Людський мозок добре вміє реагувати на небезпеку — але значно гірше вміє функціонувати після неї. Досвід переживання екстремальних умов не зникає разом із загрозою і може визначати те, як ми думаємо, відчуваємо і взаємодіємо зі світом. Про те, як працює цей механізм, ми поговорили з Бесселом Ван дер Колком — психіатром, дослідником травми і автором книжки «Тіло веде лік». У розмові йдеться про війну і її наслідки, про комплексний ПТСР і травму розвитку, а також про підходи, які можуть допомагати працювати з травмою — від групової терапії до театру, і психоделіків.
Це скорочена версія інтерв’ю, які ми створюємо в межах проєкту «Куншткамера» для спільноти Друзів Куншт. Щоб отримати доступ до повної версії цієї та інших розмов, а також мати змогу поставити запитання світовим зіркам науки, ставайте членами спільноти Друзів.
На початку повномасштабного вторгнення деякі люди, які мали діагностовані тривожні розлади, помітили, що з початком великої війни вони відчули певне полегшення. Ніби їхній постійний страх нарешті отримав чітку причину. І ці люди раптом стали дуже функціональними, активними, зібраними. Чому реальна небезпека іноді може відчуватися навіть комфортніше? І чому з нею буває легше впоратися, ніж із постійним очікуванням небезпеки?
Це дуже відоме спостереження, яке багато разів описували1 раніше. Наприклад, під час воєн люди з шизофренією нерідко функціонують краще. Люди з хронічними панічними реакціями також можуть почуватися стабільніше. Одна з причин: коли перед нами постають реальні виклики, наша біологія налаштована саме на те, щоб із ними впоратися. Наш організм і наш мозок створені для реагування на загрози.
Багатьом людям, навпаки, важче тоді, коли все тихо й спокійно. Я часто думаю про Україну і про те, через що вам доводиться проходити, і дуже співчуваю. Але люди насправді здатні витримувати величезний стрес. Ми добре пристосовані до цього — для цього у нас і є наш мозок.
Проблема часто виникає пізніше. Коли ситуація стає спокійнішою, у вас залишається величезна кількість енергії, і ви не знаєте, куди її спрямувати. Мене найбільше хвилює, що буде після завершення війни. Адже мозок довго налаштований на те, щоб мати справу з небезпекою, бути настороженим, підозрілим, обережним. І коли настає мир, мозок, який звик постійно шукати загрозу, може мати труднощі з тим, щоб перемикнутися на мирне життя.
Тож проблема часто полягає не стільки в гострій травмі, скільки в її наслідках. Мозок змінюється, щоб впоратися з надзвичайно небезпечною ситуацією. І коли небезпека минає, людина може далі організовувати свої думки навколо загрози. Те, що ви описали, добре вписується в це спостереження.
Ще один момент, який мені згадується з початку повномасштабного вторгнення, — це інтерв’ю2 з українською психотерапевткою Людмилою Новіцькою, яка працювала з ветеранами та їхніми родинами. На жаль, її вже немає з нами. Ми говорили з нею про те, наскільки складно військовим повертатися до звичайного цивільного життя — навіть тоді, коли вони приїжджають додому лише на короткий час, у відпустку. І під час тієї розмови ми дійшли висновку, що адаптуватися повинні не лише ветерани. Насправді адаптації потребує і саме суспільство. З огляду на те, що ми знаємо про роботу мозку під час стресу, що можуть робити цивільні люди, щоб підтримати ветеранів — або принаймні не погіршувати їхні симптоми?
Мені здається, що це справді ключове питання, над яким вам зараз доводиться думати, адже ви переживаєте це безпосередньо. Ми добре знаємо: коли солдати повертаються з війни додому, вони часто відчувають глибоке відчуження. Вони сумують за своїми побратимами, адже на війні між солдатами виникає дуже сильний зв’язок і відчуття взаємної відданості. Коли вони повертаються до цивільного життя, їм часто здається, ніби вони відрізані від інших людей. Вони відчувають, що їх не розуміють, і через це можуть ставати дедалі більш відчуженими. Це дуже універсальний досвід, який описували3 у багатьох країнах і в різні історичні періоди.
Можливо, дехто з вас читав роман «На Західному фронті без змін», написаний у Німеччині та опублікований у 1929 році. Там дуже добре зображені відчуття солдата, який повертається з війни: ніщо більше не здається реальним, і людина не відчуває зв’язку зі світом навколо. Тому головне питання для вашого суспільства — як допомогти людям знову відчути зв’язок одне з одним.
З того, що ми бачимо тут, одним із корисних способів є створення можливості для людей розповідати про свій досвід у символічній формі. Наприклад, написати п’єсу і показати її іншим, щоб передати досвід. Або писати пісні про свій досвід і через них поділитися переживаннями. Йдеться про створення символічного представлення того, що сталося, і про можливість поділитися цим з іншими людьми.
Це дуже старий принцип. Ще в Давніх Афінах, приблизно 2300 років тому, люди постійно жили в умовах воєн. І серед способів, якими вони справлялися4 з травмою війни, було створення театральних вистав. Колишні воїни показували їх тим, хто не був на війні, і через театр говорили: ось що ми пережили. Створення такого образного досвіду і можливість поділитися ним із суспільством можуть бути дуже важливими і корисними практиками для людей, які повертаються з війни.
В Україні зараз справді з’являються5 ветеранські театральні ініціативи. Багато ветеранів об’єднуються в групи, ставлять вистави, виконують різні ролі. Це один із підходів, про які ви пишете у своїй книжці. Чи могли б ви пояснити, як це працює на рівні мозку? Що відбувається з нами, коли ми моделюємо різні ролі й ніби приміряємо на себе різні особистості?
Передусім мій досвід показує, що на початковому етапі найкраще працює саме групова терапія. У групі люди можуть говорити про те, чим не можуть поділитися з цивільними. Є речі, які дуже важко пояснити тим, хто не був на війні. Наприклад, неможливо просто розповісти цивільній людині про те, як виглядає поранене тіло на полі бою. Але коли поруч інший солдат, він може сказати: «Так, я теж це бачив».
Спільний досвід того, що ви разом пережили, приносить величезне полегшення. Саме тому ветеранські організації завжди відігравали важливу роль. Люди, які пережили такі страшні речі, відчувають, що тільки інші ветерани справді можуть їх зрозуміти. Якщо ж хтось живе у відносно безпечній частині країни, ветерани часто відчувають: «Ти просто не знаєш, про що я говорю».
Але це лише початок. Я писав про це у своїй книжці: якщо спогади про війну і спільні розмови про неї стають єдиним джерелом підтримки, люди можуть застрягнути в цьому досвіді. У певний момент потрібно перейти від постійного відтворення минулого до встановлення зв’язку з теперішнім. І театр може допомогти саме в цьому. Коли ви створюєте виставу і показуєте її іншим людям, ви встановлюєте місток між минулим досвідом і теперішнім.
Тобто недостатньо просто говорити про минуле. Важливо сказати: «Я переношу цей досвід у теперішнє і ділюся ним із вами». Виконання різних ролей у театрі також дуже важливе. Воно дозволяє переживати різні фізіологічні та психологічні стани, різні ідентичності. Людина може дослідити значно ширший спектр досвіду, ніж той, до якого вона звикла. Наприклад, одного разу ви можете грати роль солдата, який переживає певну подію, а наступного разу — роль лікаря. Або роль людини, яка допомагає іншим після трагедії. І раптом відкривається інший спосіб переживати світ.
Коли людина травмована, вона часто знову і знову переживає світ в один і той самий спосіб. Тому дуже важливо розширювати її здатність входити в інші ролі, відчувати інші стани і робити інші речі.
Ви також писали про комплексний ПТСР. Нещодавно цей стан офіційно з’явився6 у класифікації , але досі не виділений як окремий діагноз у . Чи вважаєте ви визначення, запропоноване в МКХ-11, справжнім кроком уперед? Чи, на вашу думку, у ньому все ще бракує важливих аспектів розуміння комплексної травми?
Такі діагностичні системи зазвичай відстають від науки приблизно на двадцять років. Наприклад, дослідження7, які підтверджували концепцію комплексного ПТСР, ми провели ще в 1995–1996 роках. І лише через 20 років це нарешті почали визнавати як окрему діагностичну категорію. Тож офіційні класифікації часто значно відстають від того, що ми насправді вже знаємо.
У США більшість людей, з якими ми працюємо, має саме комплексний ПТСР. Останнім часом я називаю це травмою розвитку. Йдеться про те, що багато людей виростають у складних умовах — у сім’ях із насильством, алкоголізмом чи загальною дисфункцією. Такий досвід залишає глибокий слід: він впливає на відчуття власної ідентичності, на те, як людина реагує на світ і на інших людей.
Це значно складніше, ніж класичне визначення ПТСР, яке передбачає, що з людиною сталася одна конкретна травматична подія. У випадку комплексної травми йдеться про багато болісних подій, які накопичуються тривалий час. Тому добре, що МКХ-11 нарешті почала визнавати цей стан, хоча фахівці спостерігають його вже дуже давно.
Водночас якщо говорити про ситуацію війни — і тут ви знаєте більше, ніж я, — деякі люди можуть навіть краще функціонувати під час самого періоду бойових дій. Коли існує реальна загроза, люди з хронічними проблемами — депресією чи тривогою — іноді на певний час стають більш зібраними і функціональними. Але коли настає спокій, можуть знову повертатися глибші переконання, характерні для комплексного ПТСР: «Я погана людина», «Зі мною щось не так», «Світ — небезпечне місце».
Тому моє найбільше занепокоєння пов’язане не стільки з тим, що відбувається під час війни, скільки з тим, що може відбуватися після її завершення. Саме тоді ці симптоми часто починають проявлятися значно сильніше.
Мені також дуже цікаво, як ми зможемо повернутися до більш-менш нормального життя. І в цьому контексті хочу поставити ще одне запитання про комплексну травму. Вона часто починається в дитинстві й може на десятиліття формувати нервову систему людини, її стосунки з іншими та реакції на світ. З вашого досвіду, чи можливе повне відновлення після такої травми? Чи реалістичніше думати про це як про стан, яким людина може лише постійно керувати?
Мені здається, за останні роки ми дізналися про багато різних способів, які справді допомагають людям працювати з довготривалими наслідками дитячої травми. Один із них — це нейрофідбек. Наскільки я знаю, зараз хтось працює з нейрофідбеком і в Україні. Це дуже корисний метод для того, щоб заспокоїти мозок; імовірно, він може бути корисним і при гострій травмі. Я не знаю, до яких саме ресурсів ви маєте доступ, але нейрофідбек — це дуже хороший спосіб допомогти мозку заспокоїтися і краще фокусуватися.
Інший великий напрям у роботі з комплексною травмою, який, можливо, вже актуальний і зараз, — це використання психоделіків. Наприклад, у США багатьом людям, які потрапляють до відділення невідкладної допомоги після тяжких подій, дають кетамін. Кетамін може бути дуже корисним для того, щоб знизити напруження центральної нервової системи. І мені цікаво, наскільки зараз його використовують в Україні. Чи є у вас можливість застосовувати його в таких випадках? І який у вас із цим досвід?
В Україні вже є дослідження8, пов’язані з використанням кетаміну. Ви багато писали про різні підходи до лікування травми, зокрема про психоделіки, а також про психотерапію, театр, , йогу та нейрофідбек, який ви щойно згадували. Що було для вас найбільш несподіваним під час дослідження всіх цих методів? Що, можливо, найбільше вас зацікавило або найбільше вразило в процесі пошуку способів зцілення травми?
Те, що приносить задоволення під час дослідження, і те, що справді виявляється важливим відкриттям, — не завжди одне й те саме. Але почну з психоделіків. Дослідження9, яке ми проводили, стосувалося MDMA — речовини, відомої також як екстазі. Ми переважно вивчали людей із комплексною, хронічною травмою. Найбільш вражаючим результатом було те, що люди, які роками жили з наслідками дитячого насильства чи занедбаності, демонстрували дуже глибокі зміни. Ці трансформації були справді разючими — можливо, більш ніж будь-що інше, що мені доводилося спостерігати.
Але йшлося саме про хронічну травму — і про ситуації, коли люди перебували у відносно безпечному середовищі. Я б не рекомендував проводити довгі психоделічні терапевтичні сесії в Україні зараз, під час війни. Можливо, це стане актуальним пізніше. Але коли люди перебувають у стані сильного стресу, паніки або психологічної дезорганізації, такі інтенсивні переживання можуть бути надто складними.
Якщо людина отримує кетамін, надзвичайно важливо, щоб поруч був фахівець, який допоможе їй осмислити те, що виникає під час цього досвіду, і провести інтеграцію думок та почуттів, що з’являються.
Якби я працював в Україні і мав ті інструменти, які маю зараз, я, ймовірно, досить регулярно використовував би кетамін для людей, які перебувають у стані паніки, сильного розгублення або внутрішньої дезінтеграції. Це може допомогти заспокоїти нервову систему і поступово повернути людині здатність функціонувати. Я не можу давати прямих рекомендацій, адже не живу в умовах війни — а ви живете. Тому вам самим доведеться знаходити, що саме працює у вашій ситуації.
Ще один метод, який я б точно використовував, — це EMDR. Це відносно проста техніка, і для її застосування не потрібні надзвичайні ресурси. Вона може бути10 дуже ефективною для опрацювання конкретних травматичних спогадів. Наприклад, якщо людина втратила когось близького або стала свідком дуже страшної події, робота з цим конкретним епізодом за допомогою EMDR може бути надзвичайно корисною.
Це два підходи, які я вважаю особливо важливими. Але ще одне відкриття моїх досліджень полягає в тому, що практики, пов’язані з тілом — такі як йога або — також можуть дуже ефективно допомагати нервовій системі заспокоюватися. Я не знаю, наскільки поширені такі практики в Україні. Можливо, не дуже. Але я бачив, як добре вони працюють у країнах на кшталт Індії чи Китаю, а також у США, коли ми використовуємо їх у роботі з людьми після травми11,12.
