Минуле психіатрії важко назвати гуманним, і жорстокість у психіатричних лікарнях не була рідкістю. Щоб втихомирити тих, кого вважали «божевільними» чи навіть «одержимими», людство практикувало вкрай жорстокі методи. Коли людина поводилася «дивно», її могли бити, змушувати блювати чи пускати кров, вважаючи, що так звільняють тіло від злих духів. Минали століття, але суть залишалася та сама: замість лікування пацієнтів піддавали насильству. Їх морили голодом, кидали в холодну воду, приковували до ланцюгів. Те, що ми сьогодні називаємо психіатрією, зароджувалося в системі покарань, а не допомоги. Проте в історії психіатрії була не одна спроба зламати цю жорстоку логіку. Сьогодні, у день психічного здоров’я, розповімо про трьох людей, чиї спроби були цінними в наближенні психіатрії до гуманізму.
Француз, який зняв кайдани з «божевільних»
Коли Філіп Пінель, якого вважають батьком сучасної психіатрії, розпочав наприкінці XVIII століття свою професійну діяльність, атмосфера в психіатричних закладах нагадувала сюжети з сучасних фільмів жахів1. Зокрема, в лікарні Бісетр, де він працював, пацієнтів тримали в темних холодних кімнатах, прикутими ланцюгами. Деякі з них перебували там у кайданках впродовж 30–40 років. А серед методів, якими «лікували» хворих, були кровопускання, викликання блювоти, тілесні покарання й фізичне насильство1,2,3. Пінель відкинув популярне прирівнювання психічних захворювань до одержимості демонами й розглядав їх із погляду соціальних, психологічних та спадкових факторів, а також фізіологічних пошкоджень. Тому замість тортур запропонував терапію з психологічно орієнтованим підходом, що передбачав більш дружній контакт із пацієнтом. А темні брудні камери він замінив більш світлими й привітними кімнатами. В історії психіатрії Пінеля пам’ятають як людину, яка «зняла з пацієнтів кайдани» — і в прямому, і в символічному сенсі.
Пінель, звісно, не розв’язав усіх проблем. Його реформи змінили Париж, але не цілу Францію — у провінційних лікарнях ще довго тримали пацієнтів у темних кімнатах, де панували тюремні порядки4. Втім, саме він заклав підвалини того, що ми сьогодні називаємо гуманістичною психіатрією. Його трактат про душевні хвороби (1801)3 став першою працею, у якій психічну хворобу описували не як прокляття, а як розлад, який потребує розуміння і турботи. Ідеї Пінеля надихнули ціле покоління реформаторів. Серед них — і Доротею Дікс, яка через кілька десятиліть почала власну боротьбу за людяність у психіатричних закладах Америки.
Жінка, яка достукалася до законодавців
В Америці XIX століття до людей із психічними розладами теж не ставилися з особливою турботою. Їх тримали в клітках та підвалах, залишали без одягу, піддавали фізичним тортурам5. Американська реформаторка та освітянка Доротея Дікс систематично відвідувала притулки, лікарні та в’язниці, фіксуючи умови утримання і ставлення до психічно хворих6. У 1843 році вона подала до законодавців штату Массачусетс меморіал — детальний письмовий звіт, у якому описала побачене й закликала створити державні психіатричні лікарні. Вона виступала перед законодавчими зборами, писала петиції, переконувала урядові інституції профінансувати такі заклади, спираючись на зібрану статистику та свідчення.
Робота Дікс7 відіграла ключову роль у створенні або розширенні понад 30 лікарень для психічно хворих у США. Вона вважала, що такі заклади повинні мати людяні умови: чисті, світлі приміщення, прогулянки на свіжому повітрі, можливість займатися працею чи творчістю.
Найголовнішою заслугою Доротеї Дікс було те, що вона вперше порушила проблему ставлення до психічно хворих на федеральному рівні. Її законопроєкт Bill for the Benefit of the Indigent Insane (1854)8 передбачав передання федеральних земель штатам для фінансування державних лікарень. Закон ухвалили обидві палати парламенту, однак президент Франклін Пірс наклав на нього вето, аргументуючи свої дії тим, що соціальне забезпечення є відповідальністю окремих штатів, а не федерального уряду. Проте сама спроба стала історичним прецедентом — психічне здоров’я вперше з’явилося як проблема в політичній площині. Це означало, що суспільство більше не могло ховати тему за мурами лікарень — держава мала брати відповідальність.
Саме завдяки Дікс про «божевілля» почали говорити як про соціальну й медичну проблему. А цей поворот у мисленні зробив можливими майбутні викриття — зокрема знамените журналістське розслідування Неллі Блай, яке через кілька десятиліть викликало величезний резонанс у суспільстві, знову привернувши увагу до проблеми утримання людей у закладах, де мають лікувати.
Десять днів під прикриттям у божевільні
У 1887 році американська журналістка Неллі Блай (справжнє ім’я — Елізабет Джейн Кокран) прикинулася психічно хворою, щоб проникнути до жіночої божевільні для бідних на острові Блеквелл та описати умови, в яких утримували людей із психічними розладами9. Її прийняли до закладу (New York City Lunatic Asylum) після короткого процесу діагностики. Щойно опинившись у лікарні, Блай перестала прикидатися — надалі вона поводилася так, як у звичайному житті. Проте, як написала журналістка у своїй книжці «10 днів у божевільні»,10 що більш розсудливо вона поводилася й говорила, то божевільнішою її вважали.
Матеріали Блай були наповнені страхітливими деталями. За її словами, пацієнток привселюдно роздягали, щоб мити, погрожуючи застосувати силу, а мили у надзвичайно холодній воді — навіть, якщо ті мали симптоми застуди. До того ж ванну рідко очищували, багато пацієнтів купалися в одній і тій самій брудній воді. Їх занурювали в цю крижану ванну, а тоді виливали кілька відер води на голову, тож та потрапляла в очі, у вуха, у ніс та рот. Потім їх мокрими вдягали в легкий одяг, у якому ті мали спати, і від якого постіль також ставала мокрою. Приміщення для сну були холодними, як і вся лікарня. Про додатковий одяг годі було й просити.
Годували пацієнток абияк приготованою, холодною, часом зіпсованою їжею, яку вони мали їсти руками, без столових приборів. Тим, хто відмовлявся їсти, погрожували покаранням. Проте самі медсестри, згідно зі спогадами Блай, могли на очах пацієнток їсти родзинки, виноград, яблука чи крекери — їжу, яка хворим могла лише снитися.
Одним із видів тортур, які описувала Блай, було примушування пацієнток сидіти на твердих лавках з прямими спинами з 6 ранку до 8 вечора, з забороною на читання чи будь-які інші заняття.
Серед найжорстокіших сцен у книжці була розповідь про жінку, якій, за словами лікарів, було 33, проте вона вважала себе 18-річною. Медсестри дражнили її, а коли жінка розплакалася й кричала в істериці, змушували її замовкнути — били по голові та душили. Таких історій було безліч, проте не всі з них Блай встигла побачити за 10 днів перебування у лікарні. Багато таких історій вона чула від інших пацієнток, зокрема про передозування препаратами та навіть летальні наслідки тортур.
Репортажі Неллі Блай приголомшили суспільство й спонукали міську владу створити grand jury (журі присяжних) для розслідування умов лікарні на острові Блеквелл, яке підтвердило численні зловживання. Бюджет Департаменту громадської допомоги та виправлень збільшили з 1,5 мільйона до 2,34 мільйона доларів, а 50 тисяч доларів було спеціально виділено на притулок Блеквелла. Через сім років після публікації викриття притулок закрився11.
Але найважливіше — умови перебування в психіатричних закладах вже не просто не замовчувалися, а стали предметом активного обговорення.
І хоча Пінель, Дікс і Блай діяли кожен у своїй площині — етичній, правовій і публічній — для викликів ХХ століття цього виявилося недостатньо. Ідеали Пінеля опинилися під загрозою: психіатрія знову звернулася до методів, які під виглядом лікування перетворювалися на тортури: лоботомія, інсулінова шокова терапія, електрошоки без знеболення, експерименти без згоди пацієнтів. Усі вони показали, що без людяного ставлення будь-яка технологія може стати знаряддям насильства.
Та попри ці відступи, саме те зерно співчуття, яке засіяли Пінель, Дікс і Блай, проросло. Сьогодні, у ХХІ столітті, психіатрія поступово повертає собі етичний вимір, якого вони прагнули. Завдяки розвитку нейронаук, сучасним методам діагностики — МРТ і фМРТ, доказовій психофармакології, етичним протоколам досліджень і психотерапевтичним підходам, що ґрунтуються на емпіричних даних, — ми все ближче до ідеї, що лікувати — означає розуміти, а не карати.
