Людина — вершина? Куншткамера з Меттом Рідлі

Часом можна почути, як людину називають своєрідною вершиною еволюції — ніби весь еволюційний процес вів саме до нас. І, мабуть, із нашої теперішньої перспективи це може так відчуватися. Але якщо подивитися з точки зору самої еволюції — чи взагалі має сенс говорити про якусь її «вершину» або «пік»?

Ні, не думаю. Я вважаю, що існує дуже багато різних «піків» еволюції. Люди надзвичайно розумні, але бактерії, наприклад, неймовірно винахідливі. Птахи чудово літають — і так далі. Є безліч різних способів бути успішними з точки зору еволюції.

Еволюція «веде» до нас лише в одному сенсі: одна конкретна еволюційна гілка справді привела до появи людини. Вона пройшла низку етапів — від мікроорганізмів до дрібних істот, морських організмів, амфібій, рептилій, ссавців, схожих на землерийок, і так далі. Але це лише один шлях — так само є шлях, що веде до слонів, або шлях, що веде до акул.

Тому я вважаю помилкою думати про людину як про вершину еволюції. Ми, без сумніву, стали дуже потужним і домінантним видом. Але, наприклад, минулого тижня мене буквально скосив риновірус — звичайна застуда. Тож ми не завжди здатні перемагати інші організми. На цій планеті є безліч надзвичайно успішних форм життя.

Еволюція поведінки. Уривок з книжки Роберта Сапольські «Біологія поведінки»

Говорячи про інші види: що саме дало Homo sapiens перевагу над іншими гомінідами? Чому саме ми? Це була когніція, здатність до співпраці, культура — чи, можливо, просто випадковість?

Це дуже хороше запитання — і ми досі не знаємо на нього точної відповіді. Але можемо висунути кілька гіпотез щодо того, що могло статися. Люди еволюціонували в Африці — як, зрештою, і багато інших гомінідів. Спочатку існували різні види. Деякі з них поширилися в Азію та Австралію. А згодом з Африки вийшла ще одна група людей — і вона витіснила попередні. Саме цю групу ми називаємо Homo sapiens.

У Європі Homo sapiens витіснили неандертальців. В Азії, схоже, — інший, подібний вид. Тож що саме забезпечило успіх нашим предкам? Я думаю, що це здатність до обміну.

Йдеться не лише про мову. Мова, безперечно, могла бути дуже важливою, але вона, ймовірно, була важливою й для інших гомінідів. Натомість вирішальною, як на мене, стала звичка мінятися, ділитися, обмінюватися — це надзвичайно людська риса.

Діти мають її інстинктивно з дуже раннього віку. У більшості інших видів — зокрема в людиноподібних мавп — цього немає. Саме завдяки цьому ми змогли обмінюватися ресурсами й ідеями з незнайомцями на дуже великих відстанях. Якщо десь у світі одна людина винаходила нову ідею чи новий інструмент, з часом ми всі отримували до цього доступ — через мережі торгівлі й обміну.

Тому що якщо я обмінююся з тобою тим, у чому я сильний, а ти — тим, у чому сильний ти, то в підсумку ми обоє у виграші. 

Ймовірно, наші мізки не були більшими за мізки неандертальців. Можливо, ми гірше переносили суворі погодні умови. Можливо, ми були менш вправними мисливцями, ніж вони. Але ми співпрацювали. Ми кооперувалися. І саме це стало вирішальним.

Ваші слова підводять до ідеї імітації. І перше, що я одразу згадую, — робота британської дослідниці Сьюзен Блекмор «Машина мемів» (англ. The Meme Machine). У ній вона навіть висуває припущення, що наш мозок став настільки великим саме тому, що він призначений для поширення мемів. Що ви думаєте про цю тезу — і загалом про меметичну теорію, запропоновану ще Річардом Докінзом?

Я вважаю, що введення Річардом Докінзом слова «мем» — це надзвичайно важливий момент в інтелектуальній історії. Він хотів показати, що наші ідеї відтворюються й поширюються за рахунок інших ідей — якщо вони є успішними — приблизно так само, як гени відтворюються й поширюються за рахунок інших генів.

Сьогодні слово «мем» набуло дещо іншого значення в інтернеті — тепер це радше жарт, відео чи щось подібне. Але первинна ідея була значно глибшою. Сьюзен Блекмор виконала надзвичайно важливу роботу, зробивши меметичну теорію більш строгою й формалізованою. І я вважаю, що вона має рацію: це справді дуже корисний спосіб дивитися на світ.

Втім я не переконаний, що саме меми є головною причиною розширення людського мозку. Він почав¹ дуже швидко збільшуватися приблизно два мільйони років тому. До цього мозок наших предків зростав повільно й поступово. А потім раптом відбулося різке прискорення цього процесу.

Це, без сумніву, було дуже болісним етапом для виду. Жінкам доводилося мати дедалі ширші тазові кістки, щоб народжувати дітей із більшими головами. А єдиний механізм, який дозволяє цьому статися, — природний добір: жінки, чий таз був замалий, просто не виживали під час пологів.

Теорія еволюції від Ґалапаґоського архіпелагу до спіралі ДНК

Тобто ціна була величезною — як у буквальному сенсі життя, так і з точки зору енергії. Мозок — надзвичайно енерговитратний орган. Отже, користь від великого мозку мала бути колосальною. І тут виникає питання: чому інші тварини, що живуть у подібних умовах, не мають потреби у великому мозку? Бабуїни, газелі цілком успішно обходяться без цього.

Тож нам потрібна теорія, яка пояснювала б, для чого ми використовуємо великий мозок, і яка відповідала б тій ціні, яку ми за нього заплатили. Обробка мемів — один із можливих варіантів. Інший — розв’язання практичних проблем: як пережити сухий сезон, наприклад. Третя ідея — розв’язання соціальних завдань: умовно, хто про кого пліткує і з якою метою.

А є ще четверта ідея, яку я коротко згадав у своїй найновішій книжці «Птахи, секс і краса» (англ. Bird, Sex and Beauty). Вона полягає в тому, що значною мірою ми використовуємо великий мозок для зваблення. Наш мозок — це, якщо хочете, ментальний аналог павичевого хвоста. Ми витрачаємо купу часу, намагаючись бути смішними, розумними, співати або демонструвати кмітливість — усе це для того, щоб справити враження на представників протилежної статі.

Я не вважаю, що ця теорія краща за інші. Але думаю, що її точно варто брати до уваги. Коротка відповідь така: ми не знаємо, чому людський мозок такий великий. Це приголомшливе розширення, яке сталося за кілька мільйонів років — і нам дуже хотілося б зрозуміти, чому саме.

Історик Ювал Ной Харарі вважає когнітивну революцію переломним моментом у розвитку виду Homo sapiens. За його версією, вона сталася приблизно 70 тисяч років тому, коли наші предки ніби майже раптово навчилися по-новому мислити, сприймати світ і комунікувати. На думку Харарі, це був своєрідний «квантовий стрибок» у здатності мозку створювати складні взаємодії, розповідати історії та координувати дії груп — і саме це зробило нас домінантним видом на планеті. Чи вважаєте ви термін «революція» доречним у цьому контексті? 

Я думаю, що в цьому він помиляється. Він дуже розумна людина — і я зовсім не хочу сказати, що він помиляється в усьому. Але, на мою думку, він помиляється щодо «революції», яка нібито відбулася 70 тисяч років тому. Її інколи називають і «революцією, яка відбулась 50 тисяч років тому», але аргумент зазвичай звучить так: мовляв, у той період відбулася раптова зміна когнітивних здібностей людини.

Проте це справедливо лише поза межами Африки. Якщо ж подивитися на Африку, то ми побачимо значно більш поступовий процес удосконалення, особливо у виготовленні знарядь праці, який почався приблизно 200 тисяч, а, можливо, й 300 тисяч років тому — тобто у п’ять-шість разів довше, але значно плавніше.

Ми бачимо поступові покращення інструментів, періоди застою, потім — знову покращення. Тож ідея про раптову когнітивну революцію, яка нібито дала нам здатність уявляти, які інструменти ми хочемо створювати, — на мою думку, хибна.

Я вважаю, що ми просто дивимося не туди. Якби ми послідовно досліджували Африку, то побачили б значно більш поступовий розвиток наших технологій і навичок. У цьому сенсі процес, безумовно, був еволюційним — але водночас це була культурна еволюція так само, як і біологічна. І на чому я особливо наполягаю: цілком можливо, що культурні інновації з’явилися першими, а вже потім генетичні зміни почали їх наздоганяти — а не навпаки.

Зазвичай «революцію, яка відбулася 70 тисяч років тому» описують як результат певного генетичного перемикача: мовляв, у нашому мозку щось змінилося, і ми раптом стали креативнішими. Але, на мою думку, все було навпаки. Ми намагалися робити речі по-новому, розробляли нові інструменти. А ті люди в племені, які мали генетичні мутації, що дозволяли швидше навчатися цих нових умінь, мали більше дітей, ніж ті, хто такої мутації не мав. І з часом відповідні гени поширювалися.

Чому я так думаю? Тому що ми маємо один дуже хороший і чіткий приклад саме такого процесу — споживання молока. Тваринництво й молочне фермерство виникли приблизно 5 тисяч років тому в кількох регіонах світу. Саме в цих регіонах у людей з’явилася нова мутація, яка дозволяла дорослим перетравлювати лактозу.

Усі ссавці здатні перетравлювати лактозу в дитинстві — це очевидно, адже молоко її містить. Але після відлучення від грудей відповідний ген зазвичай «вимикається». У деяких людських популяціях цього не сталося — і це дозволило дорослим споживати молоко. То що було першим: генетична зміна, після якої ми раптом сказали «О, тепер можемо пити молоко — давайте займатися тваринництвом»? Звісно ж, ні.

Все відбулося навпаки. Ми почали займатися тваринництвом, отримували користь від молока — хоча й із певними проблемами з травленням. А потім народився хтось, у кого цей ген не «вимикався». Така людина отримувала значно більше користі від молока, була здоровішою, мала більше дітей — і відповідний ген почав поширюватися. Тому, на мою думку, в багатьох таких історіях нам варто ставити культуру перед генетикою.

У книжці «Геном» ви згадуєте, що католицька церква — після певних суперечок — зрештою прийняла теорію еволюції, але з однією важливою поправкою: різниця між людиною та шимпанзе полягає в душі, яку Бог вдихнув у людину. Чи існує, на вашу думку, один чіткий, лаконічний аргумент, який остаточно розв’язує суперечку між еволюцією та креаціонізмом?

У тій книжці я жартував, що ген душі, напевно, міститься в другій хромосомі. Бо, здається, перша людська хромосома — це результат злиття двох окремих хромосом у шимпанзе й горил.

Але це, звісно, жарт. Я не вірю, що ми колись знайдемо ген душі. Найвагомішим доказом проти креаціонізму й на користь еволюції життя — від простих форм до складних — є той факт, що всі організми на цій планеті мають один і той самий генетичний код.

Генетичний код, відкритий у 1960-х роках, є надзвичайно довільною системою — умовним кодовим словником, своєрідним шифром. У ньому немає жодної внутрішньої необхідності. І водночас цей самий код ми поділяємо з кроликом, салатом і бактеріями. Це означає, що ми всі — родичі. Тут немає місця для ідеї окремого, спеціального створення, адже ми безсумнівно походимо від останнього універсального спільного предка — LUCA.

Лука без ДНК, або Як з’явилося життя. Уривок з книжки «Велика історія всього»

Звісно, якщо зазирнути ще глибше в минуле, то ми не знаємо напевно, як саме зʼявився LUCA. Але маємо кілька цілком правдоподібних гіпотез. І, чесно кажучи, якби Бог справді проєктував генетичний код, то він би зробив його простішим, акуратнішим і без надмірностей. Натомість ми бачимо дивні особливості: наприклад, три різні кодони можуть означати одну й ту саму амінокислоту, а в інших місцях один кодон може означати щось інше.

Коли ми зрештою розшифрували генетичний код (послідовність основ ДНК, яка «описує», як будувати організми), стало очевидно, що перед нами — не щось магічне чи містичне. Це просто цифрова інформація. 

Можливо, вона не виникла саме на цій планеті. Можливо, її занесено сюди ззовні. Ми цього не знаємо. Тут залишається багато відкритих питань. Але, як казав П’єр-Сімон Лаплас, коли його запитали про Бога: «Я не маю потреби в цій гіпотезі».

Оскільки ми вже почали говорити про еволюцію поза межами біології — зокрема про меми й культурну еволюцію, — я хотіла б запитати про еволюцію моралі. Моральні норми змінюються залежно від контексту: іноді те, що в минулому вважалося аморальним, сьогодні сприймається як цілком моральне — або навпаки. Що спричиняє ці зміни? Наукове знання, філософія, матеріальні умови, добробут? Що саме формує зсуви в нашому моральному розумінні?

Я написав книжку під назвою «Походження доброчесності» (англ. The Origins of Virtue), у якій намагався розібратися з цією темою, і не претендую на остаточну відповідь. Але я доволі переконаний, що наявні докази свідчать: мораль еволюціонує — з’являються нові уявлення про те, що є моральним, а що — ні, і ці уявлення іноді приживаються, а іноді зникають.

Наведу простий приклад: ще 500 років тому вважалося доброчесним помститися за злочин, учинений проти твоєї родини, вбивши винуватця. Сьогодні це не вважається доброчесним. Навпаки, це морально неправильно. Як відбулася така зміна? Я майже певен, що вона сталася, бо ми маємо схильність спостерігати за суспільством довкола нас, засвоювати культурні норми й коригувати свою поведінку відповідно до того, що загалом вважається правильним або неправильним.

Також ми орієнтуємося на те, що відповідає нашому просвітницькому особистому інтересу. Дуже часто ми поводимося добре не тому, що це альтруїзм у чистому вигляді, а тому, що це корисно для нашої репутації або для майбутньої співпраці з іншими людьми. Це може звучати егоїстично, але мені воно таким не видається. 

Теоретик моралі, філософ Адам Сміт у 1759 році написав книжку «Теорія моральних почуттів» (англ. The Theory of Moral Sentiments), у якій висунув ідею неупередженого спостерігача. За Смітом, ми ніби озираємося через плече на уявну постать і запитуємо себе: як ця людина оцінить нашу поведінку? Ми поводимося добре чи погано? Мені дуже близький цей спосіб мислення про мораль. Я постійно намагаюся уявити, як мої вчинки побачать інші. А якщо з часом змінюється те, як інші це бачать, то змінюється й наше уявлення про моральність.

Книжка Сміта була надзвичайно радикальною для свого часу, бо вона підривала ідею, що єдина причина, з якої ми взагалі поводимося добре, полягає в тому, що священники кажуть нам, як слід поводитися. Мовляв, без цього ми весь час поводилися б погано. Я вважаю, що це не так.

Думаю, що хороша поведінка так само інстинктивна, як і погана. Ідея, мовляв, «він поводився, як тварина», коли ми маємо на увазі щось погане, — хибна. Бо тварини часто поводяться добре: вони співпрацюють, допомагають одне одному, взаємодіють — якщо це має сенс у межах їхньої спільноти. Тож я вважаю, що це один із продуктивних способів думати про еволюцію моралі.

У книжці «Еволюція всього» ви також говорите про еволюцію мови. А в «Геномі» описуєте концепцію мовного інстинкту, популяризовану, зокрема, Стівеном Пінкером та Ноамом Чомскі. Наскільки я знаю, сьогодні серед науковців ця теорія є доволі контроверсійною — особливо такі її аспекти, як універсальна граматика. Якою є ваша теперішня позиція щодо ідеї мовного інстинкту?

Я думаю, що успіх великих мовних моделей у сфері штучного інтелекту поставив під сумнів теорію Пінкера–Чомскі, до якої я раніше був дуже прихильний. З’ясувалося, що комп’ютерні системи можуть навчатися мови на досить високому рівні складності без жодних вбудованих граматичних правил. І це мене дещо здивувало.

Я, чесно кажучи, не бачив, щоб Стівен Пінкер прямо відреагував на це й пояснив, чому такі результати не суперечать його теорії. Можливо, така відповідь існує — я просто її не знаю. Водночас я все ще вважаю цілком імовірним — і навіть упевнений, — що ми маємо генетичні схильності, які роблять нас кращими в опануванні мов. Очевидно, що річ не лише в розмірі мозку.

Зрештою, достатньо подивитися на спроби навчити мови горил і шимпанзе — загалом вони були дуже малоефективними. Трохи успішнішими, до речі, виявилися папуги: деякі з них здатні засвоювати дуже великий словниковий запас і навіть демонструвати щось, що починає нагадувати граматику. Але, на мою думку, в людському мозку є щось таке, що робить нас надзвичайно відкритими до вивчення мови, надзвичайно підготовленими до цього. Маленькі діти засвоюють нові слова, здається, сотнями на день — або принаймні сотнями на тиждень.

Це свідчить про особливу відкритість до мовного навчання, яка, як мені здається, є унікальною для нашого виду. Але тут повертаюся до ідеї коеволюції генів і культури, про яку я вже говорив на прикладі молочного фермерства. Я не вважаю, що мова була «розблокована» якоюсь окремою генетичною мутацією. Думаю, що вона вдосконалювалася завдяки генетичним змінам уже після того, як ми почали користуватися мовою.

Є ще одне запитання, яке особливо цікаво поставити саме вам, адже ви не видаєтеся людиною, схильною панікувати через кліматичні ризики. Ви самі описували себе радше як «люквормера» (англ. lukewarmer)². Оскільки інновації та ідеї еволюціонують, разом із ними змінюється й наша здатність реагувати на глобальні виклики. Наскільки, на вашу думку, інновації є ключовими у подоланні кліматичної кризи?

Я пишу про зміну клімату вже майже сорок років і раніше був значно більш стурбований, ніж тепер. Сьогодні я вважаю, що це відносно помірна, керована проблема, яку ми зможемо вирішити — або принаймні до якої зможемо адаптуватися. Я розумію, що це непопулярна точка зору, але приблизно так я її бачу.

Водночас я переконаний: якщо ми й будемо скорочувати викиди вуглекислого газу в атмосферу, то зробимо це через технологічні інновації, а не через регулювання. Загалом винайдення нових енергетичних технологій — це значно розумніший шлях, ніж обмеження того, скільки людям дозволено літати або чи можуть вони їсти м’ясо. Я кажу це тому, що саме так ми зазвичай і розв’язуємо екологічні проблеми: ми винаходимо вихід із них.

У нас уже є дуже багато перспективних енергетичних технологій, які не продукують вуглекислий газ. Наразі їм складно конкурувати з викопним паливом — принаймні з газом, який, утім, є менш вуглецево інтенсивним, ніж вугілля. І це вже певна перевага. Але існують ядерні технології, сонячна енергетика, а в перспективі — й термоядерний синтез. І, на мою думку, протягом останніх 30–40 років ми мали б значно активніше стимулювати дослідження й розробки саме в цих сферах — особливо для зниження вартості таких технологій.

Недостатньо просто закидати дослідницькі проєкти грошима. Набагато ефективніше — пропонувати контракти або гранти тим, хто досягає конкретних цілей, наприклад певного рівня собівартості. Зараз у світі випробовується багато різних ядерних технологій. Якщо бодай одна з них виявиться дуже дешевою — настільки, що електроенергія з неї буде значно дешевшою за газову, — тоді викопне паливо зникне практично миттєво.

Ми зможемо виробляти синтетичне паливо, використовуючи електроенергію й водень, отриманий шляхом електролізу, додаючи до цього вуглекислий газ, вилучений безпосередньо з атмосфери. З такими технологіями виробництво синтетичних палив стає цілком реалістичним. Тож я переконаний: інновації розв’яжуть цю проблему. І я підозрюю, що десь у 2070–2080-х роках ми опинимося в ситуації, коли викиди будуть мінімальними, зате енергії на планеті буде вдосталь.

І моє останнє запитання буде про еволюцію розуму — еволюцію свідомості, еволюцію «я». Ми народжуємося в певному контексті, де вже існують література, системи вірувань, світогляд, міфологія, філософія, наука. Як у такому світі еволюціонує наш розум? Як формується й змінюється особистість?

Загалом дуже складно узагальнювати, коли йдеться про людей. Люди надзвичайно індивідуальні у тому, як вони взаємодіють зі світом. Спостерігаючи за різними людьми, я часто думав, що деякі з них просто віддають перевагу певним способам мислення, певним типам знання. Хтось від природи є інженером і майстром, якому подобається щось конструювати й лагодити. Інші — мрійники, мислителі.

Люди схиляються у бік своїх індивідуальних відмінностей (і тут, на мою думку, дуже важливо правильно зрозуміти, про що насправді має бути дискусія «природа чи виховання» (англ. nature or nurture)). Якщо я дуже товариська людина, то багато часу проводжу за спілкуванням — і стаю ще кращим у цьому. Якщо ж я замкнена, зосереджена, схильна до роздумів людина, то я усамітнююсь, багато читаю — і з часом стаю ще кращим саме в цьому.

Тобто ми схильні перебільшувати наші індивідуальні відмінності, підсилюючи «природу» «вихованням». Саме це, на мою думку, і пояснює, чому, коли ми кажемо, що особистість значною мірою є спадковою — а це очевидно так, з огляду на дослідження близнюків і прийомних дітей, — люди справді мають схильність розвивати ті риси, які вони, умовно кажучи, «мали завжди».

Зазвичай це відбувається незалежно від того, в якій родині вони зростають — якщо, звісно, ця родина не є вкрай дисфункційною. Але причина не в тому, що ми успадковуємо, скажімо, потяг до читання французької літератури. Ми успадковуємо інтерес до здобуття знань, який згодом і формує нас такими. Тобто, на мою думку, ми успадковуємо радше бажання, ніж здібності.