Чи існує життя після життя: Куншткамера з Реймондом Муді

Мабуть, це була неймовірно складна робота — мати справу з такими особистими досвідами, які майже неможливо перевірити. Як ви формували вибірку? Як вирішували, яким історіям можна довіряти? І що виявилося найскладнішим у вивченні явища, яке існує лише в суб’єктивній пам’яті?

На момент вступу до медичної школи я вже близько п’яти років досліджував досвіди на межі смерті. Я також уже мав ступінь доктора філософії й знайомих серед старших студентів-медиків, адже пішов академічним шляхом раніше. Ще студентом я почав читати лекції на цю тему для різних медичних товариств. І щоразу в аудиторії знаходилися лікарі, які самі пережили подібні досвіди.

У Сполучених Штатах існують також своєрідні громадські об’єднання — їх започаткував Бенджамін Франклін, і вони збереглися донині. Це так звані civic clubs: невеликі групи бізнесменів або фахівців, які збираються раз на тиждень і запрошують доповідача. Я почав виступати перед такими організаціями й побачив, що історії повторювалися.

Досить швидко стало очевидно, що всі ці розповіді мають чітку структуру й повторюваний патерн. Згодом це підтвердили й інші лікарі, які незалежно досліджували ці переживання і отримували ті самі результати. Сьогодні ці дані опубліковані численними медичними дослідниками^1,2.

Люди в різних частинах світу розповідають одне й те саме: у момент, коли серце зупиняється, вони часто чують, як лікар або медсестра каже щось на кшталт «Боже, ми її втратили» або «Він помер». Але з погляду самої людини цей момент відчувається зовсім інакше. Багато хто казав мені — в різних країнах, — що саме тоді, коли почув слова лікаря про свою смерть, почувався як ніколи живим.

Річ у тім, що цей досвід зовсім не є сновидним — таким, яким його дехто може собі уявляти, або маренням. Насправді це стан і процес підвищеної свідомості (англ. heightened state of consciousness).

Ідентичний досвід дуже часто трапляється не лише з людьми, які перебувають на межі смерті або, скажімо, переживають зупинку серця. Він часом стається і з тими, хто просто перебуває поруч із людиною, яка помирала.

Водночас самі ці свідки не є хворими чи травмованими. Але в момент, коли близька людина відходить, вони розповідають такі речі: «Коли померла бабуся, я ніби вийшов зі свого тіла, пройшов крізь прохід, а потім повернувся назад у себе». Інші кажуть, що бачили примарні образи померлих близьких, які входять до кімнати, аби супроводити людину, що помирає.

Очевидно, відбувається щось значно складніше, ніж те, що здатні охопити стандартні дослідницькі підходи. І тут ми торкаємося фундаментальної проблеми. Хоч би як люди любили слово «наука» — а я сам дуже люблю науку, моєю першою пристрастю була астрономія — у реальності ми часто маємо справу з тим, що називають сцієнтизмом. Це доктрина або соціальний рух, який стверджує, що науковий метод є єдиним раціональним способом здобуття знання.

Я багато років викладав епістемологію й завжди звертав увагу студентів на цю ідею, бо в західному суспільстві вона засвоюється майже автоматично. На своїх курсах з епістемології я зазвичай записував на дошці твердження, яке мені озвучували студенти: «Науковий метод — єдиний раціональний спосіб здобуття знання». Я обводив його й запитував: «Звідки ви це знаєте?». Якщо відповідь звучить так: «Я знаю це завдяки науковому методу», — ми отримуємо логічну помилку, яка називається petitio principii (коли твердження вважають істинним лише тому, що воно саме себе підтверджує — ред.). Якщо ж відповідь інша: «Я знаю це з філософії, історії, літературної теорії або права» — тоді твердження собі суперечить, бо воно вже не спирається на науковий метод. Сцієнтизм може бути привабливим для певного типу людей, але з логічного погляду він є внутрішньо суперечливим.

І правда полягає в тому, що ми не зможемо серйозно просунутися в питанні життя після смерті, доки не визнаємо одну річ: на сьогодні воно ще не є науковим питанням. Воно залишається філософським. І його витоки — в античній Греції, у мислителів на кшталт Алкмеона, Піфагора та Платона. Відтоді в цьому сенсі не відбулося жодного принципового зсуву. Але водночас я вважаю, що тепер ми значно краще усвідомлюємо складність цієї проблеми. Тому я припускаю таку можливість: раціональний підхід до цього питання можна продумати.

Йдеться не просто про слухання історій. Це вимагає дуже серйозного, послідовного мислення, роботи з самим процесом. І достатньо впевнено можу сказати: я вважаю, що довести існування життя після смерті можливо. Але для цього потрібно вийти за межі того, що зазвичай називають парапсихологією чи екстрасенсорними дослідженнями. Це — псевдонаука. Люди, які цим займаються, часто дуже щирі, добрі, люблячі, абсолютно чудові — і водночас геть на хибному шляху.

З філософського погляду це просто абсурдно — коли люди з упевненістю вважають, що питання життя після смерті можна зробити суто науковим. Я не кажу нічого поганого про саме запитання. Навпаки. Філософське питання життя після смерті — це, на мою думку, найважливіше й найвизначальніше питання існування. Адже якщо загробне життя існує, тоді все інше обертається довкола цього факту. Це означає, що простір, в якому ми перебуваємо зараз, — не зовсім те, чим здається. У цій реальності є певний ілюзорний компонент.

Після всіх ваших досліджень досвідів на межі смерті — що, на вашу думку, вони говорять нам про саму природу свідомості?

Перш ніж відповісти, хочу одразу сказати: я цілком можу помилятися. Але це той висновок, якого я дійшов, і мій шлях міркувань.

На Заході християнська церква фактично запозичила платонівський «Федон» як основу своєї теології загробного життя. Але в XVI столітті, коли влада християнської церкви дещо послабла, з’явився простір для нового мислення. В Англії Томас Гоббс звернув увагу на таку річ: якщо замислитися над ідеєю безсмертної, нематеріальної душі, то в ній майже немає когнітивного змісту. Вона може викликати певне відчуття або образ, але якщо спитати себе — що це насправді означає, — стає незрозуміло. Трохи згодом Джон Локк, якого надзвичайно цікавили процеси сприйняття та мислення, запропонував інше бачення: те, ким ми себе вважаємо, — це наша свідомість і наша пам’ять. А ще приблизно через століття Девід Гʼюм, великий скептик, сказав, що коли він заглядає всередину себе, то не знаходить там нічого сталого чи незмінного — лише враження поточного моменту. Звідси й ідея, що «я» може бути ілюзією. Цю лінію, до речі, й сьогодні підхоплюють деякі напрями сучасної психології.

Моя власна позиція сформувалася зокрема протягом року роботи геріатричним психіатром у невеликій клініці в маленькому містечку. У таких місцях часто живе чимало відомих людей, і з міркувань елементарної людяності для них існує можливість звертатися по допомогу непублічно. Оскільки я був найстаршим і мене знали як автора «Життя після життя», саме я працював із цими пацієнтами. Протягом року я мав рідкісну нагоду спілкуватися з дуже визначними, досвідченими, здатними до рефлексії людьми похилого віку. І досить швидко зрозумів, що більшість із них опинилися там через самотність — що цілком зрозуміло, — а також через різні життєві кризи.

Знову й знову я чув від них одне й те саме: «Реймонде, що старшим я стаю, то більше, озираючись на своє життя, відчуваю, ніби воно було…». А далі кожен підставляв своє слово: «сценарієм», «фільмом», «п’єсою», «романом». Слова були різні, але думка — та сама. Я сприйняв це дуже серйозно. І дійшов висновку, що свідомість, принаймні в тому вигляді, в якому ми її знаємо, має передусім наративну природу.

Коли з нами трапляється щось нове, наша свідомість автоматично вплітає цю подію в неперервну історію життя. І в цьому сенсі є щось глибоко правдиве в думці, що життя людини складається з її історії — або принаймні нерозривно з нею пов’язане. І саме це, до певної міри, підтверджується досвідами на межі смерті.

Коли люди описують свій досвід: ніби вони виходять із тіла, проходять крізь прохід у світло, а час при цьому зупиняється, — вони часто кажуть, що бачать усе своє життя миттєво, ніби навколо себе. Вони знову переживають ці події з «вбудованої» перспективи — але не лише з погляду власного внутрішнього стану в момент кожної дії. Вони також усвідомлюють, який досвід мали інші люди, з котрими вони тоді взаємодіяли.

Якщо вони бачать себе в ситуації, де вчинили щось жорстоке або неуважне, вони відчувають біль іншого. Якщо ж згадують добрий вчинок — переживають ті самі теплі почуття. І люди виходять із цього досвіду з дуже простим висновком: усе це, зрештою, про любов. 

Але водночас свідомість має й містичний вимір. У моєму житті було кілька містичних переживань, у яких я залишався цілком притомним, але час просто зупинявся. І в ці моменти жодної історії скласти було неможливо — не було наративу, який можна було б вибудувати. Тож усе це значно складніше, ніж я сам здатен до кінця зрозуміти. Я не претендую на остаточні відповіді — лише описую те, чого дійшов на цьому етапі життя.

Ви згадали, що мали власні містичні переживання. Якщо вам комфортно, чи могли б ви трохи розповісти про цей досвід?

Я — скептик. І я маю на увазі це в класичному філософському сенсі. Я вивчав давньогрецьку філософію, і моїм улюбленим мислителем елліністичної доби був Піррон. Це період після Олександра Македонського — час кініків, епікурейців та інших елліністичних шкіл.

Коли мені було 18 років, я прочитав про Піррона і раптом усвідомив: я вже так мислю. Його підхід мені був внутрішньо знайомий. Піррон жив після Арістотеля і чудово знав логіку. Важливо пам’ятати: в ті часи не існувало розмежування між інтелектуальним і духовним пошуком. Платон не зрозумів би такої відмінності. Арістотель — тим більше. Філософські практики тоді були водночас і духовними практиками. І скептицизм як духовно-інтелектуальна дисципліна полягав у тому, щоб досконало опанувати логіку, максимально напружити мислення й ретельно розглядати кожне питання.

Якщо подивитися на логіку формально, це машина для виведення висновків із засновків: ми задаємо вихідні твердження — і отримуємо висновок. Але Піррон поставив радикальне запитання: а що буде, якщо ми введемо всі можливі засновки, максимально «прокрутимо» логіку — і утримаємося від висновку? Саме це вони й практикували. І з’ясувалося — навіть Девід Гʼюм, відомий скептик, це визнавав, — що така практика реально змінює спосіб мислення. Вона буквально «гне» розум. Я почав робити це ще в дитинстві й швидко помітив, що мислю не так, як інші підлітки. Але мені це подобалося. Я відчував, що цей спосіб мислення мене збагачує — і досі так вважаю.

Тож я, по суті, не здатний робити остаточні висновки. Це просто не мій метод. Утримання від висновку — це дивовижний стан: він розширює свідомість, відкриває побічні шляхи дослідження, які інші не бачать, бо надто поспішають дістатися остаточної відповіді. У цьому і полягає справжнє задоволення скептицизму.

Парапсихологія має хибну засаду буквального розуміння мови. Парапсихологи, наприклад, сприймають вислови на кшталт «існує життя після смерті» як буквальні твердження. Це свідчить про не надто чітке мислення, адже найпростіший аналіз показує: усі звичні мовні формули, якими ми говоримо про життя після смерті, є фігурами мови.

«Той світ», «життя по той бік», «потойбічне», «загробне життя», «життя після смерті» — усе це метафори. Вони здатні породжувати дуже яскраві образи й сильні почуття. А оскільки фігури мови завжди мають естетичний вимір, вони можуть і приваблювати, і лякати — згадайте, наприклад, уявлення про пекло.

Саме тому парапсихологи, на мою думку, губляться у своєрідному сновидному тумані власного пошуку. Водночас я можу сказати таке: вихід із цієї пастки існує. Бо справжня проблема полягає в тому, що речення «існує життя після смерті» не несе когнітивного змісту. Воно викликає образи й почуття — часто приємні, — але не передає знання. І це не означає, що питання не є важливим. Навпаки — це найважливіше з усіх питань. Тож чи є з нього вихід? Я вважаю, що так — абсолютно.

Щоб пояснити це, потрібен час. Я навіть написав про це книжку — рукопис уже лежить у мене на столі, залишилися лише правки. Але якщо коротко: ще Девід Гʼюм цілком слушно зауважив, що самою лише силою розуму надзвичайно складно довести безсмертя душі. Якими аргументами або аналогіями можна довести стан буття, якого ніхто ніколи не бачив і який не подібний до жодного з відомих нам? І далі він сказав ще точніше: для цього потрібен новий тип логіки і нові спроможності розуму, які дозволили б нам цю логіку осягнути. І в цьому він мав рацію. Помилка лише в тому, що ми вирішили, ніби це неможливо.

Я ж вважаю, що Г’юм був абсолютно правий — але ми помиляємося, думаючи, що таке завдання не можна виконати. У нас уже є ментальна спроможність, і її легко продемонструвати. Вона відкриває цілком новий спосіб осмислення й перевірки питання загробного життя. Бо головна проблема така: твердження «існує життя після смерті» є внутрішньо суперечливим. Адже буквально воно означає «існує життя після остаточного, незворотного припинення життя». Ми змушені вдаватися до метафор і образів — і саме тому тут виникає плутанина.

Причина, з якої ми застрягли в цій точці, пов’язана з дуже конкретним зсувом у грецькій філософії — між Платоном та Арістотелем. Платон першим чітко розрізнив буквальне й образне значення й пов’язав істинність або хибність саме з буквальними висловлюваннями. Водночас він визнавав і образну сферу — як таку, що звучить переконливо, може бути красивою, але здатна й заводити розум убік. Проте Платон дуже добре усвідомлював ще одну важливу річ: існує третій вимір мови — вимір незрозумілого, або ж нонсенсу.

В одному з діалогів Платон зауважив надзвичайно тонку річ: незрозуміла мова сама по собі є зрозумілим феноменом. Іншими словами, незрозумілість теж має свою закономірність. У повсякденному мисленні нонсенс зазвичай уявляють як глуху стіну, за якою лише хаос і порожнеча. Мовляв, там нічого немає. Але це хибне уявлення. Якби нонсенс був просто безформною, беззмістовною порожнечею, то не існувало б різних його типів. Але вони існують.

Послухайте приклади. «Був смажень, і швимкі яски // Сверли-спіралили в кружві» — це нонсенс. «Святість породжує рудиментарну помаду спонтанності» — теж нонсенс, але іншого типу. «Той канібал, якого ви щойно з’їли, був останнім у місті» — знову нонсенс, але ще інший. 

Будь-яку форму звичайної, осмисленої мови можна взяти як шаблон — і накласти на неї шар нонсенсу. Як наслідок, хоча текст буде позбавлений значення, він створюватиме ефект певного типу мовлення. 

У вас уже є ментальна здатність розрізняти різні типи нонсенсу. Я можу дати вам нове речення — і ви точно знатимете, до якого типу воно належить. Наприклад: «Якщо ви відчули запах беззапахового газу — це чадний газ».

Студенти знову й знову правильно це класифікують. Ба більше — вони здатні створювати власні приклади різних типів нонсенсу. 

Усі ці типи нонсенсу мають спільну рису: кожен із них дотримується частини мовних правил — і водночас порушує інші. Саме це і створює ефект незрозумілості. Тому, всупереч здоровому глузду, нонсенс не є «нижчим» рівнем мови. Насправді він надмовний (англ. super-linguistic), адже для його аналізу потрібно більше зусиль, ніж для звичайного осмисленого мовлення.

Щоб щось проаналізувати, потрібно показати правила, за якими воно працює. Якщо висловлювання є осмисленим, достатньо показати ті мовні правила, яких воно дотримується. Але якщо ми маємо справу з нонсенсом, ситуація складніша: потрібно показати які правила він зберігає, а які порушує. Саме тому аналіз нонсенсу складніший. І ось чому в науці нонсенс часто виконує роль заповнювача, своєрідного маркера проблеми.

Вам добре відомо, що дві найпотужніші пояснювальні системи, які коли-небудь створило людство у фізиці, — це загальна теорія відносності та квантова теорія. І вам так само відомо, в чому полягає складність: коли ми намагаємося об’єднати рівняння цих двох теорій, результатом стає нонсенс. Це означає, що нонсенс у науці — не кінець, а тимчасовий маркер. Ми ніби «утримуємо» ці дві теорії разом, маючи впевненість, що з часом з’явиться новий рівень розуміння. І цей факт не змушує нас відмовлятися від них — навпаки, він змушує нас працювати далі. І я вважаю, що саме в такій точці наразі перебуває проблема життя після смерті. 

Ми не можемо розв’язати це питання тим розумом і тією логікою, які маємо зараз. Але розширити свідомість до нових ментальних спроможностей насправді нескладно — навіть до таких, про існування яких ми раніше не здогадувалися. До того ж люди здатні свідомо створювати нонсенс як форму мистецтва. Це робили Льюїс Керолл, Доктор Сьюз, Едвард Лір, Семюел Бекет і багато інших. 

Нонсенс може виникати навмисно — як форма мистецтва. Але він може з’являтися і випадково. Скажімо, вчитель фізкультури каже: «Розбийтеся на пари по троє». Зачекайте, вчителю, це ж нонсенс. Якщо йому це пояснити, і він перебуває в ясному стані свідомості, він одразу виправить свою інструкцію.

Але є ще третя ситуація — мимовільний нонсенс, коли людина хвора. Коли я почав медичну кар’єру і проходив клінічні ротації, я вже мав у голові власну класифікацію типів нонсенсу. І я зрозумів: коли хворі пацієнти говорять нісенітницю, типи нонсенсу, які вони продукують, ті самі, що й у письменників, які створюють нонсенс свідомо. Тобто нонсенс залишається нонсенсом незалежно від того, чи є він навмисним, чи мимовільним.

А тепер уявімо, що хтось розповідає вам: «Я майже помер. Лікар сказав, що я помер. У мене зупинилося серце, але мене реанімували. І мій досвід був таким: я не можу підібрати слів, це неможливо описати. Це не відбувалося в часі. Часу не було — усе сталося миттєво. Я не був у просторі в тому сенсі, як ми його розуміємо. Єдиний спосіб, у який я можу це передати, такий: я вийшов із тіла, пройшов крізь тунель, потрапив у сліпуче світло, побачив померлих родичів, переглянув усе своє життя — а потім повернувся в тіло й ожив». Ви впізнаєте форму цієї оповіді. Це — подорожній наратив. Але зупинімося на мить. Подорожній наратив отримує свій сенс через простір і час.

І тоді я зрозумів — десь у 1971–1972 роках, — що рано чи пізно хтось із людей, які знають мою теорію нонсенсу, сам переживе досвід на межі смерті. І так само, як у випадку із вчителем фізкультури, його знання спонукатиме його описати цей досвід інакше.

Це означає, що ми зможемо зіставити численні вже наявні описи досвідів на межі смерті — ті, що були вербалізовані крізь призму арістотелівської буквальної логіки (тобто як подорож у просторі й часі), — з новими описами, в яких буде враховано логіку нонсенсу.

Тоді стане ясно, чому ці описи є незрозумілими, а не просто «хибними». Отже, людина, яка входить у досвід на межі смерті, володіючи логікою нонсенсу, не буде намагатися «виправити» його, підганяючи під звичні мовні форми. І тоді ми матимемо два різні набори свідчень. Коли ми порівняємо вже наявні описи з новими, отримаємо те, що астрономи називають паралаксом.

Усі знають, що відстань до Альфа-Центаври становить приблизно 4,3 світлового року. Але ж я не посилав туди поштового голуба з одометром на лапці — він би все одно не повернувся. Тож як ми це знаємо? Колись відстань до зірок вважали принципово непізнаваною. Навіть Оґюст Конт у XIX столітті наводив саме відстань до далеких зір як приклад чогось такого, що людина ніколи не зможе дізнатися. Але ми знаємо, що діаметр орбіти Землі навколо Сонця становить приблизно 186 мільйонів миль… Приблизно до 1838 року інструменти стали достатньо точними, щоб можна було вимірювати кут до певних близьких зір, а потім — рівно за шість місяців — виміряти його знову. Саме так і працює паралакс — і саме завдяки цьому ми знаємо відстані до деяких зір.

Я людина трохи обсесивна, тож мушу уточнити: цей метод працює лише на відносно невеликих відстанях. Але до певної межі відстань можна обчислити саме так. І ось що цікаво: це вже сталося на практиці. Кілька років тому на один із моїх семінарів прийшов чоловік — надзвичайно світла людина. Він був водночас видатним ученим і скульптором, що вже дивовижно. Через деякий час — здається, кілька років — він зателефонував мені з лікарні. Голос у нього був дуже слабкий.

Він розповів, що захворів на грип H1N1, пробув у лікарні близько 60 днів, втратив ногу через гангрену і пережив три зупинки серця. Коли він описував свої досвіди на межі смерті, раптом його голос змінився — став чіткішим, живішим. І він сказав: «Реймонде, коли я був там, я згадав твій семінар про нонсенс. І я зрозумів, що ти маєш рацію. Неможливо збагнути, як той світ пов’язаний із цим, якщо не врахувати вісь нерозбірливості» (англ. unintelligibility axis).

Ми можемо переформатувати власне мислення. Так, щоб коли ми згодом переживемо досвід на межі смерті, ми змогли описати його інакше, не зводячи все до буквальної мови подорожі в просторі й часі. І, до речі, це зовсім не єдина й не головна причина опановувати нову логіку. Мати у своєму розпорядженні іншу логіку надзвичайно корисно саме по собі, незалежно від будь-яких питань про загробне життя.

Чи можуть дослідження психоделічних станів допомогти нам краще зрозуміти досвіди на межі смерті — а можливо, й питання загробного життя? Адже в описах психоделічних переживань люди також часто кажуть, що не можуть підібрати слів до того, що з ними сталося. Ба більше, психоделічні досвіди мають схожість із досвідами на межі смерті, зокрема через розчинення его, змінену комунікацію між мережами мозку, інші перцептивні зсуви. Чи вважаєте ви, що дослідження психоделіків можуть дати нам інструменти — або принаймні інсайти — для кращого розуміння?

Чесно кажучи, я не знаю. Мій власний досвід у цій сфері доволі обмежений. Але за роки роботи я зустрічав кількох людей, які зверталися до мене через свої досвіди на межі смерті і які також мали психоделічні переживання. Їх було небагато, але достатньо, щоб помітити певну тенденцію. Вони говорили, що слова частково збігаються — просто тому, що слів загалом дуже мало. Але водночас вони підкреслювали важливу відмінність: психоделічний досвід зазвичай має характер сюрреалістичного або інакше структурованого світу, тоді як досвід на межі смерті вони описували як такий, що має властивість гіперреальності.

Загальна тенденція полягала в тому, що досвід на межі смерті переживається як реальніший за звичайну реальність. І це, власне, все, що я можу сказати з упевненістю. 

Ви казали, що наразі питання загробного життя ще не є науковим. Чи вважаєте ви, що колись воно може стати науковим?

Безумовно. Якщо подивитися на історію філософії, саме так усе й відбувається. До Галілео Галілея рух був філософською проблемою. На мою думку, саме так і відбувається прогрес. Питання спершу формулюються у філософії, а потім — упродовж дуже довгого процесу — хтось знаходить спосіб перевіряти їх і робити публічно зрозумілими. І тоді вони стають науковими питаннями.

Ви вже згадували парапсихологів. У них є різні методи, і вони намагаються досліджувати те, що може відбуватися після смерті. Яка ваша думка про те, що вони роблять? Вони намагаються комунікувати з чимось, що перебуває поза тілом. Чи вважаєте ви, що це взагалі не має сенсу, чи, можливо, колись наука зможе розробити теоретичні або емпіричні способи дослідження потенційної комунікації між різними станами свідомості?

Я зазвичай починаю історію раціонального пошуку відповіді на питання про життя після смерті з грецького філософа Алкмеона Кротонського. Він був сучасником Піфагора (ми не знаємо точно, наскільки близьким), вони жили в одному місті в Італії — Кротоні. Алкмеон був піонером логіки і першою людиною, яка спробувала дати раціональний доказ безсмертя душі.

Саме з цього моменту і починається раціональний пошук загробного життя. Потім цю тему розвивали Піфагор, Демокріт, Платон. А пізніше, коли владу перебрало християнство, платонівська позиція була, по суті, інституціоналізована, і люди мусили її приймати. Але парадокс (або радше дивовижний факт) полягає в іншому: той самий процес, який був спрямований на пошук доказу життя після смерті, і створив саму раціональність.

Тобто система правил і принципів розуму, якою ми користуємося сьогодні, сформувалася саме завдяки філософському прагненню довести існування життя після смерті. Іншими словами: ми маємо саме таку логіку, яку маємо, тому що одне з центральних питань грецької філософії було питанням загробного життя.

Якщо говорити про засновників логіки, то тут варто згадати Парменіда. Саме він сформулював поняття істини як незалежної від того, що про неї думають люди — а це і є фундамент логіки. У контексті Парменіда така істина сприймалася як божественне одкровення, адже єдине, що може бути незалежним від людських уявлень, — це божественне.

Для пересічної людини — навіть за часів Платона в Афінах — філософ був тим, хто досліджує «те, що вгорі», і «те, що внизу під землею». А обидва ці вислови були кодами, пов’язаними з темою загробного життя. 

Приблизно у VI столітті до нашої ери Гермотим Клазоменський був відомий у Греції своєю здатністю виходити з тіла за власним бажанням і подорожувати у віддалені місця. Це змусило ранніх філософів серйозно задуматися: є розум, є тіло — як вони пов’язані?

Тож деякі з найперших філософів безпосередньо пов’язані з цими переживаннями. Тобто життя після смерті було одним із перших і найважливіших питань, які взагалі досліджував людський розум. І от що з цього випливає: основні контури питання про життя після смерті вже закладені у самій формі нашого мислення. 

А от парапсихологи повністю поза цією традицією. Парапсихологія бере початок у північній частині штату Нью-Йорк у 1848 році, з історії двох маленьких дівчат, які потай клацали пальцями ніг під ковдрою. Саме з цього почалася й мода на медіумів. Це були 1850-ті роки — і рух миттєво став популярним. Дуже швидко з’явилися люди, які хотіли видаватися серйозними вченими. Їх це зацікавило, і вони вирішили це «досліджувати». Але щоб це звучало переконливо, потрібно було вжити слово «наука» — бо до того часу це вже стало рефлексом: якщо хочеш, щоб тебе сприймали серйозно, кажи, що це науково.

Тож їм довелося вигадати критерій, за яким можна було б оцінювати «точність» медіума. І ось який критерій вони обрали: якщо медіум повідомляє щось про померлого родича клієнта, чого він нібито не міг знати — це означає, що медіум контактує з «тим світом». І, на мою думку, це абсолютна нісенітниця. Бо… Подумаймо. Люди постійно кажуть: «Медіум сказав щось про мого дядька Вілліса, чого він не міг знати». Ви ж чули таке, правда? А тепер зупиніться на секунду. Хіба це не самосуперечність? Це твердження нічого не означає в буквальному сенсі, але воно відображає надзвичайно сильний людський досвід. І я поясню, який саме. 

Коли я був лікарем-інтерном з психіатрії, то обожнював нічні чергування в приймальному відділенні. Бо зазвичай можна було просто сидіти з пацієнтом і слухати неймовірні історії. Але одного разу, прийшовши на зміну об 11 вечора, я заглянув у журнал реєстрації — і побачив, що на мене вже чекають 11 пацієнтів. Тож я не міг працювати у звичному для себе повільному режимі. Я зайшов до першого пацієнта — це була пара років п’ятдесяти, і над ними буквально висіла темна хмара тривоги. Вони привели сина. Син не спав ночами, був надто активний, шумний — вони були налякані до смерті. Зазвичай я б просто слухав, але цього разу мав діяти швидко.

Я спитав:
 — У нього колись був психотичний епізод?
 — Ні.

Йому було 30 років — для першого епізоду шизофренії це вже пізно, хіба що для параноїдної форми, але те, що вони описували, не звучало як маячення. Це радше була енергія.

Я подумав про манію — вона може починатися і в такому віці. І почав ставити питання:

— Він робить багато міжміських дзвінків?
— Так!

— Витрачає багато грошей?
— Так, 5000 доларів за минулий тиждень.

— Гіперсексуальність?
— Ох, його бідна дівчина…

— Почав носити прикраси?
— Так!

— А великий капелюх? Він носить великий капелюх?
 — Так!

І в той момент, коли я подивився в очі цій жінці, я зрозумів: з її точки зору я говорив про її сина речі, яких не міг знати. Ось це відчуття люди зазвичай виражають риторичною фігурою, яка називається ейдинатон. І саме на цьому, по суті, тримаються медіуми: на майстерному використанні певних фігур мови. Ейдинатон — це фігура неможливості. «Це неможливо знати» — ось її суть. Вона створює сильне тілесне відчуття — аж до сирот. А ще одна фігура, яку часто використовують медіуми, називається прозопопея. Арістотель дуже нею цікавився.

Прозопопея — це фігура мови, коли ви говорите про померлу людину в теперішньому часі, ніби вона присутня тут і зараз. У Шарлотсвіллі, штат Вірджинія, де я навчався, є дім Томаса Джефферсона. Його статуї там усюди, і люди не кажуть «Томас Джефферсон» — вони й досі кажуть «містер Джефферсон». В університеті його вшановують: навколо нього — майже культова атмосфера, такий собі ореол святості.

Десь у 2001 році The New York Times відправила до Шарлотсвілля молодого журналіста, щоб написати матеріал про це доволі незвичне місце — там, де я тоді працював і де приймав тих геріатричних пацієнтів, від яких багато навчився. І от цей журналіст приїхав, подивився — і я пам’ятаю, що в тексті для The New York Times, майже на самому початку статті, він написав фразу на кшталт: «Томас Джефферсон і досі зараз ходить вулицями Шарлотсвілля». Якщо ви живете в Шарлотсвіллі, від такого в буквальному сенсі волосся на руках стає дибки. Справді. 

Саме так працюють медіуми. «Вілліс тут». Людей це збуджує, підносить, зачаровує. Для мене як для психіатра це, чесно кажучи, нескладно: якби я захотів, то міг би бути дуже хорошим медіумом… 

Є ще одна фігура — ідолопоя. Вона полягає в тому, що ви цитуєте слова померлої людини. Це теж створює ефект присутності. Коли медіум говорить: «Ваш чоловік, Гаррі, тут — і він каже: “Я досі тебе люблю”». Оце і є ідолопоя. У давньому світі такі «послання» навіть писали на надгробках. Є, наприклад, напис у давній Греції біля дороги, де померлий ніби звертається до перехожого приблизно так: «Постій тут трохи, затримайся — і поклич мене з потойбіччя, а я напророкую тобі долю».

Такі фігури мови дають вам ефект, ніби мертві говорять. Але цей ефект виникає саме тому, що це фігура мови. Я намагався роками пояснити це різним парапсихологам. Вони не хочуть цього чути. Їх цікавить той кайф, те хвилювання, яке вони відчувають. А мене цікавить те, що я назвав би істиною.