Трагічні події — втрати, хвороби та смерть — трапляються з усіма живими істотами. Людська реакція на горе нам відома, а як горюють примати? Чи розуміють вони, що таке втрата, та як пораються з нею? Про це розповідає Андре Гонсалвес, доктор наук з Центру еволюційного походження людської поведінки в Університеті Кіото, який спеціалізується1 на порівняльній танатології, науці про реакцію живих істот на смерть.
Чарльз Дарвін розділяв2 горювання на дві стадії — надмірне горе та смуток. Надмірне горе, на його думку, проявляється несамовитими емоціями, тоді як смуток є нерухомим, пасивним і розпачливим. У своїх дослідженнях він не помітив ознак горювання у мавп, адже ті не вміють плакати чи виражати смуток мімікою. Дарвін зробив висновок, що мавпи не відчувають сум, але подальші дослідження довели, що приматам притаманний як стан активного горя, так і пасивного смутку. Сучасні наукові дискусії точаться навколо питання, чи розуміють примати концепцію горя та смерті. Адже на думку деяких вчених, саме розуміння концепції смерті та непоправної втрати є великою частиною горювання. Якщо ми, люди, розуміємо концепцію смерті, чи робить це наше горювання глибшим? І якщо мавпи не здатні осягнути втрату, чи означає це, що їхня поведінка є лише набором рефлексів, а не справжнім горем?
Емоції та концепції емоцій — це різні речі, які, втім, пов’язані між собою. Ваш собака може відчувати купу різних емоцій, може навіть зчитувати ваші емоції та відповідати на них. Але це не означає, що він розуміє концепцію провини, суму чи щастя. Концепція емоції відповідає на питання «чому?», а не «як?». Чи можуть примати відчувати смуток? Так, звісно. Чи розуміють вони, чому їм сумно? Можливо, але довести це вкрай важко.
Найчастіше горе у приматів спричиняє втрата когось близького — дитинчати, родича чи партнера. Немає причин вважати, що у приматів процес переживання втрати сильно відрізняється від людського, адже мавпи здатні утворювати близькі емоційні зв’язки з іншими. Коли ці зв’язки рвуться, вони також проходять через період горя та адаптації. Не важливо, чи розуміють мавпи, що таке втрата та чому вона сталася — вони все одно сумують. Так само, як і маленькі діти, які ще не розуміють концепцію смерті чи горя, сумують через втрату батьків.
Оскільки примати мають схожу траєкторію еволюційного розвитку з людьми, вони проявляють подібні поведінкові та психологічні ознаки, переживаючи горе. Це може бути порушення сну, зниження чи втрата апетиту, зменшення соціальної активності, деструктивна поведінка — примати часто дряпають самі себе. Іншими ознаками можуть бути зміна температури тіла, підвищений пульс, підвищений рівень кортизолу, послаблення імунної системи.
Горе також проявляється у певних поведінкових патернах. Наприклад, мавпи продовжують носити на руках своїх загиблих дитинчат. Вчені припускають, що матері до кінця не розуміють або не приймають той факт, що мавпенята померли і більше не потребують їхньої турботи. Що стосується загибелі дорослих мавп, то їхні найближчі родичі можуть здійняти навколо них галас, намагатися «розбудити» їх, тицяючи палицями, а потім довго залишатися біля тіл і повертатися до місця їхньої загибелі.
Наскільки зараз відомо, у приматів немає ритуалів, пов’язаних із горюванням чи похованням своїх близьких. Проте чимало тварин дійсно закопують своїх мерців. Така поведінка продиктована еволюцією та інстинктом самозбереження. Комахи ховають інших загиблих комах рефлекторно, з міркувань гігієни. Гризуни послуговуються захисними інстинктами та ховають померлих біля входів у свої нори, адже запах гниття відлякує тварин, що на них полюють. Хижі тварини, як от вовки, ведмеді чи борсуки, теж закопують своїх мертвих родичів, але це, скоріше за все, пов’язане з їхнім інстинктом закопувати м’ясо, щоб з’їсти його згодом. Українська науковиця Ольга Брезгунова описала3 поведінку птахів сімейства воронових, які збираються навколо загиблої птиці та здіймають галас. Припускається, що така поведінка слугує елементом «соціального навчання» — птахи інформують інших членів групи про те, що тут небезпечно, можуть полювати хижаки тощо. Вчені спостерігали декілька випадків у лісах Таїланду, коли шимпанзе «ховали» своїх загиблих родичів, закидуючи їх гіллям. Але це радше ставалося випадково, ніж навмисно, адже шимпанзе кидали гілки у померлу тварину, щоб отримати від неї якусь реакцію, і врешті повністю сховали її під гіллям.
Тварини часто реагують на смерть у неструктурований та емоційний спосіб. Це називається танатологічними взаємодіями. У медіа ці дії часто описують як ритуали, але вчені не мають жодного доказу, що тварини свідомо вигадують якісь ритуали та слідують ним. Деякі тварини іноді можуть вдаватися до повторюваної ритуальної поведінки (наприклад, птахи та їхні танці, щоб привабити партнера). Але в цілому ритуали мають культурне та соціальне підґрунтя, що притаманне людям. Так, наприклад, багато століть тому, коли люди почали ховати чи спалювати своїх загиблих, ця поведінка, можливо, була продиктована схожими на тваринні рефлексами — очистити місце чи запобігти розповсюдженню хвороб. Але крім цього ми вигадали ритуали, які не несуть ніяких сенсів, крім тих, які ми самі в них вкладаємо. Поставити хрест, принести квіти, заспівати пісню — ритуали покликані структурувати та впорядкувати наш досвід, надати форму нашому горюванню та допомогти пережити втрату. Тварини цього не роблять. Їхні танатологічні взаємодії ґрунтуються або на прагненні «розбудити» померлу тварину, або на інстинктивному бажанні позбутися трупа, який може нести загрозу. Існують нечисленні повідомлення, що африканські слони ховають своїх загиблих родичів і що ці поховання мають певні ознаки культурної традиції. Але ці дані поки що дуже випадкові та ненадійні, щоб робити з них якісь висновки.
Крім ритуалів, пов’язаних з горюванням, є й інші розбіжності між людьми та приматами, але вони можуть бути дещо суб’єктивним. Так, наприклад, здається, що примати швидше, ніж люди, справляються з горем. Вони рідше проявляють відкриті та сильні емоції — виють, кричать чи демонструють інші ознаки «надмірного горя». Звісно, все це відносно. Деякі тварини можуть горювати емоційно, зовсім як люди, — такі випадки описані в будь-якій книжці Франса де Вааля. Емоційна реакція на втрати зазвичай залежить від того, наскільки сильним був зв’язок між твариною і померлим.
Ще одна відмінність інших приматів від людей полягає в тому, що інші члени групи рідко підтримують тварин, які горюють. У класичній книзі Дороті Чейні та Роберта Сейфарта «Як мавпи бачать світ», автори розповідають, що майже жодного разу не бачили, щоб вервети чи бонобо втішали інших своїх родичів. З цього автори роблять висновок, що мавпи не беруть до уваги почуття інших мавп зі своєї групи. Те саме підтверджує Барбара Кінґ у книзі «Як тварини горюють». Вона пише, що не бачила підтримки чи турботи з боку мавп до інших тварин свого виду, які сумують за загиблими. Втім, можливо, весь цей час ми дивилися не в той бік. У недавньому дослідженні Зої Голдсборо4 спостерігала за шимпанзе, які перебували у неволі та демонстрували щось схоже на співчуття матері щойно загиблого мавпеняти. Чи розуміли вони, що матір сумує за своїм дитинчам, або просто реагували на її нетипову поведінку? Важко сказати. Але наразі, за відсутності системних даних, можна стверджувати, що мавпи не схильні втішати інших мавп, що горюють, на відміну від емпатичної поведінки людей, слонів і китів.
Ще менше мавпи співчувають смерті тварин інших видів. Якщо люди можуть пожаліти померлу тварину, пташку чи навіть комаху, для приматів буде характерний сум лише за близькими представниками своєї групи. Якщо шимпанзе побачить труп великої тварини, то, скоріше за все, злякається. Якщо ж мавпа натрапить на труп іншого дитинча (лемура або борсука), вона може певний час носити його з собою, але не демонструватиме сильного суму чи скорботи. Але бувають і інші випадки. У 1964 році Моріс та Джейн Темерліни5 взяли до себе додому шимпанзе Люсі та спробували виховати її як людину. Це було частиною серії експериментів, які проводив доктор Вільям Леммон з Інституту вивчення приматів у Оклахомі. Люсі вивчила мову жестів та «розповідала» про свої емоції: гнів, страх, ніжність і сум. «Батьки» Люсі подарували їй кошеня, до якого та прив’язалась і сприймала як своє дитинча. Коли кошеня загинуло, Люсі дуже сумувала. Вона впізнавала кошеня на фотографіях та показувала жестами, що їй болить. Так само Люсі сумувала і за своїми названими батьками, коли через десятиріччя її віддали у Центр реабілітації приматів. Показово, що при цьому Люсі не проявляла жодної зацікавленості у представниках свого виду. Цей багаторічний суперечливий експеримент показав зокрема, що мавпи можуть прив’язуватися до людей і сумувати за кошенятами, але тільки тоді, коли довго живуть поза межами своєї природної групи.
Люди давно вивчають приматів, щоб зрозуміти їхню поведінку та зробити висновки про психологію інших живих істот, включно з людьми. Ці дослідження не завжди бувають гуманними. Наприклад, Джон Боулбі запропонував свою теорію прив’язаності, базуючись зокрема на експериментах Гаррі Гарлоу6, під час яких той забирав мавпенят від їхніх матерів та вивчав їхню реакцію на втрату. Мавпи з експерименту Гарлоу впадали у депресію та демонстрували ознаки сильних емоційних переживань. За сучасними стандартами ці експерименти були жорстокими. Ми не маємо повторювати такі досліди, але маємо продовжувати вивчати цих чудових тварин, що живуть поруч із нами. Хоча тема горя і смерті важка, вона важлива для розуміння життя приматів. А розуміння — це крок до успішного співіснування. Адже ми, люди, здатні до емпатії, тож саме ми маємо докладати зусиль для збереження дикої природи та її неймовірного біорізноманіття.
