«Ви вчасно. Сьогодні знайшли кістяну приколку. Зараз покажу», — цими словами археолог Іван Зоценко, керівник рятувальної археологічної місії, зустрічає команду «Куншту» на розкопках у Білогородці. Якщо ви гадаєте, що археолог — це людина зі щіточкою і натхненням, яка повільно здуває пил із кераміки, то ви майже маєте рацію. Але тут ідеться не про глечик. Тут розкопують рештки поселення — згадки про місто, що колись прикривало Київ із заходу, обороняло переправу через Ірпінь і фігурувало в літописах досить часто, щоб називатися літописним. Все це — під шаром землі, коріння і нещодавніх обстрілів.
Від початку червня 2024 року на дитинці літописного Білгорода-Київського (нині село Білогородка на Київщині) тривають рятівні археологічні дослідження. Місце постраждало не тільки від часу й дощів, але й під час російської окупації Київщини у 2022 році: щоб зупинити наступ ворога на ірпінський міст, тут спорудили оборонні укріплення й окопи. Історичні шари пошкодили, тож їх доводиться акуратно розбирати й аналізувати — черепок за черепком, шар за шаром.
Тут працює компанія з майже двадцяти: археологи з Інституту археології НАН України, студенти столичних вишів, діджитал-моделісти, геодезисти, люди з рейками, лопатами та вкрай серйозними обличчями. Їхнє завдання — дослідити втрачені об’єкти, фіксувати те, що ще не встигли знищити до кінця, і перетворювати розкопки на цифрові пам’ятки.
На розкопках команда ділиться тим, що шукає, що вже вдалося знайти й чого ще сподівається досягти. Однак вже кажуть: «Унікальність локації — у тому, що тут в одному місці зійшлися чотири історичні шари: від княжої доби і козацтва до Другої світової, радянського періоду, а тепер ще й сучасної російсько-української війни».
Історія міста, яке завжди стоїть на шляху
Іван розгортає на польовому столику папку завтовшки з добрий словник. У ній — схеми, карти, скани літописів, примітки олівцем, візуалізовані реконструкції об’єктів. Папір уже не новий, та пальці керівника експедиції з легкістю знаходять потрібну сторінку. «Ми зараз ось тут», — вказує Іван на дитинець, центральну частину давнього Білгорода.
Білгород-Київський — одне з тих міст, що ніколи не мали шансу бути «просто селом». Його розташування над річкою Ірпінь — не випадкове. Це точка перетину шляхів, вузол оборони, давній вододільний шлях, на якому зручніше тримати оборону, ніж ходити яр за яром. У часи, коли стратегічне значення визначали переправами й горизонтом, це місце не могло залишитись осторонь.
Перші згадки про Білгород датуються 980 роком, також в літописі «Повість минулих літ»1 місто згадується у 992 році. Не як новозасноване місто, а як «город», що вже був: «У рік 6500 [992]. Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей». Тобто князь Володимир тут не стільки «ставить град», скільки виводить його в лігу великих: будує, укріплює, розширює. За два десятиліття площа поселення зростає від скромного дитинця до понад 100 гектарів — з посадом, фортифікацією, житловими кварталами. Місто стає настільки значущим, що літопис подає його як одну з резиденцій Володимира. У легендарній частині літопису згадується відомий наратив про 300 наложниць: «І наложниць [було] в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті — на Берестовім, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим» (тут Іван лише посміхається).
Дитинець лишився у центрі цієї великої політичної шахівниці. Це не просто фортеця, а «місто в місті». Іван веде далі: «Дитинець — серце міста і княжого управління. Саме тут усе почалося, і саме звідси, крок за кроком, Білгород перетворювався з прикордонного поселення на центр політичної й духовної сили».
Тут розташовувалися палац, храмові комплекси, будинок єпископа, а також поварні, пекарні, майстерні, стайні, склади та житлові будинки для знаті, військової дружини й обслуги. Археологічні дослідження показують високий рівень ремесла: гончарні майстерні, скляну й кам’яну обробки. У цих стінах вирували важливі політичні й духовні процеси Русі. Наприклад, у 1189 році тут, ймовірно, відбулося значуще весілля доби Русі: Рюрик Галицький одружував свого сина Ростислава на доньці великого князя Всеволода Юрійовича — Верхуславі.
Оскільки Білгород-Київський був містом прикордонним, «містом перед стіною Києва», воно мало потужні вали, дерев’яні зруби, облицьовані сирцевою цеглою — унікальна для X століття технологія, яку більше не повторювали. «Її пов’язують із будівельною артіллю, що працювала також в Києві, Переяславі, Новгороді-Малому, ймовірно — під керівництвом візантійських майстрів», — пояснює Іван і додає: — Один із в’їздів до міста — захабного типу: вхід не прямий, а N-подібний — в такому коридорі ти стаєш живою мішенню, тобто поки йдеш через коридор, з боків тебе можуть “привітати” камінням, стрілами — всім чим завгодно».
Саме у Білгороді було засновано одне з перших єпископств заснованих після прийняття християнства. Це не просто релігійна ієрархія, а статус. Вплив. Претензія на значення. У місті діяв храм, а точніше — Собор святих Апостолів (освячений, згідно з літописом, в 1144 році, нині зруйнований).
Він був шестистовповим, трьохапсидним, з фресками, мозаїками, кольоровою поливаною підлогою — досить розкішним, щоб літописці називали його «дивовижно прибраним».
Археологічні дослідження руїн собору проводили Вікентій Хвойка2 у 1909–1914 роках і Галина Мезенцева3 у 1965–1975 роках. Вони виявили фрагменти розпису, сліди фресок, золочення та кольорову підлогу, які підтверджують настільки захоплену оцінку храму. Під шаром цегляного храму знайдено рештки дерев’яної споруди — обгорілі колоди й вугілля, що, ймовірно, належали до попередньої церкви на цьому ж місці.
Від часу заснування єпископської кафедри Білгород незмінно зберігав статус окремої єпископії. У літописах зафіксовано імена понад десятка білгородських єпископів, серед яких: Микита, Микита ІІ, Стефан, Лука, Миколай, Микита ІІІ, Феодор, Максим, Адріан, Діонісій, Петро, Григорій, Іоан, Кіріней, Алексій, Кирило. Про колишній величний собор тепер нагадує лише ілюстрація біля ділянки, де він колись стояв. Зараз на його місці — приватне обійстя, тож встановити бодай символічну межу фундаменту неможливо.
Поруч із храмом Святих Апостолів, приблизно за дванадцять метрів, було виявлено дерев’яний колодязь глибиною 26 метрів. Його пов’язують із легендою про «білгородський кисіль», коли обложені печенігами містяни нібито налили в колодязь їжу, щоб створити ілюзію достатку. Легенда не підтверджена, але сам колодязь справді існував і мав оборонне та водозабезпечувальне значення.
Ще одну, окрему кам’яну церкву знайшли приблизно за двадцять метрів південно-східніше від собору: вона могла бути окремим храмом, усипальницею для вищого сану духовенства.
Іван уточнює: перші розкопки на місці малого храму розпочав академік Борис Рибаков4 у 1950-х, але тоді були проігноровані як шари новітньої історії, так і шари козацької доби, вся увага приділялась давньоруським культурним горизонтам»: «На жаль, Рибаков не задокументував тут ані решток церкви XIX століття, ані — решток храму XVII століття. Судячи з усього, ці шари просто були викинуті. З наукової точки зору це, м’яко кажучи, неетично: археолог має фіксувати всі шари, а не пропускати ті, що не цікавлять його з наукової точки зору». На розкопках у 1970-х роках, які проводили археологи Інституту археології АН УРСР, на місці малого храму був знайдений білокам’яний саркофаг, золотий медальйон і залишки тканини з парчовою вишивкою золотими нитками — усе це вказує на поховання особи високого духовного рангу. Ймовірно, це був єпископ Максим (згідно з літописом, помер у 1189 році). Всі знахідки були вивезені до Москви, ймовірно, до архівів чи музейних фондів, де залишаються й досі. Нині фундаменти малого храму умовно позначені на поверхні. «Ідеї про їх музеєфікацію лунали, але наразі залишаються нереалізованими — таких прикладів в Україні майже немає, і музеєфікація й збереження подібних споруд на відкритому повітрі є складним і витратним процесом», — ділиться Іван.
Рятівна археологія 2025 року в окопі
«Мета наших досліджень зараз — уже не стільки наука, скільки рятівна фіксація, — каже Іван. — Ми не знаємо, що саме було втрачено. Але знаємо точно: якщо не зафіксуємо це зараз, завтра може бути пізно». Місце, де працює команда, має все: шари, століття, уламки й цілі епохи.
Неподалік у минулому році тут знайшли гончарний горн XVII століття5, нині на розкопках виявлено житло давньоруської доби, козацькі господарські споруди, кахлі, кераміку, люльки. Давньоруська фортифікація — теж тут, в окопі, де два роки тому працювала саперна лопата.
Роман Ковтун, учасник рятувальної археологічної групи, розповідає, тримаючи в руках знайдену монету: «От, наприклад, ці 5 копійок — Петрівська реформа, 1726 рік. Ще знайшли тут динар Сигізмунда ІІІ. Ймовірно, шведську монету Густава Адольфа. Як вона сюди потрапила — питання до істориків, але її знахідка точно вказує на активну торгівлю в цьому місці. Це вже прикордоння, і тут проходив шлях зі сходу на захід».
На іншому кінці розкопу — уламки скляного браслета, проколка для шкіри, жіночі прикраси, ґудзики, оброблений ріг. Речі з різних історичних епох, що самі по собі не кричать, але разом складаються в історію, яку нині, на розкопках 2025 року, записують воєдино.
Одна з найцікавіших знахідок — (пломба), ймовірно, XI-ХІІ століття. «Це одна з найважливіших знахідок. Вона використовувалась для опломбування князівських або церковних товарів. На ній збереглись три грецькі літери, які ще належить розшифрувати. Після реставрації, можливо, вдасться встановити ім’я князя, якому вона належала. Це дуже рідкісна та цінна знахідка, яка служить точним хронологічним маркером», — коментує Іван.
Серед уламків трапляються речі неочікувано зворушливі. Наприклад, фрагменти глиняних фігурок вершника, залишки давньоруського коника з сідлом і постаттю. Такі фігури археологи інтерпретують по-різному: як дитячі іграшки, шахові фігури або навіть ідоли. Але незалежно від призначення, це цінне джерело для реконструкції повсякденного життя: одягу, озброєння, навіть того, як сиділи в сідлі.
Поки ми розглядали монети та кераміку, за кілька метрів від нас група саме дорозчищала піч. Власне, половину печі — іншу половину «з’їв» окоп. Вона стояла у кутку житлової споруди давньоруського періоду, як це було заведено: напівкругла, з бічним входом, вже частково осипалась. Перенести її неможливо — не моноліт. Але перед тим, як її розберуть, її відсканують і перетворять на 3D-модель. Це шанс зберегти її форму та зробити реконструкцію.
Як не парадоксально, але у знайденій півпечі цінна не сама вона, а рештки керамічних горщиків. «Кераміка — це наш хронологічний ключ, — каже Іван. — Іноді різниця в глині, глазурі чи вигині стінки — це різниця в ціле покоління.
Тому уламки цієї кераміки нам можуть багато про що сказати, а от сама піч у такому пошкодженому вигляді уже не настільки атрактивна, як могла б бути, і вже не підходить для музеєфікації».
Пам’ять про Білгород у трьох вимірах
Білгород-Київський знає не одну археологічну експедицію, але нинішня унікальна — найбільш технологічна. Помічаємо Олександру Іванову із науково-дослідної лабораторії «Архаїка» (ред. — її читач «Куншту» може пам’ятати із матеріалу про Межиріцьку стоянку).
Дівчина з лопатою в руках розчищає простір довкола уламків стінки. Глина, дрібні фрагменти кераміки, обпалена піч — усе це потребує дбайливості. Але вже невдовзі Олександра відкладе інструменти польового археолога й почне свою іншу місію — створення цифрової моделі розкопу, заради якої вона й приїхала до Білогородки. «Наприклад, ця пічка не вціліє, але її можна зберегти у вигляді 3D-моделі. Це єдиний спосіб консервації», — пояснює вона, позираючи на уламкову конструкцію, яку щойно розкопала команда.
Олександра — археологиня нового покоління, цифрова. Те, що для когось просто воронка чи окоп, для неї — частина історичного та культурного нашарування. В Білогородці вона працює саме з таким простором: давньоруське городище, козацькі печі, траншеї Другої світової війни й сучасні окопи ЗСУ — усе на одній ділянці. Одна земля, чотири війни, багато шарів. «Окопи сучасної війни проходять через давньоруське городище. Це матеріал для дисертації, але також виклик для суспільної пам’яті. Ми звикли сприймати окопи як тимчасову руїну. Але якщо подивитися глибше, це така ж пам’ятка оборони, як і городище. Вона виконує ту ж функцію, у тому ж місці і є продовженням цієї самої історії», — ділиться вона.
У цій експедиції Олександра працюватиме над створенням 3D-моделей розкопаних конструкцій, зокрема валу й печі. Для цього використовуватимуть метод фотограмметрії — серію високоточних знімків із різних ракурсів, які згодом перетворять на фотореалістичну тривимірну модель. Це не просто візуалізація, а науково точний інструмент для реконструкції, обліку й музейної експозиції. Сама Олександра називає цей процес «формуванням об’ємної пам’яті про уламки минулого».
Знайдене у Білогородці фіксують, кераміку чистять, фотографують залишки фундаменту. Після роботи все ретельно буде вкрито геотекстилем та засиплено назад — для захисту від ерозії, грабіжників, дощів. Не тому, що неважливо, а навпаки.
«Після розкопок ми консервуємо шар, закриваємо, фіксуємо. Не для себе. Для тих, хто прийде через сто років. Якщо буде кому копати», — говорить Іван Зоценко. Після моделювання все це буде збережено у цифровому вигляді — на майбутнє, для музею, для науки, для тих, хто не зможе побачити це наживо. «Ми не знищуємо, а захищаємо — через цифрову археологію, через 3D-моделі, через науку. Це не кінець пам’ятки, це початок нового рівня її осмислення. Це вже не просто робота з минулим. Це спроба перекласти мову землі на мову даних. Поки ще є час», — каже Олександра.
«Коли, якщо не тепер?» Як формуються плани на музей Білгорода
— Як почалися ці розкопки? — питаю в Івана Зоценка.
— Це ініціатива самої громади села Білогородка, — відповідає він. — Зараз війна, і, здавалося б, не на часі археологія. Але коли буде «на часі»? Коли тут усе рознесе черговий ракетний обстріл? Люди на місці вирішили, що час — це тепер. Бо потім може бути запізно.
Польові дослідження, які зараз тривають на території давнього Білгорода, — результат локальної ініціативи, що переросла у співпрацю з Інститутом археології НАН України. Представники громади села самі вийшли на археологів, налагодили співпрацю з Інститутом археології НАН України, і саме завдяки цьому тут розпочалися перші дослідження.
Поштовхом стала зацікавленість: у селі знали, що тут є городище, але не усвідомлювали масштабів. Лише згодом, після розмов і консультацій, стало зрозуміло: ця територія — частина культурної спадщини національного значення. Одні з перших орієнтирів дала Євніка Ліньова6 — археологиня з Київщини, яка брала участь у радянських розкопках. Саме вона показала, де шукати перші сліди давнього Білгорода-Київського, коли навіть, за словами представників громади, «охоронний паспорт пам’ятки, виданий ще 1967 року, в сільраді не могли знайшли».
Усе знайдене у цій експедиції — фрагменти кераміки, прикраси, монети, залишки споруд — тимчасово зберігатиметься в Києві, в архівах Інституту археології. Так вимагає процедура. Але в Білогородці мають плани: зібрати все це згодом під одним дахом, у власному музеї. «Ми не хочемо втратити ці знахідки знову, як це вже сталося у 60-70-х, коли все просто відвезли в Москву, — каже Олена Удовиченко, очільниця відділу культури у Білогородській громаді Київської області. — Зараз ми працюємо над тим, щоб створити музей — не стилізований під давнину, не умовний, а сучасний, відкритий, справжній».
Проєкт передбачає не лише експозицію в приміщенні, а й інтеграцію ландшафту: оборонні вали, місця розкопок, зони для огляду. Частина експонатів буде фізичною — уламки, кераміка, печі, оглядові майданчики та екостежки на збережених пам'ятках, як-от вали. Інша — цифровою: 3D-моделі, реконструкції, імерсивний досвід для відвідувачів. Те, що сьогодні зберігається як археологічна документація, стане частиною наративу про життя, побут і забуття давньоруського міста. «Плани на найближче майбутнє — організувати перший археологічний фестиваль, який матиме назву «Білогородський кисіль» — на честь легенди, описаної в літописі. А далі — робота з молоддю, туристами, міжнародними партнерами. Усе це виглядає амбітно, але не фантазійно. Бо ми почали з простого: з розуміння, що ця земля має історію і що вона варта збереження», — говорить Олена.
Білгород-Київський був справжнім центром у Київській Русі. Тепер Білогородка хоче зробити його центром пам’яті та відновлення розуміння історії — для себе, для нащадків, і для тих, хто ще навіть не здогадується, що прямо під ногами, зокрема й на городах, засаджених буряками й топінамбуром, — справжнє давньоруське місто. А поки тут лопати, каміння, щітки й обережні рухи в землі. А ще — надія, що з-під шару століть вирине щось таке, що знову змусить усіх подивитися на це місце — інакше (На момент завершення цього матеріалу, через кілька днів після відвідин розкопок, рятувальна експедиція розкопала раніше не відому лінію укріплень пам’ятки).
