Трипільську культуру можна назвати справжнім «археологічним брендом» України: рисунки трипільської кераміки можна побачити на сторінках закордонного паспорта, а досліджувати трипільські пам’ятки приїжджають дослідники із Великої Британії1 та Німеччини2. Утім, широка популярність трипільської культури призвела до поширення міфів, часом дуже химерних. Що з написаного в соцмережах та решті інтернету — правда, а що — ні, читайте далі.
Першовідкривачем трипільської культури є Вікентій Хвойка
Перша річ, яку студенти-першокурсники вивчають про трипільську культуру — це те, що її відкрив у 1893–1894 роках археолог Вікентій Хвойка, коли провів розкопки на Кирилівських висотах у Києві та біля села Трипілля неподалік Обухова. Втім, як слушно зауважують Микола Бандрівський3 та Яна Яковишина4, насправді першим систематично досліджувати трипільські пам’ятки почав польсько-білоруський археолог Адам Кіркор. Він у 1876 році виявив три пункти із «мальованим посудом»: поблизу сіл Васильківці та Боришківці на Тернопільщині й у печері Вертеба. У 1877 році Адам Кіркор продовжив свої розвідки, метою яких було з’ясувати, чи розписна кераміка трапляється також і в інших місцевостях і яким часом датуються знахідки. За результатами розвідок дослідник виявив сім нових місць із «мальованим посудом», який, за словами дослідника, за виробом та способом фарбування був дуже схожий на попередні знахідки. Наступного, 1878 року Кіркор виявив два нові поселення, на одному з яких, неподалік села Верхняківці сучасної Тернопільської області, зафіксував скупчення перепаленої обмазки — як ми знаємо сьогодні, решток трипільського житла.
Запропонована Адамом Кіркором назва «культура мальованої кераміки» прижилась і тривалий час використовувалась, — переважно дослідниками з колишньої Австро-Угорської імперії, паралельно із Хвойковою назвою «трипільська культура». Зокрема, в 1938 році археолог Олег Кандиба (Ольжич) видав статтю5 «Старша мальована кераміка в Галичині». Остаточна уніфікація назв пам’яток на користь «трипільської культури» відбулась вже після Другої Світової війни. Ключову роль в цьому процесі зіграла Тетяна Пассек, яка в 1935 році видала велику статтю6 французькою мовою «Трипільська кераміка», а в 1949 році — монографію7 «Періодизація трипільських поселень (ІІІ-ІІ тисячоліття до нашої ери).
Трипільці володіли писемністю
Трипільські орнаменти складні та різноманітні, тому не дивно, що деякі люди бачать в них зразок давньої писемності та намагаються їх читати. Одну з таких спроб в 1950-х — 1970-х здійснив8 колишній завідувач Подільської філії Центральної наукової бібліотеки АН УРСР Микола Суслопаров, за словами якого трипільці користувалися найдавнішим в Європі звуково-буквеним алфавітом. Порівнявши деякі трипільські зображення з розкопок Хвойки з , та архаїчним грецьким алфавітами, Суслопаров зміг «прочитати» слова «гуща», «янтар», «червоний» тощо. Ідеї Суслопарова припали до душі багатьом історикам-дилетантам, які охоче взялись цитувати його «прочитання»: згадки про «дешифрування» трипільського «письма» можна зустріти в книзі9 фізико-хіміка Олександра Знойко «Міфи Київської землі та події стародавні», видану в 1989 році; в статтях10 журналіста та краєзнавця Олега Будзея тощо.
Такі інтерпретації хоча і виглядають фантастичними, втім не позбавлені ґрунту до кінця. На трипільській кераміці справді можна зустріти позначки, які можна трактувати як «символи» — в широкому значенні слова. Деякі з цих символів доволі виразні та позначають цілком реалістичні явища, як от живих істот: собак, птахів, ланей, змій та людей. Інші натомість більш схематичні, втім їхня часта повторюваність дозволяє говорити, що вони мали певне семіотичне наповнення. На сьогодні найбільш науково обґрунтованим дослідженням із трипільської символіки є видана у 2005 році монографія Тараса Ткачука «Знакові системи трипільсько-кукутенської культурно-історичної спільності».
Трипільський птах, поселення Стольнічені І, Молдова (фото автора).
Трипільці не знали війни
Цей міф своєю появою завдячує литовській археологині Марії Гімбутас та двом її книгам: «Богині та боги Старої Європи, з 7000 по 3500 рр. до н.е.: міфи, легенди та культові зображення» 1974 року та «Цивілізація богині: світ Старої Європи» 1991 року. В обох книжках Гімбутас послідовно розвиває ідею, що за часів неоліту територію давньої Європи населяли миролюбні матріархальні племена, які займалися землеробством та поклонялись Великій богині-матері. За словами Гімбутас, ідилічний гармонійний світ було зруйновано близько середини 4 тисячоліття до нашої ери, коли до Європи вторгаються скотарські племена давніх індоєвропейців, які приносять із собою патріархат та війну. Головним аргументом Гімбутас є незначна кількість зброї, датованої часами неоліту, та надлишок військового спорядження, знайденого в похованнях доби бронзи. Ідеї Гімбутас припали до душі цілій генерації феміністичних мислительок11, але зазнали критики зі сторони більш консервативних археологів та істориків релігії12.
З погляду сьогодення висновок про винятково миролюбний характер давніх землеробів, зокрема трипільців, є застарілим. Нові археологічні відкриття показали, що населення доби неоліту було не менш войовничим, ніж їхні наступники. Про це свідчать знахідки зброї, розкопки укріплень та фіксація травм скелетів. Найбільш повно інформація про військове ремесло землеробів, які мешкали на території України за часів неоліту, зібрано в нещодавній книжці13 Михайла Відейка «Озброєння та військова справа у давніх хліборобів Європи у VI-V тис. до н.е.».
Трипільці були бідними на метал
Історія трипільської металургії наразі є малодослідженою сторінкою минулого. Тривалий час дослідники вважали, що трипільці були бідними на метал та не мали власного металургійного виробництва. Причиною таких висновків була невелика кількість знахідок металевих речей трипільської культури, які можна було порахувати на пальцях. Втім, приблизно з початку 2000-х кількість відомих металевих речей почала стрімко зростати: зацікавлена аудиторія дізналась про знахідки мідних сокир-тесел та пласких сокир, а також скарбів мідних прикрас. Загалом станом на сьогодні науковці знають14 про понад 300 металевих предметів, які можуть бути датовані часом трипільської культури, більшість з яких поширені на Волині, Поділлі, Буковині, в центральній Україні тощо.
Окремо слід згадати про розкопки 2015 року в місті Кам’янець-Подільський трипільської ливарної майстерні , якими керував15 Дмитро Чорновол. Під час археологічних робіт дослідники виявили рештки одноповерхової споруди господарського призначення, а поруч із нею — сміттєву яму, заповнену господарськими відходами. Розібравши сміттєві відходи, археологи натрапили на горілий шар, всередині якого було понад 40 фрагментів ливарних чаш. На кожному з фрагментів були помітні залишки оплавленої міді, що затекла в тріщини, які утворились від нагрівання та охолодження чаш.
Трипільська мідна сокира знайдена на поселенні Березівська ГЕС. Одеський археологічний музей, фото автора.
