28 лютого 2026 року на Близькому Сході розпочалася нова війна. Збройні сили США та Ізраїлю здійснили авіаудари по території Ірану, вразивши військові об’єкти та політичне керівництво держави1. Внаслідок атаки було вбито верховного лідера Ірану Алі Хаменеї — він перебував при владі майже 37 років, тобто найдовше з усіх лідерів регіону2.
Цим подіям передували десятиліття проксі-воєн, в яких Іран підтримував різні озброєні угруповання та лояльні режими — в Лівані, Іраку, Ємені та Сирії. Через мережу союзних сил Тегеран намагався розширити свій вплив у регіоні, формуючи так звану «вісь опору» проти Ізраїлю, США та «колективного Заходу»3.
Така зовнішня політика нерозривно пов’язана із внутрішньою політичною моделлю Ірану. Після Ісламської революції 1979 року країна стала теократичною республікою, у якій ключова влада належить духовному лідеру та релігійним інституціям. Верховний лідер контролює збройні сили, силові структури та значну частину державної політики, а спеціальні органи — як-от Рада вартових — можуть відхиляти кандидатів на виборах і блокувати закони, якщо вони суперечать ісламському праву4. Суспільство та академічне середовище існують в умовах ідеологічних обмежень та релігійного консерватизму, де жінку можуть вбити за неправильне носіння хустки на голові5, а невдоволених страчують6,7.
Парадоксально, але сучасний Іран — це держава, яка всіма силами опирається сучасності. Втім, так було не завжди. Кілька століть тому науковці саме перського походження випереджали світову наукову думку.
Праці лікаря 8 та , також відомого як Авіценна, століттями визначали розвиток західної медицини9. Математичні та астрономічні дослідження Омара Хаяма сприяли та вдосконаленню календаря10. Астрономічні роботи вплинули на подальший розвиток планетарної астрономії11. Період активної наукової діяльності цих людей з часом назвали «золотою добою» ісламської науки.
Але куди ж, зрештою, все це поділося? Як так сталося, що Близький Схід втратив наукову першість на користь Європи? І чому відповідь на ці питання складніша, ніж може здатися на перший погляд? Про це ми поговорили з Михайлом Якубовичем — кандидатом історичних наук, сходознавцем, дослідником Фрайбурзького університету, автором першого повного перекладу Корану українською мовою та перекладу «Книги спасіння» Ібн Сіни.
У всьому винна релігія?
Коли йдеться про спад наукової активності на Близькому Сході, нерідко можна натрапити на просте пояснення: мовляв, у цьому здебільшого винен релігійний догматизм12. Зокрема, вплив теологічної 13, яка з XI століття стала домінантною у .
Ашаритська традиція справді містила ідеї, що обмежували раціоналістичні підходи порівняно з деякими іншими інтелектуальними течіями. Наприклад, на відміну від , вона заперечувала необхідний причинно-наслідковий зв’язок у природі: кожна подія у світі, згідно з цією доктриною, безпосередньо створюється Богом у кожен момент часу. Один із найвпливовіших представників цієї школи, Абу Хамід аль-Газалі, у праці «Непослідовність філософів» (Tahāfut al-falāsifa) стверджував: коли вогонь торкається бавовни, вона згорає не через вогонь, а тому, що Бог створює горіння14. Така позиція підважує самі засади наукового методу.
Втім, пояснювати спад наукової діяльності лише впливом ашаритів некоректно. «Не можна сказати, що ашаризм просто знищив науку», — пояснює Михайло Якубович. За його словами, ця теологічна традиція мала різні інтерпретації і сама по собі не виключала інтелектуальної діяльності.
Показовий приклад — один із найвідоміших мислителів ісламського світу, Ібн Халдун, якого часто називають «батьком соціології»15. У своїй «Мукаддимі» він здійснив одну з перших спроб пояснити розвиток суспільств через закономірності — зокрема зв’язок між середовищем, способом життя та політичними формами16. «Він був ашаритом, але це не завадило йому бути Ібн Халдуном», — каже Якубович.
Чорні ріки книг
Ще одне популярне пояснення — монгольські завоювання XIII століття. У 1258 році війська Хулагу-хана захопили Багдад — столицю Аббасидського халіфату та один із головних інтелектуальних центрів регіону. Під час облоги місто пограбували, а бібліотеки понищили.
Середньовічні хроністи описували ці події майже апокаліптично. Мекканський історик XVI століття Кутб ад-Дін ан-Нахравалі писав, що ріка Євфрат «почорніла від кількості книг», які монгольські воїни топили у ній17.
Проте, як зауважує Михайло Якубович, дійсність знову видається складнішою: самі лише масштабні військові катастрофи рідко пояснюють довгострокові зміни в розвитку науки. Натомість протягом історії війни нерідко провокували науковий пошук.
Наприклад, винайдення пороху в Китаї в IX столітті було одним із перших успішних прикладів керованого використання хімічної енергії. Водночас розвиток вогнепальної зброї та артилерії вимагав високоточного металооброблення, і з часом технології розточування гарматних стволів стали основою для створення парових машин18,19. Інакше кажучи, порох опосередковано посприяв переходу до модерної механічної науки.
Доказом цього також може слугувати й те, що інтелектуальне середовище Багдада відносно швидко оговталося від вторгнення. Відоме аль-Мустансирія, яке постраждало під час монгольської облоги, відновило роботу вже приблизно через півтора року після захоплення міста. Інше важливе навчальне осереддя — Нізамія — знову почало проводити заняття вже у 1260 році, запросивши викладачів із Басри17.
«Монголи та нащадки Чингісхана згодом створили держави з досить значним цивілізаційним потенціалом», — каже Якубович. Він згадує про астрономічні дослідження в Центральній Азії, які активно розвивалися ще в пізньому середньовіччі.
Чи не найвідомішим центром таких досліджень стала обсерваторія в Самарканді, заснована у XV столітті правителем і вченим Улугбеком — нащадком Тимура і Чингісхана20. Тут працювали десятки астрономів і математиків, які здійснювали систематичні спостереження за рухом небесних тіл.
У Самарканді було укладено астрономічні таблиці «Зідж-і султані» (Zīj-i Sultānī), що залишалися одними з найточніших протягом століть21. Спостереження, здійснені в обсерваторії Улугбека, дозволили значно уточнити значення тривалості зоряного року та положення багатьох зірок.
Так, відповідальність за спад наукової активності не можна покласти й на самих монголів. Натомість основні чинники, на думку Михайла Якубовича, були значно менш драматичними. А подекуди навіть нудними.
Прокляті скарби
У травні 1498 року португальський мореплавець Васко да Гама кинув якір біля узбережжя індійського міста Калікут22. Його експедиція щойно здійснила те, що століттями здавалося майже неможливим: морський шлях з Європи до Індії в обхід Близького Сходу.
Для європейців це було велике географічне відкриття. Для Близького Сходу — початок поступової втрати економічної ролі, яку регіон утримував упродовж багатьох століть.
Ще зовсім нещодавно основні торговельні маршрути між Європою та Азією проходили через близькосхідні міста. Каравани з прянощами, шовком і коштовностями рухалися через Сирію, Персію та Анатолію, а купці з усього світу зустрічалися в портах Східного Середземномор’я23. Проте нові морські шляхи почали змінювати глобальні торговельні потоки. «Коли з інших регіонів до Європи пішло срібло та інші ресурси, вона вже не потребувала Близького Сходу настільки, як раніше», — пояснює Михайло Якубович.
Наслідки цих змін можна простежити у багатьох деталях — наприклад, у папері. Його виробництво в ісламському світі довгий час було значно розвинутішим, ніж у Європі — самаркандський папір у середньовіччі вважався одним із найякісніших у світі24, 25. Проте з часом ситуація змінюється докорінно, і вже від XV століття «в Османській імперії дуже рідко трапляються рукописи, написані на неєвропейському папері», — каже Якубович. «Навіть тексти, які закликали до священної боротьби з християнськими державами — до джихаду, — нерідко писалися на папері, виробленому в Італії чи Німеччині».
Це був лише один із багатьох сигналів того, що центр економічної та технологічної активності поступово зміщується на захід. Втрата економічної значущості негативно впливала й на розвиток науки.
Кожен сам за себе
Але якщо близькосхідна наука була такою сильною, чи могли самі лише економічні зміни настільки радикально підірвати її позиції? На думку Михайла Якубовича, річ була не тільки в сріблі, папері чи торговельних шляхах. Вирішальну роль відіграла традиція організації знання.
«У мусульманській цивілізації, якщо порівнювати її з європейською, не виробилося поняття колективної власності в тому сенсі, в якому воно згодом стало важливим для розвитку інституцій», — пояснює дослідник. Освітні й релігійні осередки часто утримувалися завдяки системі вакфу — невідчужуваного майна, яке хтось передавав на користь мечеті чи медресе. Така модель дозволяла установі існувати, але не надто стимулювала розвиток, інвестиції, змагання та розширення. Вона радше консервувала вже наявний порядок.
У Європі ж у той самий час формувалися університети — Болонський, Паризький, Празький, Краківський. Це були нові типи інституцій, де знання ставало спільною справою, а не «священним обов’язком» окремого вчителя. «В університетах знання передавалися колективно, — каже Якубович. — Диплом видавала інституція. За ним стояла не просто думка одного авторитетного наставника, а певна академічна спільнота».
У мусульманському світі система була іншою. Освітні центри існували, іноді дуже авторитетні, але диплом у буквальному сенсі «виписував один учений іншому». Учень мав не так продукувати нове знання, як правильно відтворити те, що сказав учитель, і передати це далі. Ця різниця позначалася і на самих підходах до продукування науки: в мусульманському світі ще в XVII столітті вкрай популярним жанром лишався «коментар на коментар до коментаря». Інакше кажучи, Близький Схід значно більше довіряв авторитету, ніж експерименту.
Така модель не унеможливлювала появу геніїв — інакше не було б ні Ібн Сіни, ні Ар-Разі, ні ат-Тусі. Але вона значно гірше працювала як середовище для колективного розвитку ідей. «Ібн Сіна взявся за найскладнішу галузь філософії — онтологію, питання буття. Він створив настільки цілісну картину світу, що вона стала фундаментальною для ісламської філософської традиції на століття. Він був людиною енциклопедичного масштабу — займався і медициною, і філософією, і природничими науками. Але це швидше заслуга самого Ібн Сіни, ніж середовища, в якому він творив».
Тож, схоже, відповідь на питання, чому регіон втратив наукову першість, виявляється значно менш романтичною, ніж міф про «золоту добу» та її раптовий крах у водах Євфрату. Проблема була не лише в релігії, не лише у війнах і не лише в грошах. Вона була в тому, що в якийсь момент Європа навчилася організовувати знання краще — і ділитися ними з іншими.
