У 1965 році місцевий житель села Межиріч Зиновій Новицький вирішив викопати льох у своєму дворі — а знайшов щелепу мамута. Він розповів про знахідку Інституту зоології Академії наук УРСР і так започаткував1 історію Межиріцької стоянки, де приблизно в 15 тисячолітті до нашої ери поселилися давні люди. Найвідоміші артефакти звідти — житла з кісток мамутів, одне з яких зберігається в Національному природничому музеї. Утім стоянка багата й на безліч інших об’єктів. «З нинішними темпами, можливо, у Межирічі треба буде копати років 100», — розповідав1 у 2021 році багаторічний керівник експедиції Павло Шидловський.
У 2025 році науково-дослідна лабораторія «Архаїка» спільно з кафедрою археології та музеєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка оцифрувала одне з жител. Про особливості процесу «Куншт» поговорив із керівником лабораторії «Архаїка», археологом Дмитром Никоненком, дослідницею белігеративних ландшафтів Олександрою Івановою й дослідницею кам'яної доби та епохи первісності, учасницею Центру палеоетнологічних досліджень Маргаритою Чимирис.
Чому ви почали займатися оцифруванням пам’яток?
Дмитро: Ідея «Архаїки» виникла з професійних причин. Я археолог, і після 7–8 років роботи зрозумів, що в межах, на жаль, недосконалих — як і в усьому світі — державних інституцій, виникають проблеми в роботі. Насамперед це фінансування, комунікації, залучення додаткових інструментів, міждисциплінарні активності. Тому ми вирішили, що потрібно створити організацію: додати собі клопоту, але отримати більше можливостей. Таким шляхом ідуть багато українських науковців, які хочуть працювати, зокрема, з міжнародними партнерами.
Ідея окреслилася у 2019 році, коли ми займалися оцифруванням церкви в Суботові. Стало зрозуміло, що ця робота потрібна, цікава нам і контрагентам. А втілили ми її у 2020 році.
Ви сказали, що створення організації додало вам більше можливостей. Яких саме?
Дмитро: Тоді ми займалися класичною археологією. Вона має певні обмеження, продиктовані методологією, і вони вирішуються залученням додаткових наук. Хімія, фізика відкривають нові горизонти — наприклад, ДНК-дослідження. Бо, на жаль, серед іншого, археологи обмежені в джерелах.
«Архаїка» наразі здебільшого сконцентрована на оцифрувальній активності, діджиталізації, але не тільки. Так, ми залучаємо методи хімічних, фізичних наук в дослідженні української культурної спадщини. Наприклад, так ми вивчали2 скляне намисто з території України, яке зберігається в Національному заповіднику «Хортиця». Дізналися про його методи створення і походження — тобто те, що не вдалося встановити методами традиційної археології. Ми проводили це дослідження спільно з науковцями департаменту хімії Університету Турину та італійського Національного інституту ядерної фізики. В Італії дуже сильна наукова школа. Спільно з італійськими колегами за допомогою використання сканувального електронного мікроскопу, мікрокомп'ютерної томографії та нам вдалося простежити крок за кроком всі етапи виробництва намистин, виявити сліди інструментів давніх майстрів-склоробів та реконструювати форму цих інструментів.
Це стало можливим завдяки долученню міжнародних партнерів, чому ми дуже раді. В принципі, для цього ми і створювалися.
Бо коли ти просто працівник в музеї, заповіднику чи університеті, то маєш виконувати свої посадові обов’язки і часто не здатний впливати на взаємодії організації з партнерами. Якщо хочеш цим займатися, маєш амбіції та потребу, необхідно шукати нові можливості. Ми знаємо багатьох фахівців у межах інституцій, які, скажімо, хочуть отримати фінансування на археологічну експедицію й використовують для цього громадські організації. Адже якщо некомерційне фінансування з-за кордону надійде в бюджетну установу, ви його ніколи не побачите — бо це вже бюджетні кошти. Тому єдиний шлях — це використання громадських організацій.
Які об’єкти культурної спадщини ви оцифровуєте насамперед?
Дмитро: Ми намагаємося оцифрувати те, що найбільше під загрозою, й те, до чого є доступ, бо це дуже залежить від контрагентів. Установи різні, й не всі йдуть на контакт.
Ми не могли не звернути уваги на Межиріцьку стоянку, вона справді унікальна. Її знають далеко за межами України, і потенціал пам’ятки просто величезний. Коли ми кажемо про , перше, що спливає в уяві, — це Межиріч.
Оцифрування Межиріча. Фото — Тім Гордієнко.
Олександра: В «Архаїці» кожен — науковець, і у нас є власні наукові інтереси. Проєкти й речі, які ми оцифровуємо, можуть бути дуже різними: стосуватися як наших наукових інтересів для статей, книжок, дисертацій, так і мати популяризаційну мету.
Один із показових випадків трапився минулого літа, коли колеги з Інституту археології звернулися до нас по допомогу, аби оцифрувати кілька предметів3 з в Києві, який вже понад рік намагаються забудувати, і місцева громада дуже активно бореться проти цього. Археологи їм допомагають, і нас попросили виконати роль візуального підсилення, тому що 3D-моделі дуже атрактивні. Так можна краще донести, чому ця пам’ятка цінна.
Водночас ми не можемо оцифрувати все, але можемо навчити людей це робити. Адже сто, двісті чи триста спеціалістів не оцифрують всю українську спадщину. Проте якщо навчити працівників установ або студентів університетів, це дозволить розширювати мережу людей, здатних як займатися оцифруванням і збереженням спадщини в цифровому просторі, так і науково її вивчати. І, власне, зараз, окрім оцифрування музейних колекцій і великих пам’яток, як от Межиріч, ми ще й навчаємо спеціалістів, що працюють з цими пам’ятками. У них також залишається потрібне для оцифрування обладнання, і вони далі навчають інших. Так ця мережа розширюється.
Наскільки складно навчитися такій роботі? Які навички для цього потрібні й як це залежить від методу сканування?
Дмитро: Ми здебільшого навчаємо фотограмметрії, тому що це доступніший метод. Важливо не тільки навчити людей, а й дати їм інструменти: 3D-сканери набагато дорожчі, і в деяких випадках фотограмметрія дає кращий результат.
Олександра: На мою думку, дуже багато залежить від бажання людини. В межах цього проєкту навчання мало дві фази: в першій воно тривало тиждень, в другій — близько 12 днів. Аби отримати базові навички роботи з фотограмметрією, цього достатньо. А далі удосконалюєшся на конкретних випадках. Але все залежить від бажання, і це дуже видно і по нас самих, і по співробітниках інституцій, з якими ми працювали. Я вважаю, що для базового розуміння специфіки і принципу роботи достатньо двотижневого навчання.
У нас є проєкт, що складається з двох частин: Preserving Ukrainian Legacy і Ukrainian Heritage Digitalization and Dissemination Initiative. У межах кожної з цих програм є три наукові інституції. В першій — Національний заповідник «Хортиця», Дніпровський національний історичний музей і Національний музей історії України. У другій — Інститут археології, Університет Шевченка й Одеський археологічний музей.
Кожна інституція надсилає на тренінг двох спеціалістів, які знають англійську мову, адже його проводить американська партнерська організація. Ми їх навчаємо, облаштовуємо лабораторію і працюємо над оцифруванням малих предметів, рухомих предметів спадщини. Також є двоє або троє фахівців «Архаїки», які допомагають зробити моделі перших 50–70 речей. А далі інституція йде своїм шляхом і працює в комфортному темпі, але ми залишаємося на зв’язку.
Оцифрування предметів. Фото — Тім Гордієнко.
У другій фазі проєкту ми почали оцифровувати не лише рухомі предмети культурної спадщини, а й нерухомі, як Межиріцька стоянка. Це обґрунтовано й тим, що хочеться робити щось масштабніше, цікавіше. До того ж для нерухомих пам’яток наразі більше загроз, тому що їх не можна нікуди вивезти і сховати. Також ми як організація тепер маємо лазерний сканер, яким можемо проводити сканування.
На жаль, ми не можемо надати такий у кожну інституцію, тому що це дуже дороговартісне обладнання, але готові приїхати й допомогти оцифрувати, поєднавши дві методики — фотограмметрію та лазерне сканування.
Так ми оцифрували будівлю Одеського археологічного музею. Вона досить стара, цьогоріч їй виповнюється 200 років, і вона вже постраждала від обстрілів: розбиті вікна, з’явилися тріщини. Ми оцифрували й частину одеських катакомб, які досить маловідомі. А також — Межиріцьке житло.
У Межирічі за часи досліджень було відкрито чотири житла. Реконструкція першого житла зберігається у Національному природничому музеї. Друге та третє житла здані до фондів, а четверте зберігається у Межирічі на місці виявлення. Воно захищене ангаром, що дозволяє йому зберігатися не в музеї. Ми обрали для оцифрування саме останнє: адже його неможливо нікуди перемістити, а відповідно, й захистити від загрози падіння уламків ракет, шахедів тощо. До того ж четверте житло унікальне тим, що, власне, його конструкція не посунута з місця, і збереглися оригінальні особливості, які можна буде краще вивчити завдяки 3D-моделі.
У чому унікальність і потенціал Межиріцької стоянки?
Маргарита: Це перше доведене4 наземне житло, в якому жили люди. Коли пам'ятку відкрили, це ще піддавали сумнівам, але зараз усе беззаперечно. Умовно кажучи, 20 мамонтів не йшли і не впали рівненько по колу. Всередині житла простежуються сліди вогнища, людської діяльності: з одного краю було місце для створення знарядь праці з кременю, з іншого — місце для шиття з кістяними знаряддями праці. Також є об’єкти, розташовані довкола житла. Відповідно, це було не просто житло, куди люди прийшли, переночували й пішли. Там мешкали, прибирали, виносили сміття за межі будинку.
За 80 років від моменту відкриття пам’ятка знала багато досліджень. Наприклад, останнє 4 житло, яке було розкопане в середині 80-х років, досліджували багато експедицій і міжнародних спеціалістів. Бельгійський геолог Поль Езертс говорить5, що пам’ятка була заселена мінімум тричі.
Робота в Межирічі. Фото — Тім Гордієнко.
Тоді постає безліч питань. Наприклад, це були заселення в межах одного покоління чи заселяли тричі в межах, умовно, 100–200 років? Тобто пам’ятали і поверталися саме в Межиріч, на перетин річок Рось і Росава. Це місце захищало від зовнішніх вітрів, було недалеко від води й давало хороше плато для полювання.
Межиріч є лише однією ланкою життя давніх людей. На жаль, на території України немає поховань, тому ми не можемо говорити про якісь генетичні спорідненості. Але ми точно знаємо, що це були сапіенси — людина розумна.
Досліджуючи Межиріч, ми поглиблюємо розуміння того, що робила людина в період зміни клімату, тому що йдеться про кінцевий час панування льодовика на землі. Я люблю говорити: згадайте мультик «Льодовиковий період», це якраз він. Людина в ті важкі для себе часи намагалася вижити й збудувала доволі складну структуру, яку ми досі не можемо до кінця збагнути.
Чи ускладнилися дослідження після початку повномасштабного вторгнення?
Маргарита: Загалом так, тому що пам’ятка розташована в Канівському районі, де є Канівське море. Відповідно, існують певні перестроги. Ми сподіваємося, що після Каховської дамби нічого не станеться. Але завжди є ризики, і краще бути готовими до гіршого. Але дослідження проводять і зараз. Керівник експедиції Павло Шидловський хотів зберегти пам’ятку й за можливості досліджувати її до кінця, тож поновив їх.
Наскільки оцифрування пам’ятки збільшить її доступність для науковців? Що можна вивчати, спираючись на оцифровану копію?
Маргарита: 2D-фотографія, особливо якщо вона є лише з єдиного ракурсу, — це одне. А коли буде ресурс, де предмет можна роздивитися з усіх боків, — це інше. Моделі будуть оцифровані у масштабі один до одного з максимальною точністю передавання.
Тому в цьому є сенс. На 3D-модель можна буде навіть посилатися як на джерело. Оскільки, на жаль, часи війни показують, що багато археологічного матеріалу може бути втрачено. Навіть банально через те, що його хотіли заховати і зберегти, а потім забули, де заховали.
Олександра: Це дійсно може бути дуже цінним джерелом. Окрім самої стоянки, ми оцифрували ще близько 25 предметів, зокрема кістяних знарядь праці. Зараз вони ще на етапі перевірки, і незабаром будуть у відкритому доступі.
Проте вже можна сказати, що на предметах можна побачити цікаві моменти, які ми не бачили вживу. Наприклад, одразу видно, де кістку різали кременем, а де — якимось іншим знаряддям, тому що там зовсім інший тип надрізу. Він не такий трикутний, а дуже рівний, прямокутний.
І для цього не потрібно брати мікроскоп — є точна тривимірна копія, яку можна приблизити, покрутити. Точність тих речей, які ми робимо, — зазвичай до пів міліметра.
Для мене особливо цінно, і на кістках це дуже яскраво проявляється, що в 3D-моделях можна «забрати» колір з речі. Такого ніколи не зробиш в реальному житті. Це дозволяє бачити текстуру, адже текстура без кольору зазвичай проявляється набагато краще: видно насічки, різноманітні малюнки.
У великих пам’ятках набагато легше робити плани, тому що її можна просто «розрізати», поміряти відстані, об’єми.
Дмитро: Окрім того, моделі дають можливість моніторити стан пам’ятки. Можна робити їх із інтервалом, скажімо, в рік і порівняти, як себе почуває пам’ятка: чи є зміни, процеси, які ми можемо не бачити, а вони руйнують пам’ятку. Також це важливо для реконструкції, бо у нас є повний відбиток пам’ятки: можна виміряти відстань між будь-якими двома точками, що часто важко зробити на самій пам’ятці, адже вони розташовані в різних площинах. Якщо треба поміряти відстань від черепа до кістки, буває, що ми не можемо зробити це напряму, бо нам заважають інші черепи, кістки тощо.
Цифрова модель дає змогу проводити будь-які вимірювання. Наприклад, можна порівнювати моделі різних жител: їх будували унікально чи за певним загальним задумом. Потенціал великий, і часто він розкривається згодом. Буває, що 3D-модель використовується для віртуальної виставки, а потім стається, скажімо, пожежа, як із Собором Паризької Богоматері, і виявляється, що за пів року до цього була зроблена дуже якісна 3D-модель. Так є можливість його відбудувати. Тобто це відбиток предмету в часі.
Чи використовували ви у власних роботах 3D-моделі?
Дмитро: Ми займаємося тим, що й нам цікаво з наукової точки зору, і часто продовжуємо дослідження цих об’єктів. Часто з цього виходять наукові публікації6. Є проєкти, до яких ми повертаємось. Так було з Вітовтовою вежею7 на Херсонщині — дуже цікавою пам'яткою архітектури. Коли ми її досліджували, вона ще не мала такого статусу.
Існували , що вона має стосунок до Великого князівства Литовського, але не було вихідних даних. Навіть нібито загальновідома висота не відповідала дійсності. Завдяки 3D-моделі ми отримали інформацію про товщину стін і про те, що насправді там було на один поверх більше, ніж вважали доти. Були проведені ретельні архітектурні дослідження, і це дало змогу вивчити пам’ятку. Територія, де розташована вежа, була окупована. Наразі її деокупували, але вона дуже близько до лінії фронту. Тому мати цю 3D-модель надважливо.
І зараз колеги з інших організацій використовують наші моделі й напрацювання у своїх проєктах. Тому часто до одних і тих самих об’єктів ми можемо повертатися, отримувати інформацію, з часом розуміти, що потрібно ще щось.
Багато артефактів із Межиріцької стоянки зберігаються в Національному природничому музеї. Чи плануєте ви робити комплексне оцифрування, співпрацю з іншими установами?
Олександра: Ми б хотіли оцифрувати деякі предмети мистецтва з Межиріча, які зберігаються в Археологічному музеї. Нещодавно мали перемовини з директоркою Археологічного музею НАН України, який на розташований на поверх нижче від Природничого, аби оцифрувати предмети з Межиріча. Ми сподіваємося, що це станеться.
У нас також є невеличка мрія — оцифрувати реконструйоване житло в Природничому музеї. Це, власне, перше житло з Межиріцької стоянки. Будемо вести новий раунд перемовин щодо цього.
Але це про виклики спілкування громадських організацій і державних музейних установ, тому що інколи важко знайти спільну мову. Може бути бажання обох партнерів, але щось стає на заваді. Проте думаю, що для цього просто потрібен час.
З того, що я бачу, головним питанням для музеїв є авторське право. Згідно з поясненнями Міністерства культури України, на 3D-модель воно не виникає. І для музеїв це дуже дивно. З’являються запитання про те, хто і як це буде публікувати й використовувати. Ми пропонуємо угоду, де вказані права і правила використання. Але подекуди музеям важко відкритися світу, відкрити свої колекції.
Найбільше допомагає в співпраці з музейними установами сарафанне радіо — те, що ми вже працювали з кимось, і ці люди розповідають колегам. Адже комунікаційні проблеми — це, напевно, найважче, з чим ми стикаємося.
Окрім комунікаційних перешкод, які ще проблеми в оцифруванні спадщини ви бачите? Адже останніми роками цим займаються значно активніше. Можливо, є закордонний досвід, який нам, на вашу думку, варто перейняти?
Дмитро: Загалом проблем багато. У Європі є стратегія оцифрування, ухвалена кілька років тому. Згідно з нею, будь-які організації, що зберігають предмети культурної спадщини, відповідальні за їх оцифрування. І це правильне рішення, бо колекції величезні, й сторонні організації не зможуть зробити всю цю роботу. Але це може бути частиною службових обов’язків людей, які працюють там роками, якщо надати їм інструмент і навчити.
У нас немає державної політики, яка б була спрямована саме на оцифрування. Міністерство не фінансує установи, які зберігають колекції, не надає кошти для оцифрування (введення нових посад, закупівлі обладнання), не ставить наукові плани. Потрібна державна політика у сфері збереження культурної спадщини. Це єдиний шлях, бо обсяги робіт величезні. Окремий виклик — пам’ятки архітектури, бо їх оцифровувати складно: потрібен набагато більший і дорожчий інструментарій, до того ж це більший об’єм робіт, більш комплексне рішення. А пам’яток архітектури так само багато.
Розуміємо, що міністерство, яке опікується цим, не найбагатше. Навіть у більш мирні часи воно не було в пріоритеті. Тому наразі єдиний шлях — це пошук іноземних грантів, партнерських громадських організацій, які можуть допомогти.
Олександра: Дійсно, з початку повномасштабного вторгнення дуже активізувалася допомога. І це підсвітило проблеми з культурною спадщиною, тому що багато чого опинилося в окупації, багато чого зруйновано. А міжнародна допомога музеям є, але вона часто дуже фрагментарна. Наприклад, установі можуть надати лише обладнання. Проте ніхто не вміє на ньому працювати. Може стояти лазерний сканер за тисячі доларів, і ніхто не знатиме, як його вмикати. Або можуть навчити спеціалістів, утім опісля їм немає з чим працювати.
Тож немає комплексного закриття проблеми, і це все тримається на ентузіастах і на людях у наукових інституціях, яким не байдуже. Вони навчаються самі, шукають можливості й партнерів, заповнюють грантові заявки. Як і все в українській культурі, оцифрування тримається на окремих особистостях, яким небайдужа українська спадщина.
_cache.webp "Що таке цифровізація музеїв та чому це необхідно — досвід Ukrainian Heritage Monitoring Lab")
