Чому існує світ? Куншткамера з Джимом Голтом

Як редакторка, працюючи з авторами, я завжди раджу звужувати тему й шукати певний кут зору на проблему, адже про деякі питання можна було б написати десятки томів. Натомість ви у книжці ставите якнайширше питання, розглядаєте його з найрізноманітніших точок зору й пишете лише кілька сотень сторінок. Як вам це вдалося?

Я знав, що це — найглибше й, можливо, найцікавіше філософське питання, яке тільки можна поставити. І я думав: нікому не буде цікаво моє власне бачення, адже я не великий оригінальний мислитель. Я вважаю себе радше журналістом. Але я знав, що у світі є багато великих мислителів. Англійський письменник Мартін Еміс, який помер кілька років тому і був моїм другом, якось сказав: «Ми приблизно за п’ять Айнштайнів від розуміння того, чому існує світ». І я подумав: раптом ці п’ять Айнштайнів уже десь є, і якщо я поговорю з ними, то завдяки їхнім спільним ідеям можна окреслити якусь відповідь? Це й стало структурою для моєї книжки. Я відчував, що ця тема має безліч сторін, і вони дуже красиво поєднуються.

Є релігійна ідея про те, що світ існує, бо його створив Бог, і тому ми маємо очікувати, що світ буде таким, яким його здатен створити всемогутній і всеблагий творець. Або ж, можливо, світ просто виник завдяки флуктуації з квантового вакууму — ось вам науковий погляд. І це питання, над яким розмірковували тисячоліттями.

Тож я вирішив, що об’єднувальною схемою буде моя подорож із країни до країни, з міста до міста, зустрічі з цими великими мислителями, спостереження за ними. Усі вони мали різні цікаві риси. До речі, найбільша помилка, яку я зробив, і яка змушує мене видаватися жахливим сексистом, — це те, що всі мислителі були чоловіками. Озираючись назад, я розумію, що це було нерозумно. Я справді не продумав цей аспект книжки.

Як вам вдалося звузити таке величезне питання й зробити оповідь настільки концентрованою?

Філософські питання спершу не дуже добре надаються до сторітелінгу. І деякі люди, із якими я говорив, казали: «Я думаю, що неможливо написати книжку про таке абстрактне питання». Бо що може бути абстрактніше за «Чому існує щось, а не ніщо?» Перша реакція може бути такою: про це нема чого й говорити, це таємниця. У найкращому випадку можна викурити кілька косяків, поміркувати над цим і загубитися у містичних ідеях.

Тож так, я, мабуть, міг би зробити книжку трохи довшою, але не хотів випробовувати терпіння читачів. Адже філософія може до певної міри нас розважати, але зрештою когнітивно виснажує. Саме тому я багато чого додав: подорожі з Парижа до Лондона, вечері у ресторанах, надмір випитого вина та нічні прогулянки паризькими вулицями з дивними думками.

Тому, мабуть, добре, що в книжки немає справжньої філософської єдності. Це радше моя подорож у пошуках зустрічей із великими мислителями, яких я спонукав до розмірковувань. Іноді це призводить до глибоких результатів, іноді — до кумедних моментів. І я сподіваюся, що ця кумедність теж розважає.

Яких жінок-мислительок ви б додали до своєї книжки зараз, озираючись назад?

Думаю, однією з них могла б бути французька містикиня, яка вже померла [у 1943 році], — Сімона Вейль. Її роботи здаються мені дуже глибокими й значущими, настільки, що мій власний досить буквальний розум не завжди здатен їх осягнути. Тож я, мабуть, спробував би звернутися до її думок щодо таємниці існування.

Серед сучасниць… Ох, ви мене застали цим питанням зненацька. На думку не спадає жодного імені. Тож дозвольте відкласти відповідь. Якщо когось згадаю пізніше, обов’язково скажу.

Ви також згадували, що багато подорожували для цієї книжки. Але центральне місце — це «Кафе де Флор». Чому саме воно?

Я вперше зацікавився ідеєю «Чому є щось, а не ніщо?» ще в школі. Тоді я читав Жана-Поля Сартра й Мартіна Гайдеґґера. І, звісно, улюбленим місцем Сартра в Парижі було «Кафе де Флор» на бульварі Сен-Жермен. Тож присутність Сартра там і досі відчувається. А ще зовсім поряд, у церкві Сен-Жермен-де-Пре, поховане тіло Рене Декарта (без черепа й вказівного пальця, але тіло там є). А просто навпроти кілька століть тому жив філософ Ляйбніц. І саме Ляйбніц у XVII столітті вперше поставив питання «Чому існує світ? Чому є щось, а не ніщо?». Тому це дуже доречне місце.

І, відверто кажучи, мені просто подобається «Кафе де Флор», бо там можна бачити, як повз проходять усі ці цікаві космополітичні люди, а іноді й справді дуже відомі особистості. Найвідомішим, кого я там бачив, був, певно, дизайнер Карл Лаґерфельд. 

Ви назвали свою книжку «екзистенційним детективом». У ній є таємниця. Спойлер: нерозв’язана. Є детектив — такий собі агент Купер, тобто ви. А хто ж тоді жертви й злочинці у вашій детективній історії?

Цікаве питання. Так, я — детектив. Хоча детектив трохи повільний, мені потрібно чимало часу, щоб збагнути, що відбувається. 

Можна сказати, що злочин — це саме існування Всесвіту, який у багатьох аспектах сповнений зла, потворності й випадковості. Це своєрідна пляма на тлі небуття. Адже небуття, коли замислитися, може здаватися або страшним, або ж надзвичайно красивим — завдяки своїй абсолютній простоті, суворості й первісній чистоті.

А коли дивишся на світ довкола, він усіх цих прекрасних естетичних властивостей не має. Жан-Поль Сартр, наприклад, вважав, що існування — це така собі огидна, слизька субстанція. Як він висловився у романі «Нудота», це щось потворне за своєю суттю, образа чистоти небуття. Тож, гадаю, саме це й можна назвати злочином, який я розслідував: чому цей потворний, у багатьох аспектах злий і випадковий світ порушив небуття.

Звісно, у Всесвіту є й хороші риси — маленькі острівці спокою, чарівності й радості. Але до цього ми ще повернемося. 

До речі, я додав підзаголовок «екзистенційний детектив» в останню мить — майже не замислюючись.

Але він справді додає інтриги. І, власне, небуття — це щось дивовижне: ми можемо уявити «щось», але часто не здатні зрозуміти «ніщо». Ви присвятили у книжці чимало місця різним підходам до теми небуття. Як би ви описали це, скажімо, космологічне небуття, про яке йдеться у вашій книжці? Чи можемо ми взагалі осягнути це поняття? І які інструменти нам для цього потрібні?

Уявити небуття справді неможливо, бо ми не можемо позбутися тла нашої свідомості й не можемо позбутися самих себе. У певному сенсі ми не можемо легко осягнути це розумом. Саме тому дехто з мислителів, наприклад, французький філософ початку ХХ століття Анрі Берґсон, вважав, що небуття неможливе, бо його неможливо уявити. А якщо його не можна уявити, отже, воно метафізично неможливе.

Я ж думаю, що це надто поспішна відповідь. Бо якщо небуття «неможливе», то питання «Чому існує щось, а не ніщо?» мало б дуже коротку відповідь. Тож постає інше питання: чи можемо ми збагнути його інакше — скажімо, науково або математично? У книжці я використовую різні, часом навіть дещо химерні способи, щоб показати, що поняття небуття логічно послідовне, не суперечливе. Наприклад, фізик міг би визначити небуття як замкнений сферичний простір-час нульового радіуса. Це, мабуть, найближче визначення.

Але є й більш особистий спосіб мислити про небуття. Уявімо: ми існуємо лише тому, що колись наші батьки мали статевий акт, і сперматозоїд зустрівся з яйцеклітиною, створивши унікальну генетичну комбінацію. Це був абсолютно випадковий процес. І якби щось у ньому відбулося інакше, наша з вами генетична ідентичність ніколи б не реалізувалася. Світ існував би — але без нас. Це, як на мене, доволі захоплива думка.

Якщо подивитися на кількість генетично можливих людей, то вона колосальна, майже нескінченна. А кількість усіх людей, що реально жили від початку історії, — лише близько 50 мільярдів. Це мізерно мало. Тож кожен із нас виграв цю неймовірну космічну лотерею: ми тут, ми існуємо, ми говоримо одне з одним. А якби історія світу хоч трохи склалася інакше, нас би тут не було. І тоді для нас небуття було б єдиною можливістю.

Є ще один спосіб наблизитися до цього: подумати про перехід від сновидінь до глибокого сну без сновидінь. Ми його не помічаємо, але йдеться про занурення у повну несвідомість — такий собі маленький дотик до небуття.

Тож висновок такий: так, небуття важко осягнути уявою. Але саме тому воно таке захопливе. Це чудова мисленнєва вправа — уявити світ без атомів, без зірок, без рослин, без тварин, без людей, без свідомості. І ми не повинні вважати, ніби якщо наша уява не здатна до кінця охопити небуття, то воно неможливе. Таємниця однаково залишається: чому є щось, а не ніщо?

В українській мові є проблема з відмінністю між nothing і nothingness: здається, у нас немає чіткого розмежування для цих понять. Чи могли б ви пояснити різницю між nothing і nothingness?

О, можу. Я тільки боюся, що всіх смертельно зануджу. Так от, nothing в англійській, у французькій та в багатьох інших мовах — це синтаксичний маркер для «нічого», тобто not anything. Наприклад, у книжці я багато бавлюся з nothing, щось на кшталт: «Nothing is better than a dry martini» (з англ. «Ніщо не краще за сухий мартіні» — ред.), але «Nothing is worse than having sand in the bed sheets» (з англ. «Ніщо не гірше, ніж пісок у простирадлі» — ред.). Тобто це звучить дивно, але це всього лиш гра слів, каламбур.

А от nothingness — це стан реальності, у якому не існує нічого. Звучить теж дещо тавтологічно, але якщо не розрізняти англійські nothing і nothingness (або французькі відповідники цих слів), можна загрузнути у нескінченних беззмістовних філософських парадоксах.

І я хотів усе це прибрати, перш ніж перейти до серйозних питань. Частина цього матеріалу трохи схожа на стендап — він веселий, але я не вважаю його філософськи важливим. Мабуть, ви пам’ятаєте ті маленькі логічні формули у книжці? Сподівався, що ви їх дуже швидко перегорнули.

Я не могла, бо була однією з редакторок вашої книжки.

Тобто ви були її полонянкою. Вибачте. Я часто кажу: якби знав, що книжка продаватиметься так добре і в такій кількості країн — у США, Німеччині, Китаї, — я зробив би її кращою. Тому що є місця, де я намагався пояснити ідеї, які мені здавалися важливими, але дуже абстрактними. І, мабуть, я би дещо викинув, якби знав, що аудиторія буде такою широкою. 

Бо для мене з моїм філософським і логіко-математичним бекґраундом це надзвичайно цікаві ідеї, але я розумію, що багато читачів… ну от [американський музикант] Брюс Спрінґстін прочитав книжку, і я подумав: «О ні, йому ж це буде страшенно нудно — усі ці частини про математичну логіку».

Але, можливо, людям подобається сам факт наявності цього, навіть якщо вони не все розуміють. Я дуже старався зробити все максимально зрозумілим. Чи вдалося — не певен. 

Мені здається, що у вас вийшло дуже добре. Адже мало хто має бекґраунд і в фізиці, і в гуманітарних науках, та ще й уміє це поєднати. Навіть якщо не розумієш усе, скажімо, з теорії струн, головну ідею вловлюєш.

Мій ідеал — пояснити щось людині на коктейльній вечірці: дуже стисло дати базову суть, може, навіть швидко намалювати діаграму на серветці й перейти до іншої теми. Не бути нудним. Тож я дуже намагався не знудити своїх читачів. Чи завжди мені це вдавалося — не знаю, але я справді робив усе, що міг.

Знаю, що ви про це вже багато разів говорили на інтерв’ю, але все одно запитаю. Ви стверджуєте, що часом складається враження, ніби у вчених такий собі релігійний спосіб мислення про існування — вони просто замінюють Бога на рівняння й кажуть: «Світ існує завдяки законам фізики». Який підхід ви б запропонували натомість?

Коли я працював над книжкою — досліджував і писав її — у США й інших країнах вирувала велика публічна дискусія навколо «нового атеїзму». «Новими атеїстами» були такі мислителі, як Річард Докінз, Крістофер Гітченс і Деніел Деннет. Вони писали бестселери проти релігії. А США — дуже релігійна країна. Більшість американців зовсім не вважають існування світу таємницею: Бог його створив, а Бог існує, бо така його сутність.

Тож у дебатах між новими атеїстами й захисниками релігії останні завжди казали: «Ну добре, наука може пояснити, як еволюціонувало життя, як з’явилася людина, як утворилися зорі тощо. Але наука не може пояснити, чому існує Всесвіт, а не цілковите ніщо». І коли нові атеїсти дискутували з релігійними мислителями в телеефірах, вони справді не мали на це хорошої відповіді. Зрештою деякі почали говорити: «Можливо, сама наука може пояснити, як Всесвіт виник із небуття». 

Про це з’явилося кілька книжок. У них ішлося про те, що, мовляв, у нас є найкраща фізична теорія — квантова теорія поля. І вона може пояснити, як маленький «згусток» хибного вакууму тунелював у буття з небуття, а потім завдяки фізичному процесу інфляції розширився у Всесвіт, який ми бачимо. І, здавалось би, проблема розв’язана: наука пояснила, чому існує Всесвіт.

Але мені це здавалося вкрай незадовільним. Тому що ці наукові мислителі уявляли фізичні закони як щось, що існує поза Всесвітом і має силу викликати його з небуття. Це дуже схоже на божественні настанови. У Книзі Буття світ постає, коли Бог каже: «Нехай буде світло». І ці фізики, які прагнули пояснити існування Всесвіту лише наукою, однаково залишалися в релігійному світогляді: вони думали про фізичні закони як про божественні настанови.

Але ж закони — це не те. Тепер ми маємо складніше розуміння: вони лише описують закономірності та структуру світу. Вони не стоять десь «поза світом», наказуючи йому існувати. Тому ця спроба обійти загадку існування, як на мене, — провал.

І деякі найглибші наукові мислителі погоджуються з цим. Вони кажуть: навіть якщо закони фізики могли би викликати появу Всесвіту з нічого, постає питання: чому саме ці закони? Чому не якийсь інший набір? Чому взагалі є закони? Ці питання досі відкриті.

Я ж ходив і розмовляв зі ще видатнішими науковцями, як-от Стівен Вайнберґ, який отримав Нобелівську премію¹ за розробку Стандартної моделі фізики елементарних частинок. І їхні думки вели у вкрай метафізичному напрямку: вони виходили за межі науки, намагаючись осягнути загадку існування.

Отож на кожному етапі мого пошуку та відповідь, яку я отримував, виявлялася недостатньою, і доводилося шукати сильнішу, глибшу. Це, власне, і є сюжетна логіка книжки. 

Отже, релігія не працює. Наука теж не працює. А що далі? Далі ми звертаємося до філософії, до метафізики — і тут усе стає дивним, химерним, навіть бароковим. 

Які наукові мислителі, на вашу думку, найкраще пояснюють ці речі — без релігійного підходу?

Один із тих, що мені особливо сподобався, хоча я з ним і не згоден, — сер Роджер Пенроуз, який отримав Нобелівську премію² з фізики п’ять років тому. Він досі живий. І він називає себе платоніком. Тобто він послідовник Платона в тому сенсі, що вірить: математичні структури й поняття мають реальне втілення. Вони навіть реальніші, ніж світ, у якому ми живемо й який бачимо навколо.

У нього дуже гарне бачення: найкрасивіші частини математичного світу, який існує платонічно, породжують фізичний світ. Бо ж фізичний світ, якщо дивитися на нього математично, на найглибшому рівні має дивовижну симетрію й простоту, він пронизаний прекрасною математикою. І Пенроуз вважав, що математичний світ, який існує як даність — з платонічних причин — породжує фізичний світ. А фізичний світ народжує найкраще — наш мозок, і з нього виникає свідомість. А свідомість уже знову контактує з платонічним математичним світом.

Тобто він описує три світи — математичний, фізичний і світ свідомості, — які ніби взаємно підтримують одне одного над прірвою небуття. І, як на мене, це справді крута ідея, дуже хороший спосіб мислити про цю проблему. Вона мене не зовсім задовольняє, але дає плідний ґрунт для роздумів. Тож так, мені подобається сер Роджер Пенроуз.

Не думаю, що я сподобався йому, бо він дратувався, коли я не погоджувався з тим, що математика існує як даність. Я ставився до цього скептично. І загалом, думаю, я часто нервував багатьох великих мислителів, із якими розмовляв, бо я скептичний і трохи впертий чи навіть незграбний у запитаннях. Але вони були дуже добрі до мене й терпіли. А я, до речі, був у захваті, що взагалі мав змогу з ними зустрітися.

І ще — наприкінці книжки я зустрівся, наприклад, із Клодом Леві-Стросом, великим французьким антропологом, який помер кілька років тому. Я був на його 95-му дні народження в Колеж де Франс. Ми сіли за стіл і говорили французькою хвилин 20. Моя французька не дуже хороша, нормальна, але не блискуча. І я не міг повірити, що розмовляю з Клодом Леві-Стросом. І раптом усвідомив, що нічого не знаю про його ідеї, тож весь час прикидався.

Але після нашої розмови він підвівся й звернувся до гостей вечірки. Він говорив про власну неминучу смерть — неймовірно зворушливо. І в тому короткому виступі він буквально викликав до життя яскравий, переконливий образ небуття, у яке він поступово занурюється.

Мені справді пощастило зустрітися з усіма цими великими мислителями. Шкода тільки, що серед них було так мало жінок. Сказавши це, я, мабуть, ще більше звучу як сексист, правда?

Власне, я хотіла запитати вас про Роджера Пенроуза, бо бачила ваше інтерв’ю³ на шоу Стівена Кольбера. Ви почали говорити про те, чому Роджер Пенроуз вірить у платонівські способи пояснення існування. Ви зі Стівеном тоді обговорювали, що ці погляди застарілі, і тільки-но ви почали пояснювати, чому Пенроуз у них вірить, Стівен вас перебив і швидко змінив тему. Але мені це не дає спокою: чому ж Пенроуз, на вашу думку, вірить у платонівські ідеї?

Не пам’ятаю, щоб Стівен Кольбер згадував про це. Власне, усе інтерв’ю тривало якихось шість із половиною хвилин і промайнуло миттєво. Бути в нього в ефірі — це як грати в пінг-понг із чемпіоном Китаю: він постійно «забиває» м’яч, а я намагався віджартовуватися, та всі мої жарти провалилися. Це було дуже ніяково. Але я справді не пам’ятаю, щоб він говорив про Пенроуза.

То ви питаєте, чому ж у Пенроуза платонівське уявлення про метафізичне існування? Гадаю, мабуть, з тієї ж причини, що й у самого Платона. Бо платонівський світ — це світ ідей. У Пенроуза це світ математичних ідей, а в Платона — також ідей добра тощо. І цей світ вічний. Тоді як світ, у якому ми живемо, очевидно не вічний. У світі ідей є певна досконалість: тоді як наш світ — лише тіні, вони — реальність.

Я думаю, що деякі люди, з причин, які мені не до кінця зрозумілі, мають інше відчуття реальності. І це позиція, яку можна захищати, бо вона зосереджується на вічному, а ми — на тимчасовому й минущому. Але, зрештою, це радше питання віри. Бо будь-яке мислення мусить мати якийсь фундамент. Неможливо мати аргумент для кожного твердження, у яке віриш, адже аргументи зрештою закінчуються, і щось мусить здаватися тобі самоочевидною істиною.

Для Платона це була думка, що світ ідей — це справжня реальність. Усе інше — лише реальність тіней. До того ж Платон мав ідею, що реальність має бути максимально повною. Тож світ, який ми бачимо, — це лише частина неймовірно багатого й повного мультивсесвіту. Цю ідею часто називають принципом повноти, і вона бере початок у Платона, але й досі сильно впливає на сучасну думку та фізику.

Фізики постійно говорять про різні варіанти мультивсесвіту, і про те, що ми бачимо лише крихітний уламок реальності. Якщо подивитися на історію людських пошуків, виявляється, що реальність завжди більша й багатша, ніж ми уявляємо. Згадайте лише початок ХХ століття: 25 років тому майже всі вчені вважали, що існує лише Чумацький Шлях. А тепер ми знаємо, що це лише частина неймовірно величезного всесвіту, який, можливо, є лише одним світом у нескінченному ансамблі світів. Отже, реальність завжди виявиться більшою й повнішою, ніж ми собі уявляємо.

Чудово. Здається, я щойно ухилився від вашого питання.

Не думаю, що тут існує правильна відповідь або що ми можемо зазирнути у голову Роджера Пенроуза. Але ви знаєте його краще за мене, тож мені хотілося почути ваші думки про це.

Можу дуже коротко підсумувати. Коли він висуває ідею про вічний математичний світ, який існує як даність, то не обмежується лише цим. Він також пояснює, як цей світ створює фізичний світ і як фізичний світ створює світ свідомості. І в нього є досить розгорнута теорія того, як свідомість виникає з фізичних подій. Я вважаю цю теорію хибною, але водночас цікавою. Це звучить трохи божевільно, але часто, якщо хочеш пояснити велику таємницю, доводиться випробовувати й божевільні ідеї.

Крім того, він бере до уваги те, як наш обмежений розум вступає в контакт із вічним світом математики. Отже, у нього є, як я вже казав, три різні світи, які ніби підтримують один одного. І це або неймовірна відповідь на проблему, або неймовірна хитрість.

І я думаю, що це радше хитрість, і він сам цього не усвідомлює. Але добре, що його немає тут, аби посперечатися зі мною. Ну гаразд, досить про Пенроуза.

Читаючи вашу книжку, я зловила себе на думці, що теорії фізиків і математиків звучать для мене більш привабливо, ніж теорії філософів. Вони здаються обґрунтованішими і принаймні для мене зрозумілішими. Тож можу уявити, що може філософія взяти від фізики. А що фізика може взяти від філософії?

Якщо говорити про суто філософські відповіді на великі питання (на відміну від наукових), філософи часто починають із того, щоб з’ясувати, чи саме питання має сенс. Візьмімо «Чому є щось, а не ніщо?». Здається, воно добре сформульоване, але, можливо, це лише замаскований абсурд. Адже «ніщо» може виявитися неможливим станом реальності. Якщо так, тоді саме питання ґрунтується на хибній передумові. Тож один із підходів філософів полягає не у відповіді, а у розборі питання — показати, що воно не має сенсу або що вихідні припущення неправильні.

Я багато часу думав, чи це правильний підхід. Особисто я так не вважаю. На мою думку, це таки справжнє питання. І тоді філософ може спробувати дати суто філософську відповідь, не спираючись на науку. І деякі з них захопливі.

Візьмімо, наприклад, Роберта Нозіка. Ви, певно, знаєте його за книжкою «Анархія, держава та утопія», яка мала великий вплив на інтелектуалів у країнах радянського блоку. Але в нього були й метафізичні ідеї. Одна з них полягала в тому, щоб уявляти ніщо не як просту відсутність, а як силу знищення — дещо подібне пропонував і Гайдеґґер. За Нозіком, «ніщо» зрештою знищує саме себе. Якщо ви бачили фільм Yellow Submarine («Жовтий підводний човен»), там є пилосос, який засмоктує все навколо — «Бітлів», човен і зрештою себе самого — й зникає. І тоді світ знову з’являється. Це й була візія Нозіка: ніщо «зніщовіло», і з цього виникло щось. Мило, трохи химерно, але й провокативно.

Інший приклад — Джон Леслі, канадський філософ і платонік. Але, на відміну від Пенроуза, Леслі зосереджувався на ідеї блага. Він стверджує, що реальність існує тому, що вона має існувати — так велить благо саме по собі. Спершу це здається дивним, адже наш світ містить так багато зла. Наприклад, дитячий рак — як таке може бути в «доброму» світі? Але Леслі каже: так, світ має чимало зла, та загалом добра в ньому більше, ніж зла. До того ж наш світ — лише один з багатьох: є цілий ансамбль світів, від недосконалих, як наш, до надзвичайно добрих. І всі вони загалом кращі, ніж повна відсутність буття. Тож існування пояснюється тим, що благо вимагає існування.

Звичайно, тут є проблеми. Чи є благо справді об’єктивною рисою реальності, як вважав Платон, незалежною від людських бажань? Якщо так, то чи має воно силу створювати світ? І навіть якщо так, чи наш світ справді «позитивний» на шкалі добра й зла? Дехто скаже, що в ньому стільки страждань, що краще було б, аби він взагалі не існував.

Але суть у тому, що суто філософські відповіді, навіть якщо спершу вони здаються наївними чи химерними, відкривають багаті інтелектуальні горизонти, коли їх розглянути глибше. Саме це мене й захопило: вони не наукові, але вони розширюють уяву й загострюють процес мислення про існування.

Справді, це чудова інтелектуальна вправа.

До речі, американський романіст Джон Апдайк, якого я вважаю одним із п’яти чи шести найвидатніших американських письменників XX — початку XXI століть, теж був надзвичайно зацікавлений у питанні, чому існує світ. В одному зі своїх романів, про який я пишу у книжці, — «Версія Роджера» — ідеться про спробу довести існування Бога на основі комп’ютерної науки. Це теж звучить дещо дивакувато.

Але я мав розмову з Джоном Апдайком буквально за рік чи два до його смерті. Він був глибоко релігійною людиною, але водночас добре розумівся на науці й умів надати своїм ідеям напрочуд гарної літературної форми. І для мене це було величезною честю — поговорити з ним незадовго перед його смертю. Чесно кажучи, мені здалося, що його думки були цікавішими за те, що казали майже всі філософи, Нобелівські лауреати й навіть Клод Леві-Строс. 

Правду кажучи, мене здивувало, що ви додали його до своєї книжки, адже він письменник. Звісно, у нього є філософські ідеї та інтерес до тих питань, які ви порушуєте. Але це єдиний письменник у вашій книжці. Можливо, ви б додали ще когось із літераторів, якби мали більше місця чи часу?

Так, це проблема — недостатньо місця. Але мушу сказати, що на Апдайка дуже вплинула теологія швейцарського богослова Карла Барта. У своїх працях той писав про ніщо як про демонічну силу, про зло. Мені, чесно кажучи, теологія здається трохи туманною й не такою інтелектуально спокусливою, як філософія. Але в працях Барта є щось цікаве, і це дуже сильно вплинуло на Апдайка. Він казав, що теологія Карла Барта буквально врятувала йому життя, коли він проходив дуже складний період між шлюбами.

Тому я й подумав, що питання «Чому існує щось, а не ніщо?» для нього відлунювало у дуже «сирий», екзистенційний спосіб — так, як воно не відлунює для багатьох інших мислителів. Саме тому він заслуговував на те, щоб бути у книжці. І саме тому я шкодую, що, наприклад, французька філософиня та містикиня Сімона Вейль не увійшла до неї. Думаю, вона була б навіть цікавішою у цьому контексті.

Є певні люди, яких зустрічаєш — і в них просто є певна духовна глибина. Я не можу її пояснити, але я відчуваю її. Я знаю, що вони духовно складніші й глибші за мене. Бо я, по суті, досить тривіальний. Але я щасливий — а це головне.