Як досягати справедливості за допомогою кіно, чи потрібна емоційність для документалістики та що робити з власними когнітивними упередженнями, шукаючи правду? Поговорили з Ерролом Моррісом, лауреатом «Оскара», режисером фільмів The Thin Blue Line, The Fog of War, Standard Operating Procedure та інших робіт про правду, пам’ять, владу, війну й природу людського сприйняття. Саме після The Thin Blue Line, фільму про судову помилку та невинно засудженого Рендалла Дейла Адамса, справу переглянули, а Адамса зрештою звільнили. Морріс також відомий завдяки інтерротрону — створеній ним системі для інтерв’ю, що поєднує камеру й телесуфлер так, аби гість міг дивитися співрозмовнику в очі й водночас — прямо в камеру. Зараз Еррол працює над новим документальним проєктом Betrayal — про Україну, російську агресію та історію політичних і моральних зрад, які, на його думку, визначали український досвід останніх десятиліть.
Це скорочена версія інтерв’ю, які ми створюємо в межах проєкту «Куншткамера» для спільноти Друзів Куншт. Щоб отримати доступ до повної версії цієї та інших розмов, а також мати змогу поставити запитання світовим зіркам науки, ставайте членами спільноти Друзів.
Чи могли б ви розповісти про проєкт, над яким зараз працюєте тут, в Україні?
Понад 30 років тому я зробив First Person. У мене була трохи дивна на той час ідея — хоча зараз, напевно, вона не здається такою. Я хотів робити короткі фільми, у яких говорить лише одна людина. Одна людина розповідає свою історію або описує власний досвід.
І тепер я подумав: а що, як зробити таке про Україну? Я записую серію інтерв’ю — приблизно 18–20 розмов із людьми, які від першої особи розповідають про свій досвід і про все, що тут відбувалося. Ідеться про події, починаючи з 2000-х років. Але також і про раніший період: незалежність України, переговори щодо ядерного роззброєння, Будапештський меморандум. Мене вражає, як попри всі ці жахливі події, Україна досі існує й чинить спротив. Досі бореться за своє право бути нацією, незалежною державою. Незалежною — передусім від будь-яких інших країн, але, безумовно, від Росії.
Я хотів створити своєрідну мозаїку історій. Це не лінійний наратив, який починається в минулому й поступово доходить до сьогодення. Це окремі людські історії — фрагменти великого пазла. Сподіваюся, якщо я добре зроблю свою роботу, вони почнуть взаємодіяти між собою.
Мене давно глибоко цікавить Будапештський меморандум: що він означав, що означає тепер — або, можливо, взагалі нічого не означав. І далі — весь шлях: Майдан, втеча Януковича. Коли я востаннє був у Києві, ми їздили в Межигір’я й знімали там. Це треба побачити на власні очі. Образ, який найбільше врізався мені в пам’ять, — спальня Януковича з його власним портретом над подружнім ліжком. Хто взагалі таке робить? Назвати Межигір’я нарцисичним — це навіть не применшення. Єдине, з чим я можу це порівняти, — те, що Трамп зараз намагається зробити з Білим домом. Вульгарність. Дурість. Жадібність. Злодійство.
Я іноді кажу людям: знімаючи фільм про Україну, я потай також знімаю фільм про свою країну — Америку. Хоча вже навіть не знаю, чи можу називати її своєю. Хто тепер розуміє, що таке Америка? Це вже щось, із чим мені дуже важко себе асоціювати. Трамп створив щось глибоко огидне.
Тож я крок за кроком розповідаю історії про Україну — від ядерного роззброєння до вторгнення 2022 року. І, чесно кажучи, це, мабуть, один із найкращих матеріалів, які я коли-небудь знімав. Я зняв сцену зі священником у церкві в Бучі… І думаю: чи світ узагалі розуміє, що тут відбувається? Чи все це вже настільки поглинула пропаганда?
Звісно, і Трамп, і Путін були б раді просто замести все під килим. Зробити вигляд, ніби нічого цього не відбувається. Ніби це не має значення. Але наше завдання — показати, що це важливо і що все це справді сталося. І це огидно. Хоча «огидно» — надто м’яке слово.
Мені дуже подобається, наскільки емоційно ви говорите. І, власне, хотіла б запитати дещо про емоції у вашій роботі. Нещодавно мій колега брав інтерв’ю1 в медіаантропологині Йогани Котішової, і вона говорила про концепцію афективної епістемології — ідею про те, що емоції є не протилежністю раціональності, а навпаки, її частиною. І що вони можуть відігравати важливу роль у тому, як ми пізнаємо світ. Тож чи можуть емоції бути інструментом у пошуку правди — чи радше перешкодою?
Емоції — це необхідна частина пошуку правди. Мені інколи здається, що люди пишуть про пошук істини або про журналістські розслідування так, ніби вони мають бути повністю позбавлені емоцій. Ніби все повинно відбуватися за строгими правилами.
Минуло вже понад 30 років відтоді, як я створив The Thin Blue Line і проводив те розслідування. Нас часто вчать, що брехати не можна ніколи. Але коли я розслідував цю справу, я виявив масштабну судову помилку. Був чоловік — Рендалл Дейл Адамс — якого засудили до смертної кари за вбивство поліцейського в Далласі. Тепер я знаю, що він не скоїв цього злочину. Його навіть не було на місці події. І я ніколи не зміг би витягнути того чоловіка з в’язниці, якби завжди й усім говорив чисту правду. У мене була мета. І це, як на мене, дуже важлива частина будь-якого пошуку істини. Колись мені хтось сказав — думаю, цинічно, хоча хто знає: «Якщо мета не виправдовує засоби, то що тоді їх виправдовує?». У тій справі моє дедалі сильніше переконання в невинності цієї людини змушувало мене робити все можливе, аби здобути докази, які могли б це підтвердити.
І є певна надія й у самому фільмі про Україну. Якщо ти розповідаєш достатньо історій — достатньо сильних історій, — поступово починає проявлятися велика картина. І ти розумієш: це історія зради. Чи зрадив Янукович свою країну? Безумовно. Я навіть не можу уявити кращого прикладу жахливої, невимовної зради. І водночас — мужності українців, які повстали проти нього, навіть коли їх вбивали на Майдані.
Коли ми говоримо про емоції — як можна не бути зворушеним такими історіями? Я навіть не українець. А мене вражає ваша сміливість. Бо я сам не знаю, наскільки сміливим був би в такій ситуації. Чи вийшов би я тоді під кулі «Беркута»? Не знаю. Але очевидно, що у вашій країні є сотні тисяч — якщо не мільйони — по-справжньому сміливих людей. Людей, готових боротися за своє право на існування, за демократію.
Ми в «Куншт» часто розмовляємо з науковцями, і нейробіологи постійно нагадують нам, що наш мозок сповнений когнітивних упереджень і ніхто з нас не бачить світ абсолютно об’єктивно. Але у ваших фільмах це перестає бути просто теорією. Ви показуєте, що ці упередження можуть мати дуже реальні наслідки — і навіть руйнувати людські життя. Тож де, на вашу думку, проходить межа між звичайними людськими упередженнями й тим моментом, коли впевненість у власному сприйнятті стає небезпечною?
Особисто я ніколи не був надто впевненим у власному сприйнятті реальності. Якщо я вірю, що щось є правдою, то хочу мати змогу надати докази цієї віри. Ми живемо у світі, де можемо ставити запитання і шукати відповіді.
Наприклад, мене дуже цікавить історія MH17. Тому що малайзійський Boeing 777 був збитий над сходом України, неподалік російського кордону. Його збила російська ракета «Бук», 298 людей загинули. Ми знаємо, що цю ракету доставили з Курська через територію Росії, а потім перевезли до Луганської області.
Але мене ще більше цікавлять спроби Росії брехати. Робити вигляд, ніби вона взагалі не була причетна, і звинувачувати жертву злочину, Україну, або будь-кого іншого. І в цьому є безліч важливих історій — про природу розслідування, природу правди та її приховування.
Якби правди не існувало, люди не мали б потреби її приховувати. Щоразу, коли бачиш спробу щось приховати, це означає, що поруч є правда. Можливо, ми ще не можемо осягнути її повністю, але ми знаємо, що вона існує. Ми, можливо, ніколи не дізнаємося, хто саме віддав наказ випустити ту ракету по малайзійському літаку. Але ми майже напевно знаємо, що наказ прийшов із Кремля.
Чи є у вас власні способи «перевірки реальності»? Практики або підходи, що допомагають виходити за межі власних упереджень і не замикатися в інформаційній бульбашці.
Я думаю, потрібно просто далі шукати відповіді. Навряд чи існує універсальний набір правил, який пояснить, як правильно проводити розслідування. Можливо, саме тому люди при владі так не люблять їх — у них завжди є елемент анархії. Ти ніколи не знаєш наперед, куди вони заведуть.
Я часто кажу людям, наприклад, про інтерв’ю: ніколи не приходьте на розмову з готовим списком запитань. Бо якщо ви наперед знаєте запитання й очікуєте певні відповіді — тоді навіщо взагалі робити інтерв’ю? Наведу маленький приклад.
Мене попросили зробити короткий фільм для церемонії «Оскар». Вони хотіли, щоб я поспілкувався з різними людьми про їхні улюблені фільми. Це був монтаж на 4–5 хвилин із коротких фрагментів — люди буквально кількома словами говорили про своє улюблене кіно або просто називали його. І серед інших я мав робити інтервʼю з Лорою Буш, яка тоді була першою леді США. Я говорив телефоном із людьми з її команди, і вони запитали мене: «То які саме запитання ви збираєтеся поставити першій леді?». Я відповів: «Я так не працюю. У мене немає списку запитань». Для мене це принципово. А той чоловік сказав: «Ні, ви мусите дати мені список. Я не дозволю вам інтерв’ювати першу леді, якщо ви не надасте запитання». Я відповів: «Я не дам вам список». І так ми сперечалися туди-сюди, здається, тричі.
І ось ми з командою приїжджаємо до Білого дому. Першу леді вже посадили в кімнаті для інтерв’ю. І той самий працівник адміністрації, який казав, що не дозволить мені проводити розмову без погоджених запитань, мабуть, вирішив усе ж пустити мене — але по-своєму. Він дав мені аркуш із надрукованими запитаннями, які я «мав» поставити. А поруч — уже готові відповіді першої леді. Там було написано, що її улюблений фільм — «Чарівник країни Оз». Гаразд. Ми налаштували мій інтерротрон, посадили перед ним першу леді. До речі, Лора Буш мені подобалася більше, ніж її чоловік. І моє перше запитання до неї було таким: «А “Чарівник країни Оз” справді ваш улюблений фільм?». І вона відповіла: «Та ні, звісно!» Я сказав: «Тоді який ваш улюблений фільм?» І вона відповіла: «Гігант». Вона розповіла, що в дитинстві, коли жила в Мідленді, штат Техас, годинами стояла в черзі, щоб потрапити в масовку фільму Джорджа Стівенса «Гігант». Тож ось вам одне правило. Один із можливих способів щось справді дізнатися: не робіть того, що вам сказали робити.
У мене не такий великий досвід, як у вас, тому я все ж підготувала запитання. І оскільки ви вже заговорили про інтерротрон: чому, на вашу думку, цей зоровий контакт настільки важливий? Чому він так сильно впливає на залучення глядача? Можливо, у цьому є щось, пов’язане з правдою?
Я б не заходив так далеко. Зрештою, люди вже давно винаходять усілякі «машини правди» — детектори брехні й подібне. Але правда — це не те, що технологія просто дає тобі в руки. Правда — це те, чого ти прагнеш. Це пошук. І в багатьох сенсах — нескінченний пошук. Це мета, мрія. І річ, яка значною мірою визначала моє життя. Чи чи можу я сказати, що мені вдалося схопити правду за бороду? Ні. Але можу сказати, що намагався дістатися до неї настільки наполегливо, як тільки міг. Іноді успішніше, іноді — ні.
Коли починаєш розслідування, ніхто не дає гарантії, що ти взагалі щось з’ясуєш. Як ми всі добре знаємо, люди знищують докази. А якщо знищити достатньо доказів, то можна справді приховати — або принаймні спробувати приховати — реальність. Це постійна боротьба: між бажанням одних приховати правду й бажанням інших її розкрити.
Повертаючись до вашого питання. Спочатку я просто хотів створити щось, що дозволяло б зберігати зоровий контакт під час інтерв’ю. Це не означає, що люди мають неперервно дивитися одне одному в очі. Але ми всі знаємо, що відбувається, коли ти дивишся на когось — і ця людина дивиться у відповідь. Між вами виникає зв’язок.
Та згодом ця технологія відкрила цілий новий світ можливостей, про які я навіть не здогадувався, коли починав її використовувати. Вона ніби ізолює тебе. Увесь інший світ просто зникає. Інтерротрон прибирає зовнішній світ, залишаючи тільки тебе й іншу людину. І саме тому він дав мені можливість робити дуже сильні й дуже цікаві інтерв’ю — у спосіб, який я ніколи не зміг би передбачити.
