Дідух — квінтесенція сакрального значення зерна

Трансформація уявлень про магію родючості: від зерна до «блискавки»

Сакралізація зерна в Україні розпочалася ще із часів, коли тут жили одні з перших хліборобів планети.

Багатий врожай — це гарантія виживання. Тому зі збіжжям пов’язано багато релігійних та магічних дій, зокрема для підвищення родючості. Основною у таких ритуалах була жертва. Мало хто говорить про це, але трипільці приносили в жертву не лише тварин і зерно, а й (*драматична пауза*) людей¹.

Науковці так пояснюють «потребу» живої жертви: давні вірили, що життєва сила людини або тварини передається землі, а далі — зерну та сприяє його проростанню¹. Жертвами для закликання родючості теж були глиняні фігурки тварин і людини з домішками зерна та борошна¹. Можливо, з часом вони замінили криваві жертви чи існували паралельно для випадків, коли б охочих серед живих не знайшлися.

Серед причин занепаду трипільців називають зміну клімату. Під кінець четвертого тисячоліття до нашої ери клімат із теплого й м’якого змінюється на холодний та вологий. За наявного способу землеробства було неможливо прогодувати значну кількість населення, яка зросла за період розквіту Трипілля. Відповідно кількість людей зменшується, культура спрощується¹⁴. Знаєте, 5000 років тому не можна було піти в магазин купити хлібину, і вже якось не до розмальовування кераміки. 

У цей час, наче принци на білому коні, з’являються перші індоєвропейці. Хоча, якщо чесно, спочатку коня вони ще не осідлали, а використовували його як м’ясну худобу¹⁴.

Тож на території України починається дуже тривала ера скотарів. У таких обставинах трипільці-землероби зі своїм безособовим культом предків і магією родючості вже були не в контексті реальної дійсності. Вони змішалися із новоприбулими, які в силу способу господарювання мали інший світогляд та уявлення про культ родючості. 

Особливого значення набуває «культ героїв» — легендарних прапредків, які виконували водночас і культову функцію, і владну¹⁵. Індоєвропейці вірили в те, що володарі мають магічні та надприродні здібності запліднювати землю⁴. Імовірно, це також відображено й в уявленнях скіфів, які могли запроторити до в’язниці своїх царів, коли відчували нестачу продовольства⁴. За дохристиянського часу князі приносили загальногромадські жертви, виконуючи роль верховних жерців. Іван Огієнко зауважує, що з цим пов’язане виконання батьком обрядів у родині, далі поговоримо про це на прикладі обрядовості Святвечора, де чоловік має ключову роль¹⁶.

Отже, поступово протягом кількох тисяч років культ предків на території України змінювався від колективного і безособового до індивідуалістичного іменованого конкретною легендарною чи міфічною особистістю.

Витворення синкретичного погляду на «культ родючості»

Приблизно у 2 тисячолітті до нашої ери на території України з’являються перші землероби-скотарі праслов’яни, одна з гілок індоєвропейської спільноти. У районі Середньої Наддніпрянщини в VII столітті до нашої ери праслов’яни зійшлися у двобої з давніми іранцями (кімерійцями, скіфами, сарматами)¹⁴. Часто кочівники змішувалися з місцевим населенням, що й відбивалося на світогляді такої синкретичної людності.

Святилищами культу предків цієї спільноти могли бути окремі кургани, зокрема оточені священною огорожею — ровом і валом з розривом, що відділяв світ живих від світу предків. Поклонялися й обожненим міфічним предкам, царю-сонцю Колоксаю, його братам Ліпоксаю та Арпоксаю¹⁴. 

Скіфи вважали, ніби царственні брати є онуками Папая (тотожного Зевсу)¹⁷. Схожі функції у слов’ян виконував Перун, який теж був повелителем громів, блискавок і дощу¹⁶ та володів запліднювальною функцією. Саме його благали про родючість і приносили йому жертви. Ба більше, Іван Огієнко зазначає, що Перун навесні воскрешає землю, посилаючи блискавки, які запліднюють її дощами¹⁶. Автор зауважує про тотожність Перуна Зевсу та Юпітеру. 

Хоч на території України не зафіксовано віри у походження пращурів-героїв від Перуна, проте все ж напрошується паралель між тріадами Колоксай-Ліпоксай-Арпоксай і Рус-Лех-Чех та Кий-Щек-Хорив. Зауважимо, що у «Слові о полку Ігоревім» русичів називають «дажбожими онуками» і вважають цього бога їх родоначальником¹⁶. Тож загалом віра у божественне походження пращурів не є чужою для слов’ян.

Попри те, що трипільська культура перейшла в іншу форму існування, традиції хліборобства не зникли з теренів України зовсім, вони просто на певний час стали неактуальними. Так, залежно від природних та суспільних обставин, спосіб господарювання змінювався, а відповідно й адаптувався світогляд. Та й самі індоєвропейці з часом займалися землеробством, а слов’яни поєднували аграрну культуру зі скотарською.

Багато фахівців вважають територію України однією з проміжних прабатьківщин індоєвропейців та слов’ян. Звідси вони розселялися, але на нових землях змішувалися з місцевими народами й набували нових рис. А на території сучасної України залишилися жити люди, що зберегли рештки ознак початкового походження від обох таких різних предків¹⁴. 

Так витворилися синкретичні вірування й обряди, які об’єднують як уламки давніх землеробських, так і скотарських культів. Чи не тому на Святвечір вшановують сили, що сприяють родючості рослинності та задобрюють покровителів тварин? Поряд із чітко вираженими елементами культу зерна (дідух, кутя, калачі тощо) етнографи фіксують магічні дії, пов’язані із закликанням плодючості тварин: на Святвечір діти качаються по долівці, щоб вівці «котилися» та інша худоба плодилася; імітують звуки домашніх тварин: «кво-кво», щоб кури неслися, «цяп-цяп», щоб курчата водилися, «дз-з-з» та «ш-ш-ш-ш», щоб бджоли роїлися⁸.

Як душі пращурів опинилися в дідухові?

З виникненням осілого способу життя функцію звільнення життєвої енергії пращурів перебирає на себе земля. Рід ховає тіло вже померлого предка на своїй землі, яка ніби насичується ним і повертає життєву енергію до нащадків у вигляді земних плодів¹⁸. Микола Костомаров згадує уявлення слов’ян про те, що душі предків живуть то в землі, то на нивах і бережуть поля нащадків². Вважали, що душі пращурів перебувають у збіжжі, з якого зроблений сніп⁸. Але ж як вони «потрапляють» у дідуха?

Вірили, що предки приходять навідати живих тричі за весняно-літній період: на Великдень, Русалії та Спаса³. Тут простежується зв’язок із аграрними етапами:

1. Після Великодня починається засівання — це перші Проводи.

2. Русалії припадають на період цвітіння жита — другі Проводи.

3. Спаса — це вже обжинковий час.

Ця тріада свят тісно пов’язана з дідухом та його роллю в культі предків. Життя дідуха — циклічне, як і коло аграрних свят, в яких чергується смерть та воскресіння природи.

Починається все з зерна, яке сіють після Великодня та Проводів. Це перший раз, коли в новому році душі померлих відвідують живих. У деяких регіонах вважається, що душі пращурів приходять уже на Великдень, а в більшості — на Провідному тижні, наступному після Великодня. В цей період відвідують могили родичів, «христосуються» з ними крашанками, котячи їх по могилках; запрошують їсти хліб-сіль та виливають напої на місце поховання, на обідах вживають коливо¹⁹.

Мені завжди було цікаво: кого й куди проводжають після Проводів? Якщо в дідухові перебувають душі пращурів, а зерно з нього сіють навесні (про це далі буде детальніше), то стає ясно, що з зерном проводжають душі предків назад, на ниви⁸.

Степан Килимник зафіксував обряд «першої борозни». Проводять дії до сходу сонця. На полі в першу борозну кладуть писанку, частину паски і засівають зерно з Дідуха. Після цього закликають душі померлих обідати разом кашею³. Це важливо, адже саме каші зі злаків також є частиною культу предків та задобрювання богів і духів. Ритуальні каші дуже часто використовують у різноманітних обрядах, від народин і похоронів, до Проводів і Різдва. 

Другий раз навесні померлі родичі приходять на Русалії/Зелені свята, в період цвітіння жита. Після низки обрядових дій їх проводять у поля та ліси. Ця загадкова традиція викликає дуже багато питань: як тут поєднується уявлення про дівчат-русалок та пращурів?

Почнемо з того, що в більшості етнографічних досліджень і в словниках русалок та мавок ототожнюють або відзначають схожість їх функцій^{21,16,19,15,22,10,24,25,11,23}.

Слово «мавка» («нявка») походить від праслов’янського «нав» — «мрець»²⁴, а назва «русалки» походить від «Русалій» (фіксується у пам’ятці 11 ст.19), що дослідники виводять від римського свята «Rosalia»²⁵. Там ці дні також припадають на травень і пов’язані з ушануванням померлих. Можливо Русалії існували ще й до XI століття, адже Іван Ющук подає слово «русалка» ще в межах VI століття²⁶, а римські «Розалії» фіксують у IV столітті²⁷.

Жителі Полісся вказували, що «русалки» живуть у житах і що це не тільки жінки. Русалками могли бути люди різного віку та статі. Одні кажуть, що це померлі на русальному тижні, а інші, що це загалом усі померлі. Опитані стверджували, що серед русалок могли бути їх родичі. Виходить, що русалки (померлі родичі) приходять на певний період і їх проводжають у жита²² або в ліси. Останнє є відлунням давнішого культу дерев поширеного по всій Європі, зокрема його атрибути досі збережені в традиції «клечання» та водіння «куста» чи «тополі», що також припадають на Русалії та містять символіку закликання родючості й задобрювання пращурів^15,4. Проводи русалок справляли не на цвинтарі, а в полі чи в лісі, вважалося, що на цвинтарі тоді душ немає^19,22. 

Наступний етап у долі дідуха — жнива. У більшості дослідників дідухом є останній обжинковий сніп. У європейських народів поширеною була думка, що духи поля втілені в образі Матері Хліба⁴. Під час жнив духи втікають від серпа, перестрибуючи з одного снопа на інший і аж із останніми колосками їх стинають у сніп-дідух⁵. Після обжинок душі предків на зиму «переселяються» з дідухом до стодоли господарів. І це третій прихід пращурів, які цього разу завмирають до нової весни. 

До слова, окрім дідуха, на обжинках також завивають «спасову бороду», роблять обжинковий вінок та «квітку»/«букет»⁵. Зараз їх часто плутають із дідухом. Проте «квітка» — це урочистий сніп, прикрашений волошками, маком, стрічками, а сніп-дідух складається лише з відбірного колосся.

Скільки років містерії з дідухом?

Зовсім недавно вважалося, що традиція ставити дідуха на покуті виникла приблизно у XV столітті. Проте деякі археологи припускають, що його могли використовувати в культових цілях ще до XII століття⁶.

Науковці дослідили житло сіверян біля Києва у Софіївській Борщагівці. Вони взяли три зразки ґрунту із обгорілими ботанічними рештками. Один — біля печі, другий — по діагоналі від неї, де розташовується покуть, і третій — по діагоналі від входу⁶. На покуті знайшли відбірне зерно і залишки соснових гілочок, якими, швидше за все, і був прикрашений дідух.

Але ж як можна дійти до висновку про локалізацію там дідуха, маючи лише обгоріле зерно? Сергій Горбаненко зауважує, що слід звернути увагу на єдність місця і часу. Покуть, що традиційно розташовується по діагоналі від печі, сформувалася як сакральна зона в середині 1 тисячоліття, і таке розміщення проіснувало до етнографічних часів, враховуючи сьогодення⁶. Окрім цього, виключеним є розташування там посівного збіжжя, адже його зберігали у хлібних ямах⁶.

У куті, який розташований по діагоналі від входу, виявили якісні злаки і рештки деревини дуба. Дослідники припускають, що це могла бути скринька, в якій зберігалося зерно для куті на Святвечір. 

Чому ж так чітко вказали, що це зерно приготоване спеціально для куті? Уже з етнографічних джерел ми знаємо, що за тиждень до Святвечора вся родина готувалася до святкування, й одним із найважливіших завдань було приготувати зерно на кутю. Його дуже ретельно відбирали, очищували, замочували для того, щоб на світанку перед сходом сонця на Святвечір зварити ритуальну кашу.

Дідух — головний герой Різдва

Обрядові дії Святвечора починаються ще напередодні, до сходу сонця^9,8. Коли в печі вже доходять ритуальні хліби, кутя й узвар, чоловік відчиняє всі двері в хату та господарські приміщення. Жінка виймає хліби й кутю зі сходом сонця, якому присвячені всі ці приготування та ритуальна їжа. Сонце уявляли богом урожаю, а відповідно — й багатства, бо без сонячного світла й тепла не зростатимуть жита і трава, овочі, щоб нагодувати людей та худобу.

Після цього чоловік обсипав господарство маком та обкурював ялівцем, обходив худобу, перевіряв, чи все до ладу⁸. Далі йшов зі старшим сином до клуні виносити дідуха. Батько несе досвітню воду, а син — «квітку» з колосся.

Серед току стоїть приготовлений ще з обжинок сніп-дідух, господар додає до основних стебел (жита чи пшениці) по декілька інших видів злаків: проса, ячменю, льону, тощо. Також там лежать в’язки сіна. Чоловіки беруть снопа, солому та сіно й несуть до хати. Розстеляють на долівку, під скатертину на столі й на покуті, а поверх ставлять дідух⁸.

Яка справжня назва дідуха і до чого тут солома?

Окремо варто проговорити момент назви нашого різдвяного «героя». Переважно в етнографічних джерелах і нині традиційно дідухом називають останній обжинковий сніп, який заносять у Святвечір на покуть. Проте, наприклад, у Степана Килимника дідух у частині текстів є цим снопом, а іноді слово вживається щодо соломи. Ба більше, у словниках «дідух» переважно — це солома, а не сніп. Зараз детально розберемо цю оказію.

В Етимологічному словнику української мови є словникова стаття «Дід». Різні форми цього слова мають кілька значень:

1. ДІД

- сніп соломи або очерету, зв’язаний так, що половина верхівок з одного боку, а половина — з другого;

- сніп, що стоїть на почесному місці в хаті.

2. ДІДИ

- зв’язані по два качани кукурудзи, що підвішувались у гуцульських хатах під іконами.

3. ДІДИК

- мітелка з соломи, трави і под.

4. ДІДОК

- джгут із соломи, який прибивають восени по краях дверей, щоб закрити щілини.

І нарешті, останній:

5. ДІДУХ

- жмут соломи або очерету для загорожі або для обшивки стін куреня;

- солома, яку стелили в хатах перед Різдвом;

- затичка з соломи;

- гніт, просочений воском;

- сніп хліба на народному різдвяному обряді»¹⁰.

З цієї інформації простежується кілька висновків:

1. Серед значень переважає використання слів «дід» та похідного «дідух» у значенні пучок / в’язка / мітелка / затичка / жмут соломи.

2. Усі значення пов’язані з господарським та сакральним світом людини.

Зазначу, що в Бориса Грінченка також «дідух» — це солома, яку заносять на Святвечір¹¹.

Мені здається, що раніше обрядовий оберемок злакових називався просто «сніп», а «дідух» — це вже солома після обмолоту снопа і та, яку заносили разом із ним до хати. Просто згодом дідух стали ототожнювати зі снопом.

Дідух — зброя проти упирів та гарантія врожаїв

Він стоїть у хаті на покуті протягом усіх святих вечорів, потім на Новий рік дідуха дають обмолотити посипальникам. У записах Агатангела Кримського зерно вони й забирають⁷. Як на мене, не дуже логічно, бо ж це посівне зерно, яке господар має сіяти в свої ниви. Можливо, такою є пізніша версія використання цього зерна, бо записи Кримського датовані 20-ми роками ХХ століття. У більшості дослідників посипальники вибивають зерно і лишають його господарю.

Солому з дідуха теж не викидають, вона має дуже важливе значення в обрядовості Різдва. Протягом усіх свят забороняли виносити з хати сміття, його змітали в куток. Вважалося, що на соломі перебувають душі предків, і їх можна випадково винести з хати разом зі сміттям. Уже потім, після обмолоту снопа, всю солому з нього та ту, яка була постелена, використовували для різних потреб. Виносили в садок та підпалювали, обкурювали димом із соломи дерева, щоб родили. Саме тоді господар проводив обряд із погрозами сокирою дереву, що не родило цього року.

З частини соломи роблять перевесла і обкручують ними дерева з тією ж ціллю — родючість саду⁸.

Ще одна версія спалення соломи є в Олекси Воропая. Він оповідає: «Уже геть увечорі, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покину-ти кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили»¹².

Цікавим є спосіб використання дідуха для захисту від небажаних ходячих мерців. З цією метою зерном зі снопа обсипали хату, а соломою — обкурювали¹³. Зверніть увагу, що йдеться не про душі мерців, які прийшли на Різдво до своїх родичів, їх якраз було запрошено. Захищалися від упирів або самогубців, які чинили шкоду. Люди боялися, що мертва відьма прийде до дитини і буде ссати кров із мізинця. Упирі насилатимуть чуму на села та викликатимуть засуху. Буйні небіжчики робили й інші злочини: розкидали меблі й посуд, ганялися за дівчатами, затягували на кількасот років до себе у могилу¹³.

Тобто знову ми помічаємо, що місце «мешкання душ пращурів» використовують у магії родючості. Проявляється це в закликанні відродження тепла, життя й родючості дерев і городини. Водночас зерно з дідуха захищало живих від ворожих небіжчиків. Напевно, люди уявляли, що чисті душі їхніх пращурів захистять від нахабних зомбі.

Чи є якісь таємниці виготовлення дідуха?

Поки в інтернеті народ переживає, чи випив у четвер чашку кави з корицею, я пропоную зараз вам уявити магію, яку дійсно практикували наші пращури. 

Яким же був сніп-дідух? Зазвичай автори етнографічних праць не зупиняються на деталях створення, бо, напевно, спочатку він і не потребував ніяких правил. Це був просто зібраний жмут якісного колосся. 

Для того, щоб зробити дідуха самостійно, потрібно лише колосся пшениці, жита, вівса чи інших злакових та мотузка. Можна зробити центральний снопик — це буде «голова» — і навколо неї нав’язати менші пучечки. 

Якщо все ж ви хочете додати трохи символізму, то можете пов’язати колосся у пучки по 12 штук — як символ 12 місяців. У «голову» додати 4 снопики, які символізують 4 пори року і 4 головні астрономічні точки: весняне та осіннє рівнодення та літнє й зимове сонцестояння.

Дідух — це кульмінація, але в сюжеті сакрального життя є й інші ролі зерна

Різдвяний сніп — це не єдиний магічно-обрядовий інструмент в українській традиції.

У нарисах Сергія Горбаненка, написаних на основі археологічних досліджень праслов’янських пам’яток, зібрано свідчення обрядового використання зерна у посуді, печах при будівництві дому тощо. Автор наголошує, що ці знахідки органічно вписані в традиції, зафіксовані етнографами. 

У першому та другому випадках це магічні дії для залучення добробуту й родючості. Щоб посуд завжди мав зерно, навіть коли він пустий, щоб він не був порожній, а мав у своєму складі вмуроване в «тіло» зерно⁶.

Досліджені печі також містили рештки культурних злаків. Піч — це житло Домовика, який, за твердженнями дослідників, походив від пращура цього роду. Звертають увагу на вмуровані в тіло печі мініатюрні фігурки: горщики, сковорідки, тарілочки, хлібці із вкрапленнями зерна — як жертву Домовику. І сама глина, з якої будували піч, також містила зерно, яке не мало функціонального значення, отже було символічним елементом⁶. 

Закладна жертва при будівництві дому також має мету задобрити Домовика. Але окрім цього, горщики з зерном або кашею, закладені в стовпову ямку на етапі спорудження будинку, були інструментом магії на залучення добробуту й родючості.

Степан Килимник вважає, що первісно в календарі основними були два свята: Купала (центральне свято літньо-осіннього циклу) та Коляда (головне свято зимово-весняного циклу) — два сонцестояння. А між цими найважливішими подіями календаря були менші свята суспільного та родинного значення. І майже кожне це свято і побут українців також, метафорично скажу, пересипані зерном. Це злаки у вигляді обжинкового снопа, ритуальної каші, жертовного зерна пращурам і богам, священних хлібів, збіжжя у весільному й родильному обряді та багато іншого.

Дідух пронизує весь річний цикл свят: починаючи від засіяного зерна, закінчуючи обжинковим снопом. Об’єднує в собі всі етапи аграрної діяльності людини, що відображена й у її святах та побуті.