна сказати, що вона залишилася в минулому.
