Приблизно 500 років — вік писанки, яку у 2013-му археологи знайшли у водозбірнику у Львові1. Вона виготовлена на яєчній шкарлупі (ймовірно, гусячій), і попри крихкість матеріалу, збереглася так, що можна розгледіти орнамент «безконечник».
«Ще задовго до християнства яйце набуло символічного, а згодом культового значення. У багатьох світових міфологіях зустрічаємо образ світового яйця, з якого народжується Всесвіт чи Бог-Творець», — каже Валентина Теслюк, зберігачка фонду «Писанка» у львівському Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Нині музей має одну з найбільших колекцій писанок — майже 13 тисяч — із 14 етнографічних регіонів України. Основна частина походить зі збірки Музею наукового товариства ім. Шевченка, яку формували ще з початку XX століття2.
Аналізуючи колекцію музею, розмовляємо, як розпізнати писанки з різних регіонів України, чи означають щось візерунки, якими розмальовують великодні яйця, і як українці переосмислюють традиції писанкарства сьогодні.
Особливості техніки
Писанки, які стали невіддільним атрибутом Великодня, різняться насамперед за технікою прикрашання. Найбільш поширена і впізнавана скрізь по Україні — оздоблення яйця за допомогою бджолиного воску і «писачка», або «писальця».
Шкрябанка (драпанка), перша третина ХХ століття. Бойківщина, село Саджава Івано-Франківської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Окремі техніки притаманні для конкретних регіонів. Наприклад, у деяких місцевостях на Прикарпатті й Волині виготовляли шкрябанки. Орнамент наносили гострим предметом по вже пофарбованому яйцю: тонким шилом, ножем або ж навіть кінчиком серпа. На поверхні вишкрябували переважно рослинні мотиви, розповідає Валентина Теслюк. Шкрябанки відомі також сусіднім полякам і литовцям, такі великодні яйця вони називають скробанки.
Писанка 1913 року. Бойківщина, село Бітля Львівської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Ще одну техніку — краплення — застосовували на Буковині, Південному Поділлі та Покутті. Писанкарі зі свічки накрапували віск безпосередньо на яйце. На Бойківщині та Лемківщині для розмальовування використовували шпильки: на голівку набирали розтоплений віск, а пишучи утворювали оригінальні штрихи — видовжені краплі, «сльози», де один бік був з потовщенням, а інший мав гостре завершення.
Крашанки (або ж локально «галунки», «сливи», «галки», «мальованки») — зафарбовування яйця одним кольором — є у всіх регіонах. Для фарбування писанок використовували природні барвники, розповідає Валентина Теслюк: «Зелену фарбу отримували з жита, з листків барвінку. Жовту — з кори кислої яблуньки, а темні фарби — з кори дуба, чорної вільхи». З початку XX століття почали використовувати штучні фарби — анілінові.
Звізди, ружі й хрести
За словами Валентини Теслюк, найдавнішими вважають геометричні орнаменти. Про це також згадує український історик Мирон Кордуба3. До них належать й основні, одні з найдавніших та найпоширеніших символів — солярні: свастика, триніг, зірка, рожа, або ружа. Сонце, по-різному намальоване, трапляється на писанках з різних етнографічних регіонів України. Наприклад, на Бойківщині його зображали буквально, як коло та поздовжні промені, риски від нього.
Писанка 1907 року. Волинь, Рівненська область. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Популярними є хрестоподібні візерунки. Хрест використовували і як центральний елемент, і як доповнення. Великі хрещаті композиції характерні насамперед для Гуцульщини, а також Буковини, Поділля, Лемківщини та Бойківщини.
Писанка 1937 року. Надсяння, село Корениця. Підкарпатське воєводство, Польща. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Рослини видно на писанках із багатьох регіонів, особливо Волині, Київщини. Це різноманітні варіанти квіток, гілок, ягід — «дубові листки», «туліпани», «калиновий лист». Наприклад, є писанка з Київщини зі світлим тлом, поділена на вісім рівних полів, де зображені тюльпани.
Писанка 1894 року. Волинь. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Звірів на писанках також малювали. Найбільш впізнавані — гуцульські коники та олені. Зображення цілих тварин — рідкість. Цим цікаві волинські писанки, адже на них можна побачити тварин цілком — чи то зайця, чи курку. Декілька таких писанок — серед найбільш старовинних у колекції, із 1894 року: «Сама площина писанок поділена геометричним поздовжнім пояском на два поля. А в полях зображені тварини: вівця, кіт, курка — і не лише дорослі тварини, а також і їхні діти, тобто курчата, качата», — описує експертка. Проте частіше малювали певні зооморфні елементи: курячі лапки, сорочині шийки, курячі крильця, баранячі ріжки.
Писанка 1907 року. Волинь. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Впізнаваними є писанки з Сокальщини на Львівщині. Для них характерне темне, чорне або темно-вишневе тло та виразні, великі орнаменти. На цих писанках дуже багато птахів, а також рослин і навіть ягід, що нагадують малини й суниці. Часом можна побачити малюнки риб. Птахи також трапляються на писанках Поділля. Риби — на гуцульських і лемківських писанках.
Писанка 1894 року. Волинь. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Зображення людей на писанках вважаються нетиповим і рідкісним оздобленням. У музейній колекції, наприклад, зберігається писанка з Надсяння із зображенням жінки, яка немов курить люльку. А на одній із писанок з Волині — малюнок чоловіка, ймовірно, військового. На писанках Полісся часом зображали жінку з піднятими догори руками, каже Валентина Теслюк.
Писанка 1913 року. Покуття, село Незвисько Івано-Франківської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Подекуди з’являлися й образи святих. Наприклад, на Покутті знаходили писанки зі сценами Різдва, розп’яттям Ісуса та Покровою4. Утім, як зазначає експертка, сакральні мотиви загалом трапляються рідко, тому не можна сказати, що вони були характерні для якогось окремого регіону. Як і писанки з оригінальними зображеннями. У фонді музею є «авторські» писанки з цього ж регіону: одна із зображенням серця, інша — годинника.
Писанка першої третини ХХ століття. Гуцульщина, Косівський район Івано-Франківської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Архітектурні малюнки не характерні для жодного регіону, окрім Гуцульщини. Там на писанках часто зображали так звані «церковці» або «дзвінички». Іноді подібні орнаменти трапляються на писанках із Покуття і Поділля. Якщо кілька «церковців» розміщували симетрично, ніби віддзеркалюючи одна одну — такий візерунок називають «монастирем»5,6.
Таємні барви й що вони означають
Існує багато трактувань значень візерунків та кольорів писанок, але вони не мають достатнього наукового обґрунтування. «Ані в походжені писанки, ні в її символіці та колористиці ми не можемо стверджувати про правильність того чи іншого підходу», — пояснює Валентина Теслюк.
За її словами, одні з найдавніших писанок зафарбовані червоним. Писанки таких кольорів малювали повсюди. За жовтогарячою колористикою добре впізнаються писанки з Гуцульщини.
Писанка першої третини ХХ століття. Поділля, село Лядова Вінницької області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Менш поширене забарвлення фіолетове — таке трапляється на писанках, наприклад, із Черкащини, Поділля і Підляшшя — та синє. Писанки з різних регіонів мають темно-коричневе, майже чорне тло. Так, наприклад, темне тло і різноколірні геометричні орнаменти — кривульки й хвилясті лінії — писали на писанках у Західному Поділлі.
Писанка першої третини ХХ століття. Гуцульщина, Косівський район Івано-Франківської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
За словами Валентини Теслюк, писанки із зображенням «безконечника» (малювали на Гуцульщині, Покутті, Буковині, Поділлі) — замкнутої лінії, що постійно в’ється — ставили у вулики. Вважалося, що така писанка буде оберігати бджіл, а вони нескінченно роїтимуться. Згадки про такий ритуал можна знайти в українській літературі: наприклад, у писанкарки та народної дослідниці писанкарства Віри Манько7 та статті Івана Франка «Писанки»8. Серед наукових досліджень підтвердження такого обряду не зафіксовано.
Зберегти крихке
Писанки писали в усіх регіонах сучасної України, а також на етнічних українських землях — не лише на західних, а й на східних. Зокрема, збереглися зразки писанок зі Східної Слобожанщини й Кубані.
На поширення традиції писанкарства значно вплинула антирелігійна та антиукраїнська політика радянської влади, а також Перша та Друга світові війни, пояснює Валентина Теслюк. Вже в кінці ХІХ — на початку XX століть мистецтво писанкарства почало занепадати. Особливо постраждали східні, південні та центральні регіони України.
Збираючи писанки, музей Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (збіркою якого зараз опікується Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України), публікував відозви у місцевій пресі: прохання подарувати музею писанки напередодні Великодніх свят. Відповідно до записів в інвентарних книгах, бачимо, що в період совєтської окупації до музею надходило значно менше писанок, ніж вже було в колекції музею НТШ та інших міжвоєнних збірок, що склали основу сучасного Музею, ділиться Валентина Теслюк.
Деякі зразки втратилися. Наприклад, в інвентарних книгах музею НТШ є записи про надходження писанок з зображеннями тризубів, фрагментами написів «Ще не вмерла Україна», «Боже, спаси Україну» тощо. «Коли прийшла совєцька влада, музеї реорганізовувалися, колекції фільтрувалися. І такі пам’ятки не вважали цінними, а взагалі антимистецькими, антикультурними», — наголошує Валентина Теслюк.
Майже втрачена одна з найбільших збірок писанок української поміщиці та меценатки Катерини Скаржинської. У 1943 році Історичний музей, де зберігалася колекція, розграбували й спалили. Уціліло 458 писанок із 21009.
До того ж шкаралупа — дуже крихкий матеріал, схильний до саморуйнування, тож потребує особливих умов зберігання: спеціальної температури, вологості, освітлення, бережного пакування.
Писанка першої третини ХХ століття. Гуцульщина, Косівський район Івано-Франківської області. Фото Музею етнографії та художнього промислу.
Через давність традиції, делікатність знахідок та брак точних даних мистецтво писанкарства переплетене з легендами, здогадками та надуманими сакральними сенсами. Наприклад, довший час і серед загалу, і серед дослідників побутувала думка5,3, що писанки створювали лише жінки, але це також робили й чоловіки, хоч і не так часто. Так, в інвентарних книгах музею НТШ є запис про писанки з Покуття, автором яких є хлопець із порушеннями слуху. «У нас також є писанка з Поділля з написом, що її писав Іван Боєчко, син Якова, 1930 рік», — розповідає науковиця.
На тяглість традиції писанкарства вплинула й українська діаспора. У колекції музею є писанки зі США та Канади. Вони повторювали традиційні геометричні, хрестові чи рослинні орнаменти, а разом з тим утворювали нові, як от малюнки хатин, дівчат, які танцюють. Нині у багатьох містах України зберігають та популяризують традицію, зокрема через численні майстеркласи з писанкарства. Разом з тим переосмислюють й адаптовують до сучасного: давні мотиви поєднують з новими. Є багато авторських технік, повертається традиція фарбування натуральними барвниками, каже науковиця. Зростає інтерес до національної символіки — не рідкість зустріти писанки із зображенням тризубів, національних кольорів та символіки.
Щоби зберегти давні писанки, особливо зважаючи на повномасштабне вторгнення Росії, в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України запустили проєкт з оцифрування частини колекції писанок. Наразі музей створив 50 3D-моделей давніх писанок, каже Валентина Теслюк. Усі зображення можна переглянути у вільному доступі на сайті проєкту2. Завдяки 3D-моделям майстрині та дослідники із писанкарства мають додаткову, навіть рідкісну можливість поглянути на цілісний зразок і точно його відтворити.
