Зима 1076–1077 років була однією з найсуворіших, які бачили тогочасні літописці. Попри це, у грудні німецький король Генріх IV почав свій похід на південь — через Швейцарські Альпи до замку Каносса (сучасна Італія), де перебував тогочасний папа Римський. Більшість гірських проходів тоді охороняли супротивники, але Генріх зумів підкупити одного, тож 25 січня 1077 року король прибув на місце. Цей похід не був військовим: Генріх IV взяв із собою лише 50 людей, зокрема дружину й маленького сина, і пішов домовлятися з папою Григорієм VII. Він три дні стояв перед брамою — без майна, босий та в шерстяному одязі, чекаючи на дозвіл від папи увійти в замок1. Коли папа нарешті погодився, то змусив Генріха прийняти усі його умови — такою була ціна примирення церкви та імператорської влади. Якими були ці умови й як папи Римські конфліктували зі «світською» владою та впливали на політику ще з давніх часів, поговоримо далі.
Може здатися, що інститут папства у Середні віки був дуже могутнім. Але цей період тривав понад тисячу років, і Ватикан за цей час переживав злети й падіння. У час, коли на Русі ще навіть не утвердилося християнство, в Римі вже повним ходом плели інтриги для того, щоб посісти папський престол. Інститут папства існував ще з І століття, хоч і зазнав з часом значних трансформацій.
Наприкінці IX століття починається, можливо, найтемніший період в папській історії, коли ця посада була об’єктом боротьби між аристократичними кланами Риму2. Вбивства пап не були винятками, а реальна влада римського престолу слабко відчувалася за межами найближчих територій. Частково вийти з залежності аристократів вдалося лише 962 року, потрапивши в нову залежність — від імператорів .
У ці складні для Європи часи (набіги вікінгів і сарацинів, вторгнення мадярів, слабкість правителів земель, що колись складали Каролінгську імперію) виникає рух за реформування церковного життя, який отримав назву клюнійського та здійснив колосальний вплив на церковне життя в ХІ столітті й надалі.
У 910 році герцог Аквітанії Гійом Благочестивий засновує абатство Клюні. Воно отримало привілей підпорядкування напряму папі та самостійних виборів абатів, що надало значну незалежність від світських володарів3.
Окрім строгого дотримання монашого аскетизму та целібату, клюнійський рух активно виступав проти продажу церковних посад (симонії). Однак чи не найважливішою вимогою була заборона на призначення світських осіб на церковні посади (інвеститури). Досить парадоксально, втім, що монахи Клюні часто мали аристократичне походження і були радниками світських правителів.
На щастя для реформаторів, їх підтримували імператори Генріх ІІ і Генріх ІІІ, хоча підтримка реформ не заважала Генріху ІІІ скидати та призначати пап. 1046 року він скликав собор єпископів в Сутрі й замість трьох претендентів призначив єпископа-реформатора зі свого оточення, який прийняв ім’я Климент II. Але справді радикальні реформи почалися вже за одного з його наступників — Лева IX.
Папські реформи
Коли папа Лев IX 1049 року вступав за подання імператора Генріха ІІІ на папський престол, він вимагав, щоб його вступ на посаду був процедурно правильним — через формальне обрання Римським кліром. Головною метою було відновлення «свободи церкви» від світського панування4.
Лев IX розширив реальну владу папи, подорожуючи територією сучасних Німеччини, Франції, Італії та ведучи активну боротьбу проти симонії. Наприклад, на синоді в Реймсі (сучасна Франція) папа змусив єпископів та абатів визнати, хто платив за свою посаду. Єпископів, які покаялися, пробачили та відновили в сані. Архиєпископів та високопоставлених єпископів викликали в Рим для пояснень. Це був радикальний поворот в папській політиці5. До слова, саме за Лева IX відбувся остаточний розкол між західною та східною церквами в 1054 році, але ця тема заслуговує окремого висвітлення.
Після нетривалого правління кількох пап антиреформіська партія італійських аристократів побачила шанс обрати свого кандидата. Скориставшись ситуацією, вони поставили на пост папи Бенедикта X. Реформатори в той час висвятили папу Миколая II і з невеликим військовим контингентом просунулися до Риму6. Реформісти захопили Рим, але Бенедикт зумів втекти. Папство знову опинилося між римською аристократією і правителями імперії. З канонічної точки зору, обрання Миколая виглядало не бездоганним, і Бенедикт продовжував бути антипапою, доки його (Бенедикта) не захопили нові папські союзники — нормани.
У 1059 році Миколай ІІ видав важливий декрет, який передбачав, що вибори папи проводить колегія кардиналів. Так відбувається і до сьогодні. Це нововведення стало великим кроком для обмеження впливу мирян на вибори папи: доти папу де-юре, обирав клір та народ Риму, а де-факто — римські аристократи.
Також Миколай ІІ утворив альянс з норманами, які раніше були загрозою для Італії та Риму зокрема. Це розширило папський сюзеренітет і дало потенційного військового союзника, окрім імператорів7. У подальшому цей союз ще зіграє важливу роль, адже норманам необхідна була легітимізація своїх претензій на півдні Італії, а папству — новий союзник, який би не намагався зробити пап своїми маріонетками.
Наступник Миколая, Александр ІІ (вересень 1061 — квітень 1073) був першим папою, обраним колегією кардиналів згідно з декретом 1059 року. Його обрання відбувалося без погодження з імперською владою. Він розвивав стосунки з норманами, але спроби покращити зв’язки з Візантією не увінчалися успіхом. Наприкінці правління Александра ІІ погіршилися стосунки зі Священною Римською імперією.
Каменем спотикання стала боротьба в Мілані. Боротьба з симонією та шлюбами представників духовенства натикалися на найстійкіший опір8. З іншого боку, в місті домінували патарії. 1072 року, під час суперечки щодо вакантного архієпископства Мілану, Генріх ІV погіршив ситуацію тим, що надав офіційну інвеституру аристократичному антиреформаційному кандидату, при цьому цілком усвідомлюючи, що Папа Александр уже затвердив кандидата, обраного патаринами. Напруга між двома сторонами навіть призвела до підпалу Міланського собору, і настрої все ще були надзвичайно напружені з обох сторін, коли в квітні 1073 року Александр помер.
Після смерті Александра римляни швидко обрали кардинала-диякона Гільдельбранта папою Григорієм VII. Протягом усього життя він послуговувався одним непереборним ідеалом — підпорядкуванням усього християнського світу авторитету Римської церкви. Сучасники характеризують його, як людину з непохитним і владним характером. Він палко відстоював свою думку, навіть коли це призводило до конфліктів.
Григорій (як папа та представник апостола Петра) вважав необхідним абсолютний послух Богу. Самоототожнення Григорія з головним апостолом включало його переконання, що його папські дії були прямими діями самого святого Петра. З цієї точки зору можна зрозуміти, чому Григорій, твердо переконаний у своїй божественній місії, заявив про право на скинення з престолу не тільки єпископів, а й світських правителів.
Спершу стосунки між Григорієм VII та Генріхом ІV були цілком нормальними. В листі герцогу Швабському, (який виступив як посередник між папою та королем), Григорій оголосив, що немає сварки з Генріхом і запропонував провести переговори між високопоставленими особами — вони мали вирішити питання розриву між regnum (світська влада) and sacerdotium (духовна влада). Та Генріх самовільно призначив кількох північноіталійських єпископів, зокрема єпископа Мілана.
На синоді 1075 року папа різко засудив усі церковні інвеститури мирянами під страхом анафеми, на що Генріх відповів новими єпископськими призначеннями і скликав синод у Вормсі. На синоді папу формально скинули з престолу як «фальшивого ченця». Легітимність Генріхового синоду була сумнівною — з вищого кліру були лише два німецькі єпископи (хоч їх, потім і підтримали деякі єпископи північної Італії), а сам Геріх ІV навіть не був коронованим як імператор.
Тим часом папа Григорій на синоді 1076 року скинув усіх бунтівних єпископів і виніс вирок про відлучення від церкви самого короля Генріха. У німецьких землях легітимність відлучення Генріха спершу не ставилася під сумнів, що дуже ускладнило його становище9. Згідно з канонічним правом, відлучення не лише звільняло всіх підданих короля від вірності йому. Це також відлучало їх від церкви, якщо вони мали будь-які справи з відлученим правителем або виявили йому покору.
Німецькі князі, зібравшись у Трібурі, погодилися дати королю рік від дня відлучення, протягом якого можна отримати папське прощення. Вони вже скликали сейм в Аугсбургу на лютий 1077 року. Князівська відданість відлученому Генріху набувала чітких умов: якщо до 22 числа цього місяця папські санкції не буде скасовано, князі формально відмовилися б від своєї вірності й обрали іншого короля. Це змусило Генріха ІV вирушити до папи просити прощення — саме тому йому довелося йти через Швейцарські Альпи й кілька днів стояти на морозі.
Насправді тріумф Григорія був ефемерним. Приниження Генріха не мало нічого спільного з каяттям. Це був політичний маневр, який був необхідний, щоб забезпечити йому корону. Німецькі князі відчували себе зрадженими папою, хоч той і стверджував, що пробачив Генріха як людину, а не відновив його право на корону. Князі обрали короля-суперника — Рудольфа Швабського. Григорій намагався балансувати між двома претендентами до 1080 року, але зрештою знову відлучив Генріха від церкви та оголосив Рудольфа королем. Проте цього ж року Рудольф помер у битві, і Генріх ІV вирішив посадити на папський престол свого кандидата. Ним став колишній архієпископ Равенни, якого Григорій VII відлучив від Церкви ще в 1076 року — він став антипапою Климентом ІІІ.
Генріх ІV пішов у похід в Італію зі своїми військами в 1081 році і незабаром обложив Рим. До 1084 року Генріх контролював усе місто. Григорій з невеликим загоном тримався в Замку Святого Ангела. Тринадцять кардиналів Григорія покинули його і перейшли на бік Климента. Вони разом з іншими єпископами урочисто висвятили Климента ІІІ і Климент коронував Генріха імператором.
У розпачі Григорій звернувся до норманів. Їхній лідер, Роберт Гвіскар, прибув до міста зі своїм військом. Війська Генріха відступили без бою. Нормани звільнили місто від імператора, але потім пограбували та спалили принаймні третину міста. Це було одне з найгірших спустошень Риму в історії.
Римляни вважали Григорія відповідальним, і тому він був тепер в небезпеці. Йому вдалося вибратися з допомогою Гвіскара неушкодженим, і пробитися до Салерно, де нормани гарантували його безпеку. Коли нормани відійшли від Риму, Климент знову увійшов до міста, де його зустріли як папу. Тріумф Генріха IV був повним. Старий папа, переможений, вигнаний, зламаний тілом і духом. Він помер 25 травня 1085, переконаний у власній правоті. Його останні слова: «Я полюбив справедливість і ненавидів беззаконня, саме тому я помираю у вигнанні».
Досі Папа Римський Григорій VII викликає суперечливі судження істориків та дослідників церкви. Залежно від кута зору для деяких він — революціонер, борець за новий, справедливий, з точки зору церкви, світовий порядок або святий, не зрозумілий більшістю своїх сучасників, що помер у вигнанні. Для інших — владолюбний понтифік, який прагнув беззаперечної покори від усього християнського світу та вперта людина, яка не хотіла йти на компроміси. Але хоч би якими були оцінкові судження про Григорія, він увійшов в історію як один із найвпливовіших та найсуперечливіших Римських пап.
Вірні Григорію VII кардинали на короткий період змогли вигнати Климента з міста і обрали Дезидерія з Монте-Кассіно, який намагався відмовитися від папства. Через рік він піддався тиску і прийняв своє обрання. Він був належним чином освячений, прийнявши ім’я Віктор III. Через чотири місяці він помер.
12 березня 1088 року вірні Віктору III кардинали обрали кардинала-єпископа Остії, який взяв ім’я Урбан II. Він був реалістом. Хоча він так і не зміг заспокоїти Генріха IV, він зміг використати дедалі складнішу політичну, військову та навіть сімейну ситуацію на свою користь. Зокрема він отримав вигоду від переходу дружини Генріха, Євпраксії Всеволодівної, дочки великого київського князя та внучки Ярослава Мудрого, до ворогів Генріха. У 1094 році він заволодів Латераном і невдовзі контролював решту міста, за винятком замку Святого Ангела. З папи у вигнанні, Урбан став лідером християнського світу.
Боротьба та компроміс
Його наступником став тосканський чернець Пасхалій II. Після смерті антипапи Климента він успішно позбувся ще трьох антипап і перших дванадцять років свого правління непохитно відстоював принцип, який тепер став центральним питанням папсько-імперської боротьби — право інвеститури єпископів і абатів з перстнем і патерицею. Він був готовим до переговорів. У Сутрі він зустрів нового імператора, який змінив свого батька, Генріха V, і зробив йому разюче щедру пропозицію: якби імператор відмовився від своїх претензій на право інвеститури, папа пообіцяв віддати всю власність і права всіх церков (звичайно, переважно німецьких), які перейшли до папства з імперії, зберігши лише доходи, які були суто церковними, як-от десятина.
Коли 1111 року умови угоди були зачитані на коронаційній службі Генріха V, виникла буря протесту. Це був сигнал до арешту папи та кардиналів. Римляни повстали проти німців, і під час подальших вуличних боїв сам Генріх був поранений. Нарешті він і його армія відступила з міста, забравши папу і кардиналів з собою.
Коли Пасхалій вийшов через два місяці, в нього залишилося небагато сил для боротьби. Генріх змусив його поступитися правом інвеститури єпископів і абатів, а наступного дня папа коронував його імператором. Це була здача всього, за що реформатори так довго боролися. Сам папа глибоко розкаявся і розглядав питання про зречення, але в 1112 році він особисто відкликав свої попередні поступки. Він знову відкликав їх під час Латеранського синоду через чотири роки, заборонивши всі імператорські інвеститури, але так і не відновив свого колишнього авторитету. Ще через два роки Пасхалій II помер.
Його наступник, Геласій II, правив рік і п’ять днів. Почувши про його обрання, розгніваний Генріх V поспішив на південь Ломбардії, і папа втік зі своїми кардиналами до свого рідного міста Гаета. Генріх викликав його назад до Риму в надії досягти мирної угоди, але папа відмовився. Генріх відповів призначенням антипапи Григорія VIII. Геласій негайно відлучив їх обох від церкви. Але коли імператор відступив з Риму, у Григорія не вистачило сил, щоб утриматися в усьому місті.
Геласію II не вдалося сповна скористатися становищем через те, що аристократична сім’я Франжипані спробувала його схопити. Він вирішив назавжди покинути місто і у супроводі шістьох кардиналів вирушив у Клюні, де 29 січня 1119 року він помер.
Його наступником став архієпископ Ґвідо В’єннський — Калікста (або Каліст) II. Його обрали кардинали в Клюні й підтвердили обрання одностайним голосуванням у Римі. На той час Калікст уже відправив посланців для переговорів з Генріхом V. Тим часом він скликав величезну Раду в Реймсі на кінець жовтня — мало бути присутніми понад чотириста єпископів, щоб отримати загальне схвалення політики, яку він пропонував проводити.
Незважаючи на те, що Генріх також, здавалося, прагнув урегулювання, перша спроба примирення провалилася, в основному через взаємну недовіру. Калікст скористався Радою в Реймсі, щоб підтвердити вирок про відлучення. На початку 1122 року прибуло посольство від Генріха V для нового раунду переговорів. Калікст відправив трьох своїх старших кардиналів, зокрема майбутнього папу Гоноріуса II, щоб зустрітися з князями у Вормсі, і саме там, після трьох тижнів важких переговорів, конкордат було погоджено 23 вересня.
Імператор відмовлявся від своїх претензій на нову інвеституру єпископів з перстнем і патерицею, які є символами духовної влади. Проте він передавав їм їхні землі, покладаючи скіпетр, що репрезентував світську владу.
Натомість Калікст обіцяв, що вибори до німецьких єпископів і абатств завжди будуть проводитися в присутності імператора, тоді як на спірних виборах імператор мав би повноваження арбітражу.
Вормський конкордат ознаменував кінець важливої глави в історії боротьби між папським престолом та імперією.
