Навіть якщо ви дуже далекі від традиційної культури, ви точно хоча б раз чули про ворожіння на Андрія. Можливо, навіть брали участь у вечорницях, кусали калиту або виписували імена потенційних хлопців на папірцях, щоб сховати їх під подушку. Звісно, лише щоб повеселитися чи, скажімо, в межах експерименту. Хоч би як там було, святкування Андрія – це час, коли молодь дуже охоче долучається і відтворює традиції, які були поширені не одне століття тому.
Ніч на Андрія, тобто з 12 на 13 грудня (з 29 на 30 листопада за григоріанським календарем) в українців традиційно асоціюється з тріадою: ворожіння, калита і збитки. Сьогодні пропонуємо вам з’ясувати, яке значення у цих практик і як калита з жертовного хліба перетворилася на дитячу забавку.
Ворожіння
Для більшості свято Андрія асоціюється з дівочими ворожіннями на майбутнє заміжжя. Існує безліч традиційний способів «дізнатися» майбутнє. Найпоширенішими в Україні були випікання балабушок і сіяння конопель.
Раніше тісто на балабушки замішували з води, яку треба було принести з криниці в роті. Хлопці, звісно, знали про таку практику, тому чатували десь біля колодязя й максимально намагалися розсмішити дівчат. Тож похід по воду ставав цілим квестом, щоб не розсміятися, не підковзнутися, не впасти чи банально не проковтнути цю воду. Балабушки віддавали голодному псу, і за тим, скільки і чиїх балабушків він з’їв, ворожили, хто вийде заміж раніше.
Дуже поширеним було ворожіння з насінням коноплі чи льону: «Андрію, Андрію, конопельки сію, портками волочу, бо віддатися хочу». Дівчата розкидали насіння, а тоді розпорошували його по землі, тобто волочили, беручи не плуг, а різний одяг: сорочки, спідниці, запаски, фартухи чи штани й кальсони. У багатьох версіях суджений мав прийти уві сні, щоб смикати коноплі разом.
У деяких селах Гуцульщини й Бойківщини дівчата засівали коноплі в оголеному вигляді. Зазвичай це відбувалося в дровітні – місці, де рубають дрова, хоча подекуди могли виходити на двір. Є етнографічні записи, що хлопці підглядали й крали одяг, вимагаючи за нього поцілунки.
у Жаб’єму (зараз Верховина – прим. ред.) на Гуцульщині записував такі ворожіння: «дівчина проти Андрія, спочатку гола, сіє конопляне сім’я й скородить (розпушити землю, щоб зерно краще залягло в ґрунт, – прим. авт.) його, потім, теж гола, рахує на вулиці кілля у плоті, потім трясе кіллям, від чого пліт гремить і прислухається, звідки чути буде голос (звідти прийдуть свати). Опісля, надівшу сорочку, дівчина йде у хату й їсть там солону паляничку та лягає спати, підклавши під голову сорочку й ґатки (підштанки, кальсони – прим. авт.), на другий день дізнається про свою долю зі сну, який бачила вночі».
У традиційній культурі оголеність є важливою умовою для успішної комунікації між світами. Скидаючи одяг, ми символічно стираємо людську подобу. Тому знахарі й ворожки часто здійснюють ритуали оголеними й у темний час доби, коли активні сили з того світу. Всі ворожіння на Андрія та в інші святкові дні теж відбувалися затемно.
Окрім сіяння конопель і випікання балабушок, популярними були підслухування та інтерпретація розмов під вікнами, кидання чобіт (куди носом – звідти буде суджений), обіймання колод у паркані, виливання на віск, ворожіння з дзеркалами, пускання свічок по воді й розпитування перехожих, як кого звати – так мали звати судженого.
Етнолог припускав, що ворожіння з випитуванням імені першого стрічного могло зародитися через ім’я святого Андрія Первозванного. Утім, тут ще відтворено народне уявлення, що в образі перехожого може ховатися доля.
Дуже багато ворожінь було на сни із судженим. Щоб прикликати тематичний сон, дівчата їли дуже солону їжу. Так вони викликали спрагу, і в сновидіннях бачили судженого, який приносив їм води. Окрім цього, робили спеціальні приготування. Наприклад, будували з соломинок чи паличок колодязь (щоб дав уві сні води напитися) і місток (щоб перевів через нього). Могли спати в одному чоботі (щоб уві сні хлопець взув другий до пари) або класти під подушку гребінець (щоб розчесав), дзеркало (щоб побачити судженого, а також як якісніший спосіб його прикликання, бо дзеркало й вода сприймалися як хороші портали між світом людей і духів), половину коржика (одну з’їдають, а цю уві сні має з’їсти суджений) чи просто предмети чоловічого одягу, щоб наснився хлопець. Такі сни нерідко ставали (й стають) частиною родинних історій, які жінки переповідали нащадкам.
Прикметно також, що ворожіння в цей період спонукали дівчат звертати більшу увагу на «суджених» хлопців, тож не дивно, що з часом саме з ними брали шлюб. Андріївські ворожіння в цьому плані можна називати самоздійснюваними пророцтвами.
Що таке збитки?
Збитки – це ритуальна антиповедінка, яку дозволяється чинити лише у чітко окреслених часових межах. Ідеться про особливий час, коли здійснюються спілкування з померлими, рядження, ритуали з продукування добробуту й достатку тощо.
Традиційно найвідоміші збитки роблять на Михайлове чудо (19 вересня), на Андрія та на Маланки (13 січня). Хлопці можуть розбирати паркани, знімати ворота, закидати на дах воза, палити величезну ватру, чіплятися до перехожих і всіляко їх лякати, а ще, наприклад, обмащувати дьогтем двері чи ворота. І ще добре, якщо дьогтем, бо можуть бути й екскременти. До слова, цей останній момент вкрай показовий, бо в такий спосіб часто мстилися дівчатам, які не спішили заміж. В андріївських збитках тема символічного покарання засиджених дівчат або їхніх суворих батьків дуже поширена, а для декого – мало не головна причина такої поведінки. У такий специфічний спосіб парубоча ватага хотіла стимулювати пасивніших дівчат бути більш залученими у життя молодечої громади. Адже ті, хто засиджувалися, з кожним сезоном мали дедалі менше шансів знайти собі шлюбну пару. Створення сім’ї й продовження роду – це регламентації традиційного суспільства, які досі дуже сильно впливають на наш вибір. І завдяки таким деталям можна краще уявити, який був тиск, особливо на дівчат, у громадах минулого.
Подекуди ті, хто боявся неприємностей, могли вивішувати на хвіртки торбинки з частуванням – такі собі відкупи, щоб ватаги не чіпали обійстя.
Як бачимо, що у хлопців – хай і у специфічній манері, – що у дівчат у цей час була особлива увага до власного майбутнього. Це має своє пояснення. Попередній період весіль закінчувався до Пилипівського посту, що триває з 15 листопада до 24 грудня. Тож зимові святкування були шансом знайти собі пару серед тих, хто не встиг восени.
Важливу роль у дошлюбному спілкуванні відігравали вечорниці – молодіжні зібрання зі спільними застіллями, іграми й забавами. Андріївські вечорниці передбачали ігри, співи, спільне частування, підготовку до колядування й, звісно, ворожіння й кусання калити. Останній обряд активно побутував на Київському, Житомирському, частково на Рівненському Поліссі. Дослідники календарних свят зимового циклу фіксували калиту на Холмщині, Поліссі, Полтавщині, Харківщині, Курщині, Черкащині, в окремих районах Поділля та колишніх Волинської та Херсонської губерній.
Серед регіональних назв калити (калети) згадуються ще такі: каланта (Холмщина), бала́ (східна Волинь), калата, бакала (Черкащина), калач, калита, калата, гала, кабала (Київське, Житомирське, Рівненське Полісся). Утім сьогодні про калиту знають здебільшого зі шкільних забавок, часто для найменших дітей.
Як відбувався обряд кусання калити?
У хаті, яка спеціально винаймалася для спільних гулянь, дівчата замішували тісто на калиту. Це був обрядовий хліб, який готувався саме на Андрія. Випікався великий круглий корж із діркою посередині. Його робили досить сухим, щоб важче було вкусити. Змащували медом, посипали маком і родзинками, могли прикрашати калиною. У корж можуть додавати сливи, чорниці, цукерки, родзинки, мед, сир, варені вишні, мак і навіть сало чи олію.
Коли все було готово, хлопці підвішували корж до сволока за допомогою червоного дівочого пояса або стрічки. Далі розпочиналося ігрове ритуальне дійство. Детальний опис є в «Звичаях нашого народу» – відомій праці етнографа .
До калити приставлявся сторожем пан Калитинський – веселий, дотепний парубок, чиє завдання полягало в тому, щоб контролювати висоту калити і намагатися всіляко розсмішити претендентів на її кусання. Він тримав в одній руці кінець стрічки, а в іншій – квача, обмащеного в сажі. Йому міг допомагати писарчук, який стояв поруч із мискою сажі з водою та квачем.
Далі вигадувалися різні ігри-перешкоди, які треба було пройти, щоб дістатися калити. Наприклад, під калитою чи десь поруч клали навхрест коцюбу (її також називають кочергою – прим. ред.) та рогача (яким переважно ставлять горщики в піч – прим. ред.). Учасники мали швидко перестрибувати через них, але не перечепитися. Якщо це все ж не вдавалося, то під загальний сміх писарчук вимащував сажею лице учасника.
Парубок, якому вдавалося пройти перший етап завдання, підіймав коцюбу та, осідлавши її, під’їжджав до калити. Тепер його вже називали паном Коцюбинським. Далі відбувався такий діалог:
– Добрий вечір, пане Калитинський!
– Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
– Куди їдете?
– Калиту кусати.
– А я буду по зубах писати!
– А я вкушу!
– А я впишу!
Як зазначає Олекса Воропай, Коцюбинський може кусати калиту тільки якщо витримає всі жарти Калитинського й не засміється. А якщо пан Калитинський помічав усмішку на вустах пана Коцюбинського, то сам або з писарчуком розмальовував обличчя учаснику.
До слова, заборона сміятися – це не просто кумедний конкурс. Вона супроводжувала архаїчні ритуали, пов’язані з переходом чи наближенням до того світу, адже сміх – ознака живих. Через це не дозволялося сміятися під час замовлянь і ворожіння, адже в цей час відбувається спілкування з тим світом. Перехід до нового статусу сприймався як ритуальне вмирання в одній іпостасі й народження в іншій. Тож типовою поведінкою наречених на традиційному весіллі є утримання від сміху й тимчасове оніміння. Головні особи цих ритуалів проходили випробування, уподібнюючись померлим, тому не сміялися, не говорили, не їли, не торкалися інших.
У деяких місцевостях кусати калиту дозволялося тільки хлопцям, а вже в кінці, якщо ще щось залишалося, корж порівну ділився між дівчатами. В інших районах дівчата на рівних з хлопцями змагалися за право вкусити калиту. На заході України за калитою стрибали тільки дівчата. Вдало пройдене випробування мало означати швидке заміжжя.
Що могла символізувати калита?
Питання непросте, але є гіпотези, які вказують на зв’язок калити з культом сонця і, можливо, на жертвоприношення солярному божеству. Таку думку відстоювали , Михайло Грушевський і .
Останній взагалі так прямо й писав: «Справжнє її місце на різдвяних святках, на що вказує уже сама назва «калита», викривлене каледа чи коляда». До того ж її печуть незадовго до дня зимового сонцестояння. Її кругла форма має спорідненість з французьким pain de calende та албанським колєндра, який роздавали колядникам. Схожий з калитою звичай – саме з кусанням і ритуальним утриманням від сміху – був поширений у Литві, але лише на Різдво.
Тож назву калити, як і коляди, виводять від календи – давньоримського святкування, яким завершувався старий рік і починався новий. Наші пращури вірили, що в період зимового сонцестояння старе світило символічно помирало, а нове народжувалося.
На це вказує не лише кругла форма, але й архаїчні інгредієнти: конопляне насіння, мак, мед. До того ж дослідники фіксують згадки, що випікання коржа вимагало дотримання ритуальних дій: воду для замішування, як і для балабушок, носили в роті з колодязя чи річки.
Сумцов вважав, що хліб замінював первісні жертвопринесення тварин. Наприклад, якщо раніше вбивали корову, то з часом почали робити коровай з ріжками. До речі, на Київському Поліссі аж до початку початку ХХІ століття фіксувалася жива (!) традиція випікання хлібних бичків на Андрія. Це не калита, але значення схоже.
Дослідниця Надія Боренько записувала, як дівчата-переселенки з Чорнобильської зони випікали, а потім заховували від хлопців бичків. Хлопці натомість мали їх шукати по хатах і потім їсти. Тож навіть у тих районах Полісся, де не було звичаю випікати калиту, знаходилися інші ритуальні опції.
Є ще одна вкрай важлива деталь, про яку треба згадати окремо. Це еротична спрямованість землеробських обрядів, коли магія подібного має стимулювати гарний врожай. Або простими словами – коли людина діями намагається активізувати сили землі. Якщо подивитися на кусання калити під цим кутом, то змагання за круглий корж із отвором посередині, оздоблений червоними ягодами і підвішений на червону стрічку (давні символи дівочої цноти) наводить на нові висновки. Згадаймо тут ще кілька деталей: у кусанні калити брала участь лише неодружена молодь, і найчастіше за неї змагаються хлопці. Навіть там, де стрибають тільки дівчата, все одно зберігається акцент на заміжжі, а отже, й скорому продовженні роду.
Чи проводять цей обряд сьогодні?
Найімовірніше, ви могли особисто брати участь у кусанні калити, скажімо, в інституті на вечорницях або завітавши до музеїв традиційної культури. А ще з великою ймовірністю ви стикалися з цим обрядом у ранні шкільні роки (ваші або вашої дитини) й напевне могли помітити, як охоче він прижився в школі.
Особисто я про Андрія та калиту дізналася в перших класах київської гімназії, коли серед уроку до нас заходив переодягнений вчитель із калитою, прив’язаною за червону стрічку на палицю. Ми по черзі під’їжджали до пана Калитинського на швабрі чи вінику (що в класі було напохваті), а далі, якщо не вдавалося дострибнути й одразу вкусити калиту, то були пописані крейдою по обличчю. Ця забава усім страшенно подобалася, і я добре пам’ятаю, що в дитинстві ми дуже чекали на свято Андрія через цей «конкурс». Можливо, з такими ж асоціаціями свято Андрія пам’яталося і вам.
Кусання калити – далеко не єдиний випадок, коли фольклорний твір чи обряд перейшов із дорослого вжитку до дитячого. Наприклад, добре відомі нам казки про тридев’яте царство оповідають про подорож у потойбіччя й зустріч із мерцями. Вони оповідалися не дітям на добраніч, а тим, хто готувався до обряду ініціації, тобто переходу з одного статусу в інший (наприклад, через гендерно-вікові або соціальні зміни) – якраз як така собі інструкція з підготовки до того, що на них чекає в печері чи в лісі. Ігри в піжмурки перейшли до дитячого фольклору з поховальної обрядовості (пригадайте сленгове жмурик в значенні покійник). Той, хто ловить із заплющеними очима, уособлює смерть, яка шукає собі наступну жертву. Вважалося, що якщо символічно програти ці ситуації, то вони вже не трапляться в реальному житті.
«Здитинчення» фольклорних творів – один із логічних процесів їхнього існування. Це відбувається тоді, коли стирається первісне розуміння, причин дотримання певної традиції. Зазвичай спершу вона відтворюється за інерцією, але вже без розуміння реальної суті. Часом твори підхоплюють діти, як це сталося з іграми, закличками, казками чи страшилками. А інколи традиції повністю переосмислюються й отримують нове прочитання й нове життя.
Святкування Андрія якраз переживає це переродження. Ворожіння, вечорниці, кусання калити, дивакуваті пранки здаються дуже далекими, але й такими близькими водночас. Здається, секрет цього свята у тому, що ми й сьогодні можемо доторкнутися до світу традиційної культури, але зробити це весело, доступно й легко.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
