У Лондонській національній галереї однією з найбільш популярних картин залишається «Портрет родини Арнольфіні» пензля Яна ван Ейка, нідерландського майстра XV століття. Що зачаровує глядачів у цьому невеликому панно з подружньою парою у затишному домашньому інтер’єрі? Зрештою, це лише пізньосередньовічний аналог весільної фотографії.
Проте мало хто може відвести погляд і втриматися від коментаря: «Що у неї з чолом?», «Де поділися її брови?», «Вона вже вагітна?». Саме так — кожен звертає увагу на зовнішність юної нареченої. Вона стоїть, скромно відвернувши погляд від нас, її права рука — , інша притримує на животі важкі бганки зеленого . Її обличчя біле, з легким рум’янцем; губи тонкі й ледь усміхнені, а брови та вії майже відсутні. Високий округлий лоб переходить у складну зачіску: волосся укладене у невеликі «ріжки», накручені на , закріплене сітками й накрите вуаллю.
Подивування та коментарі глядачів можна зрозуміти: ми відчуваємо, що перед нами — мода, дуже відмінна від сучасної. Саме в таких випадках історична дистанція матеріалізується та змушує або жартувати щодо дивних звичаїв минувщини, або шукати відповіді, або зітхати з полегшенням, що вже не треба жертвувати лінією росту волосся заради трендів.
Що ж притягує в «Портреті родини Арнольфіні» кожного, хто заходить до зали? Вид середньовічної краси, яку ми вже майже не розуміємо. Не дивно, що це саме жіноча краса: на чоловіка з видовженим обличчям та видатним носом, якщо і звертають увагу, то через нещасливу подібність до деяких політиків. Ніхто не дискутує, наскільки його зовнішність відповідає тодішнім уявленням про красу.
Середньовіччя в цьому було подібним до сучасності: в центрі теологічних трактатів, літературних творів, посібників з виховання чи медичних рецептурників була жіноча краса. І це була краса певного типу, який протримався з невеликими змінами майже десять століть — від пізньоантичних поетичних рядків аж до XVI століття, коли Шекспір напише, що очі його коханої аж ніяк не подібні до сонць, груди далеко не білі, а в голосі не лунає музика1.
Десять століть панував недосяжний ідеал, що підпорядкував собі не лише образи улюблених у середньовіччі історичних жінок — прекрасної Єлени Троянської, Гвіневери, Ізольди та інших, — а й цілком реальних, відомих нам із портретів і хронік. Чому жінки почали вибілювати обличчя чи вищипувати будь-яке натільне волосся?
Краса тіла і обличчя: середньовічний «тип»
Початок християнства обіцяв повну відмову від античної естетики, зокрема в тому, що стосувалося жіночої краси. Ранньохристиянський теолог Тертуліан (бл. 155/160 — бл. 220/240) з відразою писав про жінок, які прагнуть прикрашати себе косметикою, одягом, ювелірними виробами2. Благочестива жінка не прагнула б до надто розкішного (щоб не сказати «показного») вбрання; натомість воліла б ходити в скромному одязі й навіть свідомо надавати своєму виглядові простоти, подібно до Єви — у скорботі та покаянні, — щоб кожним знаком вбрання якнайповніше спокутувати те, що вона успадкувала від неї, — ганьбу першого гріха і ту неприязнь, що падає на неї як на причину загибелі людства3.
Якщо дошукуватися витоків стандартів, які змушували, зокрема, другу дружину Джованні Арнольфіні шукати способи змінити зовнішність, варто звернутися до значно давнішої традиції. Зокрема, у VI столітті латинський поет Максиміан в одній зі своїх еротичних поем подає такий опис коханої:
«Золоте волосся і ніжно схилена молочно-біла шия,
В обличчі — природна шляхетність, що особливо приваблює погляд,
Чорні брови, відкрите чоло, ясні очі.
Вони часто полонять мою душу, закарбувавшись у ній.
Я полюбив полумʼяні й злегка повні губи,
Які б подарували мені численні поцілунки»4
Максиміан разом із його метафорами краси отримав неочікувану славу та «післяжиття» у середньовіччі завдяки… шкільним підручникам. Від ХІ століття хлопці вчилися латини на його віршах, всотуючи способи говорити про привабливих жінок, зазвичай — обʼєкти інтересу головного героя. Історик Джон Блок Фрідман згадує латиномовного поета Матвія Вандомського (бл. 1130 — бл. 1200), який приблизно 1175 року в межах вправи з риторики написав докладний опис принад Єлени Троянської, методично каталогізуючи їх від голови до ніг5. Важко не помітити, наскільки текст узгоджувався з ранніми рядками Максиміана:
«Її золоте волосся, не стримуване жодним вузлом,
Вільно спадає каскадом довкола обличчя […]
Її чоло відкриває свої чари, мов слова на сторінці.
Її обличчя — без жодної плями, без вади, без тіні.
Її темні брови, рівно окреслені подвійні дуги,
Відтіняють шкіру, подібну до Молочного Шляху […]
Її груди й талія вузькі та стрункі, поступаючись нарешті місцем округлості її повного живота.
Далі йде частина, уславлена як оселя сором’язливості, володарка Природи, приємне житло Венери […]»
У мініатюрі з пізньосередньовічного французького манускрипту «Світова хроніка» Жеана де Курсі Єлена справді нагадує опис Матвія Вандомського. Хоча її золоте волосся приховане під багато оздобленим , шкіра має молочно-білий відтінок, груди й талія вузькі, а живіт округлий, ніби вагітний. Подібну зовнішність має і дружина Джованні Арнольфіні: невеликі груди й вузьку талію, акцентовану шкіряним поясом, натомість округлий живіт додатково підкреслений зібраною тканиною.
Іншим яскравим підтвердженням довгого життя краси як риторичної фігури можна вважати Джеффрі Чосера (1344 — 1400), поета винахідливого та дотепного, який у описах жінок, утім, не так вже й далеко відійшов від «останнього поета Риму» Максиміана. Варто згадати історію про ошуканого мірошника з «Кентерберійських оповідок», де завдяки різноманітним хитрощам молода жінка Еліс, що мала значно старшого чоловіка, без жодних негативних для себе наслідків віддається коханню зі студентом Ніколасом. Чосер дає розлогий і образний опис Еліс:
«Гарна була ця молода жона,
І до того ж струнка й тендітна, мов ласка, тілом своїм. […]
І справді мала вона спокусливий вигляд;
Дуже тонко були вискубані її брови,
І вигнуті вони були, й чорні, як терен»6
Отже, через кілька метафор і більш прямолінійні зауваги ми дізнаємося, що Еліс була худорлявою, а її брови — чорні й «вискубані». Насправді це небагато, але водночас — найсуттєвіше: тут проступає готична витонченість, яку тогочасна скульптура часто передавала через S-подібний вигин тіла та риси обличчя зі слідами косметичних втручань. Поєднання нібито природної та штучної краси свідчить не лише про вроджені дані й часто — про молодість героїні, а й про те, що вона дбає про свою зовнішність — попри застереження Тертуліана — тобто свідомо докладає зусиль до створення власного «спокусливого вигляду».
Якщо ж шукати описи чоловічої краси, наприклад, того ж Ніколаса, то це буде намарне. Побіжно згадується, що він молодий і добре вдягнений, але на цьому опис вичерпується. Чосер характеризує його передусім через заняття: Ніколас читає «Альмагест» Птолемея, зваблює Еліс грою на музичних інструментах і живе доволі заможно6.
Ця різниця між детально описаною жіночою красою та майже повною відсутністю опису чоловічої зовнішності невипадкова — вона підкреслює, наскільки пильною була увага до жіночого вигляду і наскільки важливою вважалася відповідність певним уявленням про красу. І такі деталі, як «вискубані» брови, натякають: цей вигляд не був лише даром природи — за ним стояли цілком конкретні зусилля. Саме тому в розмові про красу варто придивитися до того, як саме у середньовіччі намагалися досягти такого ідеалу — тобто до косметики та засобів догляду за зовнішністю.
Досягаючи «краси»: косметичні поради та їх небезпеки
Після слів Тертуаліана може видатися дивним, що благочестива дружина Джованні Арнольфіні все ж вдалася до косметичних процедур, вищипуючи брови у тонку лінію, лінію росту волосся — задля високого лоба, можливо, навіть до відбілювання шкіри та нанесення дрібки румʼян. Однак насправді з ранньохристиянських часів теологія відійшла від повного засудження жіночих прикрас, косметики, складних зачісок та вартісного одягу. У ХІІ столітті, коли автори і авторки починають активно писати і переписувати трактати з косметичними та гігієнічними рецептами, теологи прояснюють точніше питання припустимості «жіночих прикрас» різного гатунку.
Св. Тома Аквінський (1225—1274), посилаючись на Старий і Новий Завіти, св. Августина, Кипріяна та інших попередників, підсумував офіційну позицію Церкви: до певної межі й за певних обставин жінка має право використовувати косметику, гарно вбиратися та «прикрашати» свою зовнішність. Якими ж були ці межі та обставини? Відповідь навряд чи здивує: «…жінка може користуватися засобами, щоб подобатися своєму чоловікові, аби він, зневажаючи її, не впав у перелюб. Тому й написано (1 Кор. 7:34), що заміжня жінка “дбає про світське, як догодити чоловікові своєму”. Отже, якщо заміжня жінка прикрашає себе, щоб подобатися своєму чоловікові, вона може робити це без гріха»7.
Проте для жінок, які не мають чоловіка і не бажають його мати, будь-яке прикрашання опинялося під забороною, адже гарні шати чи косметичні процедури апріорі сприймалися як засоби зваблення чоловіків. Відтак, на думку св. Томи, «…вони не можуть без гріха прагнути давати чуттєву насолоду чоловікам, які їх бачать, бо цим спонукають їх до гріха. А якщо вони прикрашають себе з наміром викликати в інших пожадання, то чинять смертний гріх»7.
Отже, в XIII столітті «штучна» краса була частково легалізована, що відкривало для жінок можливості втручатися у власну зовнішність — утім, часто для того, щоб відповідати тим самим літературним ідеалам і моді, нав’язаним чоловіками: риторами, трубадурами, письменниками. Одним із найвпливовіших середньовічних трактатів, у якому знаходимо як детальні рецепти різних косметичних засобів, так і — за ними — ширші уявлення та ідеали, є текст зі збірки, авторство якої приписують легендарній Тротулі, медикині XII століття з італійського Салерно.
Збірка «Тротула» складається з трьох трактатів — про симптоми у жінок, про ліки для них та, врешті, про прикрашання жінок (De ornatu mulierum). Саме в останньому тексті ми читаємо про різноманіття практик догляду за собою — від чищення зубів до фарбування волосся. На відміну від більшості середньовічних медичних трактатів, цей текст ґрунтується на емпіричному знанні — рецептах, що перебували в обігу в усьому Середземноморʼї, як у християнському, так і в мусульманському світах. Водночас ці рецепти дають змогу уявити аудиторію порад Тротули: лише дуже заможні жінки могли дозволити собі більшість інгредієнтів — як-от мигдалеве молоко, прянощі, імпортовані фарбники тощо. Вони також часто були складними і потребували часу як на підготовчому етапі, так і під час використання.
У трактаті догляд розпочинається з депіляції небажаного волосся вкрай токсичною сумішшю: спочатку слід було взяти три унції добре просіяного негашеного вапна, помістити його в глиняну посудину й варити «як кашу». Далі додати одну унцію й знову варити, «перевіряючи пером, чи достатньо воно зварене»8. Таку суміш наносили на добре розпарену після лазні шкіру; водночас особливо наголошувалося, що її не можна тримати надто довго, адже це загрожує опіками. Відтак одразу подається рецепт олії, яка мала б ці опіки загоїти8.
Після лазні та депіляції розпочинався догляд за волоссям, яке мили засобом на основі попелу з виноградної лози, ячменю, лакриці та цикламени8. Цей засіб мав частково реальну хімічну дію: лужний розчин із попелу ефективно очищував, ячмінь помʼякшував шкіру (його й сьогодні часто додають у маски для шкіри), а лакриця могла зменшувати запалення й трохи вирівнювати тон. Цикламен натомість не є справжнім вибілювачем: його освітлювальний ефект, якщо й виникав, був наслідком подразнення та лущення шкіри, а не впливу на її пігментацію. Далі волосся парфумували муском, гвоздикою та іншими прянощами, фарбували у бажаний колір8 і після цього переходили до догляду за обличчям, адже це «може прикрасити навіть потворну жінку»8. У чому полягав цей догляд? Насправді різниця з сучасним подекуди не така вже й велика: умивання, депіляція волосся на обличчі, окрім брів, зволоження сумішшю олійок, відбілювання порошком з цикламени, очищення від запалень та вугрів8.
Наступним етапом було лікування тріщин, помʼякшення та фарбування губ, відбілювання зубів і покращення свіжості подиху — зокрема за допомогою шматочка мускусу, який радили тримати під язиком, особливо під час статевого акту8.
Якщо ж хтось вважав, що найкращою окрасою дівчини була її цнотливість, то й у цьому міг зарадити рецепт засобу з (червоної смоли), , кориці, шкірки граната, галуну, мастики та (горішків), які необхідно було подрібнити в порошок, підігріти, змішати та ввести у піхву8.
Дуже схожі проблеми мають допомогти вирішити рецепти з «Прикрашання жінок» (L’Ornement des dames), анонімного англо-нормандського косметичного трактату другої половини XIII століття, який довго вважали перекладом твору, приписуваного Тротулі9. Текст, імовірно, створений анонімним практиком-чоловіком, який спирається на рецепти, повʼязані з Тротулою та «салернськими жінками», а також на авторитети античної та арабо-латинської медицини, зокрема Галена, Гіппократа та Константина Африканського9.
З усіх цих та подібних рецептів, розсипаних у середньовічних навколомедичних трактатах, можна зробити висновок, що, як і сьогодні, косметичні практики мали на меті допомогти жінкам досягати ідеалів, продиктованих літературою та модою, — і часто вельми далеких від уявлень про «природну» чи різноманітну красу.
Зворотний бік, або вічна молодість середньовічної краси
У 1509 році ще один чоловік звернувся до теми краси, поглянувши на неї іронічним поглядом Глупоти. Найцікавіше, що всі згадані в трактатах засоби — і навіть ті, які не увійшли до рецептурників, — описані дуже точно, проте в контексті зворотного боку краси, в якому вбачали старість. І в цьому він не обмежився лише жіночою старістю й смішними в очах автора та його сучасників спробами жінок повернути красу й молодість, які в середньовічній парадигмі не існують одна без одної.
Еразм Роттердамський (1466 — 1536) вустами Глупоти згадує чоловіків, які настільки старі, що «ледь виглядають людьми», однак «один фарбує своє сиве волосся, інший прикриває лисину перукою, ще інший носить вставні зуби, запозичені, можливо, у якоїсь свині, тоді як інший божеволіє від кохання до дівчини й перевершує будь-якого юнака у своїй любовній безглуздості»10. Жінки ж у схожій надії привабити набагато молодшого юнака «безупинно намазують обличчя косметикою, постійно дивляться у дзеркало, вискубують волосся на лобку і виставляють напоказ свої обвислі, зівʼялі груди»10.
Жорсткі й водночас точні спостереження Еразма добре узгоджуються з рядками 130-го сонета Шекспіра про цілком земну зовнішність його коханої, які я згадувала на початку. XVI століття справді можна вважати переломним для уявлень про красу: вони помітно «заземлюються», переосмислюючи середньовічну риторику в бік більшої близькості до досвіду та іронічної дистанції.
У підсумку, середньовічна краса виявляється не «природною», як могло б здатися з відстані сучасності, а ретельно сконструйованою — моральними застереженнями, літературними ідеалами, рецептами. Можливо, найбільш несподіване в середньовічній красі — це те, наскільки вона знайома. За всією ризикованістю рецептів і суворістю заборон проступає відоме й тепер прагнення зробити тіло відповідним до уявлень про нього. І в цьому сенсі між «ясними очима і чорними бровами» тоді і тепер лежить значно менша відстань, ніж здається.
