«На те літо припадає 2025 рік, і мені виповниться 34 года». Може здатися, що я так жартую, але в цьому реченні просто зібрала всі слова, якими українці позначали період, що ми зараз називаємо роком. А хто зна, що в мене день народження в серпні, могли б подумати, що «літо» значить просто пору року.
Проте це не зовсім так. Люди, що жили на території сучасної України, ділили рік на дві пори: зиму та літо1,2. Це відображено в народних піснях, приказках та казках.
Наприклад, у приказках про Стрітення зима зустрічається з літом, а не з весною: «На Стрітення зіма з літом пострічаюцця»3. «Стрічаюцця на Срітення зіма з літом, щоб поброцьця, кому йти наперед, кому вертацьця назад»3.
У етнографа Павла Чубинського є запис уявного стрітенського діалогу зими й літа: «Зима каже: “Помагай — біг тобі, Літо”. “Дай, Боже, здоровля, — каже Літо. — Бач, Зимо, що я наробило і напрацювало, ти поїло і попило”». Вони «моцюються, котре котрого переможе», «кому іти, а кому вертатись». «Як на Стрітення тепло, перемагає літо, а якби ніде не капнула стріха, то зима мусить ще додержувати»4. У деяких виразах теж згадується лише дві пори — антагоністи: «Літо на зіму робить»3. А у приказці «Я дав би дві зімі за одно літо»3 взагалі цікава гра слів, де обидві лексеми сприймаються і як пора, і як відрізок довжиною в рік.
Знаковим також є весняне замовляння, яке в тексті закликає саме літо, а не весну:
Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко,
Зеленеє житечко,
Хрещатий барвіночок,
Запашненький васильочок...5
До речі, слово «новолітувати»4 фіксує у XIX столітті Павло Чубинський, хоча на той час новий рік уже святкували 1 січня і до літа ще далеченько. Багато дослідників вважають, що новий рік святкували в березні. Наприклад, Олена Чебанюк звертає увагу, що автор «Повісті минулих літ» веде розповідь за весняним новоліттям. На думку дослідниці, це знаходить відображення й у ритуальних діях, приписах, заборонах та сюжетах і мотивах календарно-обрядового фольклору південних та східних слов’ян18. Олекса Воропай зазначає, що в Україні, як і у інших східнослов’янських народів аж до XVII століття новий рік починався з березня1.
«Літо», «год» та «рік»6 — ці слова подає Борис Грінченко у своєму словнику на позначення відрізку часу в 365 днів. Так що не бійтеся вживати те, що здається ніби «не нашим». Навіть слово «год» чи «гід». «Салдати тоді в нас стояли гід від году»6 — передає Грінченко пряму мову жителя Полтавщини.
Походить лексема від праслов’янського «godъ»7, яке споріднене з такими значеннями в різних мовах: «бути відповідним, пасувати», «об’єднувати», «разом». Підводить ближче до пояснення корінь давньоіндійського слова «gadhya» — «те, що має бути триманим», яке вказує на попереднє значення «тримати, міцно тримати, об’єднувати».
Пов’язують «godъ» також із індоєвропейським *ghedh — / ghodh («відповідний, стосовний, добрий»). Може, від цього й вислів: «надворі година», тобто «гарна погода». Також сюди пасує й таке: «гідний» — достойний; «годиться» — добре підходить чи пасує, «згода» — як добре вирішення тієї чи іншої ситуації. Тобто слово дуже давнє, бо витворило надзвичайно багато похідних і додаткових суміжних слів та значень (їх у десятки разів більше, ніж я тут згадую).
До речі, з висловом «година» в значенні «тепла погода» пов’язують і походження слова «літо» на позначення року. Виводять від індоєвропейського *leto8 «теплий час, літо, день». Порівнюють із іншими словами цієї сім’ї мов: готська «dags» (день) — прусська «dagis» (літо) — литовське «dagas» (жнива) — індоєвропейське *dheguh — (палити)7. Тобто маємо перенесення кліматичних ознак «теплий» зі слова «літо» (у значенні «рік») на слово «год», яке пов’язують так само із приємними літніми температурами і яке поєднується зі згаданим вище індоєвропейським «палити».
Звідси ж проводять паралель і до інших слів, що означали «навесні» (давньогутнійське «lapigs»), «весна», «минулорічна весна» (шведська «lading», «ladigs»). До речі, в англійській мові є слово «year», що означає «рік» і пов’язане з нашим «ярий». Схожим словом раніше називали весну на території України — «ярь»1, а слово «ярий» означає «весняний» від праслов’янского «jarъ» — «весна»9.
Поділ на дві пори року був притаманний індоєвропейським народам. Олекса Воропай вважає, що у деяких місцевостях, де весна була більш відмінною від літа, могло бути три пори року: зима, весна, літо1.
Так коли ж у найдавніші часи на території України святкували Новий рік?
Астроном Іван Климишин у книзі «Календар і хронологія» робить припущення, що новий рік у Русі вираховували від появи молодого Місяця, найближчого перед весняним рівноденням. Тобто початок року міг припадати на кінець лютого або на початкові дати березня10.
«В лѣто 6645 настанущу в 7 марта...» — повідомляє про дату якоїсь події Новгородський літопис. З цього повідомлення Іван Климишин робить висновок про початок новоліття не у фіксовану дату. Далі астроном зазначає, що в цьому ж літописі перші числа березня поставлені на кінець року. Проте є й інша ситуація: коли за текстом на початку року відбулося багато подій, а вже потім трапляється дата 1 березня, з цього автор робить висновок, що рік почався в лютому10.
Також цитовані слова з Новгородського літопису вказують, що рік тоді мав назву «літо», а рахунок вели від «створення світу», тому й порядковий номер року — 6654 (це був 1137 рік за сучасним літочисленням).
З прийняттям християнства зафіксували дату 1 березня. Літописці ще у XVIII столітті все одно вживали подвійне літочислення, де «небесний місяць» означав вирахування початку року від першого весняного молодика, а «книжний місяць» — за початком нового літа з 1 березня10. Церква вважала, що саме в цей день було створено світ. І це була лише одна із близько 200 версій ер «від створення світу». Іван Климишин розповідає, що і юдеї, і християни вбачали зв’язок між числом «днів творення» і їх тривалістю. Вони сприйняли буквально ось ці слова із Біблії: «в Господа один день — немов тисяча років». Потім обрахували дату «першого дня творення» і кожному цьому дню надали тривалість у 1000 років. Суперечки з точною датою виникли через появу перекладів Біблії та різне тлумачення відрізків часу від істориків10.
Є ж іще одна дата нового року, за візантійською версією «створення світу» — 1 вересня. Чергове перенесення нового року на іншу дату відбулося в нас у XV столітті10. Це свято називали «церковний новий рік», і воно не набуло дуже великої популярності й не відображено в календарній обрядовості. На відміну від того, як прижилися новорічні «березневі» традиції після перенесення на 1 січня. Паралельно з вересневим літочисленням все одно лік років вели й за «березневим стилем»10.
А звідки ж взялася дата 1 січня? Навіть у відкритих джерелах є доволі пристойні статті, де знаходимо інформацію, що в Україні почали святкувати Новий рік 1 січня ще за часів Великого князівства Литовського, Руського і т.д. (1362 року). Іван Климишин теж дуже детально про це говорить. Якщо коротко, то ще до так званої нашої ери Юлій Цезар, натхненний сонячним календарем Єгипту, вирішив змінити дату початку року та перенести її на 1 січня. Так було зручніше для державних потреб: з цього дня починали роботу консули10. Доти в Римі, як і в нас, святкували на початку березня за місячно-сонячною системою. Так само початок березня вважався новим роком у багатьох інших індоєвропейських народів.
Окрім практичної мотивації, не дуже звертають увагу на іншу можливу причину обрання цієї дати. Чому Цезар не обрав 1 грудня чи 1 лютого? Припускаю, що початок року все ж таки він пов’язував із зимовим сонцестоянням та збільшенням світлового дня.
Під час зимового сонцестояння (21–22 грудня) світило проходить через найнижчу точку над горизонтом у північній півкулі Землі. На зимове сонцестояння припадає найкоротший день і найдовша ніч.
Одразу після сонцестояння візуально не можна визначити, що сонце вже видимо сходить вище. Це лише тепер, із новими технологіями ми можемо одразу після сонцестояння спостерігати за тим, як відбувається його рух. У давнину, імовірно, видиме підняття сонця помічали трохи згодом, і, можливо, саме тому новий рік Цезар призначив на перший день наступного місяця після сонцестояння. Окрім цього, перші дні кожного місяця та початок року римляни присвячували богу Янусу, тому воно мало і в цьому контексті важливе значення.
Тож ми крізь багато літ дісталися до остаточної дати святкування нового року, яку ми маємо й сьогодні. Якщо міркувати над тим, яке слово на позначення періоду 365 днів використовували найраніше, то важко буде віддати перевагу одному.
Зазирнемо у походження ще одного слова — «рік». Воно походить від праслов’янського зі значенням «термін, умовлений час»11. Також слово «рік» пов’язують із «ректи», що споріднене з індоєвропейським коренем *rek — «розташовувати». Споріднене з готськими словами зі значеннями «рахувати», «рада, рішення, постанова», «призначення, визначення»; з давньоіндійськими «упорядковує, виготовляє, складає, готує», «порядок, розпорядження»11.
Усі три слова («літо», «год» і «рік») мають корені, що сягають глибини існування індоєвропейської мовної єдності. За генеалогічною класифікацією, це найбільша сім’я мов, якою спілкується приблизно 2,5 мільярда носіїв (станом на 2017 рік)21. Мовні сім’ї об’єднує спільна прамова, у нашому випадку — праіндоєвропейська. Її існування дослідники визначають перед третім тисячоліттям до нашої ери20. Зараз індоєвропейська сім’я налічує понад 10 груп, з яких чотири — слов’янські мови, серед них і українська19.
На мою думку, враховуючи давність коренів обговорюваних нами лексем, встановити точні межі переходів значень у контексті номінації року неможливо. Проте я маю кілька припущень. Імовірно, найдавніше використовували слово «літо», коли початок року однозначно асоціювали з приходом тепла-літа, пробудженням природи. Згодом, коли почалися коливання з датами (1 березня, 1 вересня, 1 січня), могли паралельно використовувати слово «год». Воно хоч і ще пов’язане зі значеннями «тепло», проте має додаткові відтінки, що відображають поняття «єдність», яке ми можемо перенести на об’єднання певної кількості днів та місяців у одне ціле.
Ну й особливо виокремлюється слово «рік», бо воно вже має конкретне, викристалізоване значення порядку, послідовності. Ця назва не відображає стану відродження природи та приходу тепла, які вже не були визначальними для початку року.
У «Повісті врем’яних літ»12, пам’ятці писемності XI–XII століть, вживається лише слово «лѣто». Цікаво, що слово «год» у текстах цього ж періоду вживається у значенні «година»22,23. Словник староукраїнської мови XIV–XV століть вже демонструє приклади вживання слова «рокъ»16, водночас паралельно існують і «год» та «лѣто» в тому ж значенні17.
У текстах початку XVI століття ще використовується слово «лѣто» на позначення року. Водночас у «Апокрисисі» Христофора Філалета є вживання слова «рок»13, а у своїх текстах Герасим Смотрицький вживає всі три слова: «лѣто», «год» і «рок»14.
У «Лексиконі» Памва Беринди початку XVII століття «лѣто» (у значенні «рік») подається у перекладі з церковнослов’янської на староукраїнську мову словами «время, рок, час, год»15. Тобто вже напевно відходила традиція вживання «літа» на позначення року. Хоча в художній літературі та у високому стилі можна навіть сьогодні натрапити на цю архаїчну лексему, що вживається як у позначенні відрізку часу в 365 днів, так і у сенсі кількості років: «це століття буде для нас або переможним, або останнім», «їй виповнилося сьогодні 35 літ» або «бабуня святкує столітній ювілей» тощо.
Тож розуміємо, що протягом століть змінювалося вживання термінів. Сьогодні за різних обставин ми використовуємо всі три слова: у розмовному стилі — «год», рідко в урочистому значенні або в художній літературі — «літо» і найчастіше у всіх стилях — «рік».
