Цей текст створювали, коли на вулиці температура повітря казилася від –20 до +3 градусів. Це тому, що 2 лютого було свято Стрітення, і відтоді боролися літо й зима. Не менш контрастні суперечки та фантастичні історії відбуваються роками навколо циклу свят вигнання зими та зустрічі весни. У цьому тексті ми спростуємо міфи про «трипільські вареники»1 і «палення опудала на Масляну»2. З усмішкою поговоримо про шлюбний бабулінг та веселі похорони смерті. У лютому та березні перед справжнім теплом відбуваються свята й обряди, що символізують боротьбу зі смертю, яку асоціювали з зимою, та закликання весни, що зіставляють із символікою життя. Уламки цього світогляду відображено в Масниці, Колодці та гаївках.
Святкування останнього тижня перед великим постом — поширене у всій Європі свято. У західній частині континенту традиція викристалізувалась у повноцінний чотириденний карнавал, а в Україні веселощі тривали тиждень, який називають Масниця.
Її називають і по-іншому: сиропусний тиждень3, загальниця, колодка4. Окремі назви також мають деякі дні цього тижня: середа — «зноби-баби» і «чорна неділя»4. Дехто хибно ототожнює Масницю з Колодкою, але насправді останнє — це один із обрядів на масляному тижні5. А інші взагалі кажуть, що Масниця — це російське свято, а в нас був лише Колодій6. Тут ще звернемо увагу, що існує обговорення: називати свято «Масляна» чи «Масниця»7. Ми вживатимемо варіант «Масниця», бо саме так воно зафіксоване найдавніше як власна назва свята в писемних пам’ятках XVI століття8. Хоча найдавніша згадка останнього тижня перед великим постом є «неділя масляна» у «Повісті врем’яних літ» XI–XII століть9, у цьому варіанті «масляна» є означенням і вживається разом зі словом «неділя».
Точно не відомо, як святкували Масницю на території України в ранньому середньовіччі. Але ми можемо підглянути в «сусідів через хату». Чеський історик та етнограф Ченек Зібрт пише, що найдавніша писемна згадка про м’ясопуст у є у листах італійця Енріко з Ізернії. Він у XIII столітті був на службі в короля Пшемисла II. Енріко пише, що в Празі існувала екстравагантна організація зі своїм «імператором», який закликав черниць одягатися у світське вбрання та віддаватися плотським втіхам в останній тиждень перед великим постом10. Про розпусту на Масницю фіксує дані й Агатангел Кримський уже в XX столітті на Черкащині11.
З критичної промови чеського богослова Томаша Штітного XIV століття про м’ясопуст ми додатково дізнаємося, що люди піддавались буйним веселощам, дуркували, робили химерні вчинки. Класично ця викривальна промова звинувачує людей у «обжерливості й хіті» та відзначанні «свята Диявола». Між рядками надибуємо й особливості традиції: танці біля вогнища, переодягання жінок у шкіри тварин, вживання пончиків та вина у необмеженій кількості10. У Богемії м’ясопуст святкували з однаковою силою як королі, так і звичайний народ10. Чи могли в часи Русі у княжих теремах Києва та на його вулицях теж буяти веселощі? Можливо, колись ми ще виявимо письмові дані про це, але наразі у найдавніших згадках є просто фіксація «масляного тижня» як часового маркера. Літописи створювали ченці, тому фіксація дозвілля не була серед їхніх пріоритетів. У «Повісті врем’яних літ» ми маємо лише звернення9 до пастви щодо утримання від веселощів перед великим постом. А якщо існувало повчання проти якогось явища, то, імовірно, воно було поширене.
Та повернімось до питання, що давніше: Масниця чи Колодій? У словниках до XIX століття знаходимо слова «колодій» та «колодка» лише у прямих значеннях: «стельмах» та «замок»12. У щоденнику українського письменника-мемуариста XVIII століття Якова Марковича надибуємо назву «сирна неділя», у яку він «»13. Лише в лексикографічних працях XIX століття з’являється Колодій як свято на масляному тижні14,15. Це пов’язано з активним інтересом етнографів того періоду та виданням праць про народні традиції. Фіксація у той період не заперечує можливості існування обряду Колодія до XIX століття, бо традицію позиціонують не як нову. Водночас це й не суперечить існуванню Масниці, яка зафіксована у писемній пам'ятці XI–XII століття як «масляний тиждень».
Вареники чи млинці?
Улюбленою стравою українців на Масниці були вареники з сиром. Деякі автори не стримують себе у протиставленні російським традиціям і пишуть, що вареники на Масницю готували ще в трипільські часи1. Звісно, ми не можемо обґрунтовано говорити про вареники сім тисяч років тому. На сьогодні достовірною є знахідка вареникоподібного виробу з Китаю, датована ІІ століттям нашої ери16. Ми дещо знаємо і про раціон трипільців. Точно підтверджено дослідженнями археологів та палеоботаніків те, що трипільці на території України варили каші, їли запечене у горщиках м’ясо, вміли робити кисломолочні продукти тощо. Археолог Владислав Чабанюк зазначає, що трипільці не пекли хліб із плівчастої пшениці17. Це давній вид злаків, який і зараз є на прилавках: полба, спельта. Якщо колись ви працювали з борошном цих культур, то знаєте, що воно розлазиться, тому навіть якби трипільці хотіли зробити вареник, то в процесі все одно, певно, вийшла б каша, бо виріб розварюється.
Етнограф Микола Маркевич ще в XIX столітті наголошував, що варениники — це одна з важливих відмінностей між українськими та російськими традиціями Масниці, бо в московитів традиційна страва — млинці18. Хоча це теж не їхній винахід, адже млинці смажили й у багатьох країнах Європи на жирний вівторок19. Припустимо думку, що в Україні теж не обмежувалися варениками, хоча вони дійсно були основною стравою18,20,4,21,22.
Масниця не українська?
Без довгих вступів скажемо: Масниця — це українське свято, що долучає нас і до загальноєвропейського контексту. Смачно про європейські святкування масних карнавалів писала Стефанія Демчук у статті «Брейгель, сосиски і вафлі: середньовічний карнавал та його смаки»19. У багатьох романо-германських країнах донині проводять їх на «жирний вівторок», більш відомий під назвою «Марді Гра». До речі, у зв’язку з цим слово «Масниця», напевно, пов’язана не так із «маслом», як з поняттям «масний», тобто «жирний»8. У бойківській говірці є слово «масний» щодо днів тижня, в які можна не постувати, а їсти всі продукти тваринного походження24. У Чехії цикл свят перед великим постом називався «м’ясопуст»10, а масляний тиждень не виокремлювали. В Україні ж «м’ясопустом» називається передостанній тиждень до великого посту26. Інші назви: м’ясниці, всеїдний тиждень21. На Черкащині ще зафіксовано назву «ніжковий»11. А на Чернігівщині «ніжкові заговіни» — це неділя, перший день Масниці. Назва походить від популярної в той день страви — холодцю зі свинячих ніжок21. Всеїдний — останній тиждень, коли ще можна було брати шлюби. Адже в наступний, масний тиждень, святкують волочіння колодки, збиткуються над молоддю, що не одружилась у м’ясниці27. Часто кажуть, що на масному тижні можна вживати лише молоко, масло, сир3,28. Проте в Україні так не всюди. На Черкащині11 та Львівщині20 вживали ковбаси, м’ясо, сало, а гуцули їли яйця33. Це все підводить до думки, що виокремлення масляного тижня в Україні відбулося, імовірно, з XVI століття, а до цього, як у Чехії, весь комплекс святкувань перед великим постом називався «м’ясопуст». Так, ми пам’ятаємо, що у «Повісті врем’яних літ» є «масляна неділя», але, можливо, йшлося не про тиждень, а лише про його сьомий день? Слова «Масниця» немає у словнику української мови XIV–XV століття, проте є «мѧсопустъ»29. Тут у словниковій статті «мясныи» зі значенням «м’ясний» є термін «мясные запусты», який за логікою розміщення не мав би бути пов’язаний зі сиро-масляними продуктами. Але автори статті дають у тлумаченні пояснення, що йдеться про Масницю. Лише в текстах з XVII століття вже є виокремлення Масниці, що має чіткий зв’язок із відповідними продуктами: сиром, маслом8.
Кількість днів європейського карнавалу та їхні назви доволі варіативні й залежать як від конфесії, так і від кліматичних зон. Проте вони дуже схожі за символікою та змістом: прощання із зимою19, остання можливість пошлюбитись перед постом10 та сама підготовка до утримання від скоромної їжі до Великодня19.
У зв’язку з темою європейського «Марді Гра» нас цікавить елемент «поховання карнавалу» та «вигнання смерті». Перша подія відбувалась в останній день — «жирний вівторок». Слід зауважити, що в Україні останній день Масниці — неділя. Дата другої містерії, вигнання смерті, варіювалася, як припускає антрополог та етнолог Джеймс Фрейзер, залежно від ритмів природи: появи першої ластівки чи іншого провісника весни. Відтак черговий акт проводів зими припадав то на четверту неділю великого посту, то на тиждень раніше чи пізніше або навіть вже після Великодня25.
В останній день веселощів карнавал поставав персоніфікованою фігурою25. В Італії ляльку чоловіка, що уособлював карнавал, возили вулицями міста на кареті в супроводі веселого натовпу і в кінці дійства спалювали на площі. В іншому регіоні країни фігурку карнавалу несли чотири гробарі з люльками в роті та пляшками вина на поясі. Поруч ішла «дружина карнавалу» в жалобі. Є й варіант, де роль «мертвого карнавалу» грала жива людина, яку несли в труні. Іноді його зображали як солом’яне опудало, шлях якого закінчувався на вогнищі. В Іспанії «померлого» бурлескно оплакували та клали його фігуру в могилу. У Франції опудало засуджували до побиття камінням, а потім викидали рештки в річку. У німецькому Тюбінґені робили солом’яного чоловіка Strohbär («соломʼяний ведмідь»), якого обезголовлювали та ховали.
Деякі вчені вважали, що саме слов’яни принесли в західну Європу традиції розправи з опудалами зими25. У чеський м’ясопуст відбувались гучні карнавали, лицарські турніри, переодягання в костюми тварин, що є і в поляків10. Унікальну традицію рядження зафіксував Агатангел Кримський і на Черкащині. Заміжні жінки переодягались у «козаків» та заїжджали до хати на коні або на палиці11.
Джеймс Фрейзер вважав традиції Масниці спорідненими зі звичаями винесення/знищення смерті, дуже поширеними в Чехії, Польщі та Німеччині. Образ смерті виражали у вигляді солом’яного опудала чи ляльки в труні. Діти носили його по селу, отримували смаколики, сповіщали, що виганяють смерть, і в кінці топили її в річці25. Ось одна із чеських пісень, якими супроводжувалась хода:
Jiz nesem smrt ze vsi
nove leto do vsi.
Vitej, leto libezne,
onlicko zelene10.
(Я вже несу Смерть із села,
Нове літо — в село.
Ласкаво просимо, любе літо,
зелений колосе.)
В іншому варіанті обряду винесення зими з села носять опудало, яке називають Marena, що в чеській мові має ще й значення «смерть»30.
Ця традиція може бути пов’язана ще й із весняним новоліттям, адже у давнину новий рік скотарі та землероби святкували навесні, бо тоді воскресає від зимової смерті земля.
Як називали й коли святкували Новий рік в Україні
Веселі похорони колодки та шлюбний бабулінг
Чому ж ми вирішили обговорити саме аспект опудал та символіки вигнання зими? Однією з палких суперечок про Масницю є питання відсутності традиції знищення опудала зими в Україні. Проте мало хто звертає увагу на факт: чому це є в Росії49, є в багатьох країнах центральної та західної Європи, а нас якось оминуло?
Якщо шукати можливі уламки традиції, яка існувала б в Україні, проте була трансформована і первісний її зміст загубився у віках, імовірно, знайдемо її в Колодії та театралізованій гаївці «Кострубонько».
В Україні в понеділок першого дня Масниці починалося дійство — Колодій. На Поділлі жінки збиралися в шинку, одна з них приносила дерев’яну колодку. Подруги пеленали полінце та святкували його народження. Відтак «немовля», Колодія, залишали у шинку ночувати, щоб у вівторок прийти і святкувати «хрестини», а в наступні дні — «похрестини», «смерть», «поховання» і в суботу — «оплакування». Це, звісно, умовно, бо тужіння награні та переростають у гульню4,21. До речі, це дуже гарний маркетинговий хід для українських барів.
В іншому варіанті заміжні жінки збиралися компаніями та святкували Колодія вдома11. Відбувалися цілі перформанси з «породілею», «повитухою» та «знахарем», що буквально імітують народження колодки, яку завчасно сховали на печі. Далі полінце-Телесика пеленають і святкують на його честь цілий тиждень.
Існує хоч і не тотожна, але очевидно споріднена з Колодієм традиція гуцулів. Етнограф Петро Шекерик-Доників пише, що в перший тиждень великого посту «челідь» / жінки завивають «кимак» / колодку31, яку називають У нашому контексті цікаво те, що одне з пояснень причин цих дій — щоб родили льон і коноплі32. Володимир Шухевич у цьому ж періоді фіксує звичай гуцульських жінок не працювати в Федоровицю. Одна пані пояснювала своє право на вихідні так: в понеділок я родилась; у вівторок — хрестилась; у середу — вінчалась; у четвер не можна робить, бо «кіточка» / ласка буде красти «дроб’єта» / ягнята31; а в пʼятницю — мати померла, а в суботу дуже цінна днина, яка вартує всього тижня3. Імовірно, ми тут бачимо роздроблену та затерту віками традицію жіночого тижня, схожого на Колодія. По-перше, колодка на печі завита, як немовля, у записах Петра Шекерика-Доникового схожа на колодку, яку «народжувала» жінка на Звенигородщині. Також колодка-Федір сприяє родючості, з якою пов’язані й полінця, що їх вішали бездітним на Колодія. По-друге, у прикладі Володимира Шухевича постає не зовсім точний, але цикл життя, як у колодки: родилась, хрестилась, вінчалась (відсутній у Колодії), померла (тільки тут смерть матері). У гуцулів дуже сильні патріархальні традиції, бо хто ще в Україні називає жіноцтво словом «челядь», яке має першим значення «слуга»?33.
Смерть дерев’яної Колодки в фіналі та її веселе святкування може натякати на символіку відмирання зими та радісного очікування нової зелені влітку. Зверніть увагу, що цей елемент схожий на поховання карнавалу в останній день Масниці в Європі. Окрім цього, оплакування колодки саме в суботу може мати зв’язок із традиціями дідівської суботи на Масниці. Попри назву, тоді вшановували і чоловіків, і жінок34. Петро Шекерик-Доників пише, що в давнину на цвинтарях збиралися діди, їли, пили, молились і танцювали та співали32. Традиції спільного символічного вживання їжі з померлими пронизують більшість наших великих свят і пов’язані вони з подякою покійним родичам та проханням їх подати блага і врожай у наступному році.
Віра у зв’язок дерев із родючістю була притаманна і слов’янам. Наприклад, у південних був жіночий звичай вішати на плодове дерево сорочку, щоб завагітніти25. Джеймс Фрейзер також вважає, що у європейців, слов’ян зокрема, культ дерева загалом був пов’язаний із родючістю25.
Більш детально про культ пращурів та їхню роль у родючості ми писали раніше в статті «Дідух — квінтесенція сакрального значення зерна»35. До речі, те, що збиралися на цвинтарі «діди», не обов’язково означає старих людей у сучасному розумінні. Наприклад, на Черкащині на початку XX століття старими називали чоловіків та жінок, які досягли віку від 35 років11. Михайло Грушевський пише, що колодку в’язали «баби»27, тому ми й вжили у підзаголовку мемний термін «бабулінг», адже тоді він міг асоціюватися з молодими у нашому розумінні жінками.
Зараз нарешті й поговоримо про давній шлюбний тиск на молодь. Друга частина Колодія — це «волочіння колодки». У вівторок після домашнього святкування чи шинку компанії чоловіків та жінок виходили на полювання за неодруженими хлопцями, а іноді й дівчатами, і вішали їм маленькі полінця. Те саме очікувало й одружених бездітних чоловіків та батьків досі не одружених хлопців20.
Науковці не дійшли остаточної згоди в тому, чи є міфологічний зміст у обряді Колодія, чи це просто громадське свято, яке сягає коренями родоплемінних часів.
Етнограф Микола Сумцов трактував вішання колодки буквально, як перенесення атрибуту кари: «»36. Під час святкування Колодія молодь могла відкупитися від колодки. Окрім цього, дівчата теж вішали уквітчані полінця хлопцям, які могли відкупитися за це стрічками чи намистом11. У деяких місцинах дівчина мала повернути колодоку хлопцеві на Великдень: подарувати натомість кілька писанок у хусточці20. Микола Сумцов зазначає, що традиція вішати колодки хлопцям була поширена не тільки в селах, а й містах. Зокрема там і поширилась заміна поліна на стрічку, букетик квітів, бантик, хустинку, сережки, коробку цукерок36. Вчений подає німецьку паралель колодки: на попільну середу, перший день великого посту, на спину дівчат, які не вийшли заміж до 30 років, вішали зняті з петель двері. Тут українці виявились більш гуманними.
Я не дарма згадувала вище казкового Телесика. Здається, колодка могла дійсно символізувати ненароджену дитину. Про пряму асоціацію поліна з немовлям може свідчити випадок на Полтавщині, який зафіксував етнолог Степан Килимник. Жінки в селі дізналися про батька позашлюбної дитини і на свято Колодія пішли до нього та прив’язали йому до ноги колоду. Чоловік мав відкупитися: дати подарунок і гроші дитині20.
На зв’язок колодки з дітонародженням прямо вказує бойківська весільна традиція. Саме слово «колодка» у одному зі значень — це «навісний замок»37. У процесі виходу молодої з дому несли замкнену колодку, перев’язану червоною стрічкою, щоб народжувалися гарні діти. На прохання молодих у колодку втикали 2–3 гілочки барвінку, щоб перші 2–3 роки не народжувались діти, аби пара могла перед батьківством «стати на ноги»38. В описі не подано, чи роблять щось далі з цією колодкою, але можемо спробувати самі припустити трактування. По-перше, замок зачинений і наречена тільки виходить із дому, тому це може бути символ її «замкненого» цнотливого лона, ще й перев’язаного червоною стрічкою, що у весільній символіці теж лягає на ці сенси. По-друге, замок і ключ — це прямо тобі дівоча маточка й парубоцька тичинка, все логічно.
Степан Килимник вважає, що зміст Колодія — у піклуванні про одруження та народження нащадків у тісній громаді. Це свідчить, на його думку, про започаткування традиції колодки у період родового побуту, коли це було питанням спільного виживання20. Якщо уточнювати часові межі, то Михайло Грушевський зазначає, що на території України праслов’яни перебували на стадії пізнього родоплемінного побуту перед розселенням у VI столітті27. Тому якщо на родинному святі вас вчергове запитають: «А коли ж весілля?», згадайте ці слова. З одного боку, вони вас заспокоять, бо ви тепер знаєте, що з вами все добре, просто суспільство почасти у спілкуванні послуговується давніми патернами мислення. З іншого боку, можливо, чергова напружена розмова про шлюб перетвориться на жарт, бо ви розкажете родичам про історію походження їхнього тригера і свято Колодки.
Хороводи біля могил і поховання зими
Як зиму не проганяй, як її не закопуй, вона вилізе з-під землі, як упир. Після Масниці небесні води та земля ще не ожили від зимового сну, їх ще не «відімкнули». 24 лютого буде Обертіння, коли перші птахи вилетять із вирію, 9 березня — Сороки та закликання весни з печеними булочками-«жайворонками». І аж 25 березня, на Благовіщення, зрушиться земля, а 23 квітня відімкнеться дощ. Детально про це ми писали раніше у статті «Ключники весни: птахи й Боги»39. А десь поміж цих весняних свят кривим танцем на вулиці, біля церкви40, серед дерев або могил41 дівчата співали гаївки, проганяючи зиму та закликаючи весну21. Не уточнюємо дати, бо в різних місцевостях починали співати гаївки / веснянки у різні дні залежно від того, рання чи пізня була весна. Найраніша фіксація — на Стрітення в лютому11,31, а найпізніше виконання веснянок — на зелені свята у травні21. Це пов’язано з мінливістю весняної погоди. У народній казці «Як Квітень до Березня в гості ходив» перший герой за порадою Травня взяв із собою в дорогу віз, човен і санки. Все тому, що Березень, то приморозить землю, що треба на возі їхати, то засипле снігом, тільки сани діставай. Потім вдарить теплом, що річка зірве лід і розіллється, тому треба пливти у човні. Так Квітень і дістався в гості до Березня, а цей розізлився, бо Травень його перехитрив. Тому тепер і в Травні буває мороз — то Березень дмухає зі злості холодом38.
Вигнання зими актуальне протягом всіх весняних місяців. Тому поговоримо про гаївку «Кострубонько», яка найбільш чітко пов’язана із похороном зими. Відома вона на Галичині21, Черкащині11, Слобожанщині43.
У коло збираються дівчата, одна з них стає по центру. Під час танцю співають гаївку:
Дівчина: «Чи не бачили ви мого Кострубонька?»
Відповідають: «Пішов у поле орати»
Дівчина береться руками за голову, ніби плаче і співає далі: «Бідна ж моя головонько, нещаслива годиночко. А що ж бо я наробила, що Коструба не злюбила! Прийди, прийди, Кострубочку! Стану з тобою до шлюбочку, а у неділю, у неділечку, при ранньому сніданнячку». Далі знову дівчина береться за голову, ніби плаче, та знову питає у подруг, де її Кострубонько.
Відповідають: «Коструб лежить на полі слабий», далі — «вже вмер», потім — «везуть на цвинтар» і «Коструба вже поховали». Потім дівчина, яка до цього голосила, стає дуже веселою, плескає в долоні та тупоче ногами, і хоровод співає: «Хвалю тебе, Христе-Цару, що мій милий на цвинтару! Ноженьками протоптала, рученьками приплескала, а тепер мій Кострубоньку, не лай, не лай, моєї мами, ти у глибокій уже ямі!»4. Вище ми писали про поховання опудала карнавалу із удаваними плаканнями, що ніби теж перегукується із цим звичаєм.
Олекса Воропай порівнює гаївку «Кострубонько» із молдавським весняним звичаєм поховання ляльки-опудала для закликання дощу. Він зазначає, що подібні звичаї ігор-голосінь, які переростають у поховання та веселощі є ще у грецькій традиції. Там цей обряд проводиться на честь бога Адоніса та символізує його смерть і воскресіння, що переноситься і на стан природи21. На користь цієї версії походження і обряду Кострубонька свідчить те, що одне зі значень слова «коструб» — це «скелет»14,44, що явно асоціюється зі смертю та логічно в контексті поховання Кострубонька у гаївці. Смерть українці уявляли як кістяк із косою або дуже стару жінку з кістлявими руками та ногами45.
Відмінною від усіх варіантів «Кострубонька» є містерія на Звенигородщині. Там є два головних герої: дівчина і реальний парубок «Кострубонько», який лягає на землю, наче помер. Навколо танцюють дівчата і притупують ногами. Оригінальним є й текст гаївки:
Ой умер, умер мій Кострубонько!
Ой умер, умер мій голубонько!
Ой чим я тобі не вгодила?
Чи «помагай-бі» не казала? —
І по місті ходила,
І намисто носила,
І тютюн купувала,
«Помагай-бі» казала
Ой горе, ой горе
Далі дівчина тікає, а парубок-Кострубонько наздоганяє і має поцілувати11.
Відмінним є й те, що існує другий персонаж — парубок. Як в інших варіантах пісні, він теж помирає, і танцівниці притоптують землю. Але у версії зі Звенигородщини Кострубонько ніби оживає, як і природа навколо та грецький бог Адоніс.
У пісні приховався ще один цікавий елемент: дівчина каже Кострубонькові «помагай-бі» та носить йому намисто й тютюн. Розгадка в тому, що з утилітарною метою за відсутності лісосмуг та інших орієнтирів на засніжених дорогах, які були просто посеред полів, мешканці Звенигородського району ставили фігури із соломи. І більші, які стояли на перехрестях доріг, називалися «Кострубонько» або «дід кострубатий»11. Вони були антропоморфної форми з бородою, чубом та мітлою в руках, щоб «промітував дорогу».
Ілюстрація з книжки Агатангела Кримського «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного»
А в рот «Кострубонькові» давали люльку, щоб не заснув та вказував людям напрямок. Обов’язок кожного мандрівника — сказати діду кострубатому: «Помагай-бі», в інакшому разі є загроза заблукати. Також йому приносили пожертву тютюном і навіть одягом, бубликами, рибою11. Всі ці риси свідчать не лише про практичне використання, а й про віру в божественну природу Кострубонька. Подальші дії з ним лише це підтверджують. Навесні Кострубонька пастухи спалювали, але не повністю. Частину соломи використовували для лікування: варили її, клали туди леміш та чересло і купали в цьому дітей від «»11.
Тут ми бачимо використання не раціонального, а магічного методу, в якому відображено віру в сакральність Кострубонька. Використання його «тіла» для енергії лікування дуже нагадує віру давніх людей у цілющу силу предметів, пов’язаних із божественною сутністю. Наприклад, колись в Україні побутувала віра в те, що мотузка, на якій повісили людину, приносить успіх. Микола Сумцов пояснює це дивне уявлення людськими жертвопринесеннями. Вважали, що до смерті душа жертви уже зливалась із божеством. Її одяг та знаряддя вбивства отримували священне значення. У жертву приносити полонених, а коли їх не вистачало, — то злочинців, приречених на смертну кару. Тому мотузка, яка торкалась такої жертви, теж, за логікою давніх людей, була освячена благодаттю божества46. Врешті-решт, навіть у Біблії є згадки про зцілення від кровотечі жінки, яка торкнулась до одягу Ісуса47. Тому частинки «тіла» Кострубонька, якому приносили жертву як молодшому божку, уособленню якоїсь не відомої нам сакральної сили, теж могли вважати священними та цілющими.
Столітня бабуся з Вільхівця у 1926 році розповідала, що Кострубоньку також справляли похорн навесні. Оповідачка зауважила, що солом’яного діда не приносили з поля, а святкували його символічний похорон вдома: випивали та співали, що «Кострубонька ховають»11. Це може бути аналогією поховання смерті в західноєвропейських слов’ян, яку виносили за межі села.
Дослідники фрагментарно говорять про міфологічне значення Колодія та Кострубонька. Чомусь же протягом тижня відображено саме життєвий цикл колодки-Телесика. Наприкінці він помирає, але всі радіють і веселяться. Це дуже схоже на містерію вигнання смерті та зими в західних слов’ян та на гаївку «Кострубонько».
На межі Поділля та Херсонщини колодія роблять із макогона, якого теж сповивають і носять по хатах оголошуючи, що «народився Колодій»20. Точно як діти у Чехії, які ходять від хати до хати із опудалом смерті.
Народження та смерть колодки, поховання та воскресіння Кострубонька дійсно схожі на поховання карнавалу та дійства винесення смерті й можуть містити символізм боротьби між зимою та весною, між смертю та життям. За віки існування цього святкового циклу зміст свята міг розвиватися, змінюватися, оновлюватися новими сенсами, але поєднуватися зі старими символами. Так і витворювалися унікальні українські традиції, які також поєднані й із загальноєвропейським народним святковим календарем.
