Ватикан — маленька держава в серці Риму, теократична монархія з виборним правителем. Країна, громадянином якої неможливо народитися, ним можна лише стати. Ватикан (площею лише 0,44 км²), не зрівняється за розмірами з давньою Папською державою, проте сам факт того, що релігійний лідер є главою суверенної країни, може видатися досить дивним для сучасної людини. Тож як виник Ватикан і до чого тут Беніто Муссоліні?
Папська держава
Папами називають єпископів Риму, які згідно з церковною традицією починають свою істоорію аж від апостола Петра. У ІV столітті імператор Костянтин легалізовує християнство й передає Папі багато будівель, зокрема , яка розташовувалася біля міських стін, далеко від центру міста1. Також Костянтин протегує будівництво церкви на . Римські Папи були підданими римського (візантійського) імператора, але з VІІ століття здобувають більше світської влади як регіональна сила. Конфлікти з змушують Папство шукати нових союзників — у VIII ст. ними стають правителі франків.
Король франків Піпін Короткий не просто допомагає впоратися Папі з лангобардами. Як подяку за те, що Папа його коронував, Піпін гарантував: намісник святого Петра володів Римським герцогством — великою територією навколо міста, — Равенною та територією старого . Ця гарантія стала відомою як Пожертвування Піпіна, або Піпінова даровизна. Цей момент ознаменував початок ери папської історії, яка триватиме понад одинадцять століть, протягом яких Папи стверджували, що вони володіють власним правом на великі території: у часи свого розквіту, Папська держава виходила далеко за межі Піпінового дару2.
З 756 (Піпінів дар) по 1870 роки в Італії відбулося багато змін, але за цей час вона об’єдналася під керівництвом єдиного правителя, а папська територія відігравала важливу роль в політиці півострова.
Ідеологічні та політичні джерела об’єднання Італії проявлялися в різні часи, але свого остаточного вигляду вони набули в ХІХ ст. як рух рісоджименто. Центром рісоджементо став П’ємонт на чолі з Савойською династією.
Спершу здавалося, що папство має відігравати центральну роль в італійському об’єднанні. Багато надій покладали на Папу Пія IX, але коли в 1848 році Європою покотилась хвиля революцій, той відмовився підтримати боротьбу італійців проти австрійської монархії, оскільки вона була католицькою. Наступного року Папу прогнали з Риму і проголосили Римську республіку, та Пій швидко повернувся за підтримки французьких військ. До збройної сутички між Папською державою та П’ємонтом таки дійшло в 1860 році, однак Папа зазнав поразки: за ним залишилося лише місто Рим з околицями, яке охороняли французи.
Коли 1870 року почалася франко-прусська війна, імператор Франції відкликав своїх солдатів з Риму. Тож після невдалих перемовин з Папою п'ємонтська армія рушила на Рим. Коли королівська армія увірвалася в місто, Пій IX дозволив своїм людям здатися й зачинився у Ватиканському палаці. Через два тижні на референдумі громадяни переважною більшістю висловилися за приєднання Риму до нової італійської держави3. Як наслідок, Ватикан оголосили державною власністю, а Папі запропонували щорічний грант у три з половиною мільйони лір. Пій IX відмовився від грошей, заперечуючи легітимність італійської держави і оголосивши себе «в’язнем Ватикану», а його наступники наслідували його приклад ще 60 років.
Пій XI та Беніто Муссоліні
Під час Першої світової війни відносини не покращилися, оскільки італійці обурювалися нібито проавстрійською позицією папства. Однак опісля настало потепління, оскільки Італія була незадоволена мирними договорами: італійці нарікали, що «Італія виграла війну, але втратила мир» (засуджуючи порушення договірних зобов’язань союзниками — Англією та Францією, які обіцяли Італії більше територій у разі перемоги, Ватикан скаржився, що і договори були натхненні помстою, а не справедливістю. Хоч Ватикан і не був стороною конфлікту у Першій світовій війні, але Папа вважав своїм обов’язком сприяти миру між державами. До того ж Австро-Угорська монархія, хоч і ворогувала з Італією, але була великою католицькою країною.
У 1922 році сталися дві важливі події: до влади прийшов Муссоліні, а Папою обрали Пія XI. Новий Пій вирішив покласти край статусу «в’язня Ватикану» й наважився вийти на балкон собору Святого Петра, щоб передати своє благословення urbi et orbi (народам і містам). Він був першим Папою після Пія IX, який це зробив. Urbi et Orbi — благословення, адресоване всім вірянам світу. Такий жест Папи символізував нову сторінку готовності Ватикану до діалогу. Пій простягнув оливкову гілку італійській владі, виявивши своє бажання примирення.
На межі ХІХ–ХХ століть Ватикан толерував створення католицьких партій. Але Пій XI, недовірливо ставлячись до світської політики, віддав перевагу для збереження позиції католицизму в державі та суспільстві. Дотримуючись приказки «уряди минають, документи залишаються», він покладався на угоди, підписані з окремими урядами. У 1924 році церква підписала конкордат з Баварією, що забезпечував її широкими правами. Опісля розпочалися переговори з Пруссією. У 1925 році уклали угоди з Латвією та Польщею, у 1927 році — з Румунією та Литвою, а в 1928 році — з Португалією. Усе це передувало домовленості з італійцями.
Папа не став протидіяти, коли Народна католицька партія увійшла до першого кабінету Муссоліні. Як колишній соціалістичний агітатор Муссоліні був особисто ворожим до «претензій» Церкви та папства. Він проголосив, що Бога не існує, очолив рух із відтінком антиклерикалізму, однак розглядав конфлікт між католицькою церквою та італійською державою як нещастя для обох. Як не парадоксально, людина, яка раніше зізналася в газеті Popolo d’Italia, що ненавидить усі форми християнства і сприяла відродженню язичницького культу, зайняла примирливу позицію. Той факт, що Дуче завершив свою першу промову в парламенті зверненням за допомогою до Бога і дозволив вішати розп’яття в класах шкіл та залах суду, також надіслав позитивний сигнал Папі. Рух Муссоліні згорнув свою атеїстичну пропаганду та антиклерикальну програму.
Певні особливості біографії Пія XI допоможуть краще зрозуміти, чому він взагалі вирішив піти на угоду з такою людиною, як Мусоліні, та таким рухом, як фашизм. Мирське ім’я Папи Пія XI — Ахілл Ратті. Він зростав в атмосфері суворої дисципліни, був бібліофілом та альпіністом і краще почувався в товаристві книг, ніж людей. Тож не дивно, що він покладався на документи й симпатизував «твердій руці», а не ліберальній демократії. Та все ж найбільший вплив на майбутнього Папу справила його місія в Польщу.
У березні 1918 року Ахілл Ратті отримав дивовижне прохання: колишній Папа Бенедикт XV хотів, щоб він негайно поїхав до Варшави як його особистий емісар. Досі не зрозуміло, як Папа прийшов до того, щоб вибрати його для виконання делікатного завдання. У нього не було досвіду дипломатії та спеціальних знань про Польщу, хоча коли його кандидатуру обговорювали кардинали, вони помилково подумали, що він розмовляє польською. Його змусили повірити, що він залишиться лише на кілька місяців, і доручили підготувати доповідь для Папи про ситуацію в Польщі.
Бійня Великої війни ледве закінчилася, коли Ратті прибув до Варшави. Поляки готувалися до відродження своєї держави, більшість якої протягом століття перебувала під владою росії, а решта — під контролем Німеччини чи Австрії. Завдання Ратті було делікатним, оскільки кордони нової Польщі ще не були встановлені, а напруга була великою. Восени 1919 року Ватикан офіційно визнав нову польську державу. Місію Ратті розширили і призначили його постійним представником Папи в Польщі. Наступного літа Червона Армія, після низки боїв з польськими військами в країнах Балтії та в Україні, просунулася до Польщі та підійшла до самої Варшави. Хоча багато іноземців втекли, Ратті залишився у місті. Та 15 серпня польський контрнаступ відкинув більшовицькі війська. Для Ратті цей досвід був травматичним. Як вважає історик Девід Кертцер, переконання, що західні демократії не зрозуміли комуністичної загрози, залишилося з Папою на все життя, що підштовхнуло його до угоди з фашистами4.
Фашисти позиціонували себе як основну протидію соціалістам, комуністам, анархістам та всьому лівому спектру політичних рухів. Вони займалися розбоєм та залякуванням комуністичних політиків, профспілкових активістів тощо, апелюючи до необхідності не допустити таких жахів революції та громадянської війни, які відбувалися у російській імперії. Не бувши ідеологічно близькими до католицизму, фашисти все ж потребували підтримки католиків.
Пій XI не був ідейним прихильником фашистів, хоча серед духівництва фашистські ідеї ставали популярнішими. Він навіть прямо опонував фашистським ідеям створення тоталітарної системи, яка б підпорядковувала собі всі аспекти життя, адже в ній не залишалося місця церкві. Однак він бачив у фашизмі кращий з двох поганих варіантів, а ліберальні уряди вважав нездатними забезпечити стабільність та зупинити комуністичну загрозу.
Латеранський конкордат
Угода між фашистською Італією та католицькою церквою була нелегкою для обох. Незважаючи на владу Папи над церковною ієрархією, а Дуче — над фашисткою партією, в обох організаціях були течії, які протидіяли угоді. Переговори у різних форматах тривали близько трьох років. Нарешті в лютому 1929 року Пій оголосив, що Ватикан уклав договір з Італією, поклавши край сварці, яка обтяжувала папство вже понад пів століття. Латеранські домовленості містили три угоди: угоду про примирення, яка розв'язала римське питання та проголосила Ватикан нейтральною і недоторканною територією; конкордат, який регулював церковно-державні відносини в Італії; фінансову конвенцію, яка забезпечувала компенсацію за папську територію, анексовану під час об’єднання. Угода мала статус договору міжнародного права, а фінансова конвенція зробила Ватикан найбільшим власником державних облігацій Італії.
Двадцять сім статей політичного договору стосувалися міжнародного статусу папства, Ватикану та Італійського королівства (до конкордату Папи не визнавали легітимність об’єднаної Італії), а італійська держава гарантувала, що не буде втручатися у справи Ватикану.
Сорок п’ять статей Конкордату, які визначали позицію Церкви в Італії, викликали стільки ж суперечок, як і договір, який встановлював суверенітет папства над територією приблизно 40.46 гектара. Церква отримала широкі права у сфері освіти та деяких аспектах цивільного права. Наприклад, Італійська держава визнавала «цивільні наслідки таїнства шлюбу»5. Тобто церква визначала, чи шлюб є дійсним, а укладання шлюбу в церкві мало ті ж цивільні права, що й укладання шлюбу державою.
Дуче обурювався цим пунктом, але Папа погрожував зірвати всю домовленість і досяг свого. Це нав’язування викликало обурення як лібералів, так і фашистів. Святий Престол, своєю чергою, відновив свою заборону церковним і монашим особам входити до будь-якої політичної партії, перешкоджаючи розвитку політичного католицизму в Італії6.
Чому ця угода важлива
Латеранський конкордат підвищив міжнародний престиж режиму Муссоліні, хоча й давав Папі можливість критикувати деякі аспекти політики фашистів. Попри те, що конкордат був досить взаємовигідним, очікування від нього різнилися. Дуче вважав, що зможе перетворити церкву на національну інституцію й підпорядкувати її італійським інтересам. Папа ж вважав, що зможе «покатоличити» режим. На практиці не сталося ні першого, ні другого.
Угода розділила і католиків, і фашистів. Церква ніколи не була монолітним блоком, і багато католиків, залишаючись вірними Папі в доктринальних питаннях, критикували його політичні кроки. Своєю чергою, аби запевнити власну партію, що він не зрадив їхню програму і не відмовився від влади «тоталітарної» держави, Дуче вдався до антиклерикальної риторики: спершу лише на словах, але згодом між державою та церквою назріли реальні суперечності.
Для Папи дуже важливим пунктом був захист Католицької Акції — організації об’єднання мирян з метою поширення християнського вчення на всі сфери життя. Особливо важливою була робота Католицької Акції з молоддю. Фашистський режим розпочав активну критику Акції в пресі, позиціонуючи її зокрема як політичну організацію.
Фашисти дедалі активніше поширювали монополію на різні аспекти життя італійців і посилили контроль над освітою та молодіжними організаціями. Папа активно опонував спробам держави повністю підпорядкувати освіту. А фашисти розпорядилися призначити фізичні активності для дітей в неділю, чим перешкоджали відвідинам меси. Ключову роль у цьому грала молодіжна фашистська організація Баліла. Зрештою, дійшло до заборони участі членів Акції в Балілі.
Все це призвело до кризи 1931 року, яка, незважаючи на труднощі взаємодії між Дуче та Святим Престолом, була вирішена оформленням розподілу між компетенціями церкви та держави.
За умовами угоди, Католицька Акція була організацією суто єпархіальною та підпорядковувалася єпископам, а члени ворожих до фашистської партій не могли бути референтами Акції. Також зазначалося, що Акція ніколи не намагалася створювати профспілкові чи професійні організації; їй заборонили спонсорувати молодіжні спортивні заходи. Натомість фашистська партія відкликала свою декларацію про несумісність між членством у Балілі та Католицькій Акції й зупинила атаки на Акцію в пресі. Активне протистояння між церквою та режимом припинилося до 1938 року8.
Взаємодія між Італією й Ватиканом впливала й на міжнародну політику. Загалом у цій сфері Ватикан давно підтримував Італію, хоча не обійшлося без проблем9. Наприклад, Італія провадила активну Балканську політику, і Ватикан був її цілковитим союзником в Албанії, але от в питаннях Югославії між ними існували розбіжності: італійці підтримували хорватський сепаратизм стосовно Югославського королівства, але проводили політику італізації відносно хорватського населення в самій Італії, тоді як католицька церква захищала культурні права хорватів в обох державах. Ватикан активно намагався залучити Муссоліні до , особливо до підтримки католицьких Австрії та Угорщини. Латеранські угоди негайно зробили Муссоліні для католицьких політичних партій Австрії та Угорщини. Муссоліні навіть підтримував антинацистські настрої в Австрії, а боротьба між нацистами і фашистами в цій країні заслуговує на окремий розгляд.
Папа намагався підштовхнути до зближення дві великі католицькі країни — Францію та Італію, але вторгнення Італії в Ефіопію змусило Францію обирати між Британією та Італією, і вибір був на користь першої. Італія, своєю чергою, почала зближуватися з нацистською Німеччиною. Прийняття в догоду Гітлеру расових законів 1938 року Папа розцінив як пряме порушення конкордату, оскільки вони передбачали втручання в правила укладання шлюбу — вони забороняли шлюби між євреями та неєвреями, зокрема католиками. Ватикан розглядав це як порушення конкордату, який давав церкві виняткове право регулювати шлюби за участю католиків. Але цього разу розв’язати питання на користь (чи принаймні компромісно) для церкви не вдалося.
Після Другої світової расові закони скасували, а умови Латеранського конкордату не переглядали аж до 1984 року. Тоді католицизм втратив ексклюзивне становище в Італії, як у сфері віросповідання, так і у сфері фінансової підтримки. Але попри перегляд умов, конкордат не денонсували, тобто певні його пункти чинні й донині.
Історія Латеранського конкордату дозволяє краще зрозуміти позицію Святого Престолу сьогодні, особливо в такому актуальному питанні, як російсько-українська війна. Як бачимо, для папства не є новим толерування диктатури. Також на Ватикан накладені певні обмеження у сфері міжнародної політики, які не дозволяють йому стати на бік України настільки однозначно і відкрито, як би цього вимагав моральний бік ситуації. З іншого боку, ніякий договір не зобов’язує папство розмивати кордони між агресором та жертвою і не забороняє навіть активно опонувати стороні, яка вчинила несправедливо — Пій XI, хоч і обережно, але дозволяв собі виступати проти режиму Муссоліні, який міг становити для нього навіть фізичну загрозу (хоч до цього ніколи не доходило) в той час як російська федерація не становить ніякої загрози Ватикану. І, що важливо, історія показує: якщо на це буде політична воля диктатора, він порушить будь-які договори.
