Китаїв — це одна з найдавніших археологічних пам’яток Києва, розташована 10 км на південь від Києво-Печерської Лаври, в Голосіївському районі столиці. Археологи звернули увагу на це місце ще у 1874 році, через понад 100 років (1986) Китаїв отримав свій паспорт на пам’ятĸу «Китаївсьĸе городище, поселення та могильниĸ». Попри наукову цінність та десятки років досліджень, нині Китаїв частіше згадується не в контексті історії, а через можливу забудову території.
Чому Китаїв називають унікальним? Що робити з пам’ятками, які неможливо відновити? Чи може археологія бути не лише про розкопки, а й про майбутнє? Як технології допомагають нам розуміти минуле — і що з цим робити тут і зараз?
Це інтерв’ю — не просто розмова про археологію. Це щира, емоційна і фахова розповідь археолога, фахівця Інституту археології Національної академії наук України Івана Зоценка про Китаїв — одну з найдавніших пам’яток Києва, яка зберегла землю, кургани і срібники князя Володимира. Археолог говорить про цінність цієї території, її потенціал стати археологічним парком європейського рівня, про 3D-моделювання й роль технологій в неінвазивній археології, відновлення контексту і силу колективної пам’яті.
— Китаїв — це тиша, — говорить Іван. — Коли я туди потрапляю, зазвичай іду до монастиря. Дорога проходить улоговиною, з усіх боків оточеною пагорбами. Майже не чути міського шуму, що в Києві — рідкість. Китаїв — це спокій, незалежно від того, що відбувається навколо.
Про 50 експедицій, череп одного козла і спільноту, яка тримається разом
— Археологія рідко приходить у життя раптово. Це скоріше щось, що росте поруч і одного дня стає частиною тебе. Коли ви це зрозуміли? Коли археологія стала вашим шляхом, а не просто інтересом?
— Великий вплив мали батьки. Мама — історик, тато — археолог. З дитинства я був занурений у цю тематику. У нас вдома було багато фахової літератури, часто відбувалися подорожі, спілкування з друзями батьків, які були дотичні до цієї сфери. Потім я вступив до гуртка археології, а далі вже цілеспрямовано вступав до університету, знаючи, на який факультет і кафедру йду.
— Що вас здивувало, коли ви вже опинилися «в полі»? Археологія виявилась зовсім не такою, як у кіно?
— Археологія — це зовсім не історія в її класичному розумінні. Це окрема наука з власною методологією. Ми, археологи, — як така собі місія ОБСЄ: за матеріальними рештками ми реконструюємо побут, події і навіть історичні процеси. Ми працюємо з речовими доказами — це як своєрідна криміналістика минулого.
Головне: археологія інтегрує інші науки. Тут і математичний аналіз, і ДНК-дослідження, і обробка історичних джерел, і біологія, і фізика — все, що тільки можна уявити. Археологія — це не замкнена система. Вона торкається всього: від повсякденного життя до глобальних процесів. І це для мене було справжнім відкриттям.
— Ви брали участь у п’ятдесяти експедиціях. Це звучить як окрема біографія. А були серед них історії, які науковцям не заведено записувати, але вони залишаються з вами назавжди?
— П’ятдесят — це саме експедиції, польові роботи, не лише в Україні. Я також працював у Швеції, і в межах одного міжнародного гранту в 2011 році — в Росії.
Не скажу, що це щось соромне, але один випадок дуже показовий. Це була одна з моїх перших серйозних експедицій — не міська, а така, коли виїжджаєш «на природу», живеш у наметах. Там ми знайшли цілий череп козла — гарний, з рогами. Його дістали з розкопу й поклали просто на брівку. Зазвичай дрібний матеріал одразу запаковують, але череп був великий, тож залишили поруч. І от один студент ішов повз, не подивився під ноги — і розчавив його. Крики були серйозні, бо череп належав до доби бронзи — цінна річ, музейна. Потім його, вже фрагментованим, передали археозоологам — вони, звісно, змогли дістати потрібну інформацію, але шкода було страшенно.
Цей випадок запам’ятався на все життя. І головне, чому він вчив: археологічний матеріал потрібно відразу фіксувати, пакувати — не можна залишати на «потім». Інакше — отаке. Про розчавлений череп козла в наукових статтях, звісно, не пишуть. Як і про те, як після цього студента називали в експедиції — це вже хай залишиться між нами.
— І, якщо вже чесно: що такого людського є в археології — поза артефактами, цифрами й хронологією?
— Найважливіше, що зазвичай не потрапляє в статті, — це людські стосунки. Археологічна спільнота в Україні дуже маленька — всього кількасот1 людей, якщо брати тих, хто професійно займається цією справою. Є ще студенти, волонтери, люди «біля теми», але основне ядро — компактне. І тут працює одне золоте правило: якщо ти когось просиш про допомогу — тобі допоможуть. Не було в мене випадку, щоб хтось відмовив у консультації, не поділився досвідом. Навіть приїжджали особисто на розкоп, щоб подивитися, щось підказати.
Це те, про що не пишуть в монографіях, але без чого ця професія не існує. Спільнота — це сила. Ти куди б не потрапив, завжди є хтось «свій», хтось, до кого можна звернутися. Без зайвої бюрократії, листів і дозволів: просто дзвінок — і ти маєш відповідь.
«Іноді землю доводиться слухати крізь дощ»
— У кожній справі бувають моменти, коли реальність не читає інструкцій. Коли погода не чекає, а строки не вибачають. Як виглядає археологія тоді — коли не за протоколом, а як є?
— Наприклад, під дощем копати заборонено. Археологія — це не просто «викопати яму». Наше завдання — вивчити культурний шар, пошарово, акуратно, щоб зафіксувати максимум інформації. У дощ усе перетворюється на багнюку — ти втрачаєш контроль над процесом, нічого не бачиш, не розумієш, і якість роботи страждає.
Але є фізична робота — скажімо, переміщення ґрунту — відвали. І студенти, буває, дуркують: кидаються в багнюку, перетворюють усе на веселощі. Але це — не розкоп, а радше момент розрядки.
Ще бувають рятівні розкопки. Там є строки, і погода — не аргумент. У нас немає системи, як у деяких країнах, де взимку діють інші тарифи, додаткові умови. Тому доводиться працювати і під снігом, і в дощ, і в холод.
— У 2014-му під час будівництва на Поштовій площі так само натрапили на артефакти2 й навіть цілу вулицю3. Тоді робота велася також в ритмі будівельних дедлайнів і мокрої землі?
— Я працював там у 2014–2015 роках. Керівником експедиції був Михайло Сагайдак, за ділянку відповідав Сергій Тараненко, я ж був польовим командиром — безпосередньо керував роботами на місці. У нас був дуже обмежений строк — до кінця весни. І хоча погодні умови були важкі, на щастя, нам поставили навіс і навіть дали мінвату, щоб накривати розкоп — аби ґрунт не промерзав.
Ми тоді дійшли до XI століття — знайшли зруби, паркани. І це при тому, що раніше вважалося, ніби давньоруських шарів на Поштовій немає. Тому так — у новобудовних дослідженнях, де все під строки, часто доводиться працювати в некомфортних умовах. Але іншого виходу наразі немає.
«Китаїв — фізичний доказ, що Русь починалася тут, у Києві та навколо нього»
— Ви кажете, що Китаїв унікальний. Не знищений, не перебудований, із повним комплексом давньоруського міста. Чому в Україні немає аналогів? І що саме робить його настільки особливим?
— Так, усе правильно. Будь-яке середньовічне місто — не тільки Китаїв — зазвичай мало три основні частини: поселення — тобто місце, де мешкали люди, займалися господарством, ремеслом; городище — укріплена частина, адміністративний і військовий центр, фактично дерев’яний замок; могильник — місце поховань, бо будь-яке поселення, де жили люди, неминуче потребувало простору для поховань. І дослідження всіх трьох частин Китаєва дає нам унікальне розуміння того, як жило це місто.
Городище та кургани, поселення. Автор: Болдирев Кирило
Китаїв цікавий тим, що це одне з перших міст навколо Києва, яке виникло й розвивалося паралельно з процесами державотворення — ще до того, як з’явилася централізована держава на наших землях. На середину Х століття Русь — це ще не держава, а сукупність локальних військових утворень, які контролювали торгові шляхи. Ключові водні артерії шляху «Із варяг у греки» зливалися в одну річку (Дніпро) саме в Києві. І коли стало зрозуміло, що контроль за цим шляхом дає економічну й політичну перевагу, з’явилися укріплені фортпости навколо Києва: Китаїв, Васильків, Білгород, Вишгород. Це були ключові фортеці, що охороняли підходи до головного міста.
Городище та кургани, поселення. Автор: Болдирев Кирило
— Васильків, Білгород, Вишгород — усі давно змінились, стали містами. А чому Китаїв лишився осторонь? Чому саме його не торкнулась урбанізація?
— На відміну від інших пунктів, він не потрапив у фокус великої урбанізації. Це один із унікальних випадків — пам’ятка, що майже не змінювалася з часів князя Володимира.
Ми живемо у місті, яке виникло в часи Київської Русі й існує безперервно до сьогодні. І, як і тоді, Київ лишається політичним, економічним і культурним центром. Тому оборона міста актуальна і зараз. І дослідження супутніх укріплень часів зародження держави — це не просто про минуле, це про нашу ідентичність.
Археологія дозволяє нам побачити ті процеси, які літописи описують суб’єктивно або зовсім ігнорують. Наприклад, на Поштовій площі під час розкопок ми виявили шари, які датуються Х століттям, — хоча довгий час вважалося, що на цьому місці нічого не було. Саме археологія дає докази, на які ми можемо спиратися.
У могильниках ми бачимо соціальний склад, ритуали поховання, можемо робити ДНК-аналіз і дізнатися більше про етнічну структуру населення. Це підтверджує або спростовує те, що ми знаємо з письмових джерел. Ми не маємо етнографічних описів побуту Київської Русі, очевидців того часу — але маємо залишки гончарного горщика, сліди пожеж, поховання, фрагменти прикрас — і все це розповідає свою історію.
Ще один важливий момент: місто відрізняється від села тим, що село живе з видобутку первинного ресурсу — глини, зерна тощо. Місто ж — це ремесло й торгівля. Там формується ринок, живуть люди, які мають гроші, і там концентруються майстри, здатні виготовляти високоякісні вироби.
Китаїв — це також частина великої системи ремісничих центрів Київської Русі. В Києві — квартали гончарів, на Подолі — ювелірні майстерні, у Вишгороді — металурги, у Китаєві — також чорна та кольорова металургія. Все це — князівське вотчинне ремесло. Тобто не феодальна модель, як на Заході, де є васал і земля — а ремесло, підконтрольне князю. Майстерні не передавалися у спадок, вони належали державі. Це ще один доказ того, що Русь — не феодальна держава у класичному розумінні, а інша система.
Під час досліджень ми знаходимо пломби, печатки, клейма, символіку, тризуби — все це підтверджує організаційний характер княжого контролю над виробництвом. Товарні пломби та вислі печатки із князівською символікою, гончарні клейма із князівськими знаками — ознака приналежності цих речей князю. Така собі «айдентика» того часу. Люди мали одразу розуміти, що вони мають справу саме з князівськими товарами. За сукупністю цих ознак на пам'ятках роблять припущення про приналежність виробництва до князівської вотчини.
І саме Китаїв як одне з небагатьох незруйнованих городищ має надзвичайну цінність. Це фізичний доказ того, що Русь розбудовувалась саме звідси і саме у другій половині Х століття, а не в Ладозі, як намагається подати російська історіографія. Китаїв доводить важливість оборони Києва, оскільки на той момент розбудова Києва, Білгорода, Вишгорода, Китаїва була «державною програмою» дуже великого розмаху, яка потребувала значного ресурусу. Тож якщо ми поважаємо себе, свою історію, свою ідентичність, то повинні захищати ці пам’ятки та розповідати про них — бо саме вони говорять мовою, яку неможливо перекрутити чи зманіпулювати.
Панорами. Авторка: Міла Гарбар
— У світі багато укріплень і релігійних центрів. Чи є десь щось справді схоже за суттю на Китаїв?
— Ми маємо враховувати кілька факторів, коли говоримо про подібності чи відмінності таких пам’яток. Перше — ресурсна база, тобто з чого будували. У нашому регіоні, в Київському Подніпров’ї, завжди було багато лісу. Тому й будували переважно з дерева. А дерево, на жаль, не зберігається так, як камінь. У більшості давньоруських міст укріплення були дерев’яні: зруби, засипані землею. Ззовні ми сьогодні бачимо лише земляні вали, але якщо розрізати їх, усередині ще іноді знаходять залишки дерев’яної конструкції. Це і є наші «руїни». Так, вони не схожі на європейські замки чи фортеці з каменю — у Франції, Англії, чи, наприклад, той же Сент-Мішель. Але справа тут не тільки у візуальності. В Європі інша сировинна база, інший клімат, інші умови — тому там будували інакше.
У нас — ліс, річки, складний льодовиковий рельєф. До речі, рельєф Київщини, особливо Полісся, сформувався близько 10 тисяч років тому, коли відступив останній льодовик. Тоді й виникли річки — Дніпро, Прип’ять, Десна. І це був не лише природний ресурс, а й інфраструктура.
Тому наші міста будувалися на високих мисах, з оглядом на водні артерії. Китаїв — це класичний приклад такого використання природного середовища. Він відрізняється від інших тим, що зберігся. Не перебудований, не розораний, не знищений урбанізацією, і, що важливо — він у межах мегаполісу.
Панорами. Авторка: Міла Гарбар
Такі аналогічні міста, укріплення, могильники — вони були. Але більшість із них або повністю знищені, або перебудовані. На півдні України, наприклад, збереглися античні колонії — бо там будували з каменю. На заході — руїни фортеці Тустань. Але якщо говорити про комплексне давньоруське місто Х–ХІ століття з укріпленням, поселенням і могильником, яке розташоване в межах великого міста, не знищене забудовою, має потенціал для повноцінного археологічного дослідження, — то я не можу згадати жодної аналогічної пам’ятки на території України.
Можливо, десь вони й є, але точно не в таких умовах. На півдні усе розорано ще в XVI–XVII століттях, коли ці землі були «житницею Європи». Кургани — не тільки скіфські, а й давньоруські — знищуються щороку. Китаїв залишився. І це майже диво. Це унікальна пам’ятка — не перебудована, не перекопана, з усіма складовими давньоруського міста.
— Іване, як ви бачите роль сучасних технологій в археології, зокрема щодо Китаєва? Бо з одного боку — технології можуть допомагати, а з іншого — іноді є побоювання, що вони більше знищують, ніж відкривають. Та й війна — не найкращий час для складних досліджень. Чи є сенс зараз підходити до Китаєва технологічно? Чи це на майбутнє?
— Археологія, як я вже казав, — це наука на стику багатьох інших. Вона інтегрує в себе методи з біології, фізики, хімії, антропології, навіть криміналістики. І технології постійно змінюють наш підхід. Сьогодні темпи технічного прогресу шалені. Щороку з’являються нові методики — не всі з них ще протестовані в археології, не всі доступні через їхню вартість, але потенціал у них величезний.
Найбільша перевага сучасних технологій — це неінвазивність. Світ рухається в бік досліджень без фізичного втручання. Бо що таке археологія? Це насправді руйнування пам’ятки. Як би це не звучало. Ми розбираємо культурний шар, виймаємо артефакти — і все, він більше не існує. Засипати назад — не означає відновити.
Пам’ятка досліджується один раз. Якщо ми щось зробимо неякісно зараз, у майбутньому це вже не виправиш. А що, як через 30–50 років з’являться технології, які дозволять дізнатися вдесятеро більше з того самого об’єкта? Тому у світі вже є стандарт: залишати мінімум 50% пам’ятки недоторканою — для археологів майбутнього.
— Якщо не копати в Китаєві — як тоді його досліджувати? Чи можливо взагалі дізнатись про давнє місто, не торкнувшись ґрунту?
— У випадку з Китаєвом я вважаю, що ми маємо розпочати з двох ключових технологій. Перша — лідар-зйомка, тобто лазерне сканування топографії. Вона дозволяє отримати неймовірно точну модель місцевості — з похибкою 2–5 мм. Це десятки гектарів території Китаєва: вали, кургани, рови, стародавні шляхи, монастирська забудова. Усе це можна зафіксувати без жодного копання. І якщо завтра, не дай Боже, почнеться забудова чи руйнування — у нас буде точна 3D-фіксація, як виглядала пам’ятка. Лідар можна піднімати з дрона, з рук, або навіть із супутника — європейські інституції вже пропонують такі послуги для дослідників. На жаль, у нас це поки дорого й важкодоступно, але це реально.
Друге — геомагнітні дослідження. Це метод, що фіксує магнітні аномалії в ґрунті, адже кожен шар має своє магнітне поле. Наприклад, піч чи опалена конструкція залишає слід — і ми можемо «побачити» її навіть під землею. Цей метод дозволяє реконструювати планування міста, визначити, де були житлові або виробничі зони, навіть без розкопок. Спочатку проводиться сканування, потім перевіряється вибірково — і лише тоді ухвалюється рішення, чи варто копати.
— Знахідка сама по собі — це вже історія? Чи це просто гарна річ?
— Контекст найважливіший. Одна з головних помилок — висмикувати артефакти без контексту. Річ сама по собі мало що варта. Вона стає цінною, коли ми знаємо, звідки вона, з якого шару, в якому оточенні, якої доби. Це особливо критично для Китаєва: наприклад, знахідка прикраси з X століття в конкретному місці може змінити розуміння кордонів Русі на той момент. І тому, так — я за те, щоб копати менше, але якісніше. Розкривати невеликі ділянки, робити 3D-фіксацію, аналізи, максимальну документацію. Археологія — це вже не тільки про «пошук скарбів», а про фіксацію історії з науковою точністю.
А ще: ми не доросли до деяких речей. Наприклад, у Китаєві є залишки дерев’яних укріплень. Якщо ми почнемо їх розкривати — потрібна команда реставраторів деревини, а у нас їх фактично немає. Створено Центр консервації археологічної деревини в Києві — але за 10 років він не законсервував жодного об’єкта. Немає умов, немає фахівців, є тільки проєкти.
Тому поки немає інфраструктури — не чіпай. Досліджуй доступними обережними методами. Китаїв — це ресурс. Унікальний. Один з останніх таких на теренах мегаполісу. Якщо ми хочемо, щоб наші діти чи онуки могли щось дізнатись про своє минуле, ми маємо це зберегти. Не розпахати, не забудувати, не перетворити на парк із мангалами, а залишити для науки. І головне — це не лише наша історія. Давньоруська спадщина належить кільком державам: Україна, Білорусь, Польща, Литва, навіть Росія. Саме тому археологія — це частина світового спадку. Китаїв заслуговує на те, щоб його зберігали не лише ми — а й захищали разом із міжнародною науковою спільнотою.
Панорами. Автор: Сергій Антонов Savoyage
— Коли експедиція Бориса Мозолевського знайшла скіфську пектораль, вона стала справжнім символом. Її показували, тиражували, вона стала частиною культурного коду. Чи бачите ви щось подібне в Китаєві? Чи є шанс, що звідти теж «вийде символ»?
— Так, і я вважаю, що таким символом міг би стати срібник князя Володимира, знайдений саме в Китаєві, в одному з курганів. Це класичний тризуб — той самий, який сьогодні є гербом України. Його не вигадали пізніше — він уже був присутній тут, у Китаєві, ще в Х столітті. І це яскраво підкреслює історичну вагу саме цього місця в контексті зародження нашої державності.
Срібник князя Володимира, знайдений в кургані в Китаєві
Місце, де говоритиме історія. Якщо його не залити бетоном
— Як ви вважаєте, чи здатен Китаїв стати чимось більшим, ніж просто пам’яткою? Скажімо, археопарком у межах мегаполіса?
— Сьогодні в людей є запит на локальні подорожі, на сенси, на глибину. Люди шукають, куди поїхати на вихідні — і знаходять усе менше варіантів. Китаїв міг би стати тихим місцем сили, навчальним майданчиком, простором для досліджень, реконструкцій, фестивалів, екскурсій, але замість цього ми можемо4 отримати ще один будівельний майданчик. Китаїв — це одна з тих археологічних пам’яток, які справді можуть і повинні «працювати». Тут є все: тисячолітні кургани, давні вали, укріплення, які єдині в Києві збереглися з того часу, крім невеликого шматка валів Ярослава, природний ландшафт, до якого майже не торкалась рука забудовника, національний природний парк з червонокнижними рослинами, чинний монастир. І все це — на території мегаполіса! Це унікальний кейс не лише для України, а й для всієї Східної Європи.
Якщо ми не здатні зараз перетворити це місце на музей, археопарк, комплекс для освітніх програм — то принаймні маємо зберегти його для майбутнього. Бо прийде час, буде політична воля, мине війна, знайдуться ресурси, і ми зможемо реалізувати цей потенціал. Поки ж треба не допустити найгіршого сценарію — забудови. Бо якщо це станеться, то виграють тільки девелопери. Вони отримають свої прибутки, робітники — зарплатню, і поїдуть додому. А громаді Києва не залишиться нічого. Якби ми зробили тут музейний простір, археологічний парк, хоча б мінімузей, то це були б робочі місця, освітні програми, туристичний потік — на десятиліття, а то й століття вперед. Уявіть: тільки один шкільний автобус на день — і вже є трафік. Київ — столиця, тут мільйони людей, сотні шкіл. Це об’єкт, який себе окупить сам.
Китаїв — це матеріальний доказ того, звідки почалась Русь. Це не просто трава і дерева — це земля, яка пам’ятає князя Володимира. І якщо ми себе ототожнюємо з цією історією, з Києвом, з державністю — ми маємо поважати це місце. Не просто поважати — захищати. Мене лякає, що ми можемо втратити такий шанс. Археологічні пам’ятки не з’являються — вони лише зникають. Якщо Китаїв забудують, його більше не буде, і ми не зможемо дослідити цю територію вдруге. Якщо будуть надані дозволи, археологи змушені будуть проводити дослідження — це прописано в законі. Ми — наукова установа, а не охоронна організація, ми не маємо права відмовлятись, якщо все формально «узгоджено». І ми своїми руками будемо фіксувати, документувати — і одночасно знищувати унікальну пам’ятку. Це буде найгірший сценарій: археологи з усією відповідальністю проведуть розкопки, після чого на місці виникне житловий комплекс, і все. Зникне унікальний ландшафт, зникне потенціал туризму, зникне історія.
Археологія як досвід, а не експозиція
— Уявімо просту ситуацію: людина випадково опиняється в Китаєві. Як зробити так, щоб вона одразу відчула — це не просто парк, а місце, де під ногами історія? За кордоном такі місця часто перетворюють на екостежки з пояснювальними стендами, картами, веб- чи аудіогідами, інтерактивними маршрутами, іноді додають навіть об’єкти сучасного мистецтва. Щоб відчути значення простору, не обов’язково мати поруч гіда. Чи може тут бути так само?
— Абсолютно. Більше того, ми вже зараз маємо такі наміри. Національний природний парк «Голосіївський» планує встановити інформаційні стенди. Обіцяли навіть скинути макети, аби ми могли дати свої рекомендації. Це дуже правильний крок.
У Китаєві археологія — історія, яку варто візуалізувати. Археологія — це специфічна дисципліна: про неї майже не розповідають у школі, не всі розуміють, як вона працює і навіщо вона взагалі потрібна. Коли ж ми робимо її візуально доступною, коли подаємо складне простою мовою, це змінює все. Ми можемо додати до стендів QR-коди, які ведуть на 3D-моделі предметів, реконструкції побуту, опис вірувань, навіть трохи містики.
Водночас не треба забувати, що значна частина території перебуває у судовому процесі, частково — в оренді, і не завжди законно. Поки ці питання не вирішені, робити щось масштабне складно. Потрібна інфраструктура, обслуговування, постійний догляд. На це має бути хоча б мінімальне фінансування, а його, як часто буває, немає. Але є інше: цифрові технології, і вони вже сьогодні дозволяють зробити археологію доступнішою. Наприклад, фільм Дмитра Горбатюка «Китаїв. Дорогами століть»5 з 3D-реконструкцією Китаєва — це надзвичайно якісний матеріал, який допомагає людям зрозуміти, що таке археологія «в дії».
У нас досі існує архаїчне уявлення про музей як місце зберігання артефактів. Але музей — це простір для історії, яку можна розказати різними засобами. І не обов’язково — через оригінальні речі. Завдяки 3D-принтерам ми можемо відтворити артефакти, які ніколи не покинуть сховища, й передати їх людям у руки. Уявіть: ви приходите в простір, де вам дають «браслет», віддрукований на 3D-принтері. Спершу це просто річ, але потім вам пояснюють, що він знайдений у жінки в Китаєві, якій було 40–50 років, і яка мала балтійське походження. І от уже ви не просто дивитесь на річ — ви розумієте історію, контекст, бачите живу людину за цим предметом. Це і є музей — але не музей скла, а музей дотику, розуміння і співпереживання.
— Іноді ми зберігаємо речі не тому, що вони красиві, а тому що без них ми вже інші. Часом, щоб щось залишилось, йому треба дати «лейбл». Офіційний. Видимий. Як вважаєте, якого «лейбла» не вистачає Китаєву, аби його нарешті побачили?
— Насправді, Китаїв має усе: природу, історію, археологію, віру, міф. Має потенціал стати археологічним парком, навчальним простором, місцем сили. І це могло б приносити громаді Києва користь десятиліттями. Цього не відбувається, бо немає політичної волі: замість того, щоб зберегти і розвинути, місто фактично ігнорує цю пам’ятку, натомість забудовники тиснуть.
Наприклад, щоб Китаїв (а він має на це всі шанси) потрапив до списку ЮНЕСКО, подання має зробити Міністерство культури. Однак усі кивають один на одного: міська рада, департамент, суди, міністерство — і ніхто не бере на себе відповідальність. Це ситуація — як гаряча картопля, яку всі перекидають. Наразі єдині, хто дійсно захищає пам’ятку, — це місцеві мешканці, які об’єднались із фахівцями та небайдужими людьми в ініціативу «Захистимо Китаїв». Поширення інформації та присутність на судових засіданнях щодо забудови Китаївського археологічного комплексу можуть стати важливою підтримкою для громади та збереження цієї історичної спадщини. Актуальна інформація — на офіційному сайті ініціативи.
Поки ця пам’ятка не набуде статусу національного значення, вона під загрозою. Її забудова — реальна. І якщо це станеться, то Китаїв стане індикатором нашої державної неспроможності. Тестом на «зрілість» українського суспільства. Втім, радше на «незрілість».
