Папа Пій XI вірив у договори й не дуже вірив в ліберальні демократії. Чи радше — у здатність ліберальних демократій забезпечити стабільність і зупинити більшовицьку загрозу. 1929 року Папа уклав угоду з Беніто Муссоліні, яка знаменує створення держави Ватикан. Попри всю його суперечливість, цей договір надав широкі права католицькій церкві в Італії і зробив папство суб’єктом міжнародного права. Та Муссоліні був не єдиним диктатором, з яким спробував домовитися Пій XI. Опісля Святий Престол йде на переговори з силою, яку історія охрестить втіленням зла — Адольфом Гітлером та нацистською державою. Але що підштовхнуло його піти на такий крок? Якими були наслідки такої політики?
Німеччина напередодні
Відносини між католицькою церквою та державою в Німеччині були складними та навіть відверто ворожими за політики . Так званий Культуркампф (боротьба за культуру) ознаменував наступ німецької держави на церковне життя, оскільки католицьку меншість в переважно протестантській Німецькій імперії Бісмарк розглядав як потенційне джерело нестабільності. Контроль над школами, вигнання єзуїтів, арешти духовенства зрештою призвели до зростання протестних настроїв та збільшення популярності католицької Партії центру в Рейхстазі. Згодом політику культуркампфу довелося згорнути, але пам’ять про неї залишилася в католиків Німеччини.
ставилася до католиків досить ліберально. Федеративний устрій дозволявукладати угоди окремим суб’єктам держави. Тож 1924 року церква уклала конкордат з Баварією, 1929 року — з Прусією, 1932 року — з Баденом. Це допомагало формалізувати стосунки з суб’єктами, зміцнити католицький вплив і гарантувати права церкви. Але попри успіхи регулювання церковно-державних відносин в окремих землях республіки, загальнонімецький договір укласти так і не вдавалося.
Попри те, що Веймарська республіка була демократичнішою і за свою попередницю (Німецьку імперію ), і за свою наступницю (Третій Рейх Адольфа Гітлера), власні громадяни часто сприймали її досить негативно: рівень життя поступово зростав, але німці відчували себе приниженими Версальським договором, з яким і асоціювалася республіка. Вона постала з травми поразки у Першій світовій війні та була досить нестабільним утворенням. А конституція несла в собі загрозу розвороту до авторитаризму (що й сталося за канцлерства Гітлера).
Згідно з 48 статтею конституції Веймарської республіки рейхспрезидент міг отримати надзвичайні повноваження та обмежити основні свободи громадян для «захисту держави». В 1932 році рейхспрезидентом був генерал та герой першої світової Пауль Гінденбурґ. Нацисти переконали його обмежити основні права та свободи та скористалися цим, щоб здійснити репресії проти своїх опонентів. Також Гінденбурґ оголосив нові вибори, якими теж скористалися прихильники Гітлера, привівши значну більшість своїх людей у парламент. Нацистам не вперше було використовувати насильство для залякування противників та збільшення частки голосів на виборах, але тепер вони могли зовсім не зважати на обмеження. Вони дозволили канцлеру ухвалювати закони в обхід парламенту. Хоч навіть попри ці дії, нацистам не вдалося здобути більшість у парламенті, але перемовинами, підкупом, залякуванням партія Гітлера таки змогла отримати достатньо голосів коаліції, щоб ухвалити закон, який надавав Гітлеру надзвичайну владу.
Коли в 1929 році почалася всесвітня економічна криза, відома як Велика депресія, суспільство Веймарської республіки дуже поляризувалося. Почала рости популярність крайніх правих та крайніх лівих. Непримиренні вороги — комуністи та нацисти — обоє становили загрозу для демократії й використовували насильство на своєму шляху до влади. Та незважаючи на підтримку з Кремля, в комуністів було багато проблем зі сприйняттям у німецькому суспільстві, насамперед через жахи громадянської війни в колишній Російській імперії та криваву репресивну політику радянських комуністів. У нацистів такої проблеми не було — апелювали вони до славних днів Німецької імперії та взагалі міфічних концептів. Режим Муссоліні, який міг би слугувати рольовою моделлю, хоч теж був репресивним, але далеко не настільки жорстоким, як режим комуністів у Радянському Союзі. Демократичні ж сили не мали такої підтримки серед незаможного населення та робітників, як комуністи, і не так вдало апелювали до страху перед червоною загрозою, як нацисти. Труднощі виборів та політичного процесу в Німеччині напередодні 1933 року — тема складна й потребує окремого розгляду. Але внаслідок запеклої політичної боротьби в січні 1933 року канцлером став Адольф Гітлер.
Рейхсконкордат
Ватикан спостерігав за виборами в Німеччині з острахом. І комуністи, і нацисти проголошували доктрини, що прямо суперечили християнству, хоча й Папа вважав нацистів меншим злом. Гітлер був досить опортуністично налаштований щодо методів захоплення влади й не гребував навіть запевненням церкви у тому, що він католик. Гітлер, з одного боку, захоплювався впливом та церемоніалом католицької церкви, а з іншого, не любив священників та відкидав християнську мораль. Розуміючи, що Німеччина є переважно християнською державою, Гітлер проголосив новий вид християнства, в якому Христос був не лише месією і сином божим, а й справжнім арійцем¹. Старий завіт повністю відкидався як юдейський. Звісно, католицька церква не погоджувалася з таким трактуванням Біблії, як і расистськими та євгенічними ідеями націонал-соціалізму.
Попри негативне ставлення до нацистської ідеології, Ватикан проявив готовність до переговорів, коли новий гітлерівський уряд запропонував домовитися про конкордат. «Готовність Пія XI застосувати будь-які можливі засоби, навіть мати справу з самим Дияволом, якщо це принесе користь» поклала шлях для підписання Рейхсконкордату². Керівництво Рейху вимагало, щоб церковні асоціації утрималися від проведення демонстрацій на час переговорів щодо угоди. А напади на католиків почалися ще в проміжку між початком переговорів та підписанням договору — Гітлер почав порушувати домовленості ще до узгодження самого документу. Звісно, може виникнути питання: а навіщо взагалі було підписувати конкордат з таким ненадійним партнером? Річ у тім, що коли переговори почалися і з’явилися перші напрацювання, Папа був у Гітлера на гачку. У разі відмови співпрацювати далі керівництво Рейху могло б опублікувати інформацію, що папство могло захистити своїх вірян від переслідувань, але відмовилося. До того ж нацисти формально погодилися майже на всі вимоги церкви.
З німецького боку в підписанні конкордату головували представники католицької партії центру — Людвіг та Франц фон . Зі сторони Ватикану — Еудженіо Пачеллі. Еудженіо Пачеллі раніше був папським нунцієм у Німеччині, досконало знав німецьку мову та мав зв’язки серед політиків Веймарської республіки. Рейхсконкордат підписали 20 липня 1933 року, він набув чинності 10 вересня.
Угода регулювала відносини між Рейхом та католицькою церквою, а також гарантувала свободу публічного сповідування католицизму, це закріпили ще в першій статті. Раніше укладені конкордати з Баварією, Пруссією та Баденом залишалися чинними. Духовенство звільняли від обов’язків займати державні посади, але єпископи мали давати присягу на вірність Німеччині. Дуже важливою була 31 стаття, яка гарантувала захист релігійним католицьким організаціям; але якщо ці організації мають ще якісь не політичні цілі, то «уряд Рейху та німецький єпископат мають у спільній угоді визначити, які організації та асоціації підпадають під дію цієї статті»³. Очевидно, Рейх міг легко маніпулювати тим, які організації захищені 31 статтею, а які — ні.
Формально конкордат надав захист католикам нацистської Німеччини, але Ватикан ніяк не міг вплинути на те, чи будуть пункти договору виконуватися на практиці. У домовленості з Муссоліні Папа мав принаймні за собою католицьку більшість населення Італії, тоді як важелів тиску на Гітлера не було. Натомість Третій Рейх, хоч і на папері погодився на багато вимог церкви, отримав перший акт міжнародного визнання та виключення католицьких організацій з політики. Але через внутрішню кризу та перехід багатьох партій в націонал-соціалістичну партію, Партія центру — одна з найбільших в Німеччині — саморозпустилася ще до підписання конкордату.
Критика Рейху
Переслідування католиків, яке почалося ще до підписання конкордату, не припинилося після його ратифікації. Хоча й не в усіх випадках це було прямим порушенням угоди. Наприклад, нацистська влада закрила більшість католицької преси, а та, що залишилося, часто була змушена час від часу публікувати статті чи заяви, прихильні до націонал-соціалізму, що було серйозним ударом по католицькій церкві. Але конкордат не захищав пресу. Та не пресою єдиною. Католицька освіта була захищена конкордатом, але тиск на батьків був таким сильним, що за чотири роки відвідуваність католицьких шкіл впала в рази, а в Мюнхені скоротилася від 65% до 3%⁴. Відбувалося судове переслідування монахів та священників, розграбування монастирів, активна антицерковна пропаганда. Деколи влада Рейху зменшувала інтенсивність утисків і призупиняла пропаганду, але це було пов’язано з певними подіями міжнародного значення, які відбувалися в Німеччині, як-от Олімпійськими іграми 1936 року.
Між 1933 і 1936 роками Папа був змушений надіслати не менше ніж 34 окремі ноти протесту уряду Німеччини проти порушень конкордату та переслідувань католиків. Однак проти публікації Нюрнберзьких расових законів 1935 року він не відгукнувся⁵. У 1937 році Пій XI нарешті наважився на рішучіший крок. Він видав енцикліку Mit brennender Sorge , написану німецькою мовою, але навіть в ній не було прямим текстом вказано на Гітлера, націонал-соціалізм та .
Енцикліку контрабандою ввезли до Німеччини та таємно передрукували. Священники публічно зачитали її з церковних кафедр 21 березня 1937 року. У ній засуджувалися переслідування католиків і порушення конкордату («…до німецьких католиків, що, як і всі діти, які страждають і потерпають, ближчі до серця свого Отця. У той час, коли ваша віра, як золото, випробовується у вогні скорботи та переслідувань, коли ваша релігійна свобода обтяжена з усіх боків…») та тоталітарна ідеологія («Той, хто підносить расу, або народ, або державу, або особливу форму держави, або будь-яку іншу фундаментальну цінність людської спільноти … той, хто підносить ці поняття вище за їхню стандартну цінність та обожествлює їх … далекий від справжньої віри в Бога і від концепції життя, яку підтримує ця віра»)⁶.
Подібна заява розлютила нацистів, і Гітлер оголосив, що ніхто не має права критикувати Німецьку державу, її устрій та мораль. Переслідування католиків продовжилися, а німецькі єпископи, боячись спровокувати ще більші репресії, в основному утримувалися від активних акцій проти режиму. Наступник Пія XI, Пій XII — вже згаданий кардинал Еудженіо Пачеллі — вирішив утриматися від активних дій проти нацизму, мотивуючи це захистом католиків. За це в популярній культурі його деколи називають «папою Гітлера».
Особливо гострим є питання мовчання папства на тему Голокосту. Неодноразово засуджуючи расизм, церква ніколи напряму не засуджувала антисемітизм. Звісно, окремі священники це робили, а багато католиків, як мирян, так і духовенства, переховували й ставали на захист євреїв під час Голокосту, але церква як інституція була досить пасивною. До того ж церкві не були чужі антисемітські настрої. Звісно, не в розумінні бажання здійснити геноцид, але якщо мова не йшла про охрещених євреїв, вважалося, що проблеми єврейського населення церкви не стосуються. У 1928 році католицький рух під назвою «Друзі Ізраїлю», що складався з 18 кардиналів, 200 архієпископів та єпископів і 2000 священників, звернувся до Ватикану з проханням вилучити з латинської літургії Великої п’ятниці вислови «підступні євреї» та «підступність євреїв»⁷. Ініціативу не підтримали. Колективна відповідальність євреїв за вбивство Христа була частиною ідеології католицької церкви аж до 1960-х років.
Папство укладало Рейхсконкордат з метою захисту католиків та церкви від обмежень та переслідувань, які могли б чекати на них в тоталітарній нацистській державі, але насправді він лише надав більше важелів впливу та додаткового визнання нацистам. Гітлер неодноразово порушував угоду й навіть вплинув на Муссоліні, щоб той ухвалив расові закони, які порушували конкордат між Італією та Святим престолом. Звісно, може виникнути питання: чи взагалі мали якийсь шанс німецькі католики на опір Гітлеру? Історія знає мінімум один такий прецедент. У 1942 році католики організували протести проти евтаназії людей з інвалідністю та психічними захворюваннями й домоглися успіху. Безперечно, не можна ретроспективно стверджувати, що всі їхні дії могли б бути настільки успішними, але політика папства і більшості місцевих єпископів навіть не дала їм шансу це перевірити. Стати надійним захисником вірних в Рейху їм так і не вдалося, а репутація через співпрацю та замовчування злочинів режиму залишилася заплямованою назавжди.
