Соцмережі дзеркалять суспільні процеси, які розгортаються в офлайні. Дякувати популяризації важливості ментального здоров’я, останнім часом набувають популярності корисні тренди щодо виховання дітей і материнства загалом. Наприклад, у рилз мами маленьких дітей закликають до зниження суспільного тиску на колег по цеху. Популярними є теми вибудовування особистих кордонів, як мами перед родичами / друзями, так і дітей перед однолітками / вихователями. Та все це добре, поки не переходить особисті кордони інших людей. Дехто наскільки захоплюється, що називає «порушенням кордонів» поведінку або слова, що просто суб’єктивно не подобаються. Наприклад, одного разу хтось сказав, що слово «тьотя» ― російське, а інший хтось, не перевіряючи, це поширив. Тому маємо ситуацію, коли жінки, які справедливо хочуть позбуватися російських слів, вважають особистою образою, коли чужі діти на них кажуть «тьотя». Але якщо я вам доведу, що це слово ― українське?
Чому люди вішають ярлик «російське» на українські слова «тьотя» і «дядя»?
На мою думку, в більшості випадків це все ж суб’єктивний страх здаватися старшим, ніж ти є. Я, наприклад, змирилась із тим, що я «тьотя», лише після народження власної дитини. До цього, звісно ж, я хотіла, щоб на мене чужі малюки казали: «Дивись, яка дівчина сидить на лавці та читає якусь паперову штуку». Вони, мабуть, уже й не знають, що таке газета. Не те що я ― старий добрий міленіал.
Інша група людей просто поширює хибні емоційні тези блогерів1. Наприклад, у відео на ютубі Василь Кожурак переконує, що не лише «тьотя, тітка» є російськими, а й «дядько, дядя». Автор цієї думки пропонує називати натомість родичів «стрийко, стрийна», «вуйко, вуйна», а незнайомих людей ― «пан, пані»2. Доцентка кафедри української філології Університету Короля Данила, Ольга Петрів, теж вважає, що «тьотя» і «дядя» ― «вульгаризовані російські слова»3. Проте частина з тих, хто хоче скасувати «тьотю», напевно, дивилась хоча б якийсь зі словників. Дійсно, автори Етимологічного словника української мови (далі ― ЕСУМ) вважають, що це слово запозичене з російської мови4. Додають, що у білоруській є «цёця», а в польській ― «ciocia». Тобто варіант, за якого б і в українській мові слово «тьотя» утворилося паралельно самостійно, а не шляхом запозичення, не розглядається. Цікаво, що слово «дядя» вони не вважають російським запозиченням5. Таке враження, що походження визначали навмання. Раніше у цьому словнику теж траплялись казуси з етимологією слів. Наприклад, автори вважали слово «серга» запозиченням з російської4, тоді як насправді це є засвоєнням з готської мови6. У «Лексисі» Лаврентія Зизанія 1627 року у перекладі зі старослов'янської на руську (тобто українську) слово «усерязь» означає: «наушниця, серга, колток»22. Також доречно буде згадати, що й «пані» укладачі ЕСУМ вважають запозиченням із польської7, що насправді не так однозначно. Більш детально розібрав походження слова мовознавець Іван Огієнко і він вважає, що остаточно це не встановлено (станом на 1995 рік). У своєму етимологічному словнику він подав різні версії. Сам автор схиляється до думки про аварське запозичення через спрощення слова «жупан», що за писемною знахідкою IX століття визначало «урядника аварського хана». Іван Огієнко зазначає, що лексема проникла в західноєвропейські слов'янські мови і через польську потрапила в українську. Водночас мовознавець представляє і думку колег, які вважають слова «жупан» та «пан» або спільноіндоєвропейськими, чи питомо слов’янськими22. Останню тезу, про утворення «пана» до VI століття, ми обговоримо нижче.
«Тьотя» і «дядя» ― українське чи російське?
Лексикограф Борис Грінченко вважав слово «тьотя» українським, що походить із дитячої мови. Так само «дядя» у його словнику є нашим словом, як і «вуй», «стрий», «вуйна» та «стрийна»8.
Шлях походження слів «тьотя» і «дядя» з дитячого мовлення видається більш логічним, ніж запозичення. Ми ж не запозичували в російській слова «мама» чи «баба». Далі ми будемо більше обговорювати слово «тьотя», адже претензії щодо нього звучать частіше, на відміну від «дяді».
Зафіксовано слово «тьотя» й у говірках західної Полтавщини та Уманщини9,10. Схожим є західнополіський діалектизм: «тьота»11. Також подибуємо варіанти «цьотка» у придністровській говірці12, «тета» ― у південнолемківській13. До слова, тут чітко вказано, що «тета», як і літературне «тьотя»8, можна вживати не лише щодо родички, а й будь-якої чужої старшої жінки13. Це уточнення важливе, бо в дискусії про слово «тьотя» й «тітка» мовці хибно вважають, ніби таке звернення можливе лише до сестри матері чи батька. Натомість переконують, що дітям до сторонніх можна звертатися тільки зі словами «пан» чи «пані». Хоча заради справедливості зауважу, що в старшому віці ми все ж таки вживаємо частіше слово «тьотя» до близьких родичів або знайомих людей.
Класики української літератури теж активно використовували слово «тьотя». У корпусі української мови ГРАК є приклади вживання у листах Лесі Українки, Ольги Косач, Михайла Коцюбинського, творах Марка Кропивницького, Олександра Олеся, Василя Короліва-Старого та інших14.
Тож сміливо можете вживати слово «тьотя» та діалектні відповідники, бо вони всі є українськими.
А «пані» ― польське?
Часто в дискусіях за скасування «тьоті» рекомендують вживати натомість слово «пані». ЕСУМ тут знову нам підкладає свиню, ніби це запозичення з польської7. Проте мовознавець Іван Ющук вважав лексеми «пан» та «пані» частиною спільної для праслов’янських племен лексики. На його думку, ці слова утворилась іще до великого переселення народів у VІ столітті15. Мовознавець робить такий висновок порівнюючи українські слова з тими мовами слов'янської групи, з якими ми не маємо спільного кордону. Наприклад, відповідні лексеми є у верхньолужицькій («pan») та чеській («pan (hpan)» мовах, які не межують із українською, тому це не вважається просто прикордонним запозиченням. Очевидно, автори ЕСУМ записали слово «пан» у польські через домінування у СРСР політичних упереджень до української шляхти та періоду перебування територій нашої держави у складі Речі Посполитої. Словник почали видавати з 1982 року. Мабуть, на думку радянських мовознавців, українці не могли бути панами.
Щоправда, через певні історичні події, які провокували козацькі повстання і Коліївщину на Черкащині, слово «пан» і без того в народі уникають і зараз. Гійом де Боплан, який в XVII столітті перебував на службі в короля Речі Посполитої, дивувався жорстокості польської шляхти щодо українських селян. Згадуючи повинності селян перед панами, так описує їх взаємини: «Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені. Проживши тут певний час і взявши участь у морському поході, вони стають запорізькими козаками»20. Тому не дивно, що в регіонах, де поширювалась сваволя шляхти та панщина, є упереджене ставлення до слова «пан».
На Черкащині взагалі треба було в усі часи підбирати слова. У 1920 році слово «товариші» у місті Черкаси ускладнило встановлення більшовицької влади. Генерал армії УНР Юрко Тютюнник у своїх спогадах описав ситуацію на з’їзді повстанців Черкащини. Мало того, що не всі відгукнулись на заклик більшовиків до замирення, так ще й ті, хто все ж приїхав, після того, як до них звернулися словом «товариші», покинули зборище. Зайди-більшовики не знали, що повстанці віддавали перевагу слову «добродій»16.
Так чи так, але «пан» та «пані» ― українські, зафіксовані ще в «Синонімі словенороській», словнику XVII століття17. Там, щоправда, у значенні є соціальне забарвлення, адже слово «пан» вживали до вищих верств населення. У перекладі зі староукраїнської на церковнослов’янську воно означало «владика, господин, начальник, властелин»17.
У Словнику староукраїнської мови XIV–XV століть слово «пані» в значенні жінки з привілейованої верстви населення фіксують ще в 1378 році: «А губка даль шюбу свою куничюю дорогимъ сукномъ брунатънымъ пошита за є гривенъ [примітка: «є гривень» означає «п’ять гривень» за кириличною системою числення21] пани хоньци»18.
Якщо подивитися на іранське коріння цього слова, то «пан» ― це власник худоби7. Від давніх коренів *gu-pana- / *gau-pana-: «коров’ячий пастух, охоронець скоту». Де *gau- означає «корова, бик, велика рогата худоба» і *раnа- ― «захист, охорона, сторожа»7. Отже пан у давній час ― багата і хоробра людина. Виходить так, що у давнину всіх підряд панами не називали. Проте, звісно ж, це не означає, що людям варто робити зауваження про це сьогодні. Власне десь із початку XX століття у літературі вже таке звернення не обов’язково адресоване шляхетним особам19. Мовознавець Іван Огієнко пише про схожу ситуацію зі зміною статусу слова «kyrios» у грецькій мові. Там воно спочатку означало головного Бога, згодом володарів, ще пізніше ― заможних власників рабів, зрештою так стали називати один одного зі ввічливості22. Так і нині у дедалі більшій частині регіонів України «пан» та «пані» є загальноприйнятим зверненням. Позбавлення цих слів відображення соціального розшарування та збільшення географії вживання ― непогана тенденція. Це тільки збагачує синонімічний ряд звернень. Єдине застереження: не варто за рахунок поширення одного українського слова знецінювати інше.
Чому варто відчепитися від дітей та їхніх матерів?
Здається, багато людей просто не зважають на особливість мовленнєвого розвитку дитини. До певного віку малюки взагалі спілкуються лише звуконаслідувальними словами24. З розвитком мовних навичок дитина засвоює більше слів і вчиться використовувати синоніми, які будуть краще підходити до мовної ситуації.
Зараз поясню на схожому прикладі, родом із іншої заморочки: «Не вчіть дитину казати на чужих малюків “ляля”. Вона з пелюшок повинна вміти ідентифікувати стать дитини в пісочниці й казати тільки “дівчинка” та “хлопчик”. Ніяких “ляль”!». Такі дискусії ― не рідкість у соцмережах23.
Зараз поясню покроково на прикладі моєї дворічної доньки Яри. Ми з дев’яти місяців розглядали . Коли я показувала їй картку з лялькою, то говорила: «Це ― лялька». Ближче до року донька почала говорити самостійно, і на початку в неї виходило тільки «ляля». Згодом під час прогулянок на вулиці Яра бачила немовлят і, спостерігаючи їхню схожість із іграшковою лялькою, сама говорила на малюків «ляля». Звісно, в розмові я вказувала, що то ― дитина: дівчинка чи хлопчик. Але ці слова однорічці складніше вимовляти, тому вона все одно на початку вперто казала «ляля», бо це слово легше вимовити. До 18 років ніхто не каже «ляля» на іншу людину, з ростом та розвитком мовної практики дитина вчиться вимовляти складні та різноманітні слова. Так само ― із тьотею. Ми маємо картки за темою «Родина», серед іншого там є «тітка», яку на Черкащині діти називають «тьотя».
Очевидно, що дитині легше вимовити це слово, ніж «жінка». І перші старші жінки, яких вона бачила у своєму житті, були її родичками чи моїми близькими подругами, яких вона називала «тьотями». Звісно, я спостерігаю в нашому регіоні тенденцію до частішого використання слова «пані» без соціального підтексту, часто сама ним послуговуюсь. Тому ми граємося в рольові ігри, і в нас є «пані лікарка» та «пані продавчиня», й донька знає про такі варіанти звернення. Проте у віці двох років вона ще не завжди вміє використовувати синоніми відповідно до мовної ситуації: «На кого буде більш доречно сказати “тьотя”, а на кого ― “пані”?». Крім цього, дитина частіше говорить ті слова, які часто чує. Наразі у нашому місті звернення «пані» не переважає. Головне ― запам’ятати, що обидва слова українські. І навіть якщо з розвитком мови та українського суспільства звернення «пані» та «пан» стає більш поширеним та втрачає давні соціальні нашарування, це не заперечує існування в українській дитячій мові звернення «тьотя» чи «дядя».
