Як садівництво допомагає впоратися зі стресом. Куншткамера зі Сью Стюарт-Сміт

Як ви особисто прийшли до ідеї садівництва як терапевтичного інструменту? Що надихнуло вас поєднати психотерапію та садівництво?

Я вийшла заміж за свого чоловіка Тома, ландшафтного дизайнера. Тоді він тільки починав свою кар'єру, але вже був досвідченим садівником. Він ріс, займаючись садівництвом з матір'ю, яка багато чого його навчила. На той час я нічого не знала про садівництво.

У нас досить швидко народилося троє дітей. Я навчалася на психіатра, а ще ми створювали сад з нуля на дуже вітряній кам'янистій ділянці біля будинку. Тому моє знайомство із садівництвом було досить важким. І тільки коли нашій наймолодшій дитині виповнилося п'ять і вона пішла до школи, я почала відчувати, що хотіла б мати власний клаптик землі.

Я завжди любила готувати, і для мене очевидно було почати з вирощування трав. Бо вони невеликі, й мені було легко цим займатися. Потім я досить швидко почала вирощувати овочі й іншу їжу, і насправді досі цим займаюся. Нашому саду вже 37 років, і це дивовижно.

Для мене робота психотерапевткою, психіатринею й садівництво довго були окремими заняттями. Я ходила на роботу в будні, а на вихідних займалася садом, проводила час з дітьми.

Момент змін стався десь 10–15 років тому. Тоді ці два світи об’єдналися. Звісно, я знала, що садівництво корисне. Користь перебування на свіжому повітрі та садівництва — загальноприйнята річ. Але тоді робота, на якій я працювала у Національній службі охорони здоров'я, опинилася під загрозою. Був період скорочень, зменшення витрат і реорганізації. Я витратила 10 років на створення цієї служби, надавала послуги з психотерапії приблизно чверті округу, де я живу. І всі ці події справді мене руйнували. Тоді я почала помічати: коли йду на роботу в понеділок і до цього не мала можливості вийти в сад, то ніби несу з собою весь тягар попереднього тижня. Для мене це було дуже важливим особистісним пробудженням.

Мені здається, що річ у процесах, які відбуваються паралельно з садівництвом: розум починає трохи прояснюватися, рівень стресу знижується, і ви відчуваєте себе трохи менш пригніченими. Це не може розв’язати ваші проблеми, але може допомогти вам самим впоратися з тягарем, надати внутрішні ресурси пережити важкі часи.

Як тривожна людина я помітила: як тільки починаю садити або працювати з рослинами, все в моїй голові заспокоюється. Що відбувається в нашому мозку, коли ми працюємо в саду? Які нейрофізіологічні процеси активуються та відповідають за цей заспокійливий ефект?

Тут можна багато чого розповісти. Почнімо з того, що нам дає перебування на природі. Існує чимало переконливих досліджень¹, які демонструють, що наявність зелені (не обов’язково саду, це може бути й парк — тобто сама наявність зеленого ландшафту, дерев тощо) знижує рівень стресу. Уже за кілька хвилин трохи знижуються тиск і пульс. За 20–30 хвилин рівень кортизолу, який вимірюється в слині, також знижується до більш здорового рівня. Можна й просто сидіти в саду, не обов’язково поратися в ньому.

Також позитивно впливають звуки в саду: шум вітру в деревах, спів птахів. Усе це сприяє змінам в електричній роботі мозку, розслабленню. Запахи також можуть бути дуже терапевтичними — наприклад, лаванди, троянди.

І це ще до того, як ми почали говорити про усвідомлений характер садівництва, практику садівництва, стан потоку, занурення в роботу, що, на мою думку, дуже важливо. Це щось на кшталт медитації. Копання — це також фізична вправа, і так ви можете вивільнити багато негативної енергії.

Потрібно згадати й про те, що означає доглядати, піклуватися про сад, прив'язатися до місця чи рослин. Це може стабілізувати, особливо якщо життя навколо дуже непередбачуване.

Також це про те, що означає бути творчою істотою, бо садівництво допомагає відчути творіння. Це стосунки з місцем, з рослинами, з маленькими саджанцями, які ви виростили. Певною мірою це просто стосунки з павутиною життя, коли ви починаєте усвідомлювати: я лише один із мешканців цього саду. 

У книжці ви згадували, що садівництво та перебування на природі — це доступніше заняття, ніж, наприклад, гра на музичному інструменті чи малювання.

Думаю, в саду що ми не стикаємося з чистим аркушем так, як коли б сіли малювати. Це все про творчу енергію. Коли ми дивимося на розквітлі квіти, то можемо думати «О, я це зробив» або «Я долучилась до цього». Хоча переважно це все зробила природа. Ми просто спрямували її. Але саме тому це добре працює для підвищення самооцінки людей.

Звісно, садівництво може лякати, якщо ви нічого не знаєте про нього, але насправді воно не таке вже й складне. Особливо якщо починати з простого. Я досі вирощую багато дуже простих рослин: соняхів, гарбузів, кабачків. Також щороку мені подобається експериментувати — не завжди успішно, але це нормально.

Ви згадали, що це не чисте полотно, воно вже ніби наповнене всіма символами, і можна просто вибрати їх. Чи може садівництво навчити нас деяким новим поведінковим моделям в цьому контексті?

На мою думку, життя у XXI столітті зі зміною клімату, кризою біорізноманіття, безумовно, може навчити нас піклуватися про природу й будувати з нею більш бережливі та відновлювальні стосунки. Є багато глобальних речей, які ми не можемо змінити самостійно. Але можемо зробити щось для підтримки біорізноманіття на своїй маленькій ділянці. Якби якомога більше людей у ​​світі займалися таким, це б суттєво змінило ситуацію.

У Британії зараз активно розвивається рух за більш стале садівництво. У минулому садівництво не завжди було таким. Якщо подивитися на сади XIX чи XX століття, дуже часто, особливо з винайденням гербіцидів та пестицидів, воно було пов'язане з пануванням над природою, її стримуванням та контролем. Проте на нашому історичному етапі це вже більше про взаємостосунки, баланс між «брати» й «давати».

Чи є дослідження, які підтверджують терапевтичний ефект садівництва? Особливо для людей, які страждають від тривожності, депресії, ПТСР чи будь-якої іншої психологічної травми?

Є кілька досліджень, які підтверджують це. Деякі з них стосуються² вивчення посттравматичного стресового розладу. Одне з досліджень³, які я цитую в книжці, стосується дендрологічного парку біля Копенгагена в Данії, який називається Hørsholm Arboretum. Це була програма для ветеранів, яка поєднувала садівництво з практикою усвідомленості.

Якось я відвідувала реабілітаційні сади Міністерства оборони у Британії, а також брала інтерв'ю у деяких колишніх військових в іншій програмі, якою я займалася для своєї книжки. В усіх цих різних ситуаціях було одне спільне: люди з травмою вибудовували стосунки з деревом або кількома деревами. Але часто одне дерево здавалося їм найважливішим. Дерева дуже допоміжні в часи раптових змін і травм. Вони є своєрідним символом стійкості.

Наприклад, у дендрологічному парку в Данії один із учасників дослідження сказав, що, сидячи під деревом, він зміг вперше сісти та заплющити очі, бо почувався в безпеці. І я думаю, що сади, дерева можуть дати це відчуття безпеки. Воно надзвичайно допоміжне і є своєрідною передумовою для кожного, хто намагається подолати вплив травми. Адже поки ви не відчуєте безпеку, нічого по-справжньому не зміниться. Бо ви будете залишатися в стані постійної «бойової готовності».

Також важливий елемент часу. Садівництво спрямоване в майбутнє. А коли люди страждають від тривоги, депресії чи травми, в них може виникати страх перед майбутнім. Може бути важко уявити майбутнє позитивним. Садівництво — простий спосіб допомогти з цим.

Ми чітко бачили це під час пандемії в Британії. Була весна, усі заходи скасувались, майбутнє видавалось жахливо невідомим. Але люди могли працювати в саду. І деякі садові центри тоді розпродали все насіння. Садівництво — це також про доволі контрольовані терміни. Ви сієте насіння й одразу маєте позитивне передчуття про те, що через три-чотири місяці зберете врожай, будете насолоджуватися ароматом рослини або дивитися на чудові квіти, вдихати запахи трав тощо. Це запускає мислення про майбутнє. Садівництво не позбавляє проблем, але допомагає змінити стан.

Інший спосіб працювати з тривогою — це усвідомлене садівництво. Можна по-справжньому зануритися в теперішній момент, перебувати в стані потоку, бути залученими в те, що ви робите. Замість того, щоб кружляти думками і фіксуватися на занепокоєнні, ми відчуваємо більший зв'язок із собою, з місцем, і всі ці шуми в нашій голові, голоси звучать набагато тихіше. На деякий час вони відходять на задній план.

Ви сказали, що садівництво спрямоване в майбутнє. І це дає надію й відчуття контролю. Усі люди зараз переживають непевні часи. Як, на вашу думку, садівництво допомагає нам віднаходити надію?

У психології існує поняття навченої безпорадності, пов'язане з депресією. Коли щось іде не так і немає жодного аспекту нашого життя, на який ми здатні вплинути, ми можемо потрапити в цей цикл навченої безпорадності, і він постійно підкріплюється. Садівництво здатне допомогти змінити це. Воно дозволяє подумати: «Так, я не можу нічого зробити з глобальними речами, але можу формувати цю частинку свого світу».

І також ви створюєте красу. Вплив краси не варто недооцінювати. До того ж створюєте таку форму краси, якою можна поділитися з іншими людьми. Наприклад, збирати квіти й дарувати їх або запрошувати друзів у сад і насолоджуватися ним.

Вплив краси з неврологічного погляду дуже цікавий. Краса (також гарна музика й мистецтво) стимулює глибокі емоційні центри в нашому мозку. У нас виділяється більше ендорфінів, серотоніну та дофаміну, тому ми також відчуваємо приплив енергії.

Спрямованість садівництва в майбутнє, про яку я говорила, звичайно, також стосується надії. Позитивне передчуття пов'язане з підвищенням дофаміну. Тоді ми можемо побачити мету та відчути мотивацію. Але це не магічна пігулка, а один із невеликих кроків. Разом вони складаються в те, що зрештою ми можемо назвати надією. Тут багато різних складників.

У книжці я розповідаю про роботу благодійної організації Lemon Tree Trust⁴, яка працює в таборах для біженців. Перший табір вони створили понад 12 років тому в Курдистані. Люди там дуже потребували їжі, й організація допомагала створювати сади. Але виявилося, що 70% того, що хотіли вирощувати мешканці, — квіти. Їжу вони також садили, та це був такий собі баланс поживи для душі й тіла.

У книжці я згадую про сади, які виникли спонтанно під час Першої світової війни в окопах на Західному фронті. Англійські солдати просили родичів надсилати їм з дому пакети з насінням, і те саме відбувалося по інший бік лінії фронту. Вирощували прості, однорічні, швидкорослі квіти на задніх стінах окопів. Адже тоді певний час лінія фронту майже не рухалася. Тож у солдатів був час, щоб займатися рослинами. З їхніх листів зрозуміло, наскільки ці маленькі прояви краси допомагали їм встояти перед жахом, з якими вони стикалися. Це може здаватися дрібницею, й до певної міри це так, але садівництво може бути своєрідним психологічним рятівним колом. Коли є щось, за що можна триматися і що дозволяє подумати про іншу реальність.

Ми як нація зараз переживаємо війну й травму. Як, на вашу думку, садівництво може допомогти нам у цій ситуації? У вашій книжці є багато прикладів воєн та криз, ініціатив і місій, пов'язаних із садівництвом. Можливо, у вас є якісь ідеї чи приклади в контексті нашої ситуації?

У переживанні кризи можуть допомогти приватні, громадські сади. Також є питання відновлення після кризи та використання садів більш формально в терапевтичному сенсі. Я думаю, що обидва способи важливі. Як я вже казала раніше, садівництво не може змінити поточну ситуацію, але воно може допомогти триматися.

Також важлива саме робота з рослинами, з іншою формою життя. Один із найгірших аспектів війни, на мою думку, полягає в тому, як люди поводяться одне з одним. Це про людську деструктивність. І я думаю, дуже корисно зануритися в нелюдський світ, віддалитися від нього. Зиґмунд Фройд казав, що любить квіти, бо в них немає ні конфліктів, ні емоцій.

Одна з жінок, у якої брала інтерв'ю у в'язниці «Райкерс», пережила різні травми в дитинстві й відчувала великий сором через те, що опинилася за ґратами. Вона сказала, що рослини тебе не засуджують, вона не відчувала сорому, коли працювала з ними. Це така фундаментальна і певною мірою очевидна річ, але думаю, що перемкнутися на іншу сферу дуже допомагає.

Ви ніби передбачили моє наступне запитання, бо я хотіла сказати, що рослини менш складні та менш страшні. У книжці ви пишете, що людям, які пережили різні травматичні досвіди, простіше працювати з рослинами. Вони є для них життєдайними. Чи могли б ми використовувати цю фіункцію, наприклад, для військовослужбовців, ветеранів, людей, які повертаються з полону або для внутрішньо переміщених осіб? Можливо, цей досвід може бути корисним для них?

Безсумнівно, це може бути корисним. На початку ви запитували про те, що мене надихнуло. Це був, зокрема, мій дідусь, який повернувся з Першої світової війни. Він був військовополоненим у Туреччині. Він дуже схуд, мав багато травм, і люди думали, що він помре. Та потроху дідусь почав одужувати. Але лише пройшовши річний курс реабілітації в 1920 році, який містив і садівництво, він почав повертатися до життя. Він помер на початку 1970-х і займався садівництвом до смерті.

Одному американському психіатру, який був на Західному фронті й працював зі «снарядним шоком» і тим, що зараз називається посттравматичним стресовим розладом, вдалося дізнатися потім про деяких чоловіків, яких він лікував. Медик з'ясував, що найкраще реабілітувалися люди, які працювали в садівництві або сільському господарстві. Звісно, в ті часи сільське господарство не було індустріалізованим. Люди обробляли землю подалі від міст, міського шуму в сільській місцевості або в тихому саду.

Та це не швидке розв'язання проблеми. Рослини ростуть у своєму темпі. Не вийде їх квапити. І я думаю, що люди такі самі. Їм потрібен час, щоб перебудувати життя.

Чи вважаєте ви, що в Україні слід додати садівництво до програм реабілітації та інтеграції?

Так, але це релевантно й для всього світу. На мою думку, всі лікарні повинні мати сади, не лише реабілітаційні центри.

У садах ми доглядаємо за рослинами. А коли ми доглядаємо і вирощуємо, то працюємо з тією частиною нашого мозку, яка пов'язана з системою прив'язаності. І турбота про щось може бути шляхом до своєрідного відновлення зв'язку з життям.

Коли ми про щось піклуємося, у нас виділяються ендорфіни. І, ймовірно, окситоцин. Вони допомагають нам впоратися з травмами, стресом, роблять нас більш розслабленими. Тому я думаю, що садівництво має що нам запропонувати на різних рівнях.

Як садівництво може допомогти нам пережити втрату?

Якщо ви певний час займаєтеся садівництвом, то починаєте бачити зміну пір року. Ви працюєте із самим циклом життя, стаєте його частиною та усвідомлюєте це. Не можна заперечувати, що в саду також є смерть. Від цієї фундаментальної реальності нікуди не втекти. У саду відбувається плинність життя, але тут ми можемо відчувати і його неперервність — адже весна знову настане. Контакт із цим неперервним циклом може допомогти відчути, що щось точно виживе. Це нелегко висловити. Але багато людей знаходили розраду в природі, в садах, це допомагало їм впоратися з горем, втратою та жалобою.

Так робила й моя мати. Коли мені був 21 рік, батько помер, і мама переїхала до нового будинку, котеджу в Глостерширі. Сад там був занедбаним. Тому вона провела перші два роки, прополюючи та копаючи, як божевільна. Я бачила, що це допомагає їй розпочати нове життя.

Що вам особисто подобається найбільше в садівництві? Які рослини вам подобається вирощувати найбільше? Що ви рекомендуєте спробувати виростити українцям?

Мені насправді подобається кожен аспект садівництва. Особливо магія насіння, магія проростання. Вона ніколи не перестає мене дивувати. Я просто спостерігаю, як розвивається життя. Так само люблю збирати врожай і прополювати землю, садити рослини, обрізати їх. Якщо я трохи роздратована чимось, сад дуже помічний.

Я не дуже люблю вибирати улюбленців, але, звісно, ​​у мене є кілька улюблених рослин. Усе залежить від пори року й від того, що мені подобається їсти. Цього року у нас була дивовижна весна: багато сонця, достатньо дощу. Тюльпани квітли як ніколи довго. Я обожнюю тюльпани, бо вони барвисті й з'являються саме в той момент — наприкінці зими — коли вони справді потрібні. Я також люблю троянди й багато інших квітів. Люблю наші дельфініуми, їхній блакитний колір. Люблю вирощувати помідори, бо мені дуже подобається з ними готувати.

Стосовно рекомендацій, то, думаю, немає універсального рішення. Важливо вирощувати те, що приносить вам задоволення. Виростіть щось, що хочете скуштувати, або тому, що ви любите ці квіти. Адже одні люди люблять жовті квіти, інші — сині.

Якщо ви починаєте з нуля й мало знаєте про садівництво (і це також стосується дітей), тоді важливо починати з дуже простих речей. Наприклад, соняхи — ваша національна квітка, так? Їх чудово вирощувати. Важко повірити, як це маленьке зернятко стає такою величезною рослиною. Тому вирощуйте те, що зробить вас щасливими.