У традиційних культурах важливе значення надається символічному захисту. Зазвичай носії традиції мають на меті захистити себе, своїх близьких та рідних або свій обжитий простір від негативних зовнішніх впливів, таких як зурочення, чари, потойбічні сили тощо. Науковці такі вірування класифікують як складову народної релігії та відносять до магічного мислення. Все тому, що в символічних обрядодіях, спрямованих на захист, народні або дохристиянські вірування часто поєднуються чи переплітаються з релігійними традиціями. Оберегом може слугувати як матеріальна річ, так і вербальна захисна формула — замовляння або молитва, а ще певна ритуальна дія.
Крім індивідуального, важливим є груповий захист спільного простору, потреба в якому активізується у кризові періоди, такі як епідемії, війни, посухи тощо. Задля уникнення потенційної небезпеки українські традиційні громади випрацьовували правила, порушення яких, за віруваннями, могло призвести до біди. Так, до прикладу, на більшості українських теренів існувала, а подекуди і сьогодні існує заборона ховати самогубців, потопельників та інших, які загинули наглою смертю, на кладовищі. Народна традиція підкріплюється церковними заборонами. Її порушення буцімто призводило до засухи і відповідно — до неврожаю. Такі випадки часто фіксувалися в етнографічних джерелах. Наприклад, у 1799 році мешканець Жашкова, що на Черкащині, Микола Коваль з дружиною скерували односельців викопати з могили домовину, у якій нібито була похована «відьма», яка вкоротила собі віку. Головною мотивацією викопування домовини вішальниці Магдалини був неврожай впродовж останніх трьох років, що неабияк хвилювало селян і негативно впливало на життя мешканців Жашкова1. Найчастіше таких мерців перепоховували поза кладовищем, а ще вбивали їм дерев’яний кілок у тіло, маючи на меті у такий спосіб викликати дощ і зупинити посуху. Наприкінці ХІХ століття Сквирський земський суд рапортував про наміри жителів села Волиця Зарубинецька перепоховати на роздоріжжі двох односельців, котрі стали першими жертвами епідемії холери та були поховані на православному кладовищі. За переказами, після того, як могили відкрили і побачили незіпсовані тіла, в них забили осикові кілки, знову засипали землею та освятили за участі місцевого священника2. Цей непоодинокий3 випадок свідчить про віру у зв’язок між хворобою і її першою жертвою, яка є уособленням початку епідемії. Тобто проводиться чітка паралель між ліквідацією першої жертви і подоланням хвороби.
Задля символічної стимуляції врожаю і сьогодні поля освячують, обходять спільною ходою разом зі священником, окроплюючи їх святою водою. Рятуючись від посухи і неврожаю, наприкінці 2000-х років на Рівненському Поліссі дев’ять вдів збиралися разом, брали плуг і ритуально оборювали дорогу, а для того, щоб викликати дощ, з іконами обходили найстарішу криницю тричі4.
Вдовам, як і молодим незаміжнім дівчатам, традиційна громада доручала особливу роль в ритуальному оборюванні дороги, вулиці, перехрестя або роздоріжжя для захисту від епідемій і стихійних лих. Традиційно пов’язують це з фертильністю, яка офіційно не «використовується» вдовами і незаміжніми й тому може бути спрямована на стимуляцію врожаю або його захист. У випадку вдів мова йде ще і про їхній безпосередній зв’язок з покійним чоловіком, а у випадку молодих дівчат важливого значення надають незайманості, тобто чистоті. Один із випадків використання ритуальної чистоти і оголення був зафіксований в містечку Чорнобиль на Київщині 1848 року: близько сорока молодих дівчат, роздягнувшись і розплівши волосся, зі свічками та іконою в руках йшли навколо села, запряжені в соху, щоб попередити епідемію холери5. Ритуальний обхід населеного пункту з буханцем хліба й іконою виконували також як захист від війни. Подібні ритуальні обходи за участі місцевого священника проводять і сьогодні.
Про практики встановлення так званих «холерних хрестів» в селі Заліси на Ковельщині писав ще на початку ХХ століття антрополог Хведір Вовк6. Для того, щоб відвернути епідемію холери, такі хрести встановлювали на всіх виїздах з населеного пункту. А в селі Бражинець на Житомирщині в 1895 році хрест встановили як подяку Богу за відступ холери від села7. До речі, і сьогодні подяка вищим силам за одужання або здійснення бажаного через встановлення хреста або каплиці є поширеною на західних теренах.
Холерні хрести. Джерело: Овруч. Сторінки історії.
Загалом традиція придорожніх хрестів є давньою. Архітектор-краєзнавець Леонід Маслов припускав, що масове поширення хрестів на українських землях почалося з прийняттям християнства, і зазначав, що перша писемна згадка про придорожній хрест датується XI століттям. Двораменний хрест у селі Зимне на Волині деякі дослідники у ХХ столітті пов’язували з літописною згадкою 1220 року, адже біля цього хреста археологи відкрили поховання, рештки з якого містили характерні пошкодження на черепі. Дослідники припускали, що вони могли належали дружинникові князя Данила Романовича, Климові Христиничу. Проте і сьогодні в наукових колах точаться дискусії, чи дійсно це ті хрест і поховання8.
Дослідник О. Цинкаловський біля зимненського хреста. Джерело фото: Ірина Луцик. Давні кам'яні хрести на Волині у світлі фунеральної культури доби Середньовіччя // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2018. Вип. 22. С. 402–415.
На Поділлі ще в 1930-х роках на деяких хрестах можна було побачити датування 1470, 1550, 1640 років. Серед дослідників побутує думка, що на українських теренах придорожні хрести почали встановлювати саме на могилах самогубців або вбитих подорожніх, тобто таких, що померли наглою смертю і яких заборонялося ховати на кладовищі. У традиційній культурі таких мерців прийнято вважати «неправильними» покійниками, які можуть принести негаразди.
У середині ХІХ століття етнограф і мандрівник Юзеф Ігнацій Крашевський під час своєї подорожі Волинню і Поліссям зауважив невисокий хрест на придорожній могилі, яку закидали гілками. Зазвичай перехожі молилися за грішну душу самогубця і кидали гілку, тому на узбіччях утворювалися гори гілля, які й були ознакою поховання людей, що померли раптово. Про встановлення хрестів над криницями та над могилами чумаків на Слобожанщині у ХІХ столітті писав етнограф Микола Сумцов9. Історик Церкви Іван Малишевський припускав10, що хрестовстановлення на роздоріжжі відбувалося там, де в дохристиянські часи на стовпах стояли урни з прахом померлих і, за язичницькими уявленнями, збиралися їхні душі. А на в’їзді до населеного пункту хрести для поминання померлого ставили рідні загиблих на війні.
Джерело ілюстрації: Юзеф Ігнацій Крашевський. Спогади з Волині, Полісся і Литви: Переклад з польської Шабаровського В.В. Запоріжжя: ФОП Рябцев В.В., 2025 – 336 с.
Символічне поховання без безпосереднього трупопокладення до нього називається кенотаф. Звичай споруджувати кенотафи зберігся донині на заході України — символічні стрілецькі чи «упівські» могили. Невеликі хрести можна побачити також повсюдно в Україні на місцях загибелі людей внаслідок дорожньо-транспортних пригод, а також хрести, камені та інші знаки у наші дні встановлюють як пам’ять про жертв Голодомору 1932–1933 років.
У такий спосіб місцева громада зберігає пам’ять про важливі події, маркує межовий простір, нечисті або святі місця, намагається зазначити, нейтралізувати і тим самим захистити себе від потенційної небезпеки або ж, навпаки, зберегти пам’ять про святість місця. Так, хрести встановлюють замість зруйнованого храму або там, де збираються будувати новий, точках «появи» святих або трагічної загибелі людей.
Міжгірщина на Закарпатті, 1920-ті роки. Автор фото: Богуміл Вавроушек. Джерело: Архів Національного музею Чехії (Národní muzeum).
Для історичної Галичини характерними є хрести і каплички, встановлені на честь скасування панщини 1848 року, на пам’ять про «знесення всякої роботизни». Найчастіше їх встановлювали при в’їзді до населеного пункту, на території церкви або на перехрестях. На так званих «хрестах свободи» можна зустріти написи: «Памятник встановлено в честь скасування панщини в 1848 р.», «Памятка свободи, май 1848», «На памятку знесенія панщины 1848 г. соружили сей хрестъ».
Кам'яний хрест, встановлений на знак скасування панщини. Село Іванівці (сьогодні Стрийського району Львівської області). Фотографія початку ХХ ст. Джерело: Національний музей Чеської республіки [#02.009.101.]
Село Любачівського повіту Підкарпатського воєводства, Польща. Напис на хресті: «Пам’ять наданої свободи од панщини, од дня 15-го мая року Б(ожого) 1848. А поставленна тая фіґура р(оку) Б(ожого) 1850 м(ісяця) мая дня 18-го». На зворотному боці: «Нехай вам буде правовірниї хр(истияне) пам’ять вічна наданої свободи. Спаси Господи люди Твоя, благослови достояніє Твоє, побіди благовірному Королю нашему на сопротивния даруй. А(мінь)». Автор фото — Юрій Гаврилюк.
Пам'ятний хрест «За тверезість» і на знак скасування панщини, село Залужжя Тернопільського району Тернопільської області, г. Чернеча.
Кам’яні, металеві, дерев’яні, високі та низькі хрести і каплички можна зустріти у дворах, при дорозі, у полі, біля джерела, на перехресті, при в’їзді до населеного пункту тощо. Найчастіше у нас трапляється назва «придорожній хрест» або «хрест». На Галичині та Волині широко вживаною є назва «фігура», а на Рівненському Поліссі побутує також «криж».
Придорожній хрест у Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області. Перша половина ХХ століття. Джерело: NAC 1-U-3301.
Придорожні хрести можуть мати різний вигляд, висоту і оздобу. На початку XX століття антрополог Хведір Вовк описав вигляд тогочасних хрестів на Волині11, зазначаючи, що досить часто вони мають п’ять чи й більше метрів у висоту і прикрашені розп’яттям Ісуса Христа, біля якого — знаряддя його тортур: губка і спис, кліщі, цвяхи, молот, іноді — тридцять срібних монет і драбина. Сьогодні теж можна натрапити на такі хрести.
Березнівщина, Рівненська область. Фото авторки. Архів ДНЦЗКСТК.
Село Видричі Камінь-Каширського району Волинської області. Фото авторки. Архів ДНЦЗКСТК.
Зазвичай хрести прикрашають рушниками, стрічками, квітами, пов’язують хустки, сьогодні вже рідше — полотно, фартухи. Подекуди на каплицях і кам’яних хрестах або біля них запалюють свічки і лампадки, прикрашають до Різдва.
Село Іваномисль Камінь-Каширського району Волинської області. Фото авторки. Архів ДНЦЗКСТК.
Напередодні Великого посту на Поліссі представники громади знімають всю оздобу з придорожніх хрестів на знак скорботи, а у Вербну неділю перед Великоднем вбирають хрести до свята12. За відсутності храму в населеному пункті такий хрест або каплиця можуть частково виконувати його функцію — до прикладу, бути місцем освячення великодніх кошиків, зупинки весільної і поховальної церемонії.
Село Неньковичі Вараського району Рівненської області. Фото авторки. Архів ДНЦЗКСТК.
Повсюдно на українських теренах придорожні хрести виконують функцію оберегу, символічно захищаючи населений пункт від стихійних лих, пожеж, хвороб, епідемій, війн і нечистої сили. У народній традиції придорожні хрести також пов’язані з поняттям «оброку» (обітниці)13 — дару або певної обіцянки задля збереження здоров’я, злагоди або зміни життя на краще. Для цього на Поліссі із заходом сонця починали роботу: жінки пряли, снували, ткали полотно, чоловіки заготовлювали дерево, обтесували його, робили і встановлювали хрест. Головна умова виконання «оброку» — встигнути завершити до сходу сонця. Обрікаючись колективно або індивідуально, люди просять, наприклад, відступу хвороби, епідемії, припинення смертності дітей, повернення воїна додому, заміжжя для дівчини тощо. Іноді ритуально обходять кілька хрестів, якщо такі є. Подекуди безпосереднє встановлення хреста або виготовлення рушника чи пов’язування і слугує «оброком». На Галичині часто і сьогодні трапляються хрести тверезості, які встановлювали як обітницю не пити.
Хрест Тверезості 1901 року поблизу Церкви Воздвиження Чесного Хреста в місті Копичинці Чортківський району Тернопільської області. Авторка фото — Галина Турок.
На початку ХХ століття на Волині на хрест одягали сорочку дитини, яка померла, або фартух, який шили спеціально на знак подяки за одужання. На Поліссі перед тим, як йти на війну чи на армійську службу, солдат пов’язував стрічку на хрест для того, щоб повернутися14.
Етнографка Олександра Кондратович згадує випадок15, що трапився в селі Ворокомле на Волинському Поліссі. Епідемія 1944 року супроводжувалася масовою дитячою смертністю. Місцеві жінки вночі виготовили полотно і до схід сонця пройшли з ним довкола села від хреста до хреста, здійснюючи необхідну обрядодію, просили Бога помилувати їхніх дітей і подолати смерть. Відрізали по шматку полотна, закопували біля кожного хреста. За переказами, такий ритуал допоміг подолати моровицю.
Дослідники Олексій Нагорнюк та Ірина Ігнатенко пишуть16, що оброки — це один із народних способів комунікації з божественним. Хорошим прикладом трансформації уявлень, пов’язаних із померлими раптовою смертю, й унікальним місцем поклоніння місцю загибелі родини «старців» є урочище Старець, або Хрести, поблизу села Луко на Рівненському Поліссі. За локальними переказами17, взимку 1861 року на цьому місці замерзла родина старців. Після того, як місцеві мешканці знайшли їх і побачили, що вони сиділи один біля одного, ніби живі, вирішили поховати. Так на цьому місці утворилися Луківські хрести, які стали місцем поклоніння, обрікання і зцілення.
Урочище Старець або Хрести поблизу с. Луко Вараського району Рівненської області. Автор фото — Олексій Нагорнюк.
Варто зазначити, що в українській традиційній культурі рушники зокрема і полотно загалом мають сакральне значення, а сам процес оперізування пов’язаний зі створенням оберегового сакрального кордону. Етнограф Данило Щербаківський згадував18 цікавий поліський звичай оперізування церкви, під час якого жінки, зійшовшись біля церкви, зшивали свої намітки вужчими кінцями й огортали церкву зовні, а кінці втягнули в середину храму вузькою доріжкою до дверей іконостасу. Так створювалося своєрідне магічне захисне коло від нападу і перешкоджало доступу до об’єкта.
У часи радянської антирелігійної пропаганди храми, придорожні хрести, каплиці та пам’ятні знаки часто зазнавали знищень, а їхнє відвідування і пошанування носіями традиції заборони. Проте з кінця 1980-х — початку 1990-х років завдяки припиненню гонінь та обмежень на діяльність церков і християнських громад спостерігається відновлення або створення нових сакральних місць або місць пам'яті, закладення храмів по всій території України.
