Коли заходить мова про українське Різдво, то після суперечок про дату святкування найчастіше згадують Діда Мороза, а вже згодом закликають викинути ялинку, бо ж вона нав’язана радянською культурою і замістила український символ Різдва – дідух. Та чи так це було насправді? Спробуємо поглянути на походження цих символів, їхні європейські аналоги, а також розібратися з символікою дідуха та ялинки.
«Колись дідух українці замість ялинки ставили на найпочеснішому місці у хаті», – каже майстриня соломоплетіння з Тернопільщини1. Здається логічним, що є певний об’єкт, який заносять до будинку, ставлять, прикрашають, і з цим об’єктом (а радше його образом) асоціюється певне свято. Та не все так просто. Кожен об’єкт традиційного свята є символом, і сама подія теж несе семантичне навантаження. Кожен святковий предмет може нести різну символіку. Такими різними й невзаємозамінними за символікою є дідух і ялинка.
Останніми роками дідухом дедалі активніше замінюють ялинку. Навіть етнограф Олександр Курочкін у своїй статті2 «Дідух vs ялинка» обстоює аргумент протиставлення цих двох різдвяних символів та наводить для цього етнографічні матеріали із Закарпаття: «Пани кладуть смерічку, а русин — сніп».
Щоб надати дідуху додаткового романтичного значення, звинувачують радянську владу в його зникненні. Та чи можна порівнювати український дідух з ялинкою, наскільки це коректно і чи справді ялинка витіснила дідуха?
Європейські традиції Різдва
Попередник Різдва в дохристиянські часи був одним з головних свят землеробського солярного циклу. Оскільки річний цикл хліборобів був прив’язаний до погодних умов, зміни пір року, то сонце було головним героєм цього свята, і в різних культурах, системах цінностей, релігіях набувало своїх назв божества. У давньоримській імперії це був День народження непереможного Сонця (Dies Natalis Solis Invicti / Birth of the Invincible Sun). «Народження сонця» символічно відбувається у зв’язці з зимовим сонцестоянням, цикл святкування починався 21 грудня і завершувався 25 грудня, коли сонячний день починає збільшуватися. У римлян цього дня проходив фестиваль сонця.
Dies Natalis Solis Invicti був присвячений Мітрі, якого ототожнювали з римським богом Солом, якого запровадив у 274 році нашої ери імператор Авреліан. З приходом християнства відбулося накладання святкування християнської традиції народження Ісуса на існуючі місцеві ритуали солярного циклу «народження сонця».
У європейських різдвяних традиціях досі залишилися деякі елементи дохристиянського походження. Це проявляється в низці спільних деталей: використанні рослин, зернових, невянучих вічнозелених рослин, солярної символіки з зірками тощо. Закордоном є схожі до нашого дідуха відповідники: фінський солом’яний козел, польський дідух і прикраси з соломи. Та крім очевидних відповідників, які виконані зі злакових, є і менш очевидні, про які йтиметься далі.
Йольська колода
Відповідником українського дідуха у західноєвропейській традиції можна вважати так звану Йольську колоду (Yule log), що була символом святкування зимового сонцестояння. З трансформацією до християнського Різдва цей символ не зник. Його так само заносили в дім з почестями та ритуалами, а згодом урочисто спалювали з додаванням грошей, хліба і вина.
Йоль – це свято середини зими в давніх германських племен, що припадало на зимове сонцестояння. Він приурочувався до відродження сонячного Короля Дуба. Вірили, що він пробуджує життя в насінні в землі, тому палили цього дня багаття на полях. Цього дня традиційно діти з корзинками розносили яблука (теж сонячний символ), будинки прикрашали омелою і плющем, співали пісні. Квінтесенцією святкування було прикрашання святкового Йольського дерева (Yule tree), найчастіше ялинки. Йольське дерево мало репрезентувати Дерево життя чи . Його прикрашали подарунками, які люди хотіли отримати від природи, шишками, гірляндами з пшеничного попкорну та ягід. Ялинка та омела стали символами за свою здатність бути вічнозеленими протягом року, тому символізували життя. Вважалося, що вони мають владу над смертю, тому що їхня зелень ніколи не в’яне, і їх використовували, щоб перемогти зимових демонів і стримати смерть та руйнування. Завдяки своїй силі та стійкості вони мали сприяти поверненню Сонця.
Найголовнішим дійством є спалювання Йольської колоди. Скандинави ж спалювали величезну дровеняку з ясена на честь бога Тора. За кельтськими традиціями протягом свят постійно мало горіти вогнище. Для цього зрубували великого дуба та підпалювали. У Британії могли палити пучок гілок, дуб, у Шотландії – березу, у Франції – черешню. Колоду урочисто заносили в дім, вкладали у спеціальний жолоб і підпалювали з одного боку. Вона мала горіти до двох тижнів, тліти, а згодом попіл вважався цілющим. Також для краси могли додавати луги, кислоти, трав’яні барвники, які давали дим різного кольору під час горіння.
Після запалювання колоди гасили все інше світло, і діти запалювали від колоди різдвяні свічки: «безпосередньо перед вечерею напередодні Різдва, поки горить святкове поліно, гасять усі інші вогні, а наймолодша присутня запалює свічки від святкового поліна. Поки вони горять, усі мовчки загадують бажання. Коли свічки ставлять на столі, можна порушити тишу і цієї ночі не можна запалювати жодне інше світло»3. Неодмінними символами Йолю є також вінки з вічнозелених рослин, , які мають повертати Сонце, імбирне печиво, вживання міцного елю. Також діти ходили між будинками з піснями, за що отримували винагороду, що нагадує українське колядування.
Йольську дровеняку, крім тої, що спалюють, готували символічну, яку поїдали. Це торт у вигляді колоди дерева, у французів досі залишилася страва Різдвяна колода4 (bûche de Noël), а в бельгійців – Керштронк (Kerststronk). Страву готують на основі бісквітного тіста з кремом, закрученим у рулет, і повторюють структуру кори. А в сучасній Німеччині така страва має назву Дуб Бісмарка5 (Bismarkeiche). У більшості інших країн вона досі носить назву Йольської колоди.
До наших днів звичай спалювання колоди в повній мірі не дійшов, але залишилось виготовлення торта. Його споживання можна порівняти з українською традицією їсти калиту на Андрія.
Фінський козел та болгарський будняк
Різдво у Фінляндії починається з оздоблення ялинки солом’яними традиційними прикрасами «хіммелі» у вигляді різних геометричних фігур. У Польщі Святвечір – Віґілію – проводять з рідними, під стіл чи під скатертину прийнято сипати сіно, в куті ставити дідух та співати колядок, виготовляють солом’яні прикраси та павуки.
У шведському місті Евле досі зберігся звичай встановлювати величезну солом’яну фігуру Різдвяного козла, яку наввипередки намагаються підпалити ще до головного святкування. Висота шведського солом’яного цапа сягає 13 метрів у висоту та семи метрів у довжину.
У Грузії до Різдва виготовляють Чічілакі (chichilaki), що дуже схоже зовні до дідуха з гілки ліщини, яку обтесують від кори так, щоб на стержні залишилась стружка. Чічілакі ставлять на святковий стіл біля тарілки із солодощами – чурчхелою, козинаками, сухофруктами – й вішають солодощі на самі чічілакі, а вгорі можуть використовувати гілки плюща. Чічілакі спалюють на Водохреща. Християнство пов’язало чічілакі з бородою Святого Василя, який особливо популярний у Грузії.
На території Росії на Святий вечір спалюється солом’яний сніп. Обряд цей присвячений мертвим предкам і буквально називається «гріти дідів»6 (греть дедов). Ця традиція була притаманна лише південним областям: Курській, Воронезькій, Орловській, Тамбовській.
У південних слов’ян (сербів, болгарів, македонців, чорногорців, хорватів, словенців) є звичай Бадняка в Бадний день (Badnja veče). Бадняк виготовляють з дубової колоди, іноді прилаштовують бороду та спалюють.
Український дідух
Український дідух чи польський dziadek, який заноситься на Святвечір до хати та урочисто з піснями ставиться на покуті, має два основних семантичних навантаження: перше пов’язане з культом врожаю, а друге – з культом предків. Дідух готуєт
ься влітку з першого – зажинкового – або останнього – обжинкового – снопа і тому пов’язаний зі збором врожаю та його «програмуванням», яке відбувається під час різдвяних святкувань і спалювання дідуха. У селі Плисків Вінницької області дідух готується з першого зажинкового снопа 12 липня на свято Петра і Павла. Молодіжні громади їхали в поле й влаштовували святкування із зажинанням снопа, який привозився додому. Того самого дня виробляли дідуха, який чекав у коморі до Різдва. Таку підготовку дідуха чи інших європейських аналогів фігурок з соломи, колосків під час зажинок і відносять до обрядів Духа хліба, що залишатиметься в людей всю зиму.
Як ми вже з’ясували, Різдво і всі пов’язані з ним дійства відбуваються 25 грудня до дня зимового сонцестояння. Відповідно, виготовлення дідуха на початку жнив і святкування зростання світлового дня було необхідним елементом землеробського культу. За народними уявленнями про сонце, фіксованими у Грубешівському повіті, «сонце – це вогонь, розпалений на небі й підтримуваний “дідом”».
Ще декілька років тому етнограф Олександр Курочкін писав, що дідух не можна зустріти в повсякденній родинній обрядовості: «Справжній дідух – різдвяний сніп із колосся пшениці, ячменю та жита – сьогодні можна побачити радш на етнографічному концерті, на виставці, в музейній залі, ніж у звичайній сільській хаті, як це було за часів П. Чубинського»7.
***
Різдво має спільні традиції для різних культур з акцентом на народженні сонця. Залежно від наявних матеріалів, їхнього значення для людей цієї місцевості, якийсь матеріал набував образу антропоморфного, і його спалювали заради пробудження сонця в день сонцестояння.
Британський антрополог Джеймс Фрезер відносить спалювання колоди чи дідуха на Різдво до свят вогню. Спалювання Йольської колоди науковець трактує як подвійне: колоди і людини, що персоніфікує дух дуба. Також Фрезер вважає, що ця дія є похідною від обрядового спалювання людей, на що може вказувати скандинавська легенда про спалювання бога Бальдера. Щодо розшифрування таких свят, то за свят вогню вони є магією дії на сонячне світло, а за свят вогню – звільнення від старого.
Ялинка чи дідух? Це питання некоректне в основі, адже це два різні за семантикою різдвяні символи, які не можуть бути взаємозамінними. Дідух – культ врожаю та предків. Ялинка – життя вічне в європейському дохристиянському відповіднику Різдва святі Йоль. Не важливо – ялинка, дідух, обидва ці атрибути чи якісь інші прикрашають вашу оселю в цей день. Наші традиції мають спільне європейське коріння з багатьма варіаціями втілення, і атрибути в цьому сенсі мають те значення, яким ми самі їх наділяємо. Тож зберігаймо світло цих днів, підтримуймо різними символами, адже головне – зустріти ці свята з дорогими серцю людьми.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
