«Я сам вірив у багато паранормальних речей». Куншткамера з Крісом Френчем

Багато людей вважають, що аномалістична психологія — це галузь, яка займається лише спростуванням паранормальних тверджень. Але чи можна розглядати її також як спосіб дослідження людського розуму через його найдивовижніші переживання?

Думаю, саме так і є. Переживання, які цікавлять аномалістичних психологів, існували завжди. І в географічному, і в історичному вимірі не знайдеться жодного суспільства на Землі, де не було б таких вірувань і повʼязаних із ними дивних переживань.

Для мене це може означати лише одне з двох. Або принаймні частина цих переживань і явищ справді є паранормальною — у тому сенсі, що їх неможливо пояснити в межах сучасної науки, — або ж вони розповідають нам щось дуже важливе про людський розум. Якщо ми зможемо зрозуміти, чому люди переживають такі явища, це дасть нам глибше розуміння того, як працюють мозок, свідомість, пізнання та інші психічні процеси.

Що розповіді про привидів, викрадення іншопланетянами, позатілесні переживання чи телепатію можуть сказати нам про те, як насправді працюють сприйняття та свідомість?

Є кілька наскрізних тем, які проходять через усю аномалістичну психологію. Одна з найважливіших — і я не стверджую, що саме аномалістичні психологи її відкрили, адже це загальновизнана ідея в когнітивній психології, — полягає в тому, що і сприйняття, і пам'ять є конструктивними процесами.

Ми схильні дивитися на це досить наївно: нам здається, що ми безпосередньо сприймаємо навколишній світ. Насправді ж ми майже не усвідомлюємо, скільки складних процесів відбувається між тим, як сигнали із зовнішнього світу потрапляють до наших органів чуття, і тим, як вони перетворюються на свідомий досвід. А через особливості роботи цих процесів іноді виникають помилки. Ми можемо неправильно щось сприйняти або неправильно щось запамʼятати. І це, на мою думку, одна з ключових ідей усього цього напряму.

По той бік реальності: Куншткамера з Енілом Сетом

Коли людина розповідає про свій паранормальний досвід, ми маємо справу не з самою подією, а з розповіддю про неї. Звісно, за певних обставин можна безпосередньо зафіксувати деякі аспекти так званих паранормальних переживань, але здебільшого це неможливо. Тому одним із центральних напрямів аномалістичної психології є дослідження памʼяті. Наскільки вона надійна? Це стосується як свідчень очевидців, так і порівняно нової теми — хибних спогадів. Усі ми маємо спогади — або принаймні те, що здається спогадами, — про події, яких насправді ніколи не було. І субʼєктивно буває надзвичайно складно відрізнити справжній спогад від хибного. 

Чому ми неправильно памʼятаємо минуле

Ще одна наскрізна тема аномалістичної психології — це, звісно, самі вірування. Чи відрізняється те, як люди, які вірять у паранормальне, опрацьовують інформацію, від того, як це роблять люди, які в паранормальне не вірять? І, що не дивно, ми бачимо, що вірування справді відіграють важливу роль у тому, як люди інтерпретують навколишній світ, особливо коли йдеться про неоднозначні події.

Кілька років тому ми з Анною Стоун написали підручник¹, у якому розглянули різні підгалузі психології й запитали: що кожна з них може сказати про явища, які нас цікавлять? Наприклад, психологія розвитку досліджує, як діти сприймають світ, як формується їхнє розуміння навколишньої реальності та як воно змінюється з віком. Цей підхід можна застосувати й до дитячої віри в магію. Ми заохочуємо дітей вірити в Санта-Клауса, Великоднього кролика та інших казкових персонажів. Але ми також очікуємо, що згодом вони з цього виростуть.

Утім існує чимало переконань — зокрема віра у привидів, — з яких багато людей так ніколи й не виростають. Значна частина дорослого населення вірить у привидів. Багато хто навіть стверджує, що мав особистий досвід зустрічі з ними. То що ж насправді стоїть за цими історіями? Саме такі питання нас і цікавлять.

В одному з інтервʼю ви згадували² Карла Саґана. Його часто памʼятають як одного з найвідоміших наукових скептиків. Водночас він вважав, що деякі паранормальні твердження — зокрема телепатія, спогади дітей про нібито минулі життя та ясновидіння — заслуговують на подальше дослідження. Озираючись із сьогоднішньої перспективи, як ви думаєте, чому Саґан був настільки відкритим до таких ідей?

Карл Саґан — один із моїх особистих героїв, що, мабуть, нікого не здивує. На мою думку, Саґан, як і будь-який справжній скептик, розумів скептицизм правильно. Скептицизм — це не коли ти заздалегідь вирішуєш, що щось є або не є реальним, що певне твердження істинне чи хибне. Скептицизм означає дивитися на докази.

Є, звісно, певний тип людей, які називають себе скептиками й, як на мене, досить наївно припускають: «Та немає жодних доказів на користь усього цього». Але це просто неправда. Докази існують. Практично для всіх подібних тверджень є певні докази. Іноді вони надзвичайно слабкі, іноді — доволі переконливі, а іноді становлять справжній виклик для скептиків. 

Саме про це й говорив Саґан. І я з ним повністю погоджуюся. Причому не лише щодо конкретних прикладів, а й щодо самого підходу. Справжній скептицизм означає: «Ось у що я зараз вірю, виходячи з тих доказів, які маю. Але я можу помилятися. Можуть зʼявитися нові дані, які змусять мене змінити свою думку». Власне, у цьому й полягає науковий метод. Справжній скептицизм каже: «Покажіть мені докази. Переконайте мене».

Зрештою, у світі існує чимало речей, які здаються дуже дивними, але водночас є істинними. Достатньо подивитися на сучасну фізику. Якщо щось звучить дивно, це ще не означає, що це неправда. Водночас Саґан звертав увагу саме на ті теми, які, як мені здається, справді становлять певний виклик для скептиків. Особисто мене наявні докази не переконують, і Саґана вони теж не переконували. Але, думаю, ми обоє погодилися б, що є явища, для яких скептики вже запропонували практично остаточні пояснення, а є й чимало таких, для яких цього поки що не сталося.

Так, ми можемо мати цілком правдоподібні непаранормальні пояснення цих явищ. Але правдоподібне пояснення — це ще не доведене пояснення. Тому, як на мене, варто намагатися зʼясувати, чи може бодай щось із цього виявитися справді паранормальним. Адже якщо так, це стало б неймовірним науковим проривом. А якщо ні, то, як ми вже говорили, ці явища все одно можуть дуже багато розповісти нам про те, як працює людський розум. 

Багато людей, які загалом ставляться до паранормального досить скептично, все одно із задоволенням дивляться шоу про розслідування паранормальних явищ. Зараз їх особливо багато на ютубі. Частково це схоже на любов до фільмів жахів. Але тут є одна відмінність: такі розслідування подаються як реальні, а не вигадані історії. Їхні автори часто вибудовують напрочуд цілісні сюжети з випадкових, на перший погляд, подій, і ми самі не помічаємо, як починаємо щиро занурюватися в цю загадку. Як аномалістичний психолог, чи відчуваєте ви іноді таку внутрішню напругу — коли емоційно захоплюєтеся подібною історією, але водночас інтелектуально розумієте механізми, які за нею стоять?

У дитинстві — та й, чесно кажучи, ще досить довго, вже в молодому віці, — я сам вірив у багато паранормальних речей. Я був справжнім прихильником таких ідей і дуже ними захоплювався. Та й загалом ці теми надзвичайно приваблюють людей. Навіть переконані скептики нерідко в якийсь момент розмови зізнаються: «А знаєте, був один випадок у моєму житті, який я досі не можу пояснити». Мені здається, це дуже людська риса — прагнути знайти пояснення таким речам. 

До того ж ми надзвичайно вправно створюємо історії. Ми постійно намагаємося зрозуміти світ навколо себе й дуже добре розпізнаємо те, що здається осмисленими закономірностями. Іноді вони справді існують, а іноді — ні. Саме тоді й починається найцікавіше. Наприклад, люди можуть почати вірити в безпідставні теорії змови, тому що з’єднують окремі факти, які насправді ніяк не пов’язані. Те саме стосується й багатьох паранормальних переконань.

Сьогодні ж я із задоволенням читаю й дивлюся художні твори про надприродне. Не бачу в цьому жодної проблеми. Я із задоволенням послухаю хорошу історію про привидів, як і будь-хто інший. 

Є ще одна річ, яка завжди впадає мені в око в таких передачах. Їхні автори дуже хочуть переконати глядача, що займаються наукою. Але насправді це не так. Вони приходять із величезною кількістю обладнання — бо це виглядає дуже по-науковому. Вимірюють електромагнітні поля, використовують датчики руху, термометри та інші прилади. Усе це створює враження серйозного наукового дослідження. Але вони часто не мають жодного уявлення про такі базові речі, як контрольні умови експерименту.

Наведу лише один приклад. Дослідники паранормального часто дуже захоплюються так званими орбами. Якщо взяти цифровий фотоапарат, прийти в місце, яке вважають населеним привидами, і зробити багато фотографій, то на деяких із них можна побачити світлі круглі плями. Прихильники паранормального кажуть, що це сфери духовної енергії. А виробники камер відповідають: «Ні. Це просто порошинка, яку підсвітив спалах і яка опинилася поза фокусом». Неважко здогадатися, яке з цих пояснень звучить цікавіше. Але перевірити таке дуже просто. І подібні дослідження справді проводили. Потрібно лише порівняти, скільки орбів зʼявляється на фотографіях у «будинку з привидами» і в аналогічному місці, яке ніхто не вважає містичним.

І знаєте що? Орбів виявляється приблизно однакова кількість. Жодної суттєвої різниці. Тож ці результати не підтримують ідею про якусь духовну енергію. Натомість вони добре узгоджуються з набагато простішим поясненням: більшість таких «будинків із привидами» — це старі, запилені будівлі. Отже, найімовірніше, ви просто фотографуєте пил. Хоча, звісно, набагато цікавіше думати, що це привиди. 

Ви щойно згадали обладнання, яке використовують дослідники паранормального. Вони стверджують, що духи можуть впливати на EMF-метри, розряджати батарейки, змінювати радіочастоти, спілкуватися через різноманітні пристрої. Але всі ці твердження ніби передбачають існування певної «фізики привидів». Чи досліджує аномалістична психологія те, як прихильники таких поглядів узгоджують між собою ці ідеї? Людей загалом цікавлять механізми, що могли б пояснити паранормальні явища чи для них достатньо самого переживання — мовляв, «щось сталося»?

Думаю, переважно правильна саме друга відповідь. Є люди, які намагаються пропонувати пояснення. Щоправда, не так щодо привидів, як щодо інших нібито паранормальних явищ — наприклад, телепатії чи, ще частіше, прекогніції, тобто здатності передбачати майбутнє. Дуже часто при цьому згадують квантову фізику — квантову заплутаність та інші подібні явища. Наче достатньо вимовити слово «квантовий», і все одразу стає зрозумілим. Але так це не працює.

Мій підхід дуже простий: спершу покажіть, що справді існує явище, яке потребує пояснення. А вже потім будемо обговорювати механізм. Що ж до привидів, то, як на мене, ви абсолютно слушно це підмітили. Якщо побувати на одному з таких «розслідувань», то майже будь-яку незвичну подію там одразу трактують як паранормальну.

Я часто наводжу такий приклад під час своїх лекцій. Якщо під час виступу раптом перегорить лампочка, я можу сказати: «О, моторошно...» — і аудиторія засміється, бо всі зрозуміють жарт. Але якби я зробив те саме на лекції зі статистики, люди, мабуть, подумали б, що я трохи несповна розуму. Це не мало б жодного сенсу. Контекст тут надзвичайно важливий. І саме так це працює в багатьох паранормальних розслідуваннях. Хай би що сталося, це одразу сприймається як доказ паранормального.

З їхньої точки зору, нічого більше пояснювати й не потрібно. Адже відповідь уже є: це паранормальне. Натомість скептики, якщо хочуть заперечити такі твердження, змушені пропонувати правдоподібні альтернативні пояснення. А прихильникам паранормального достатньо сказати: «Це паранормальне». 

Дослідники паранормального дуже люблять використовувати метод Естеса, і останніми роками він став дуже популярним у таких розслідуваннях. Ймовірно, тому, що створює враження певного експериментального контролю. Один з учасників вдягає навушники й не чує запитань, які йому ставлять, тобто процедура ніби стає «сліпою». І багатьом глядачам збіги між запитаннями та відповідями здаються напрочуд переконливими. З погляду аномалістичної психології, які когнітивні механізми можуть стояти за цим? 

Подібний підхід використовується в кількох різних експериментальних парадигмах. Одна з них — метод Ґанцфельда. Його основна ідея така: якщо екстрасенсорне сприйняття справді існує, то, можливо, це дуже слабкий сигнал, який зазвичай губиться серед набагато потужніших сигналів, що надходять через зір, слух та інші органи чуття. Тож якщо максимально послабити ці звичайні сенсорні сигнали, можливо, вдасться вловити сигнал екстрасенсорного сприйняття.

Саме так і були побудовані перші експерименти. Учасник, який мав «отримувати» інформацію, зазвичай лежав на зручній кушетці. На очі йому клали половинки кульок для пінг-понгу, краї закривали ватою, щоб повністю усунути світло. У кімнаті світила червона лампа, тож навіть якщо людина розплющувала очі, вона бачила лише рівномірне червоне поле.

У навушниках лунав білий або рожевий шум. Тепло в кімнаті підтримували приблизно на рівні температури тіла. Іншими словами, створювали максимально однорідне сенсорне середовище — стан, який ми називаємо сенсорною депривацією. І тоді зазвичай відбувається цікава річ: свідомість сама починає породжувати образи. Водночас інша людина перебуває в іншому місці — це може бути сусідня кімната, інше місто чи навіть інший кінець світу.

У визначений момент у випадковий спосіб обирають одну картинку. Раніше це часто були листівки або репродукції картин. Саме вона стає «ціллю». Ця людина дивиться на зображення й намагається подумки передати його тому, хто перебуває в стані Ґанцфельда. А одержувач у цей самий час просто описує все, що виникає в його уяві. Усе це записують.

Потім — або сам учасник, або експерти, залежно від дизайну дослідження, — оцінюють, яке із запропонованих зображень найбільше відповідає цьому опису. Очевидно, якщо є чотири варіанти, випадково вгадати правильний можна приблизно в одному випадку з чотирьох — тобто у 25%. Але прихильники цього методу стверджували, що реальна частота правильних відповідей становила приблизно 33%, тобто близько одного влучання з трьох. За великої кількості експериментів така різниця виявлялася статистично значущою. І тут виникає головне питання: що саме відбувається?

Сьогодні схожі дослідження теж проводять, але замість статичних зображень частіше використовують відеофрагменти з фільмів — динамічні, зі звуком, кольором і великою кількістю деталей. Але основна ідея залишається тією самою. Скептики виявили багато методологічних недоліків перших експериментів, а також проблем зі статистичним аналізом.

Треба віддати належне деяким парапсихологам: вони намагалися вдосконалити методику, зробити експерименти якіснішими. Тому ця дискусія триває й досі. Особисто мене ці результати не переконують. Але вони мене інтригують. Я подумки кладу цю тему до окремої шухляди з великим знаком питання. Побачимо, що покаже час.

Подібна ситуація й з іншою темою, яку свого часу згадував Карл Саґан, — дітьми, які нібито спонтанно згадують свої минулі життя. Іноді їхні розповіді справді збігаються з біографіями реальних людей, які жили раніше. Я особисто дуже мало займався такими дослідженнями. Але спираючись на власний досвід і прочитану літературу, я вважаю, що багато подібних випадків найкраще пояснюються хибними спогадами.

Утім тут є дві різні категорії. Перша — це спонтанні спогади про минулі життя. Саме вони, на мою думку, становлять більший виклик для скептиків. Думаю, для них існують можливі пояснення, але це непроста тема. Друга категорія — це спогади, отримані під час регресивного гіпнозу. Будь-хто може заплатити фахівцеві, пройти таку процедуру й «дізнатися», що в минулому житті був Клеопатрою, Єлизаветою чи кимось іще.

Чомусь усі завжди виявляються кимось визначним.

Саме так. Клеопатр трапляється напрочуд багато. Чомусь люди дуже рідко виявляються звичайними селянами — переважно це якісь знаменитості. 

Багато людей вважають, що паранормальні твердження ніколи по-справжньому не перевіряли науковими методами. Але, як ми бачимо, дослідники десятиліттями вивчають телепатію, прекогніцію, дистанційне бачення та інші подібні явища. Іноді вони навіть отримують результати, які згодом виявляються дуже складними для повторення й доволі інтригують.

Саме це і є головною проблемою.

То як, на вашу думку, слід інтерпретувати результати, які здаються статистично значущими, але не відтворюються в повторних експериментах?

Це питання давно мене захоплює. Я міг прочитати статтю в журналі з парапсихології й подумати: звісно, ідеальних експериментів не існує, завжди можна знайти якісь недоліки. Але ті дослідження, які публікувалися в цих журналах, виглядали не гірше контрольованими, ніж експерименти, які я читав у провідних журналах із психології. І все-таки, коли я намагався повторити результати досліджень, у яких повідомлялося про якийсь паранормальний ефект, мені це ніколи не вдавалося. 

Особливо мене зацікавила ця проблема після подій 2011 року, коли професор Даріл Бем із Корнельського університету опублікував³ дуже суперечливу статтю в одному з найавторитетніших психологічних журналів — Journal of Personality and Social Psychology. У статті описувалася серія з дев'яти експериментів за участю понад тисячі людей. На перший погляд, результати виглядали як переконливий доказ того, що прекогніція справді існує — тобто що люди можуть відчувати майбутні події.

Таке твердження погано узгоджується не лише з нашим повсякденним уявленням про час, а, можна сказати, і з фізикою часу. Бем, однак, закликав інших дослідників повторити його експерименти й навіть зробив своє програмне забезпечення доступним для всіх охочих. Тож ми з Річардом Вайсманом і Стюартом Річі вирішили повторити той експеримент, у якому був отриманий найбільший ефект. 

Поясню коротко, як він працював. За словами Бема, він фактично «розвертав у часі» добре відомі психологічні ефекти. Наприклад, якщо я дам вам список слів, ви прочитаєте його один раз, а потім я перевірю вашу памʼять, ви запамʼятаєте менше, ніж якби перед тестом прочитали цей список кілька разів. Це абсолютно очевидний і давно відомий ефект. Але Бем стверджував: навіть якщо повторне вивчення списку відбудеться після перевірки памʼяті, ви все одно краще згадаєте саме ті слова, які повторювали пізніше. Звучить як «Аліса в Країні див» — це суперечить здоровому глузду. Саме це він і стверджував. 

У його експерименті учасникам показували, здається, 48 слів. Потім перевіряли, скільки слів вони запамʼятали. І лише після цього випадково обирали 24 слова та знову показували їх для повторного запамʼятовування. За гіпотезою Бема, люди мали краще згадувати саме ці слова, хоча повторне опрацювання відбулося вже після тестування. Саме такий ефект він і отримав. Ми ж, що не дивно, не змогли його відтворити. Ми провели три незалежні спроби реплікації — і жодна з них не підтвердила початковий результат.

Якщо чесно, ми й не дуже очікували іншого. Ми навіть думали, що це буде відносно легкий спосіб опублікувати статтю в престижному психологічному журналі. Але сталося дещо цікаве. Редактор журналу навіть не надіслав нашу статтю на рецензування. Він просто відповів: «Ми не публікуємо реплікаційні дослідження». Мовляв, це занадто авторитетний журнал для такого.

При цьому робота Бема вже встигла облетіти весь світ. Про неї писали всі великі наукові медіа, її навіть обговорювали в американських телевізійних ток-шоу. Тому ми вважали, що невдала реплікація теж є надзвичайно важливим результатом. Але редактор не змінив своєї позиції. Так само нас відхилили ще два провідні наукові журнали. І тоді це вже стало окремою історією, тому що висвітлило серйозну проблему наукових публікацій.

Наукові журнали значно більше зацікавлені в позитивних результатах, ніж у роботах, які не знаходять ефекту. І, що ще важливіше, вони майже не зацікавлені в реплікаціях — попри те, що нам постійно повторюють: саме відтворюваність результатів є основою науки. Спробуйте опублікувати просту реплікацію дослідження. Принаймні на той час це було надзвичайно складно. 

Усе це стало частиною значно ширшої дискусії в психології. На той момент уже стало зрозуміло, що деякі ефекти, які вважалися добре встановленими в академічній психології, найімовірніше, насправді не існують. Деякі з них десятиліттями були описані в підручниках. Але коли дослідники почали проводити справді точні реплікації, виявилося, що ці ефекти не відтворюються. А отже, цілком імовірно, їх не існувало від самого початку. Це спричинило масштабну дискусію: як взагалі виникають такі хибні статистично значущі результати?

Чому важко відтворювати дослідження у психології?

Саме тоді значно більше уваги почали приділяти тому, що сьогодні називають questionable research practices — сумнівними дослідницькими практиками. Ідеться не про відверте шахрайство чи фальсифікацію даних. Усе набагато тонше. Фактично це ситуація, коли дослідник несвідомо починає трактувати результати на свою користь. Адже під час будь-якого експерименту доводиться ухвалювати безліч рішень, особливо на етапі аналізу даних.

Якщо ви проводите аналіз, який планували заздалегідь, і отримуєте саме той результат, на який сподівалися, — чудово. На цьому можна зупинитися, написати статтю й подати її до журналу. Але якщо результат не такий, як очікувалося, виникає спокуса повернутися до сирих даних. Можна, наприклад, подумати: «Ось тут є кілька викидів. Мабуть, ці учасники неправильно зрозуміли інструкції». І знайти цілком правдоподібні причини, щоб вилучити їх із аналізу.

Також можна по-різному трансформувати дані. Можна спробувати інший статистичний тест. Потім ще один. І ще один. І зрештою знайти аналіз, який дає бажаний результат. Думаю, тоді ми не до кінця усвідомлювали, наскільки це проблематично. Я й сам так робив. І мені не здавалося, що роблю щось неправильне. Так робили майже всі. Ми навіть жартували, що «катуємо дані, доки вони не зізнаються». Але тоді ми не розуміли, що дуже суттєво підвищуємо ймовірність отримати статистично значущий результат, який насправді не відображає жодного реального ефекту. Таке трапляється в психології. І, безумовно, це трапляється й у парапсихології.

Щоправда, у певному сенсі парапсихологи іноді були навіть обережнішими за звичайних психологів, тому що вони звикли до надзвичайно прискіпливої критики з боку скептиків. Через це їм доводилося уважніше ставитися до методології. Але навіть це не усуває проблему повністю. Як наслідок, маємо ситуацію, коли через сумнівні дослідницькі практики — разом із низкою інших чинників — статистично значущі результати починають виникати то тут, то там.

Останнім часом я дедалі частіше бачу в соцмережах так званих animal communicators⁴ — або ж «екстрасенсів для тварин». Вони стверджують, що можуть телепатично спілкуватися з котами й собаками та передавати їхні думки власникам. Це нагадало мені про один із випадків, який ви часто згадуєте⁵, — так званого читача «дитячих думок». Якщо подивитися на це з погляду аномалістичної психології, чому, на вашу думку, подібні практики так сильно відгукуються людям? 

Насамперед ми всі дуже любимо своїх улюбленців. Я, наприклад, просто безтями від нашого лабрадора Теда. У нього прекрасні гіпнотичні очі. Він повністю мене контролює — може випросити в мене ласощі, коли тільки захоче. І дуже легко повірити, що між вами існує особливий звʼязок. Зрештою, з еволюційного погляду люди й собаки дуже довго розвивалися разом. Тому легко зробити ще один крок і припустити, що цей зв'язок навіть глибший, ніж ми думаємо. 

Є цікаві дослідження Руперта Шелдрейка — надзвичайно суперечливого біолога. Він дуже розумна людина, але водночас переконаний прихильник паранормального. Він написав книжку Dogs That Know When Their Owners Are Coming Home («Собаки, які знають, коли їхні господарі повертаються додому»). Назва дуже прямолінійна — одразу зрозуміло, про що книжка. Багато людей кажуть: «Мій собака починає хвилюватися й біжить до дверей ще до того, як я повертаюся. Навіть якщо я приходжу додому в незвичний час, він усе одно знає це». Шелдрейк спочатку показує, наскільки поширені такі переконання. А вони справді дуже поширені. Потім він намагається перевірити, чи може за цим щось стояти. Не заглиблюючись у всі подробиці, скажу лише, що через цю тему він вступив у доволі гостру суперечку з Річардом Вайсманом.

Особисто я вважаю, що найімовірніше це пояснюється значно простішим механізмом. Люди просто помічають ті випадки, коли собака справді вибіг до дверей у потрібний момент, і не звертають уваги на всі випадки, коли цього не сталося. Це класичний приклад того, що ми називаємо підтверджувальним упередженням: ми схильні помічати інформацію, яка підтверджує те, у що вже віримо або дуже хочемо вірити. Натомість факти, які суперечать нашим очікуванням, ми або взагалі не помічаємо, або швидко знаходимо причини їх відкинути.

А от коли люди стверджують, що можуть спілкуватися з будь-якими тваринами — такі твердження цілком можна перевірити. Не скажу, що це зовсім просто, але можливо. Уже багато десятиліть існують великі грошові винагороди для будь-кого, хто зможе продемонструвати екстрасенсорні здібності в належно контрольованих умовах. Особисто я не тестував «екстрасенсів для домашніх тварин». Але ми перевіряли багато інших подібних заяв. І жодного разу не знайшли доказів того, що люди справді мають ті дивовижні психічні здібності, про які вони говорять.

Найцікавіше, що вони самі щиро в це вірять. Вони не шахраї. Саме тому вони й провалюють такі випробування. Перед початком тесту вони абсолютно переконані, що успішно його складуть. І ми завжди розробляємо дизайн експерименту разом із ними, щоб вони самі погодилися, що тест є чесним. Одним із таких людей був саме той чоловік, якого ви згадали, — «читач думок немовлят». У певному сенсі він недалеко відійшов від «екстрасенса для домашніх тварин», адже стверджував, що може читати думки немовлят і маленьких дітей ще до того, як вони навчилися говорити.

Можна подумати: про що взагалі може міркувати немовля? Хіба що: «Я голодний» або «Ой, здається, я щойно випорожнився». Але, за його словами, діти знали набагато більше. Наприклад, вони нібито могли «розповісти» про стан сімейного бізнесу, про те, чи потрібно ремонтувати автомобіль, і про багато інших дорослих речей. 

Ми вирішили перевірити це експериментально. Він проводив свої «читання» для шістьох дітей без присутності батьків. Це було важливо, тому що коли батьки поруч, вони мимоволі реагують на слова екстрасенса. Їхні реакції можуть підказувати йому, як вести розмову, і тоді виникає враження, ніби він справді має надзвичайні здібності. 

Після завершення «читань» ми повертали батьків і казали: «Ось шість описів. Один із них стосується вашої дитини. Чи можете визначити, який саме?» Він правильно вгадав лише один випадок із шести — тобто саме стільки, скільки й можна було очікувати випадково. Жодних доказів екстрасенсорних здібностей ми не отримали. Тож такі твердження можна перевіряти. І я повністю підтримую подібні перевірки. Хто знає, можливо, одного дня ми справді знайдемо людину, яка здатна на щось подібне. Але я б на це особливо не розраховував.

Упродовж історії люди при владі — від королів і імператорів до сучасних політиків — нерідко зверталися по поради до астрологів, екстрасенсів та інших представників окультних практик. Як ви думаєте, чому навіть дуже освічені й впливові люди залишаються схильними до таких практик?

Є такий відомий скептик — Майкл Шермер. Багато років тому він написав книжку Why People Believe Weird Things («Чому люди вірять у дивні речі»). Згодом він написав ще один розділ для іншої книжки під назвою Why Smart People Believe Weird Things («Чому розумні люди вірять у дивні речі»). Він якраз і намагався відповісти на це запитання: як так виходить, що дуже розумні, безперечно інтелектуальні люди можуть захопитися подібними ідеями й почати в них вірити.

Довіряй, але перевіряй: інтерв'ю з головним редактором журналу «Скептик» Майклом Шермером

Історія знає чимало таких прикладів. Один із моїх улюблених — сер Артур Конан Дойл, творець Шерлока Голмса, мабуть, найраціональнішого детектива у світовій літературі. І водночас сам Дойл був одним із найдовірливіших людей, яких тільки можна уявити. Він повірив у знаменитих коттінглійських фей, був переконаним прихильником спіритуалізму. Свого часу він навіть близько дружив із Гаррі Гудіні — людиною, яка, мабуть, була одним із найзатятіших скептиків своєї епохи й чудово знала, як шахраї-медіуми створюють ілюзію надприродних явищ.

Але люди дуже добре вміють раціоналізувати власні переконання. Якщо ви можете навести аргументи, які здаються вам самим логічними й переконливими, то будете дотримуватися своїх поглядів. 

Є ще один важливий чинник. Люди особливо схильні до магічного мислення тоді, коли відчувають, що ситуація виходить з-під їхнього контролю. Адже навіть якщо таке мислення дає лише ілюзію контролю, у короткостроковій перспективі воно може психологічно допомагати. Зокрема, люди часто звертаються до астрологів тоді, коли відчувають, що їхнє життя стало непередбачуваним. Але це може стосуватися й значно масштабніших подій. Наприклад, ваша країна зараз переживає надзвичайно важкий період. Та й загалом у світі, хоч і не настільки гостро, як це відчуваєте ви, багато хто живе в невизначеності.

У США в Білому домі зараз Дональд Трамп — людина дуже непередбачувана і, відверто кажучи, трохи божевільна. Ми живемо в дуже небезпечний час із багатьох причин. І саме в такі періоди інтерес до екстрасенсів, астрологів та інших віщунів зазвичай зростає. Тому що вони створюють відчуття, ніби існує спосіб повернути собі бодай трохи контролю. Ніби можна побачити майбутнє й краще до нього підготуватися. У короткостроковій перспективі це може виконувати роль своєрідної психологічної милиці, яка допомагає людям упоратися з тривогою. У довгостроковій перспективі ситуація вже складніша.

Згадайте хоча б Рональда Рейґана. Коли він був президентом США, його дружина, Ненсі Рейґан, регулярно консультувалася з астрологами. І це мало цілком реальні наслідки: наприклад, впливало на те, в які дні призначалися важливі зустрічі та інші офіційні заходи. Тому від цього не можна просто відмахнутися як від невинної забави. Якщо люди при владі сприймають подібні практики серйозно, це може мати цілком реальні наслідки для всіх.