Слова «Києво-Печерська Лавра» зазвичай асоціюються з церковними святинями. Але насправді це унікальне історичне місце з багатою історією, яка досі до кінця не вивчена. Тож не дивно, що тут постійно проводять історичні дослідження й розкопки. У заповіднику працюють науковці — мистецтвознавці, історики, археологи. Тут розташований Національний заповідник «Києво-Печерська Лавра».
«Заповідник — це 25 гектарів території. На його території — близько 150 пам’яток архітектури, музеї», — каже Сергій Тараненко, кандидат історичних наук, завідувач науково-дослідного сектору археології Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Пан Сергій був автором концепції створення електронної археологічної карти «Археологія Лаври за 100 років»1. Ми запитали його про нові археологічні знахідки, зроблені на території Лаври, та плани досліджень.
Пане Сергію, які найдавніші історичні пам’ятки збереглися на території Лаври?
Найдавніша — це комплекс Варязьких печер з лабіринтами, що входить до комплексу Дальніх Печер. Хто і як будував ці печери — достовірно невідомо, але їх пов’язують2 із варягами*. Можемо сказати лише про приблизний вік цих печер. За однією з версій, вони виникли приблизно у Х столітті. Можливо, саме в одну з варязьких печер заселився колись , засновник монастиря Лаври, коли повернувся в Київ зі святої гори Афон.
На території Києво-Печерського заповідника також є пам’ятки старовинної монументальної архітектури. Наприклад, церква Спаса на Берестові. Це кінець ХІ — початок ХІІ століття. Вона, звичайно, не цілісна, бо колись була зруйнована військами хана Батия або Менглі Ґереєя (достеменно ми не знаємо, ким саме). Є археологічні дані, які дозволяють стверджувати, що у ХV столітті київські князі Олельковичі, які відродили Успенську церкву, могли відновити і цей собор. Достеменно це не відомо, але у нас є будівельний матеріал того періоду — плінфа-пальчатка, або «литовка», що свідчить на користь такої версії. Плінфа — це старовинна листоподібна (її ще називають плитоподібною – прим. ред.) цегла, широка та пласка. У ХVІІ столітті Петро Могила відреставрував цей храм і залишив від давньоруського храму приблизно третину.
Успенський собор3 — одна з найдавніших пам’яток Київської Русі. У його урочистому закладанні у 1073 році брав участь князь Святослав Ярославович. І навіть власноруч копав рів під фундамент. За багато століть храм неодноразово руйнували. У 1941 році храм був ущент зруйнований диверсантами Червоної армії. З 1946 року, коли розбирали завали, на території храму проводили археологічні дослідження. Указом Президента України від 9 листопада 1995 року були виділені кошти на відновлення цього собору. Тобто не монастир УПЦ МП, який проводить служіння в цьому храмі, а держава Україна відновлювала Успенський собор.
У 1946 році під час дослідження руїн Успенського собору було знайдено рештки поселення трипільської культури, якому більше ніж п’ять тисяч років. Це фрагмент будинку з пічкою.
Взагалі науковці досліджують територію Лаври близько ста років, і там ще є що вивчати.
Які сучасні археологічні знахідки зроблені на території Лаври?
Їх кілька. Це, наприклад, некрополь. Минулого року якраз за тиждень до початку повномасштабного вторгнення ми проводили археологічні дослідження башти Івана Кущника, яка розташована в Митрополичому саду Верхньої Лаври і входить в комплекс оборонних споруд Лаври4. Ця башта була побудована у період з 1697 по 1702 роки коштом Івана Мазепи. Свою назву отримала від імені святого Івана Кущника.
Під баштою Кущника ми знайшли фрагмент могильника з восьми поховань. Імовірно, на цьому місці колись розміщався некрополь церкви Феодосія Печерського. Зараз вона розташована через дорогу від Києво-Печерської Лаври, але відомо, що раніше вона була дерев’яною та стояла в іншому місці, а наприкінці ХVІІ століття відбудували нову кам’яну. Вочевидь, перенесення церкви було пов’язане з переплануванням у зв’язку з розбудовою .
Справа в тім, що до ХVІІІ століття людей ховали тільки при церковних кладовищах. Допоки у 1772 році не був виданий імператорський указ, який забороняв це робити. Заборона була пов’язана з епідемією морової язви. Тоді померлих почали ховати на цвинтарях за межами розселення людей. Так виникло, наприклад, відоме Байкове кладовище. Отже, некрополь [ранішого часу] міг бути збудований лише навколо церкви.
Версія про те, що цей некрополь належав саме церкві Святого Феодосія, ґрунтується на порівнянні старовинних зображень (гравюра 1638 року, створена А. Кальнофойським для «Тератургіми») та плану місцевості (плані І. Ушакова 1695 року). Це питання потребує подальшого докладного дослідження.
Знахідка дає поштовх до пошуків поруч з вежею не відомого досі монастиря та некрополя навколо нього.
Оскільки ми копали тільки в районі вежі Кущника, ми відкрили лише фрагмент некрополя — вісім поховань. Сам некрополь значно більший. За різними ознаками ми бачимо, що поховання існувало до того, як були зведені монастирські мури: деякі поховання розташовані під фундаментом башти.
Тіла були покладені в ямі в чіткому порядку. Ми встановили і стать людей, і навіть хвороби, які вони мали. Аналіз провела антропологиня Вероніка Унгурян. Також ми знайшли багато кісток у перевідкладеному стані, які були покладені над некрополем. Очевидно, це рештки приблизно двадцяти поховань, що були зруйновані під час якихось робіт.
У кількох похованнях було знайдено фрагменти скляних виробів та керамічних горщиків (звичаю ховати з померлими речі на той час не було — прим. ред.).
Ще одне цікаве археологічне дослідження — комплекс склоробної майстерні кінця ХІ століття. Археолог Володимир Богусевич5,6 розкопав цю майстерню ще в 1951 році на території Митрополичого саду. Тоді були знайдені залишки двох горнів (пічок, де розплавляли скло), уламки скляного посуду, віконного скла, полив’яних плиток для підлоги, смальти (скляних кубиків, з яких робили мозаїку).
Ця знахідка давала інформацію про склоробне виробництво у Київській Русі. Але її (інформації – прим. ред.) було не дуже багато, і я припускав, що знайдене під час розкопок — це лише частина потужного склоробного комплексу.
У 2021 році ми провели рерозкопки цієї майстерні. В результаті знайшли підтвердження нашої гіпотези.
Ми розкопали рештки «виробничого майданчика» та передгорнову яму, куди викидали сміття чи вигрібали або золу. Ми також знайшли «млинець» (заготовка, з якої робили смальту) і кубики скла (смальти), покриті золотою фольгою. Подібні використовувалися для оздоблення Успенського собору. Знайдені матеріали свідчать про високий рівень скляного виробництва у Київській Русі.
Під час розкопок майстерні ми знайшли передгорнову яму, яку використовували з господарською метою (могли скидати відходи виробництва). Аналізуючи вміст ями, зробили унікальну знахідку — знайшли свинцеву печатку (молівдовул) чернігівського митрополита Неофіта.
Митрополит був досить відомою та скандальною постаттю, [також] його ім’я згадується в старовинних текстах, що висвітлюють перепоховання Бориса і Гліба у 1072 році**. Також Неофіт був пов’язаний із засновником Печерського монастиря Антонієм — у Чернігові той взяв участь у заснуванні Іллінсько-Успенського монастиря. Очевидно, зв’язком з Антонієм і пояснюється те, що печатка митрополита Неофіта була знайдена на території Митрополичого саду Києво-Печерської Лаври.
У світі є всього три його печатки: дві у приватних колекціях і ось одна у нас. Це була , якою запечатували документ та засвідчували достовірність його вмісту. Символи та їх комбінації, зображені на печатках, мали особливе значення: це була знакова система, зрозуміла лише для певного кола осіб (якою зашифровували інформацію — прим. ред.). Комбінації однакових символів не могли використовуватися на печатках різних людей чи владних структур, бо це б унеможливлювало їх однозначне прочитання.
Такі печатки не використовують двічі: документ відкривали, печатку зламували і викидали. Зазвичай печатки розбивали мечем, аби їх неможливо було використати ще раз. Але знайдена нами печатка була ціла. Ми знайшли її, бо використовували металошукач, просіювали ґрунт через сито та промивали. Тут нам допомагали студенти-археологи.
Ви сказали, що на території Лаври ще багато таємниць і є що вивчати. Які у вас плани на майбутнє?
Я мрію відкрити на території Лаври у Митрополичому саду археологічний парк. У цьому місці надзвичайно багато цікавих об’єктів з тисячолітньою історією.
Можна, наприклад, показати справжні монастирські мури, законсервовані під скляним павільйоном. Також експонатами парку могли б бути накриті прозорим склом розкопки. Усередині старовинної вежі Кущника може бути створений музей археології. А також можна зробити історичну реконструкцію, тобто реконструювати те, що було на території Лаври в різні епохи. І все могло б бути зібрано в одному місці на території археологічного парку. Наприклад, на території Лаври було знайдено поховання скіфа — можна було б відтворити скіфський побут. Або поставити реконструйовану трипільську хату, оскільки під Успенським собором було поселення трипільців.
Чому важливий археологічний парк? Він показує нашу історію, нашу матеріальну культуру. Треба знати свої корені. Але для того, щоб відкрити парк, спочатку потрібно знайти кошти на створення хоча б архітектурного проєкту і далі шукати під нього фінансування.
Нещодавно ви написали для малечі книгу з історії Києва «Пригоди Марка у княжому Києві».
Так. Іде війна, а я написав книгу для дітей. Бо переконаний, що вона потрібна їм саме зараз. За сюжетом, хлопець з сучасного світу потрапляє у Київ XII століття. Під час мандрівки він дізнається багато цікавого про життя киян, про відомі сьогодні пам’ятки історії та археології.
Ідея книги виникла так. Якось ми з сином гуляли Подолом, і я йому показував і розповідав: от тут я копав, отут знайшли те, отут інше. Він каже: «От якби мені так розповідали у школі історію, я б зацікавився нею». І розповів, що не любить шкільну історію, бо підручники нудні. «От ти, — каже він мені, — розповідаєш цікаво».
Я відповідаю: «Тоді я візьму і напишу це в книзі. Будеш читати?» — «Буду!» — відповів. Я взяв і написав книжку. Одночасно з українськомовною версією вийшла й книжка англійською: «The Adventures of Marko in Princely Kyiv».
Усі ілюстрації в цій книжці — насправді історичні реконструкції: те, що знайшли при розкопках чи що відомо з документів. А головного героя книги художниця Христина Чеботарьова намалювала з мого сина. До книги я і моя команда розробили сайт, на якому можна побачити п’ять маршрутів історичних екскурсій Києвом.
Зараз іде війна не тільки за наше життя і свободу, а й за нашу культуру. Важливо, щоб і діти, і онуки знали, що ми маємо свою власну культуру, що ось це наш монастир, наш князь, наша церква. Це наше. Не можна допустити, щоб у нас його вкрали. Ми будемо відстоювати не лише нашу незалежність, а й нашу ідентичність як європейського народу.
