Викопні рештки цікавили людей задовго до появи палеонтології. Під час розкопок людських поселень віком у декілька тисяч років знаходять скам’янілості, яким багато мільйонів років. Приклади можете знайти в статті на сторінках Куншт. З прадавніх часів існує інтерес до камінців незвичайної форми або велетенських кісток. Було б помилкою називати це зацікавленням у палеонтології. В давнину існували різні версії щодо походження дивугідних артефактів. Якщо вони в чомусь узгоджуються із даними сучасної науки, то хіба у твердженні, що це рештки істот, які жили в минулому. А які ще варіанти? Очевидно, що не сучасні й аж ніяк не з майбутнього. В інших подробицях трактування були далекі від науки: скам’янілості називали рештками драконів, титанів, святих, чортів тощо. Вважати це «давньою палеонтологією» настільки ж помилково, як людські жертвоприношення називати «давньою хірургією».
Інтерес до колекціонування викопних решток саме як палеонтологічних об’єктів сформувався в ХІХ столітті майже одночасно із палеонтологією. З’явились спеціалізовані фірми та окремі торгівці викопними. Майже два століття це було хобі окремих ентузіастів, популярність якого суттєво поступалась колекціонуванню картин, антикваріату або поштових марок.
Ситуація змінилась наприкінці 1980-х, коли в Японії виникла мода на скам’янілості в приватних колекціях. Товар закупляли переважно в США, почала розвиватись торгівельна мережа, що згодом поширилась по інших країнах. Особливого запалу колекціонерам надав продаж з аукціону скелету тиранозавра «Сью» (це тривіальна назва експоната)1. Ви його, певне, бачили принаймні на фото: Сью — один із найбільш відомих скелетів динозаврів.
Тиранозавр Сью. Фото — Вікіпедія.
Його знайшла палеонтологиня Сью Гендріксон, але на землях, що були в приватній власності. Господар території виставив кістки на аукціон. Науковці забили на сполох, остерігаючись, що рештки надійдуть до приватної колекції. Дійсно, ціна торгів перевищила 8,3 мільйона доларів. Однак спільними зусиллями виграли представники Disney, McDonald’s та деяких інших фірм, які передали Сью Музею природної історії імені Філда (Чикаґо). Щоправда, врятувавши для науки одну знахідку, меценати підігріли інтерес до покупок інших експонатів.
Відтоді не вщухають дискусії щодо торгівлі викопними рештками. Чимало палеонтологів вважають цей бізнес шкідливим, адже знахідки потрапляють не до наукових установ, а розпорошуються по приватних колекціях. Зазвичай для науки це рівноцінно знищенню. Справа не стільки в доступі, скільки в збереженні супутньої інформації.
Для науки важливий не лише факт, але й супроводжуючі обставини. Знахідка давньокитайської монети на розкопках у Києві була б сенсацією. Така ж знахідка в Пекіні є буденністю. Про гніздування фламінго на Херсонщині в 2017 році писали всі медіа. Перемістимось трішки на південь, у Туреччину, і цією звісткою нікого не зацікавити. У випадку зі скам’янілостями важливе не лише місце знахідки, а навіть товща породи, в якій її виявлено. Пошуки слід здійснювати, ретельно фіксуючи додаткову інформацію про місце, геологічний шар, супутні знахідки тощо. Все це потребує часу і не узгоджується з комерційним підходом. Коли видобуваєте товар, то навіщо розпорошуватися на пошуки інформації, яка клієнту не цікава?
Існує лише одна причина, яка стимулюватиме торговця дотримуватись наукоподібності — якщо він сам є пристрасним колекціонером і власноруч шукає зразки. Втім це не покращить ситуацію. Колекціонер цінує зовнішній вигляд знахідки більше, ніж її значення для науки. Із такими критеріями на розкопках у відвал буде викинуто непоказні, але важливі зразки. Ненавмисно, без злих намірів. Лишень тому, що різні пріоритети призводять до різних наслідків.
Попри застороги науковців, торгівля викопними рештками стає дедалі активнішою. В Україні вона з’явилась на початку 2000-х років. Тоді ж у мене виник інтерес до палеонтології. Саме інтерес, наукову роботу із викопними рештками почав значно пізніше — у 2012 році, вже бувши кандидатом наук. Якийсь час (до 2012 року) я також збирав особисту колекцію і навіть продавав деякі власні знахідки та декілька разів долучився до торгівлі палеонтологічними «сувенірами» на виставках. Тож можу скласти уявлення про цей бізнес і як науковець, і як колишній учасник.
У нашій країні почалось із торгівлі дріб’язковими скам’янілостями, більшість з яких не мала наукової цінності. Аматори-шукачі (зокрема я) продавали або обмінювали дещо зі своїх знахідок — невеликі мушлі молюсків, зуби акул, шматочки бурштину. Інколи дайвери постачали на ринок більші екземпляри — фрагменти черепа бізона або щелепу волохатого носорога. Мабуть, лише дайвери спорадично мали прибутки, вищі за мінімальну заробітну платню. В інших випадках торгівля приносила символічні кошти. Були підприємці, що заробляли торгівлею викопних, але основу прибутку становили знахідки, імпортовані в Україну. Вчені не бачили в цьому проблеми, часом надаючи торгівцям консультаційні послуги або продаючи власні невеличкі знахідки.
У 2010-х роках ситуація поступово змінилась. Зокрема виник напрямок освітянських послуг, орієнтованих на палеонтологію. В цьому випадку викопні рештки використовують не для продажу, а для освітнього заходу, який і є товаром. Варто придивлятись до кожного окремого випадку. Дехто стежить за якістю, представляючи справді достовірну інформацію та популяризуючи знання. Інші лише називають себе «палеонтологічними освітніми проєктами», насправді поширюючи інформацію, далеку від науки. Попри подібні випадки, розвиток освітнього напрямку є позитивним зрушенням.
Чого не сказати про іншу зміну. Українські торговці викопними перейшли з імпорту на експорт. Вітчизняними белемнітами та зубами акул за кордоном нікого не здивувати, в світі є значно кращі зразки. Тому підприємці взялись за унікальні експонати. Наприклад, хребці стародавнього кита, знайдені на Кіровоградщині. Їх придбав торговець-колекціонер, з яким я свого часу підтримував зв’язки, допоки йшлось про дріб’язкові екземпляри. Дізнавшись про цей випадок, я був вимушений зробити вибір: або комерція, або наука.
Чи можлива взаємовигідна співпраця вчених та підприємців? Торговці стверджують, що сприяють популяризації і залученню до палеонтології. Не можу пригадати жодного підтвердження ні поміж колег, ні з власного досвіду. Особисто в мене спершу з’явився інтерес, а потім — колекціонування. Як вже мовилось, бажання отримати камінець або мушлю незвичайної форми є загальнолюдським. Якщо людина цікавиться парфумами, це не означає інтересу до хімії. Захоплення нумізматикою не є залученістю до історії як науки. Звісно, дехто через парфуми стане хіміком, а через колекціонування монет — істориком, але самі по собі ці хобі не є наукою. Як і колекціонування скам’янілостей.
Спроба надати приватній колекції наукоподібності зазвичай є імітацією, тобто псевдонаукою. Погляньте на авторські колективи наукових публікацій. Навіть якщо дослідження обмежене одним класом тварин, зазвичай залучено декілька фахівців. Лише самозванні торговці-«палеонтологи» впевнено визначають будь-яку доісторичну рослину чи тварину, часом не знаючи елементарного.
Приклад: у 2024 році в Україні продають набір «Скам’янілості» з 18 найменувань2. Всі супроводжуються підписами, з яких жодного правильного. Двостулкового молюска названо «брахіоподою», тобто загальною назвою іншого типу тварин. Якщо підпишете краба метеликом, це буде меншою помилкою. Упорядник набору настільки впевнений у своїх здібностях визначати з точністю до виду, що мушлю якогось молюска підписує Fissurella graeca. І додає: «25 млн років». Визначення помилкове, але ще більша помилка — поєднати назву сучасного виду Fissurella graeca із віком у мільйони років. Із невідомих причин відразу дві позиції за рештками морських їжаків, які в обох випадках підписано одним словом — «їжак». Інші написи також є цілковитою нісенітницею. За яку правлять дві тисячі гривень.
Ще один аргумент прихильників торгівлі скам’янілостями — викопні рештки чисельні, їх можна знайти навіть під ногами. Справді, якісь викопні рештки знайти простіше, ніж здається. Наприклад, в асфальтному покриті дороги на Сумщині мені трапились рештки белемніта — головоногого молюска часів мезозойської ери (на фото).
Відбитки їхніх родичів, амонітів, можна знайти в облицюванні Київського та Харківського метрополітенів (на фото приклад з Харкова). Якось шматочок скам’янілого дерева підібрав посеред сільської дороги на Луганщині. Можна зібрати колекцію з таких чисельних решток, які не становлять наукової цінності. Однак насправді вони мало цікавлять торговців. Їх інтерес — у раритетах, твердження про масовість знахідок є лише прикриттям.
Приклад: 2024 рік, до Національного науково-природничого музею надійшов запит про експертизу скелетних решток великорогого оленя, які планували вивезти за кордон. До запиту додано опис і фотографії фрагментів черепа оленя з ретельним описом муляжу рогів, які виготовили з синтетичної смоли. Експертизу доручили мені і, запевняю, спершу планував дати схвальний висновок. Кістку такої якості можна знайти в Дніпрі, наукової цінності вона не становить. Залишилось з’ясувати два питання: 1) походження кістки, чи її не з краєзнавчого музею вкрали; 2) чому в запиті записано експертизу скелета, а подано опис лише черепа; чи не є це спробою вивести скелет? Зателефонував торговцям і отримав такі відповіді: «Давайте напишемо, що знайдені невідомим громадянином у ХХ столітті» та «Може, якось домовимось?». Не домовились.
Пропозиції грошової винагороди від торговців доволі часті. Від натяків на хабар до відвертого глузування в інтерв’ю журналістам. Мовляв, науковці скаржаться на нестачу фінансування, а самі від заробітку відмовляються. Подібний закид недалеко відстає від звинувачення лікарям: на заробітну плату нарікаєте, а могли підторговувати рецептами наркотичних препаратів або відеозаписами пацієнтів.
Приклад: у фондах (не в експозиції) Національного науково-природничого музею зберігаються матеріали з розкопок ХІХ-ХХІ століть. Зберігаються, тому що їх не продавали. Якщо рахувати кожен скам’янілий зуб, кожну мушлю, це мільйони екземплярів. Навіть продаж їх по одній гривні принесе чималі прибутки. Але це табу для музейного працівника. Є зразки без наукової цінності (масові, із втраченими етикетками тощо), однак в деяких випадках інформацію можна відновити за наявності зображень в давніх публікаціях. Ніколи не знаєш, екземпляр остаточно втрачено чи ще є шанси. Проблема не лише в науці, а й у моралі. Якщо науковці давно померли, чи маю я право продавати їхні знахідки? Ні. Чи зобов’язаний я матеріали із власних розкопок передавати до музею, як це робили попередники? Так. Завдяки цьому музей є не просто тимчасовою виставкою або складом, а науковою установою, що може існувати століттями.
Чи є в цьому сенс? Вслід за продавцями антикваріату та археологічних знахідок, торговці викопними рештками стверджують: «Наші музеї старі, “совкові”, науковці подібно “собаці на сіні” причинили експонати у фондах, а самі тихенько підторговують» (вислови реальні). Доволі дивна логіка — виправдовувати торгівлю викопними рештками побоюванням, що їх можуть продати інші.
Важливо розуміти, що естетична складова не є основною для наукових колекцій. Більшість експонатів зберігають у фондах, а не у вітрині. Навряд чи відвідувачам було б цікаво побачити десятки тисяч хребців та зубів доісторичних тварин. Чимало зразків роками лежать у сховищах, оскільки в жодній науковій установі світу немає фахівців з усіх напрямків. Для прикладу, наприкінці ХХ століття в музеї, де я нині працюю, було декілька фахівців із вимерлих гризунів і жодного спеціаліста з риб. Сьогодні — навпаки: жодного знавця гризунів, натомість викопних риб досліджують молодий доктор наук, аспірант та аспірантка. Вони використовують колекції, які збереглись із минулого століття. Але в музеї далі зберігають колекції решток гризунів, які чекають на свій час. Також зауважте, що після завершення дослідження наукова цінність не зникає. З часом з’являються нові методи, і старі колекції знову стають затребувані.
Це не стосується приватних колекцій. Люди смертні — факт очевидний і водночас важкий для розуміння. Окремий власник спроможний забезпечити високу якість збереження: вести каталог, ретельно занотувати інформацію про місце та умови знахідки тощо. А що буде з колекцією після його смерті через лічену кількість десятиліть чи й років? Неприємно думати про це, однак необхідно, якщо беретесь за збереження наукових матеріалів.
Та чи варто орієнтуватись лише на науку? Врешті-решт, люди мають право колекціонувати об’єкти, знайдені в природі. Так, але у випадку із палеонтологією та археологією неминучий внутрішній конфлікт. Можна збирати коштовне каміння і не зважати на геологію. Самоцвіти мають цінність незалежно від того, хто що думає про кристалічні решітки атомів. Можна зберігати вишиту сорочку прабабці, незважаючи на прохання етнографів передати її до музею. Сімейна реліквія є цінністю без етнографії. Проте цінність викопних решток ґрунтується насамперед на даних палеонтології. Раніше скам’янілий зуб акули шанували як протиотруту, а кістку мамута могли вважати рештками велетня. Нині звертають увагу на палеонтологічні дані: наукову назву, вік, геологічний період тощо. Навіть якщо покупець планує використати викопні рештки лише як елемент інтер’єру, йому важливо знати, що це «амоніт, ранній юрський період, 180 мільйонів років». Якщо скажете, що то не доісторичний молюск, а місцевий майстер із каменю витесав, товар знеціниться, хоч його вигляд залишиться без змін. Отже, маємо — саме палеонтологія надає комерційної цінності викопним решткам, але торгівля ними шкодить палеонтології.
