Виростити бика чи спробувати екстазі заради написання книжки — це стиль роботи американського наукового журналіста та професора Гарварду й Каліфорнійського університету в Берклі Майкла Поллана. Його найновіша книжка про психоделіки — «Як змінити свідомість» (How to Change Your Mind) — стала основою для однойменного документального серіалу на Netflix. «Куншт» поговорив із Майклом про його дослідження MDMA та псилоцибіну, застосування цих речовин у терапії, а також його підхід до складних наукових тем.
Нижче ви можете прочитати скорочену версію інтерв’ю, які ми створюємо в межах проєкту «Куншткамера» для спільноти Друзів Куншт. Щоб отримати доступ до повної версії цієї та інших розмов, а також мати змогу поставити запитання світовим зіркам науки, ставайте членами спільноти Друзів.
Я проглянув програму вашого курсу з наративної наукової журналістики у Гарварді. Одна з деталей, які мене здивували в ній, була фраза «розвиток свого літературного суперего». Що ви маєте на увазі під «розвитком літературного суперего»?
Ваше літературне суперего — це той голос у голові, який реагує, коли пишеш погане речення. Він здригається, морщиться. За своєю суттю, це критик.
Як розвинути цей голос? На курсах я часто починаю з того, що прошу студентів прочитати есе Джорджа Орвелла Politics and the English Language («Політика й англійська мова»). Це текст про те, чого не слід робити під час письма: як уникати кліше, «затертої» мови. Потім ми читаємо Elements of style («Елементи стилю») Елвіна Брукса Вайтса — це чудова, дуже маленька книжка, яку можна прочитати за один раз. Її часто використовують як довідник — якщо не впевнений, писати «that» чи «which», то можна подивитися там. Там багато прекрасних прикладів граматики та мовного вжитку.
Отже, на першій парі ми читаємо ці два тексти. Вони багато в чому перетинаються: обидва автори ненавидять кліше, обидва віддають перевагу активному стану над пасивним. Але Орвелл — політичний мислитель: він бачить політику в поганому письмі й у ясності та оригінальному висловлюванні. А Вайтс — радше естет. Проте вони добре доповнюють одне одного.
Ми читаємо це, щоб коли під час письма скочуємося до заїжджених формулювань — бо ми ж переповнені мемами й готовими фразами, — то могли це помітити. Як кажуть Вайтс і Орвелл, текст певною мірою «пише себе сам», але зазвичай назовні виходить найочевидніше. У цьому є своя краса, але водночас текст часто стає клішованим і заяложеним. То як зловити себе на цьому і зупинитися? Як подумати: а чи можу я знайти справді хорошу метафору, яку не використовували мільйон разів?
Частиною цього літературного суперего є і ваш редактор. Якщо ви працювали з редактором, яким захоплюєтеся, то під час письма десь в голові чуєте його голос. І це теж формує літературне суперего. Це той голос, який зупиняє, коли робиш щось дурне, і підштовхує зробити трохи краще: переписати речення, підібрати інше слово.
Іноді цей голос хочеться заглушити. Очевидно, що під час самого процесу написання він не завжди бажаний. Значна частина творчої роботи — це вміння змусити внутрішнього редактора замовкнути. Але настає момент, коли він необхідний. Для когось — уже під час письма. А для тих, хто любить писати недбалий перший чорновик, краще не чути цей голос, доки не перечитуєш текст. Тоді ти його вмикаєш — і він допомагає покращити текст та виправити всі ліниві моменти.
Це видно і з вашої програми, і з вашого письма — що ви активно використовуєте гумор, анекдоти, історії. Але в науковій журналістиці є небезпека надмірного спрощення. Я знаходив інформацію, що деякі ваші книжки критикувала наукова спільнота. Моє питання: як ви будуєте стосунки з ученими? І як балансуєте між фактами, історіями й гумором так, щоб це було доступно, але не спрощено надміру?
Я вважаю, що ми, журналісти, завжди спрощуємо. Ми ніколи не показуємо світ у всій його складності. Наше завдання — спростити без викривлення. Це стосується і наукової, і політичної журналістики. Щойно починаєш писати, ти щось вилучаєш, спрощуєш, іноді трохи перебільшуєш. Ми підсилюємо одні тези й послаблюємо інші — це неминуча частина журналістики як способу осмислення світу.
Я дуже багато працюю, щоб опанувати науковий бік теми, про яку пишу. У мене немає наукової освіти — я вивчав англійську літературу. Тож часто починаю з нуля. Я покладаюся на науковців, які навчають мене: пояснюють генетику, нейронауку, свідомість — що завгодно. Іноді я показую науковцям фрагменти тексту, якщо дуже не впевнений, і прошу вказати, де помилився. Якщо дозволити їм переписати текст, він стане жахливим. Але якщо вони готові коментувати, то бачиш проблемні місця і можеш їх виправити.
Я не сумніваюся, що робив помилки, пояснюючи науку. Ми всі їх робимо. Я намагаюся бути максимально скрупульозним, але водночас часто займаю критичну позицію щодо науки. Я не вважаю, що науковцям треба давати повну свободу. Так само, як ми критично ставимося до політиків чи культурних діячів, наука має свої обмеження — і самі науковці не завжди їх усвідомлюють.
Хоч мене й називають науковим журналістом, я бачу науку як одну з точок зору, але не єдину. Робота стає багатшою, якщо поєднувати науку, наприклад, з філософією, літературою. Я наразі пишу про свідомість: у науковців є свій дискурс, але, повірте, письменники знають про свідомість не менше. Іноді саме вчені надто спрощують її, бо редукція — частина наукового методу.
Ми надаємо науці величезний авторитет. Але вона — лише один зі способів бачити світ. І ми повинні мати сміливість ставити науці запитання, говорити не лише про те, що вона знає, а й про те, чого вона не знає. Хоч це й складно, бо наскільки в нас є для цього авторитет?
До того ж деякі аспекти науки дуже політизовані. Наприклад, ГМО — я отримав, мабуть, найбільше критики від науковців за цю роботу (книжку The Omnivore’s Dilemma («Дилема всеїдного») — ред.). Вчені фокусуються на безпечності генетичної модифікації. І я не сумніваюся в безпечності ГМО. Я критикую спосіб їх застосування — зокрема, для продажу більшої кількості пестицидів. Усі переваги — здоровіші культури, стійкість до шкідників — так і не стали головним фокусом. Це приклад того, як економічна та політична перспектива змінює суто наукове питання.
Наука постійно розвивається. У журналістиці чи написанні книжок треба спиратися на факти, але їх завжди переглядають, переосмислюють. Особливо у сфері, про яку ви пишете — природа, харчування, їжа, ліки. Є стільки випадків, коли, наприклад, раніше жири вважалися «поганими», або переосмислювалася роль цукрів. Або навіть психоделічне лікування й стигма навколо терапії — усе змінюється. Тож як ви з цим працюєте під час написання книжок?
Я намагаюся уникати тем, де все змінюється надто швидко. Колись я написав статтю про мікробіом для The New York Times1 — здається, у 2013 році. Я захопився наукою про мікробіом і усвідомив, скільки вона пояснює — про хронічні хвороби й запалення. Я подумував написати книжку про це після статті. Але пам’ятаю розмову з одним ученим, після якої стало ясно: за два або за п’ять років сфера буде зовсім іншою, і неможливо написати не застарілу книжку. А я не люблю писати книжки, які швидко застарівають. Бо вони перестають продаватися. Ви ж знаєте, скільки роботи для цього потрібно, і не хочеться писати книжку, яка стане нікому не потрібною через два роки. Я відмовився від цієї ідеї.
Хоча зараз я знову пишу матеріал про мікробіом — вражає, як багато змінилося. Але це стаття. А статті скороминущі, як і наукове знання: все змінюється, і мене це менше турбує. А от у книжках я намагаюся обирати теми, які залишатимуться більш-менш сталими.
Це застосовно до теми психоделіків. Ми дізнаємося багато нового, але книжка видана у лютому 2018-го — їй сім років і загалом… Нейронаука там досі багато в чому спекулятивна. Люди мають різні теорії про те, як працюють психоделіки. Але оскільки жодна теорія не доведена остаточно, моя книжка, як на мене, поки що не видається застарілою.
Так, це виклик. Але знову ж таки, так не лише в науковій журналістиці. І я думаю, нам варто тримати в голові — і скеровувати читача — що ми подаємо інформацію, яка, як ви сказали, еволюціонує. Бо читач схильний думати, ніби те, що вчені кажуть сьогодні, буде правдою завжди. А нам важливо пояснювати: «Ось що вони думають наразі. Раніше вони думали інакше».
Повертаючись до вашого прикладу з харчуванням: у книжці In Defense of Food («На захист їжі») я взяв історичну перспективу й показав, як наше мислення про макронутрієнти — білки, вуглеводи, жири — докорінно змінювалося з роками. І це змушує замислитися, що воно змінюватиметься й далі; що все дуже плинне; що ми багато чого не розуміємо про харчування. Тобто інформація не остаточна.
І я думаю, історичний погляд на будь-що, про що ви пишете, майже завжди щось відкриває. Редактори не конче дають місце для історії, але вона дуже підсилює вашу тезу: «Ось стан знання зараз. Десять років тому було так. П’ятдесят років тому було інакше». І розуміння того, як усе змінювалося, додає здоровий скепсис щодо певності сучасної наукової інформації.
У книжці How to Change Your Mind («Як змінити свій розум») ви багато пишете про особисті історії, про свої «трипи». Ви не боялися, що фактично надаєте так багато «доказів» у сфері, яка тоді ще не була повністю врегульована?
Коли я працював над How to Change Your Mind, то написав одну статтю про психоделічно асистовану терапію, яка стала зародком книжки — для The New Yorker. Вона називалася The Trip Treatment2. Там не було першої особи: мене не було в історії, це була цілком традиційна розповідь від третьої особи.
Коли я вирішив писати книжку, то знав, що маю сам пережити ці досвіди. З двох причин. По-перше, мені було важко повірити, що один трип із псилоцибіном може повністю змінити світогляд людини — або щодо залежності (як у курців, яких я інтерв’ював), або щодо ставлення до смерті. Те, що люди повністю втрачали страх смерті, було вражаюче, і я не міг зрозуміти, що там відбувається. Мене це дуже зацікавило. Бо можна зайти далеко, беручи інтерв’ю в людей і дізнаючись, що відбувається в чиїйсь голові. Але в якийсь момент це має відбутися і в твоїй голові, щоб ти по-справжньому це зрозумів. Це перша причина.
Друга: у мене як у автора є історія «вписування себе» в розповідь. Це головна особливість моєї роботи. Починаючи з того, як я вперше писав про ГМО, близько 2000-х років. Я вирощував їх у своєму саду. Бо хотів побачити, як вони ростуть і чи роблять те, що про них кажуть. І це дало мені напругу, яка важлива в будь-якому письмі: після того, як ти все дізнаєшся про ГМО і ще й сам їх виростиш, — чи будеш ти почуватися комфортно, коли треба буде їх їсти? Це просте питання із відповіддю «так» чи «ні», але воно протягує читача крізь текст. «З’їсть чи не з’їсть?» Цього достатньо, щоб надати наративу руху.
Я люблю вводити себе в історію з двох причин. Перша — ти завжди бачиш те, чого не побачиш зі сторони. Мені знадобився час, щоб це усвідомити. Але в цьому на мене дуже вплинула книжка, яку я прочитав підлітком, — Paper Lion («Паперовий лев») Джорджа Плімптона. Плімптон був чудовим спортивним журналістом, а також редактором літературного журналу Paris Review. Він був типовим нью-йоркцем і захоплювався спортом. І він зрозумів, що може перевинайти спортивну журналістику, якщо сам вийде на поле. Він переконав Detroit Lions — команду Національної футбольної ліги — дозволити йому пройти літні тренування і вийти на показовий матч як . Для худорлявого хлопця це було дуже небезпечно, хоча він був досить високий. Але він побачив гру так, як ніхто не бачив. Бо навіть найдосвідченіший гравець, навіть якби він писав так добре, як Плімптон, не мав би цього свіжого погляду. І це дало купу гумору, бо він був людиною ззовні, «не в темі». Я зазвичай теж не в темі, коли вводжу себе в історію: я не знаю, що роблю, я ніби ідіот. Це надає комічні й наративні можливості: чи зможе він зробити пас? Чи травмується?
Озираючись назад, я розумію, що читав цю книжку в 13 років — і вона заклала цю ідею: найкращий спосіб розповідати певні історії — опинитися в самому їхньому центрі. Тож я робив це з ГМО. Я робив це, коли писав про індустрію яловичини для The Omnivore’s Dilemma: я простежував історію бичка від осіменіння до забою. Я купив бичка в скотоводів і стежив за ним. Це дало переваги: було смішно, що я певний час був «маленьким скотоводом». Але також, коли я приходив на годівлю чи бойню, — вони розуміли, що я не справжній скотовод — та я міг говорити про свою тварину №534. Ставити їй гормональний імплант чи ні? Я рахував, як скотовод: імплант коштує 15 доларів, але додасть 50 доларів, бо збільшить вагу. Це дозволило мені співчувати скотоводам, які роблять те, що пересічний журналіст зі сторони вважає жахливою ідеєю. Ці гормони заборонені в Європі, і, можливо, вони шкідливі для нас. Але я міг подивитися на це з точки зору скотовода, а не з легкої позиції «журналіста збоку».
Тож мої читачі — якби я написав книжку про психоделіки, не переживши трип, — сказали б: «Гей, що відбувається? Він що, боїться?». До того ж мені було цікаво це зробити. Але я й остерігався. Мені довелося змусити себе.
У цьому було два ризики. Перший — репутаційний. У 2016 році, коли я працював над книжкою, психоделіки були набагато менш прийнятними як психотерапія, ніж сьогодні. Досліджень було не так багато. Було побоювання, що люди подивляться на мене зневажливо — мовляв, це відмазка «потусити».
Другий ризик — юридичний. Я визнав кілька федеральних злочинів у книжці. Як я себе захистив? Дуже ретельно «прогнав» книжку через юристів. Мій друг із великої фірми допоміг безкоштовно залучити кримінального адвоката, який прочитав рукопис. Це було дуже корисно. Його порада для всіх, хто таке робить: за ці злочини, коли наркотиків небагато й ідеться про одну людину, зазвичай не переслідують на федеральному рівні — якщо переслідують, то на рівні штату. Тому щоразу, коли я описую досвід, я не кажу, у якому штаті перебуваю. Юрисдикція незрозуміла. А їм треба знати: «Це злочин у Каліфорнії — можемо переслідувати за каліфорнійським законом». Час також нечіткий. Не можна сказати, було це в 2016 чи в 2018 році. І причина — термін давності. Треба довести, що злочин стався, здається, в межах останніх трьох років. Тож приховуючи деталі, ти робиш це непридатним для зізнання.
Тому юридично я не дуже нервувався, але думав, що люди поставлять під сумнів мою об’єктивність абощо. Та вони цього не зробили. Їм було цікаво почитати авторський опис того, як це відбувається. Я дуже переймався щодо написання цього розділу (і трипи є й в інших розділах). Багато людей розповідали мені свої про трипи — і це як слухати чужий сон, часто нудно. Тож я хвилювався про те, як це написати, як зробити це живим, і ретельно над цим працював.
Зрештою, спрацювала така техніка: описувати божевільні речі, що відбуваються під час трипу, але час від часу «ламати четверту стіну», як кажуть у театрі, і говорити читачеві: «Я знаю, як це божевільно звучить, але так справді було». Тобто відновлювати зв’язок з читачами та їхнім скепсисом — бо я припускаю, що читачі не мали подібного досвіду.
Врешті-решт це був найвеселіший процес написання у моєму житті. Бо у тебе величезна свобода: ти відображаєш події, які відбуваються в твоїй голові. Їх неможливо перевірити на факти. Ніхто не може їх заперечити. Ти пишеш так, як, уявляю, пишуть художню літературу: ніби описуєш сон. Тож це було дуже весело. І я радий, що зробив це. Шукаю нагоду зробити це знову, але такої поки не було.
Не знаю, чи вам комфортно говорити про терапію психоделіками. Але оскільки ви досліджуєте її вже дуже довго, я хотів би коротко поговорити і про це теж. В Україні багато людей із ПТСР, є ветерани, які повертаються з війни. Чи могли б ви в загальних рисах навести аргументи або пояснити — на основі ваших пошуків — яку роль могла б відіграти, скажімо, психоделічно асистована терапія в тому, щоб допомогти людям опрацювати травму?
Я багато про це думав. І мені здається, що Україна — це місце, де терапія психоделіками могла б бути надзвичайно корисною. Близький Схід — ще один такий приклад: там також багато людей живуть із ПТСР. Дуже багато хто пережив жахливі події.
Дослідження MDMA — сполуки, відомої також як екстазі, — були зосереджені саме на травмі3. І MDMA продемонструвала реальну ефективність у лікуванні травми. Схоже, що вона працює так: препарат дає не лише «викид» серотоніну, як це роблять багато психоделіків, але й підвищує рівень окситоцину — гормону, який допомагає нам встановлювати зв’язок. Це той самий гормон, який виділяється у жінок під час пологів або грудного вигодовування. Або в людей під час сексу. Це гормон прив’язаності.
І, як видається, він робить кілька речей. Але одна з них — він дозволяє пацієнтові й терапевтові дуже швидко сформувати довірливий зв’язок. Те, на що у звичайній терапії можуть піти роки, тут здатне статися за один день.
Друге: MDMA дає змогу «діставати» і розглядати дуже болючі спогади без емоційної бурі, яка зазвичай їх супроводжує. Люди можуть говорити про жахливі речі, що з ними сталися, дуже спокійно, майже клінічно, і по-справжньому їх опрацьовувати. А потім, коли вони «повертають» цей спогад назад — це називають реконсолідацією, — він уже втрачає частину того емоційного заряду. І це можуть повторювати під час терапії: витягати той жахливий епізод, а потім «класти» його назад. І з часом він втрачає здатність викликати всі фізіологічні маркери травматичного досвіду — страх, тремтіння тощо. Тому мені здається, що це надзвичайно релевантно для таких місць, як Україна, де так багато людей травмовані.
MDMA, ймовірно, буде схвалена для терапевтичного використання у США. Її вивчають для затвердження й у ЄС — і це, ймовірно, також станеться.
Псилоцибін працює трохи інакше. Він справді допомагає деяким людям із травмою. Але його більше використовували для роботи з депресією,4 тривожністю,5 залежностями6 — тобто там, де потрібна справжня зміна точки зору. Він дозволяє людям побачити речі, які вони зазвичай сприймають як належне — наприклад, власну залежність, звички в мисленні й поведінці, з яких вони не можуть вирватися, румінації. Псилоцибін може розірвати ці цикли й дати людині змогу більш відсторонено подивитися на власну поведінку. Він корисний і має низькі ризики порівняно з іншими ліками, які ми часто застосовуємо. Він не токсичний і не викликає залежності. Загалом це видається мені дуже релевантним в українському контексті.
