Чи можна побачити ІПСО і як повернути близьких на бік правди? Куншткамера з Оксаною Мороз

До початку повномасштабного вторгнення ми часто чули про термін «пропаганда». Проте зараз частіше виринає термін «ІПСО». Яка між ними різниця, і чи доречно використовувати термін «ІПСО» до найрізноманітніших інформаційних вкидів?

Інформаційно-психологічна операція, або ІПСО, — це спеціалізований термін, який використовують професіонали. Їх проводять здебільшого військові, і вони мають змінювати мислення й поведінку певної цільової аудиторії за короткий період часу. Якщо дуже грубо порівнювати, то це наче рекламна компанія в цивільному житті. Пропаганда — це ширше поняття, яка має більший набір інструментів. 

На нас одночасно діє дуже багато різних інструментів, і кожен з них має певне завдання, яке в комплексі має змінювати наші мислення, поведінку. 

Тому тут краще вживати терміни такі, як «інформаційна операція» і розрізняти шкідливі інформаційні операції. Тобто ті, які попри нашу волю і не в наших інтересах змінюють мислення, поведінку. І ті, які, власне, це роблять так, щоб нам було краще. Наприклад, пропаганда здорового способу життя.

У своїх книжка ви багато згадуєте про інформаційний імунітет. Чи є тенденції чи явища, які роблять суспільства більш сприятливими до пропаганди? Які є приклади в Україні й за кордоном?

Краще, напевно, говорити про інформаційні операції або, коректніше, інформаційні кампанії. 

Для того, щоб сформувати інформаційний імунітет, має пройти час. Ми з вами живемо в перехідний момент, коли цифрова ера змінила аналогову, і до цього ще й додався штучний інтелект. А конкретно в Україні — ще й активна фаза війни. Все це — дуже суттєві зміни, які впливають на те, як ми можемо чи не можемо розрізняти інформацію. 

Для того, щоб у нас з'явився імунітет, має бути база, тобто плюс-мінус стійке суспільство. У першій книжці я писала, що старі демократії — це суспільства, в яких є правила, певна стабільність, системи, на які можна спертися. Але все, що стосується інформації, за останні кілька десятиліть кардинально змінилося і додалося багато факторів невизначеності. Тому я схильна вважати, що станом на 2024 рік про інформаційний імунітет, який буде стійкий до поточних викликів, можна говорити дуже умовно. 

Бо виклики, які пов'язані, наприклад, зі штучним інтелектом, — зовсім іншого порядку. Вони ставлять перед людством велике питання стосовно того, що система боротьби зі шкідливими інформаційними впливами не може бути лінійною. Це має бути комплексна система, яку я часто порівнюю з системою, наприклад, правил дорожнього руху чи безпеки на дорозі: є школа, в якій ми вчимося їздити; екзамени, які ми складаємо, щоб отримати права; система штрафів, контролю, дорожні знаки. І попри це, на нас все одно впливають природні умови, стан водія (психологічний, фізичний) тощо. Під дією цих комплексних чинників вже є певна мінімізація ризику. З інформацією, на моє глибоке переконання, має бути щось подібне. І тоді на перетині кільканадцяти факторів ми зможемо говорити про те, що людина буде більш захищена і, відповідно, суспільство буде більш захищене.

Наразі, де-факто, все зводиться до того, що ми ведемо просвітницьку роботу. Це дуже важливий і базовий інструмент, з якого логічно починати. Але він точно не має бути єдиним чи панівним. І Україна тут має бути драйвером, тому що ми це переживаємо на своїй практиці й щодня бачимо наслідки. Спершу цю систему треба зробити і вже тоді говорити про інформаційний імунітет, стійкість до різноманітного штибу шкідливих впливів.

У книжці «Як не стати овочем» ви зазначали, що постійна невизначеність, стрес і страх роблять людей більш сприйнятливими до дезінформації й інформаційних операцій. І дослідження індексу медіаграмотності українців від «Детектор медіа» показало, що за 2023 рік цей показник знизився з 81% до 76%. Чи можете ви припустити, з чим це пов'язано? І як загалом змінився інформаційний імунітет українців протягом повномасштабного вторгнення?

«Детектор медіа» в індексі медіаграмотності міряє ширше і менше фокусується на тому, як українці вміють чи не вміють фільтрувати інформацію. Вони дивляться на медійні показники, на те, що люди проходять навчання тощо.

Більш фокусно це міряє «Інтерньюз» у своїх щорічних дослідженнях. Проте тут теж є питання до методології: потрібно міряти не тільки те, чи вміє людина відрізнити щось у лабораторних умовах, але й у реальному середовищі, під впливом всіх чинників: обстрілів, стресу, втоми. Середовище і те, що поширюють інші люди — алгоритми соціальних мереж — на нас дуже впливають. І це, можливо, є домінантним фактором для багатьох. Тому важливо міряти, як людина фільтрує інформацію, що вона поширює, які коментарі пише. У нас такого дослідження наразі немає, і мені не відомо про такі дослідження в інших країнах. 

Більш лабораторний показник, яким міряє «Інтерньюз» (коли людині дають картки і питають, це правда чи брехня), коливається в межах 3–11%. Це люди, які вміють відрізнити правду від брехні. Там є другий дуже важливий показник — скільки людей вважають, що вони можуть це зробити. Він зажди тримається на рівні близько 60%. Це векторно (без прив’язання до чисел, але з розумінням розриву) показує дві важливі проблеми.

Перша: переважна більшість українців не вміє відрізнити шкідливу чи нешкідливу інформацію. Бо коли ми говоримо про шкідливі впливи, це не тільки правда і брехня, а й безліч інших відтінків. Нас збивають з пантелику не тільки і не стільки брехнею. 

Друга: люди не хочуть цьому вчитися, тому що вони переконані, що вміють це розрізняти. Це дві ключові проблеми, від яких ми можемо відштовхуватися для того, щоб розуміти стан українського суспільства і його стійкість.

Нам потрібно розробляти комплекс впливів, виходити за межі бульбашки й робити більш релевантні зрізи й дослідження. Хибно вважати, що це тільки українська проблема, бо це проблема всього світу. Проте у нашому випадку це впливає на виживання в буквальному розумінні. Тому нам потрібно калібрувати оптику, частіше проводити дослідження і робити масові й широкі кампанії, які дозволять відстежувати KPI на широку аудиторію.

Громадянська мережа «Опора» проводила опитування щодо медіаспоживання українців, зокрема стосовно новин. На першому місці в ньому опинилися соціальні мережі: Facebook, Instagram, Telegram, Viber та TikTok. У чому полягає проблема і, можливо, навіть небезпека в споживанні новин з соціальних мереж?

Я б не оперувала терміном «проблема», тому що це наша нова реальність. З нею потрібно просто змиритися, так само як з тим, що на вулиці спекотно або холодно в певну пору року. Ми перейшли в цифрову еру, і змінилося медіаспоживання: щороку традиційні медіа стають менш популярними, а соцмережі — більш популярними, що стосується споживання новин. 2021–2022 роки й повномасштабне вторгнення стали переломними: соціальні мережі остаточно перемогли. Дослідження «Інтерньюз» за 2023 рік показують розрив між споживанням новин з соціальних мереж і з телебачення у два рази. Це чіткий маркер того, що назад ми не відкотимося. Важливо не робити хибний висновок, що телебачення не грає ролі. Це не так, особливо стосовно певних сегментів аудиторії. 

Це органічна тенденція, але люди в усьому світі не готові до такого споживання. Безпечне споживання новин передбачає два моменти: соціальні мережі повинні вміти достатньо фільтрувати інформацію; люди повинні вміти достатньо фільтрувати інформацію. Ні одного, ні іншого, на жаль, немає. 

Під час пандемії ковіду справді була низка достатньо ефективних способів маркування контенту, але на цьому все закінчилося. Тепер ми всі сподіваємося, що вибори в Сполучених Штатах знову піднімуть цю проблематику і, можливо, ми знову будемо бачити якісь зрушення. 

Нещодавно після жахливої атаки на Охматдит соціальними мережами, зокрема через особисті сторінки українських блогерів, ширилися повідомлення про примирення. Щодо цих повідомлень було дуже багато думок і різноманітних спекуляцій. Одні казали, що це російське ІПСО. Інші — що це замовлення влади. Треті — що це просто брак фільтрів і інструментів з прийняття і тестування реальності. Чи були ознаки того, що це була організована інформаційна кампанія?

Охматдит не став першим етапом. Таке відбувалося з кінця минулого року: в передноворічний період була перша хвиля, коли поширювали інформацію стосовно черг на кордоні. Було логічно, що перед Новим роком збільшиться кількість людей, що мігрують. Проте тоді змінилися правила пропуску, а люди не були достатньо проінформовані: виникли черги, роздратування тощо. Росія за це схопилася, почала проводити активну інформаційну операцію. І так вийшло, що блогери як носії великих аудиторій стають ключовим об'єктом для того, щоб з ними працювала Росія. 

Чи відбулося це внаслідок того, що блогери були підкуплені? Я не думаю. Це швидше органічний процес, коли на них впливає певна ситуація, меседжі, їм щось пишуть підписники. Як наслідок, ця інформація починає поширюватися. Так само потім було із «нелегітимністю» Зеленського й закликом проводити вибори, закликами виїжджати з Харкова тощо. 

Охматдит — це продовження серії підігрувань російським інформаційним операціям, в яких, думаю, несвідомо брали участь українські блогери, які до цього ні політикою, ні війною публічно не цікавилися. 

Чому блогери це висловлювали? У тому, що вони це зробили координовано, я вбачаю наслідок інформаційної операції росіян. Але це так само може бути і наслідок не зовсім коректної комунікації [влади]. У нас є фокус на кордонах 1991 року, але це довгострокова перспектива. Нам бракує фокусу в короткостроковій перспективі. Відсутність цієї комунікаційної стратегічної історії, яку люди будуть розуміти й підтримувати, породжує вакуум інформації. Якщо ми не формуємо її, то за нас формує ворог. 

Росія цим дуже добре користується. У неї є цілі сегменти «корисних ідіотів», які системно кажуть, що нам потрібно відмовитися від Донеччини, Криму. Для них це достатньо активна тема з 2022 року.

Як ви гадаєте, чи досягла ця кампанія своїх цілей?

Ця кампанія, як на мене, не мала короткострокової цілі. Це частина великої кампанії, яка має примусити Україну піти на переговори й погодитися на умови Росії до перемир'я чи до миру. 

Удари по Охматдиту — це залякування. Заклики «давайте все кинемо і припинимо війну» — теж частина стратегії. Попередні два роки Росія в цій кампанії примирення більше фокусувалася на західну аудиторію, хоча й робила дещо для української. Але з середини чи кінця березня вона активно почала перемикатися на українську аудиторію і працювати в дуже різних векторах. Залякати й на цих емоціях підштовхнути до примирення за відсутності комунікації — це те, що вона робить. 

Чи почала Росія форсувати тему зараз, чи ці всі попередні етапи були підготовкою до її поширення? Чи були вже подібні кампанії в минулому?

Якщо поділимо на етапи, то активна фаза була у 2022 році: «потрібно здаватися», «три тижні» й те, що стосувалося Стамбульських перемовин, Мінських перемовин. Потім це трохи затихло. Був швидше акцент на залякування і підштовхування до того, що потрібно здатися, не чинити супротив. У 2023 році Росія сконцентрувалася на західній аудиторії: на тому, що потрібно посадити Україну з Росією за стіл переговорів і підштовхнути Україну до умов Росії. А українську аудиторію радше демотивували, щоб ми не мали причини чи мотивації чинити супротив. Сьогодні, у 2024 році маємо певний мікс, коли нас і залякують, і демотивують, і підштовхують до переговорів. Це наче м'ясний штурм з інформаційних операцій. 

З кінця лютого чи початку березня інтенсивність інформаційних операцій дуже стрімко зросла. Минулого року домінантною була інформаційна операція стосовно корупції: мовляв, не треба давати Україні гроші або чинити супротив, тому що все одно все розкрадуть. Зараз це і дуже сильна дискредитація мобілізації, і різноманітні залякування стосовно обстрілів, складної ситуації на фронті, світла. Це цілий комплекс того, що в нас одномоментно відбувається в інфопросторі, те, що на нас тисне і має під дією об'єктивного страху, об'єктивного стресу, об'єктивної втоми, яка є в українців на третьому році повномасштабної війни, підштовхувати нас до тези «перестаньмо стріляти, якось воно буде далі».

Багатьох із нас щиро хвилюють суспільні події й питання. І ми, звісно, всі маємо думку щодо них. Але дуже часто ця думка не є обґрунтованою і базується на неповній чи навіть неправдивій інформації. Як залишатися небайдужим до суспільних питань і водночас не скотитися в диванну експертизу? 

Дуже важливо розуміти, що на всі теми можна і треба говорити. Питання — як про них говорити.

Якщо ви експерт, зрозуміло, що ви обстоюєте свою експертну думку. Ваші професія, освіта, сфера, де ви працюєте, — це ваша експертиза. Вона, як правило, достатньо вузька, і одна людина може бути експертом в одній–двох, дуже рідко — трьох темах. Тому що експерт — це не тільки про знання. Це й про практичне їх застосування, актуальну інформацію, розуміння поточного інформаційного поля. Якщо в людини немає експертизи, але є точка зору, то це суб'єктивна думка. 

Я можу прочитати багато книжок про те, як пекти сливові пироги. Але якщо в мене не буде відповідної освіти, якщо я не спечу сотню пирогів, мене не можна вважати кондитеркою, яка може спекти багато сливових пирогів однакової якості. Я можу висловлювати свою суб'єктивну думку: я щось печу раз на місяць, і в мене щось виходить або не виходить. Це моя суб'єктивна думка, і це потрібно підкреслювати. Як мені сказав один військовий, якщо ви готуєте борщ, то ви просто вмієте готувати борщ. Якщо ви знаєте, як приготувати борщ на роту солдат, тоді ви експерт із приготування борщу. Це треба дуже чітко розрізняти.

І залежно від того, експерт ви чи ні, ваша поведінка в інфополі буде відрізнятися, але її буде об'єднувати одна дуже важлива основа. Ми завжди маємо говорити раціонально. Росія хоче, щоб ми будь-яку проблему обговорювали емоційно, переходили на особистості, адже так нас можна легко розділити, нацькувати одне на одного. Якщо ми раціонально висловлюємо свою суб'єктивну або експертну думку, то будемо штовхати ситуацію до змін.

Класичний приклад — це коли Верховна Рада не ухвалила закон про оприлюднення електронних декларацій, а українці сказали: «Ні, ми хочемо, щоб це було» — і не пересварилися, як не дивно, а зробили петицію, підписали її в рекордні терміни, Президент заветував, Рада ухвалила закон. Оце про лобіювання змін. 

Ще один приклад — замах на вбивство і вбивство Ірини Фаріон. Дуже багато людей не погоджувалися з пані Фаріон. Але коли стається замах на вбивство, потім вбивство, переважна більшість цих людей каже, що це неприйнятно, і Росії не вдасться нас у цьому розколотити. Чи були в цей момент люди, які емоційно переходили на особистості? Звісно, були, але вони були в глибокій меншості. Це демонстрація дорослої позиції.

Тобто якщо ми хочемо висловитися, треба йти патернами раціональності. Якщо ми не маємо експертизи чи суб'єктивної думки, але маємо багато емоцій, не маємо сили говорити раціонально, краще промовчати. Це дуже важко, але це відповідальна позиція.

Як нам повернути на сторону правди тих людей, які були вражені інформаційними вкидами ворога?

Це не може бути короткий процес. Він дуже індивідуальний, сегментований, потребує роботи. У всіх випадках, коли вдається змінити мислення, поведінку людини, в основі була порожнеча. 

Найпростіший приклад — пандемія. Людина не розуміла, що таке віруси, бактерії, як це працює, й вірила в будь-яку конспірологію. Якщо людина мала бодай базові знання, її збити з пантелику було важче. Так само — з шахрайськими схемами, так само — з війною. Коли людина цікавиться і розуміє ситуацію, то її важче ошукати.

Тому важливе питання: чому людину вдалося збити з пантелику, які в неї прогалини? Потрібно повернутися на кілька кроків назад, запам'ятати базис, побачити дірки. Також потрібно, щоб у людини було бажання. Якщо його немає, то вона нічому не навчиться. Це довгий процес.

Як триматися на третьому році повномасштабної війни в тому інформаційному просторі, який в нас є?

Усе дуже просто, навіть банально. Це як мати хороший пароль. З одного боку, люди розуміють, що від кожних дверей треба різні ключі, а з іншого боку, коли їм говорять, що треба від кожного акаунту різний пароль, бажано довгий і складний, то це стає надто важко. Так само і з інформаційною гігієною.

Є базові правила. Анонімне джерело й емоційна інформація. Якщо бодай одна з цих двох речей люди будуть дотримуватися, це вже дуже суттєво підвищить опірність до базових впливів.

Я проводила дуже простий експеримент. Я читаю лекції для людей поважного віку, на одній із яких ми говорили про телеграм. Усю зустріч ми витратили на те, щоб вони відписалися від анонімних телеграм-каналів. Через два тижні в нас була наступна лекція, і я попросила їх спостерігати, як змінюється їхній стан і сприйняття того, що відбувається. Сюрприз: він значно покращився. Саме через анонімні джерела розхитують наш емоційний стан. 

Так не тільки в телеграмі. Те саме — в ютубі, тіктоці тощо. Тому якщо ми просто відписуємося від анонімних джерел, не підписуємося на них, коли бачимо, перевіряємо джерело, то це вже суттєво зменшує ризики. 

А далі — вже калібрування. Для цього треба знати про інструменти маніпуляції, послухати десь лекцію чи подивитися відео. Але ці два базові правила — відстежувати емоції, відписуватися від анонімного — може виконати кожен.

Я б до цього додала ще третє — підписатися на білі медіа. Вони не є святими, але роблять найменшу кількість помилок, згідно з дослідженням Інституту масової інформації. Цей список легко нагуглити. Якщо ви з кількох медіа з цього списку берете інформацію, то ймовірність потрапити на хибну інформацію суттєво зменшується. Дотримуйтесь бодай цих трьох правил, і життя стане простішим. Не простим, простішим.