При слові «середньовіччя» у нашій уяві одразу постає образ похмурого, жорсткого і суворо релігійного часу. Часу без науки та ліків, коли за будь-яку свіжу думку можна було отримати статус єретика і вогнище у найближчому майбутньому. Що ж, не хочеться спростовувати цей цілісний і яскравий образ, за який ми маємо бути вдячні поколінням хейтерів від науки і літератури та сучасній популярній культурі, але таки доведеться.
Церква проти науки?
Церква спалила Джордано Бруно та погрожувала Галілео Галілею за ідеї геліоцентричної системи світу (планети обертаються навколо Сонця), а, отже, не могла ніяк сприяти розвитку науки — це один із міфів, який першим спадає на думку. Що ж, по-перше, Джордано Бруно спалили зовсім не за це (На Бруно доніс11 інквізиції венецієць Джованні Моченіго через особистий конфлікт — ред.), а, по-друге, обидва процеси були ініційовані вже не в середньовіччі. Бруно спалили у 1600 році, а Галілеєм Інквізиція цікавилась у 1615 році. XVII століття, початок доби Просвітництва — вже далеко не «темне» середньовіччя, яке зазвичай обмежують V–XV століттями.
Ви можете мені заперечити, сказавши, що Церква тут виступала архаїчним інститутом, відголоском середньовіччя, і тому зовсім не важливо, що ті процеси сталися пізніше. Що ж, доведеться (дуже коротко) розповісти історію про наукове знання, якого б не існувало, якби у добу середньовіччя Церква його не підтримала.
Після остаточного розпаду Римської імперії у 476 році декілька століть пішло на становлення нових (майже) державних утворень — так званих варварських королівств. В умовах політичної нестабільності та змішання германського і римського компонентів не могло бути й мови про систематичну підтримку наук. Саме тоді осередками культури і вченості стають монастирі. Звичайно, у них була своя мета — християнізація Європи; утім збереження і відтворення античних і ранньохристиянських манускриптів у монастирських скрипторіях, практика латинської мови і, врешті, написання нових праць для потреби як релігійної, так і світської спільноти допомогли побудувати місток від античної вченості до середньовічної.
Християнський світогляд справді позначився на поясненнях феноменів, але не описів. Власне, найменш достовірне часто походило з античної літератури, про що всі люблять делікатно промовчати. І вина середньовічних «спадкоємців» радше в надмірній довірі до цих авторитетів. Важко повірити? Наведу один приклад із «природнознавства», який демонструє створення і перетворення знання від античності до середньовіччя та водночас вказує, хто саме був до цього залучений.
Славетні середньовічні єдинороги з’явилися завдяки старанням Арістотеля, Ктесія, Плінія Старшого і не тільки — усіх античних авторів, які переповідали історію про дивного «індійського віслюка». Пліній у «Природничій історії» писав: «Він [Ктесій] каже, що в Індії є також воли з твердими копитами і одним рогом [єдинороги]… але найлютіша тварина — це єдиноріг [monocerotem], який рештою тіла нагадує коня, а головою — оленя, ногами — слона, а хвостом — кабана (дикого), сильний голос, і один чорний ріг довжиною в три фути (близько 90 сантиметрів — ред.), що виступає з середини лоба. Кажуть, що цю тварину неможливо спіймати живцем»1.
Ідея того, як спіймати швидкого нестримного єдинорога, насправді вже середньовічна. Ісідор Севільський написав багатотомну енциклопедію «Етимології» у VII столітті, намагаючись прояснити сутності тварин і явищ через їхні імена. Він комбінував інформацію з різних джерел, не завжди посилаючись на першоджерело. Тоді, утім, це вважалось не плагіатом, а покладанням на авторитети: «Він має таку силу, що його не впіймає жоден мисливець, але, як стверджують ті, хто писав про природу тварин, якщо незайману дівчину поставити перед єдинорогом, коли звір наблизиться, вона може розкрити свої коліна, і він покладе туди голову, відкинувши всю свою лютість, і таким чином приспаний і обеззброєний, він може бути спійманий»2.
Куди саме покладе голову єдиноріг і чому вона має бути дівою, прояснює більше Гільдегарда Бінгенська (1098—1179), настоятелька бенедектинського абатства Дізібоденберг, відома як містичними, так і медичними й природознавчими текстами. «Як Змій при Гріхопадінні уникав чоловіка, але звернувся до жінки, так і ця тварина уникає чоловіка, але йде за жінкою.[...] Дівчата, за допомогою яких ловлять єдинорога, повинні бути знатними, а не сільськими дівчатами. Вони не повинні бути ні зовсім дорослими, ні зовсім маленькими, але посеред підліткового віку. Єдиноріг любить їх, бо знає, що вони ніжні та милі»3.
Порівняння єдинорога із Змієм, звісно, не можна назвати компліментом на користь першого. Однак якщо уважно прочитати усі описи — і античні, і середньовічні, єдиноріг не виглядає приємною твариною, але схиляється перед цнотливістю дівчини. Бо… він є втіленням Христа, пояснює монах-домініканець Тома з Кантімпре (1201—1272) у наступному столітті, адже Христос карав янголів за пиху, а людину — за непослух та хтивість, цінуючи дів, які зберегли цноту4.
Саме так початкове, емпіричне (хоча може і не з перших рук) знання про носорогів у античних авторів трансформувалось у середньовічну добу, отримавши пояснення крізь християнську оптику. Носороги інколи траплялись у європейських пізньосередньовічних королівських звіринцях. Чи впізнавали в них тих самих єдинорогів? У 1517 році король Португалії Мануель І (1469—1501), вочевидь, таки впізнав, бо організував «битву» між носорогом та слоном, який, відповідно до середньовічних , був його заклятим ворогом. Слон утік, бій не відбувся, так що знання не вдалося перевірити емпірично5.
Наша наука вже далеко попереду, але поки я не бачу зникнення єдинорогів з нашої культури. Вони пережили ще одне (а може, й не одне) перетворення, ставши частиною світу прекрасних принцес. Асоціація з дівчатами не змінилась, але виглядають вони набагато милішими тваринами з райдужними хвостами та блискітками. Вочевидь, є óбрази, важливіші за доказову базу.
Середньовічна наука може бути далекою від сучасних стандартів, однак монахи і монахині продовжували писати трактати «Про природу речей», укладати бестіарії і прояснювати етимології імен усього на світі, що стало основою для розбудови модерної науки.
Гігієна
Одне з найбільших переконань, яке підсилює популярна культура, — це непоборний бруд середньовічної доби. Пов’язане з ним і уявлення, що Церква заохочувала цей бруд, вбачаючи у ньому ознаку благочестя.
«Regimen Sanitatis», загальний порадник щодо здорового способу життя та дієти, рекомендував: «Якщо хочеш здорового життя, то мий руки часто»6. Миття рук перед і після трапезою водночас наслідувало діям священника під час меси і забезпечувало чисті руки. Це було особливо важливо в часи обмеженого використання столових приборів: хоч би якими витонченими були комбінації пальців, рекомендовані порадниками добрих манер, але варто визнати — їли здебільшого руками.
Так само регулярно необхідно було чистити зуби. Вже знайома нам Гільдегарда Бінгенська радить ополіскувати зуби холодною водою (мовляв, вона корисніша за теплу) вранці, бо за ніч на них накопичується слиз7. Якщо ж зуби попсувались і ясна запалились, то й на це є рекомендації. Зробіть пудру з перетертих кісток лосося з дрібкою обпаленою солі та кладіть її на ясна на ніч8.
Що ж до загальних омовінь? Це нагода згадати про слова могутньої королеви Іспанії Ізабелли Кастильської (1451—1504), що за все життя вона прийняла дві ванни — при народженні та перед одруженням. Звісно, це ще один не підтверджений документально міф. На кшталт схожого її висловлювання про те, що вона не змінить білизни, доки весь Іберійський півострів не буде звільнений від «маврів». Насправді нема жодних даних щодо банних звичок Ізабелли. Однак ми точно знаємо, що Карл Великий, перший імператор Заходу після розпаду Римської імперії, дуже полюбляв лазні, які він облаштував на римський манер у своєму палаці в Аахені. Його біограф Ейнгард (744—840) передає, що Карл запрошував до лазні і своїх військових командирів, перетворюючи просте омовіння на своєрідний тімбілдинг9.
Літературні джерела підтверджують регулярність прийняття ванн і для пізнішого часу. У легенді про Мелюзину ми читаємо, як граф Раймонд з Пуатьє зустрічає в лісі прекрасну дівчину. Її ім’я Мелюзина, а єдина умова для одруження — щоб чоловік не підглядав за нею, коли щосуботи вона буде приймати ванну. Звісно, через певний час чоловік порушив обіцянку і побачив, як його прекрасна Мелюзина сидіть у ванні зі зміїним хвостом10. Вона утекла, залишивши йому дітей — спадкоємців династії Лузіньянів. Так само щосуботи милися жінки у романі Боккаччо «Декамерон». Чому саме субота була банним днем? Бо вона передує неділі, головному дню тижня для християн. А на святковій месі потрібно бути чистими.
Кожний замок мав місце для ванни — дерев’яної діжки, яка викладалась тканиною. Постачання гарячої води було завданням для прислуги. Монастирі мали свої лазні; так само як і міста. Отже, все говорить про те, що середні віки, якщо й не були найчистішим періодом історії, не потопали у бруді.
Мистецтво — примітивне, релігійне і нудне
Неодноразово доводилося чути і читати, що мистецтво середньовіччя одноманітне і нудне. І, звісно, примітивне, бо далеке від «реалізму», якого вдасться досягти Мікеланджело чи Леонардо да Вінчі. «Занадто релігійне» — інший вердикт секуляризованого суспільства. Що ж, тут можна багато про що посперечатися.
Одноманітність аж ніяк не була властива середньовічному мистецтву, яке синтезувало досягнення різних медіумів та матеріалів. Однак вона справді притаманна музейним залам, у яких зосереджені середньовічні ікони. Низка святих і Мадонн на золотому тлі втомлює сучасне око і змушує позіхати вже після першого десятка схожих образів.
Якщо ж ви насправді хочете реконструювати середньовічний художній досвід, то погляньте не лише на ікони, але на манускрипти, капітелі колон, рельєфи на стільцях, вітражі, горельєфи проповідницької кафедри. І все це, бажано, під звуки григоріанського співу. Приблизно такий досвід отримувала пересічна людина в соборі: гра світла, кольорів, серйозних і жартівливих сюжетів, образи святих та русалок. Саме так — навіть в храмі була присутня не лише релігійна символіка. Погляньмо лише ближче на скульптурну пластику мізерікордів.
Мізерікорд — це поличка на зворотному боці відкидного стільця. Її призначення — дати можливість спертися клірику під час меси, коли потрібно було довго і часто стояти (звідси і назва від латинського «misericordia» — милосердя). Оскільки призначення у полички було не надто «високе», середньовічні майстри оздоблювали їх відповідними, веселими, «народними» і здебільшого не церковними сюжетами.
Так, на мізерікордах можна зустріти гримаси, сценки з підкорення чоловіків, героїв казок та байок, тварин, візуалізації прислів’їв, чоловіків та жінок у непристойних позах. Створення мізерікордів припадає на пізнє середньовіччя (XIV—XVI століття), коли у церквах Європи та Англії почали масово з’являтись дерев’яні сидіння у східній частині храму, відведеній для кліру. Розважалися жартівливими сюжетами саме ченці та монахи — світські рідко мали доступ до східної частини храму. Це вказує на смак до гумору і пародії, який був властивий людям Церкви — серйозність релігійних обов’язків не означала відсутність інсайдерської іронії.
Отже, як дивитися на середньовічне мистецтво, щоб не знудитися? Пам’ятайте, що воно завжди ієрархічне. Хочете гумору, сатири і непристойностей — шукайте «маргіналії», як в буквальному сенсі на полях манускриптів, так і в переносному: у «низових» предметах, як от стільці, призначені не для «найвищих» частин тіла, капітелях колон ліворуч від священика (нижчий в сакральній ієрархії за «божественну» праву сторону).
Чи це всі міфи? Зовсім ні, адже я навіть не торкнулась Інквізиції з її переслідуванням відьом і тортурами чи права «першої ночі». Або ж 20 років як середньої тривалості життя, м’яса з черв’яками і помиїв на вулицях міст.
Наша віддаленість від середньовіччя, «чорний піар» від італійських гуманістів, які щиро вважали, ніби вони найкраще, що сталося з Європою від часів падіння Римської імперії, та звинувачення у мракобіссі від Просвітників — все посприяло появі численних зумисних і ні викривлень в історії повсякдення цієї доби. Що ми можемо зробити: читати джерела (без абсолютної довіри!) та дослідників (тим паче!); зважувати позиції та думки. І най об’єктивної істини не існує, але так ми наблизимось до меж можливого у найбільш енігматичній добі європейської історії.
