Великдень — одне з найдавніших і найважливіших свят християнського календаря. У перші століття християнства віряни відзначали події смерті та воскресіння Ісуса Христа в один день — 14 , коли євреї святкували Песах. Однак у 325 році на Першому Нікейському соборі святкування Великодня унормували.
Так, IV століття стало переломним моментом: було встановлено, що Великдень має припадати виключно на неділю — день Господній, але лише після 14 нісана1. Через це дата святкування змінна й щороку припадає на першу неділю після повного Місяця, що настає після весняного рівнодення. Регламентація відзначення Великодня мала об’єднати християн Сходу та Заходу, які навіть до Великої Схизми 1054 року мали відмінності в ритуалі та церковній ієрархії. Ця єдність протривала аж до XVI століття та славнозвісної реформи календаря Папи Григорія, відколи православні та католики мають різні дати для Великодня1.
Так само рано постала і практика Великого Посту, який мав передувати Великодню. Як зауважив єпископ Максим Туринський ще в V столітті: «Що перша людина втратила через їжу, другий Адам (Ісус) відновив за допомогою посту. І він у пустелі дотримався закону утримання, даного в Раю»2.
Однак що ставалось, коли нарешті ці сорок днів посту, молитви та усілякого пригнічування плоті минали? Що робили та їли середньовічні люди? Чи пекли паски та фарбували яйця?
Risus Paschalis Gratiae, або сміх без цензури
Коли дні очікування та тиждень Страстей залишився позаду, віряни мали нарешті нагоду віддатися радощам святкування. Цьому мав допомогти так званий «сміх Великоднього благословення», або просто «пасхальний сміх». Вперше він як «risus paschalis gratiae» згадується (утім без особливих пояснень) у XII столітті, у гімні П’єра Абеляра (Hymnarius 2:106). У гімні, призначеному для співання під час літургії, Абеляр закликає:
«Господи, дай нам страждати з Тобою,
Щоб ми розділити Твою славу,
Провести ці три дні в жалобі,
Щоб ти дав Пасхальну благодать сміху»3.
Однак звичка священників розповідати непристойні історії та жарти своїй пастві, аби викликати сміх під час проповіді, зафіксована вже в текстах пізнього середньовіччя. Як це часто буває зі звичаями тієї доби, ми дізнаємося про них переважно з критичних згадок опонентів. Одним із перших, хто виступив проти пасхального сміху, був Джон Вікліф (1328–1384) — теолог і реформатор, який за півтора століття до Мартіна Лютера прагнув реформувати, на його думку, хибні традиції Католицької церкви. У проповіді, виголошеній його послідовником у великодній період на свято Вознесіння Господнього, він засуджував: «Горе тим, хто […] проповідує сни, казки та точить ляси»4. Хоча, як зауважує історик Майкл О’Коннел ми не можемо бути впевнені, що тут йдеться саме про пасхальний сміх, але в іншій «вікліфітській» проповіді, виголошеній на Великдень, проповідник зосереджується саме на використання оповідок (fablyng) іншими священниками, що могло відбирати увагу від самого Воскресіння.
Критика надалі лише посилювалась. У листі «Про великодній сміх» від 18 березня 1518 року Йоганна Еколампадія (1482–1531), швейцарського гуманіста та реформатора, ми читаємо водночас і критику, і детальний опис цієї традиції в дії. Лист вочевидь був спровокований звинуваченнями стосовно самого Еколампадія у зайвій серйозності. Він виправдовує себе вимогами самої теми й засуджує жарти інших проповідників Пасхальної літургії: «Ти знаєш, найученіший Капітоне, що серед риторів одні жарти складаються зі слів, інші — з фактів, треті — з поєднання їх обох, четверті — короткі, а п’яті — довгі, і з усіх них одні — вульгарні, гротескні та театральні, негідні навіть доброї людини, що вже й казати про духовну особу та богослова, а інші — цивільні та доречні, в яких немає нічого вульгарного, нічого простонародного, нічого недоречного, нічого чудернацького, — як каже Фабій [Квінтіліан]»5.
Що ж то були за жарти, які його так дратували у проповідях інших? Як їхнє джерело він згадує «Фацетії» Поджо Браччоліні (1380–1459). У цьому справді малопристойному збірнику висміювалися дурні, хтиві й забобонні люди усіх станів. Типовою можна вважати історію про не надто розумного проповідника. «Один монах, зовсім необачний, проповідував жителям Тіволі й дуже довго і з великою люттю викривав гріх перелюбу. — розповідає Поджо. — Серед іншого, він сказав, що сам волів би мати десять незайманих, ніж одну заміжню жінку. І багато хто з присутніх також поділяв його думку»6. Тому ми можемо зрозуміти Еколампадія, коли той вигукує наприкінці листа: «Хто встановив цей канон проповіді, в якому більше показухи, ніж плоду, більше небезпеки і праці, ніж щастя?»7
У XVII столітті «пасхальний сміх» підпав під заборони не лише реформаторів, але й Католицької Церкви, що можна вважати одним з елементів реформи популярної культури. У 1670-х роках Папа Клемент Х (1670–1676) офіційно заборонив risus paschalis8. Звичайно, і зараз можна часом почути жарти під час проповідей, однак вже набагато менш ризиковані, ніж в добу пізнього середньовіччя.
Крашанки та ігри з яйцями
Якщо згадати доісторичні дряпанки з печери Діпклоф в Африці12, стає очевидним: розфарбовування яєць — це традиція, що об’єднує людей різних рас і культур по всьому світу. Не дивно, що середньовіччя успадкувало цю практику, зрештою поєднавши її з Великоднем. Окрім старої як світ асоціації яєць, нового життя та весняного рівнодення, а також круто звареного яйця , деякі власне християнські легенди сприяли закріпленню цієї традиції. Так, уже в VI столітті в Ефесі (Мала Азія) поширювалася історія про Марію Магдалину, яка нібито після смерті Христа була запрошена на бенкет до імператора Тиберія.
Під час трапези вона почала проповідувати про Воскресіння, що викликало скепсис з боку Цезаря. Тиберій зауважив, що воскреснути з мертвих так само неможливо, як і те, щоб яйце в її руках із білого стало червоним. І, звісно, саме в цю мить яйце в дивовижний спосіб набуло червоного кольору9.
До того ж, оскільки споживати яйця під час Великого Посту було заборонено13, то усі зібрані під час цих сорока днів варили накруто, щоб зберегти до Великодня. Тому на час завершення Посту їх накопичувалось достатньо для великого великоднього бенкету.
Витончено прикрашене яйце могло навіть стати великоднім подарунком: у 1290 році англійський король Едвард І замовив 450 яєць, «зварених та пофарбованих чи вкритих золотим листком», щоб подарувати їх членам своєї родини та двору. А в XVI столітті Папа надіслав яйце, оздоблене срібною філігранню іншому англійському королю Генріху VIII, котрий на той момент ще був добрим католиком10.
Що ж до відомої на Заході традиції ховати великодні яйця, аби діти шукали їх, змагаючись між собою за солодкі призи, то її походження пов’язують із Мартіном Лютером (1483–1546) — тим самим, кому також приписують започаткування звичаю прикрашати різдвяну ялинку11. Ця гра нібито мала нагадувати те, як учні шукали воскреслого Христа в неділю вранці.
Іншим способом включити яйця у святкування Великодня був так званий «яєчний танок», зображений на картині 1552 року пензля нідерландського майстра Пітера Артсена. У затишній кухні селянського будинку, поки пара селян частується за столом, юнак весело, хоча й обережно, танцює серед розкиданих трав, миски і яйця, намагаючись його не розчавити. Щоб додати танцю ще більше веселощів, старший селянин грає на волинці — найпопулярнішому сільському інструменті XVI століття. Судячи зі шкаралупи праворуч, хтось уже спробував танцювати до нього — і зазнав невдачі. У дверях хати стоять гості з дитиною, яка вже готується долучитися до розваги.
«Яєчний танок», 1552. Рейксмузей.
Фарбовані, посрібнені чи позолочені яйця, звісно, були і невід’ємною частиною великоднього бенкету.
Святковий стіл та сімнель як середньовічна паска
Великий Піст, довгі сорок днів відмови від яєць, молока та м’яса мали завершитися великим бенкетом у неділю Воскресіння, для якого не шкодували жодних продуктів. Звісно, в центрі столу було м’ясо — запечене ягня, що символізувало Христа як жертовного Агнця. Враховуючи те, що Великдень припадає на період окоту овець, такий вибір страви відповідав як теології, так і сезонності продуктів11.
Окрім м’яса, почесне місце на столі посідав дріжджовий хліб, збагачений сухофруктами та горіхами, подібний до традиційної для нас паски. Його назва, вочевидь, походить від латинської назви пшеничного борошна найвищої якості — simila, яке мали використати для випікання сімнелів. За традицією, їх пекли не на сам Великдень, а на четверту неділю Посту, Laetare (лат. «радійте»), коли харчові обмеження послаблювалися на один день. Споживали сімнель, утім, лише на сам Великдень14.
У «Словнику» Джона де Гарланда (ХІІІ століття) він згадується як «simeneus-placentae-simnels», тобто хліб/пиріг для «утіхи» (лат. «placentae»), який прикрашали зображенням Богоматері чи Дитини15. Невипадково у пізньому середньовіччі й особливо у ранньомодерну добу ця неділя отримує назву Материнської, адже, за традицією вважається, вона була часом відвідання дорослими дітьми своїх батьків. У баладі XVII століття співається:
«Я принесу тобі сімнель
Бо ти йдеш на Материнську [неділю],
Так що коли вона поблагословить тебе,
Половину цього благословення ти передаси мені»16
Попри схожість із паскою, сімнель мав свої особливості в приготуванні: його або два рази випікали, або проварювали тісто до випікання17.
Хоча середньовічні кулінарні книги не дають деталізованих рецептів для приготування сімнеля, ми можемо покластися на ранньомодерний рецепт з кулінарного манускрипту MS Codex 785 (Бібліотека університету Пенсильванії)18: «Візьміть борошна, п’ять або шість білків яєць, добре збитих, півтори пінти доброго молока, чверть пінти саку (солодкого вина), шість унцій цукру, два фунти родзинок, два фунти смородини, пів пінти доброго пивного сусла, три мускатні горіхи, пучок імбиру, трохи перцю, гвоздики і мацис (мускатний цвіт), зробіть тісто, додайте до нього .
Ще одним видом великодньої випічки, характерним саме для Англії, є «hot cross buns» — здобні булочки зі знаком хреста, сформованим з тіста. Хоча деякі дослідники пов’язують їхнє походження ще з греко-римськими часами, за традицією вважається, що вперше їх спік брат Томас Реткліфф з абатства Сент-Олбанс у Гертфордширі в 1361 році19.
Випікали ці булочки з дріжджового тіста на пивній основі, з додаванням прянощів, родзинок і ягід чорної смородини. Вони були схожі на сучасні, однак хрест на них тоді не викладався тістом, а просто вирізався ножем19. Тоді їх роздавали як милостиню у Страсну П’ятницю — звідси й мітка хрестом, яку можна було знайти на всій випічці, призначеній для роздачі бідним чи «колядникам» (пригадайте лише «soul cakes» — частування, яке вимагали діти на День Усіх Святих)20.
І сьогодні кожна країна має свої варіанти великодньої випічки з дріжджового тіста з прянощами — такими є німецький Osterbrot, польська Babka, чеський Mazanec тощо. З родзинками, зацукрованими фруктами — усім, що допоможе створити «багату», насичену ароматами та смаками випічку, яка знаменує завершення періоду суворого Посту, та створити святковий настрій.
Тільки сміх та їжа?...
Насправді святкування Великодня в середньовіччі зосереджувалося навколо Пасхального тридення (лат. Triduum), яке віряни мали провести в церкві. Урочисті літургії Вечері Господньої, Страстей Христових і, зрештою, Воскресіння становили центр пасхальних святкувань.
Хоча більшість парафіян не розуміла латинської мови, якою звершувалися меси, мультисенсорний досвід (співи, пахощі ладану, блиск золота й срібла в літургійному вбранні та начинні, фрески, вітражі й ікони) допомагав зануритися у святкову атмосферу й піднести душу над повсякденністю. До цього додавались і літургічні вистави, що включали спорудження в Церкві «гробниці», покладення туди тіла Христа в п’ятницю та віднайдення її пустою в неділю21.
Що ж до тілесної сторони святкування, то духовне піднесення доповнювали святкові страви: яйця, смаженина та великодня випічка. І, звісно ж, не обходилося без жартів — подекуди доволі непристойних. Вони мали підкреслити надзвичайність події: настільки радісною була звістка про Воскресіння, що навіть у церкві тепер дозволялося сміятися зі зрад, нечистот і хтивих священників! Нестримна радість після тривалих періодів скорботи — саме це творило суть середньовічного святкування. І саме це варто наслідувати й сьогодні.
_cache.webp "Святий Миколай, подарунки і не тільки: захисники дітей у середньовіччі")
