1887 рік. Розгорнувши новий випуск журналу «Writer», фахового видання для літераторів та журналістів, ви б довідалися, що хороші новини вимагають «повного знищення індивідуальності журналіста»1. Журналіст має бути «незворушним спостерігачем подій», безликим посильним правди — і тоді він виконуватиме свою роботу добре.
Довго така беземоційність вважалася золотим стандартом журналістики2. Сьогодні ж ця перспектива активно змінюється.
Виявляється, що емоції не завжди шкодять журналістиці — подекуди вони можуть їй навіть допомагати. Це у своїх роботах доводить медіадослідниця Йогана Котішова — доцентка кафедри журналістики та документалістики в Амстердамському університеті. Ми поспілкувалися з нею про емоції в журналістиці, упередження до місцевих медійників з боку закордонних колег, про проєкти в Україні та про те, як наукове дослідження може стати художнім текстом.
У своїх роботах ти вводиш у науковий обіг термін «афективна епістемологія»3,4, на позначення підходу, що розглядає емоції як значущу частину процесів продукування знання. Чи могла б ти детальніше пояснити цей підхід і розповісти, з яких дослідницьких потреб він постав?
Журналістика як професія — і журналістські студії як академічна галузь — довго заперечували роль емоцій у журналістиці та інших практиках продукування знання. Образ, який журналістика любить створювати про саму себе, — це образ журналістів як нейтральних, безтілесних «мух на стіні»: спостерігачів, які нібито можуть стежити за подіями, не будучи в них залученими, а потім нейтрально розповідати про ці події іншим людям.
Проте під час досліджень я почала помічати, що емоції насправді відіграють величезну роль у тому, як створюються новини. І ця роль не обов’язково негативна. Емоції не «псують» журналістику автоматично. Тому я почала вивчати, як вони можуть бути продуктивними у процесах творення знання та в журналістській практиці зокрема.
Саме так і постав цей концепт. Він є реакцією на своєрідне самозаперечення журналістики — заперечення того, що емоції та людське також відіграють роль у журналістській роботі. Емоції довго розглядалися переважно як щось сенсаціоналістське, як те, чому нібито не місце в серйозній, високоякісній, об’єктивній журналістиці. Натомість я пропоную альтернативну перспективу: емоції є невід’ємним чинником журналістської діяльності. Вони можуть впливати як негативно, так і позитивно: в одних випадках емоції допомагають журналістам наблизитися до істини, в інших можуть заважати журналістській практиці (наприклад, коли йдеться про упередженість). У межах афективної епістемології я намагаюся окреслити різні способи, у які емоції залучаються до процесів творення знання.
Наприклад, емоції є ключовими для самої мотивації займатися журналістикою. Розслідувальні журналісти часто беруться за роботу тому, що відчувають злість — через корупцію, зловживання владою тощо. Культурні журналісти мотивовані любов’ю до мистецтва та культурних об’єктів. Спортивних журналістів спонукає пристрасть до футболу, легкої атлетики чи інших видів спорту.
Емоції мотивують людей у дуже різний спосіб. Водночас як журналісти й продуценти знання ми потрапляємо в ситуації, які емоційно з нами резонують, — і цей резонанс також є формою інформації.
Як іще емоції можуть продуктивно впливати на журналістику? Ти маєш окремий термін для позначення цього — епістемічні 4. Якими вони бувають?
Я вже коротко описала те, що ми називаємо мотиваційним афордансом. Інший тип афордансу — методологічно-аналітичний. Йдеться про те, що журналісти можуть використовувати власні емоційні реакції як аналітичний інструмент. Порівнюючи свої емоції з емоціями інших, помічаючи відмінності між емоційними реакціями різних груп, вони можуть робити важливі висновки.
Наприклад, коли журналісти їдуть на фронт, вони можуть бачити, що люди дуже по-різному реагують на ту саму ситуацію. Одні виглядають спокійними, інші — помітно виснаженими або пригніченими. Ці емоційні відмінності стають джерелами інформації. Вони дозволяють зрозуміти, наскільки часто люди стикаються з екстремальними умовами, наскільки небезпека стала нормалізованою і під яким тиском вони живуть.
Інший тип — онтологічно-наративний афорданс. Йдеться про те, що деякі ситуації є за своєю природою афективними — наприклад, великі демонстрації, масові протести або будь-які контексти, сповнені напруги. Фізична присутність, сприйняття атмосфери через власне тіло, залученість у це афективне середовище сприяють розумінню того, що насправді поставлено на карту. У цьому сенсі емоційний досвід стає способом осягнення реальності ситуації.
Нарешті, ми виокремлюємо те, що називаємо колаборативно-інноваційним афордансом. Емоції впливають на те, кого журналісти обирають для співпраці, яким джерелам вирішують довіряти, які відносини вибудовують у своїй роботі. Вони також стимулюють інновації: коли журналісти глибоко мотивовані (наприклад, сильним прагненням до справедливості), вони схильні розробляти нові методи та інструменти.
Наприклад, у межах одного невеликого підпроєкту ми досліджували журналістів, які займаються розслідуванням воєнних злочинів. Ми побачили, що саме завдяки своїй глибокій емоційній залученості вони стають надзвичайно креативними. Вони експериментують із новими цифровими інструментами, активно працюють з відкритими джерелами та розробляють новітні способи реконструкції подій. В одній із публікацій3 я наводжу приклад бельгійського OSINT-активіста Бена, який після початку повномасштабного вторгнення Росії розробив автоматизовану систему агрегації, перекладу та архівування контенту з українських і російських телеграм-каналів. Його діяльність була безпосередньо зумовлена емоційною реакцією на події: відчуттям терміновості, необхідністю підтримати Україну та прагненням полегшити сприйняття інформації про війну для міжнародної аудиторії. Створений інструмент виконує дві функції: з одного боку, підсилює видимість перевірених українських джерел, а з іншого — дозволяє англомовним користувачам ідентифікувати та спростовувати російську дезінформацію.
Водночас у журналістських студіях — так само, як і в самій журналістиці — триває велика дискусія про втрату аудиторій і послаблення зв’язку між журналістами та людьми, до яких вони звертаються. У сучасному цифровому медіасередовищі професійна журналістика конкурує з широким колом онлайн-акторів: інфлюєнсерами, блогерами, іншими контент-мейкерами. Багато з них значною мірою спираються на емоційність та персональну автентичність, щоб вибудовувати довіру й залучення. Аби конкурувати в цьому середовищі, журналістам також потрібно знаходити способи бути емоційно автентичними, не спотворюючи при цьому інформацію. Виклик полягає в тому, щоб залишатися відкритими й зрозумілими для аудиторії, водночас уникаючи руйнівних ефектів емоцій: упередженості, вибіркової уваги або ж ігнорування інформації, яка не вписується у вже сформоване уявлення про дійсність.
Звісно, емоції можуть у різний спосіб заважати практикам продукування знання. Проте досі і журналістика, і журналістські студії майже винятково зосереджувалися на цій їхній негативній ролі. Ніхто, звісно, не заперечує, що таке трапляється, і часто. Але це лише частина картини — є також протилежний бік.
Емоції наявні в журналістиці незалежно від того, подобається нам це чи ні. Моє завдання — емпірично дослідити різні ролі, які емоції відіграють у журналістській роботі.
Це довготривале упередження щодо емоцій в журналістиці мало свої негативні наслідки — зокрема на висвітлення конфліктів5. У чому це втілюється сьогодні?
Працюючи над проєктом про співпрацю між іноземними репортерами та місцевими 6, я раз у раз стикалася з сильним відчуттям фрустрації, яке висловлювали місцеві медіафахівці. Вони відчували, що їм не довіряють просто через їхню ідентичність — тому що вони місцеві, тому що вони українці, палестинці чи сирійці.
Це підштовхнуло мене до думки, що в журналістиці існує глибока епістемічна несправедливість. Певні ідентичності — ті, які сприймаються як більш відсторонені, емоційно холодні або дистанційовані, а часто й фізично віддалені, — вважаються «здатнішими» продукувати об’єктивне й якісне знання про те, що відбувається в конкретному місці. Наприклад, поширеним є припущення, що іноземні журналісти можуть говорити про Україну більш об’єктивно, ніж українські, лише тому, що вони іноземці й, відповідно, нібито більш відсторонені. Це припущення ґрунтується на стереотипі, ніби емоції обов’язково заважають продукуванню знання. Однак у своїх дослідженнях співпраці між фіксерами та іноземними репортерами я побачила майже протилежне: емоційна залученість, локальна вкоріненість і глибоке історичне знання контексту є надзвичайно цінними для висвітлення подій.
У цьому сенсі, на мою думку, журналістські студії суттєво відстають від філософії, соціології та нейронауки, де емоції вже давно розглядають як необхідні складові процесів ухвалення рішень і раціональності. Чітке протиставлення раціональності й емоційності значною мірою існує лише в нашій уяві. Насправді все набагато складніше. З погляду нейронауки, емоційність є необхідною умовою раціональності. Емоції — не протилежність раціональному мисленню, а його частина.
Саме тому проблема епістемічної несправедливості є такою болісною. І це не локальне й не поодиноке явище. Це, я вважаю, справді глобальна проблема.
Твої дослідження, втім, привертають увагу не лише своєю тематикою, а й інструментарієм, до якого ти вдаєшся. Зокрема, в одну зі своїх наукових робіт ти вплітаєш художню сюжетну лінію із вигаданим персонажем — Джеймсом7. Чи могла б ти познайомити нас із ним?
Я звернулася до цього методу під час свого першого проєкту про висвітлення криз, який згодом переріс у дисертацію. Я тоді проводила інтерв’ю з журналістами, які працювали в різних кризових точках по всьому світу. Коли я сіла писати дисертацію — аналізувати дані й оформлювати текст, — то зрозуміла, що стандартна, суха академічна мова не зможе передати багатство цього матеріалу. Мені хотілося показати не лише результати дослідження, а й емоційний вимір цих розмов.
Я відчула, що побудова художнього наративу поряд із дослідницькою частиною — з усіма тими даними та посиланнями — може стати вдалим рішенням. Художня алегорія дозволила висловити те, що майже неможливо передати мовою стандартного академічного тексту. Так з’явився й головний герой моєї художньої оповіді — Джеймс.
Джеймс — узагальнений образ: поєднання рис моїх респондентів та інших людей, яких я зустрічала у сфері. Його ім’я — це відсилання до Джеймса Фоулі, одного з журналістів, страчених ІДІЛ у 2014 році8. А також Джеймс, звісно ж, містить частку мене — я вплела у художній наратив моменти, що відсилають до мого власного досвіду під час роботи над дисертацією. Створення Джеймса дало мені змогу висловити речі, які інакше було не вимовити. Сила метафори — неоціненна.
Колеги, з якими я поділилася дисертацією, казали, що читати її було значно цікавіше, ніж типовий академічний текст. Для мене це було надзвичайно важливо. Я хотіла писати доступною мовою — думати про аудиторію не як про зашкарублих професорів без почуття гумору, а як про людей, які також хочуть цікаво провести час, зануритися в ситуацію.
Це справді читається цікаво, але такий незвичний підхід водночас може й спантеличувати. Як це працює методологічно? Де закінчується дійсність і починається вигадка?
У дисертації є окремий методологічний розділ — досить розгорнутий, — де я пояснюю і чітко проводжу межу між тим, що є правдивим, а що — вигаданим. Це, втім, також видно з тексту — у ньому є традиційні посилання, тож «наукова» частина виділяється навіть візуально.
Але загалом ці два наративи — художній та дослідницький — здебільшого розділені. Є вигадана історія, яка має конкретну географічну й часову маркованість, і є дослідницька частина — більш загальна, заснована на реальних даних, посиланнях, академічній літературі тощо. Іноді вони перетинаються, але загалом залишаються паралельними. Можна сказати, що це дві різні часово-просторові площини.
Спершу я написала академічну частину, а потім «вплела» в неї сюжетну лінію, що існує в іншому часі й просторі — щоб сказати ще трішки більше, передати щось додаткове — емоційне, зворушливе, те, з чим читач може себе асоціювати.
Зараз твоя наукова діяльність зосереджена здебільшого на Україні. Зокрема, багато твоїх висновків, про які ми спілкувалися, були зроблені з аналізу інтерв’ю з місцевими медіаекспертами. Але чому саме Україна?
Ця історія почалася доволі випадково. Я обрала Україну як один із кількох кейсів у проєкті про конфлікти, над яким працювала — ще до повномасштабного вторгнення, у 2019 році. Але коли я вперше приїхала до України у 2021-му, відразу відчула щось особливе, якийсь сильний зв’язок із багатьма аспектами суспільства. Я почувалася в Україні дуже безпечно — саме в соціальному сенсі.
Звісно, коли почалося повномасштабне вторгнення, ці відносини стали ще глибшими. Не лише через те, що я вже знала кількох людей у Києві, Львові та інших містах. Ці події були особистими ще й з історичних причин. Я народилася приблизно за чотири місяці до революції в Чехословаччині, і моя родина має великий травматичний досвід, пов’язаний із радянською окупацією 1968 року.
Після початку повномасштабної війни я залишалася на постійному контакті з людьми в Україні і згодом знову почала сюди їздити. Також почала думати про те, як могла б бути корисною.
Окрім того, Україна є надзвичайно цікавою з медійної точки зору. Я вважаю, що медіасистема в Україні захоплива незалежно від війни. Я знайшла тут чудових колег, партнерів, побачила багато прямоти, взаємної критики та дебатів. Тут відбуваються глибокі й цікаві дискусії, які стосуються самих основ того, чим є журналістика.
Зміна бізнес-моделей, питання об’єктивності в умовах, коли об’єктивність здається майже неможливою — всі ці сучасні дилеми журналістських студій тут дуже актуальні. І водночас це демократична країна з сильною культурою публічної дискусії. Ця унікальна комбінація і зробила Україну таким цікавим об’єктом для дослідження.
І водночас зараз Україна для мене — більше за професійний інтерес. У мене є кілька дуже близьких друзів, про яких я щиро турбуюся. У 2023, 2024 і 2025 роках я провела тут чимало часу. Ті частини суспільства, з якими я найбільше взаємодію — журналісти, правозахисники, академічна спільнота — втілюють цінності, які для мене дуже важливі.
Я дуже вдячна за все, що пережила в Україні — за знання, яке вона мені дала, і за ту особливу форму любові, яку я тут відчула.
Незабаром ти знову приїдеш сюди в межах масштабного дослідницького проєкту. Про що він?
Цей проєкт охоплює кілька країн Центральної та Східної Європи, але основна моя робота буде зосереджена на Україні.
Проєкт безпосередньо пов’язаний із концептом афективної епістемології. Я досліджуватиму, як медійники — документалісти, традиційні журналісти, митці, які стали журналістами, розслідувачі та інші — використовують у роботі власне тіло, тілесний досвід та емоції. По суті, це дослідження того, яку роль людське тіло відіграє у журналістиці та в документуванні цієї війни загалом.
Я дуже радію можливості проводити більше часу в Україні, адже завжди надзвичайно сумую за нею, коли виїжджаю надовго.
