Шлюб — не місце для кохання? Куртуазна культура і закони fin’amor

Ба більше, у період формування ідеї куртуазного кохання Андрій Капеллан (акт. бл. 1185) у своєму засадничому трактаті «Про кохання» («De amore») обстоював думку, що справжнє пристрасне кохання, відоме тоді як fin’amor, є неможливим у межах шлюбу. Як уточнює Капеллан, шлюб не має бути відмовкою, щоб не страждати від кохання — звісно, до іншої жінки («Шлюб не є справжньою причиною для відмови у коханні»²). Серед інших його постулатів, схожих на глибокомудрі цитати з соцмереж, знаходимо такі: «Справжні ревнощі загострюють відчуття любові», «Кохання розголошене рідко триває довго» та «Легким досягненням кохання буває знецінене, важким — набуває високої ціни»². В його уяві й писаннях кохання постає як (обов’язково таємна) історія завоювання чоловіком жінки, подібною до іншої улюбленої придворної розваги — полювання.

Навіть саме походження слова «любов» Капеллан пояснює через ідею полонення: «Любов отримує свою назву («amor») від слова «amus» — «гачок», що означає «захоплювати» або «бути захопленим», адже той, хто кохає, опиняється спійманим у ланцюги бажання й прагне впіймати когось іншого власним гачком»².

Те, що я пишу саме про чоловіка і жінку, не випадковість і не забудькуватість. В окремому абзаці Капеллан прояснює, що куртуазне кохання може бути лише між людьми різної статі: «Між двома чоловіками або двома жінками любов не може знайти собі місця, адже ми бачимо, що дві особи однієї статі аж ніяк не пристосовані до того, щоб дарувати одне одному любов чи виконувати дії, природні для неї. Усе, що забороняє природа, любов соромиться прийняти»².

Проте чому ж шлюб, укладений в той час точно між чоловіком та жінкою, не є придатним для кохання? У фіктивних діалогах, які були покликані краще представити ідею fin’amor, чоловік з вищої знаті пояснює жінці, знатній, але нижчого за нього походження, чому шлюб не є місцем для істинної любові: «Їх [подружжя] може поєднувати сильна й навіть надмірна прихильність, проте це почуття не може заступити собою любов, бо воно не підпадає під істинне визначення любові. Адже що таке любов, якщо не надмірне бажання пристрасно здобути потайні й приховані обійми? Але які обійми між чоловіком і дружиною, питаю я, можуть бути потайними, якщо їх вважають такими, що належать одне одному, і вони можуть задовольняти всі бажання одне одного без страху, що хтось цьому заперечить?»².

Отже, лише любов, яка є таємною та незаконною, може називатися насправді куртуазною. Таке бачення, най воно було обмежене вищими колами суспільства та тими, хто прагнув їх імітувати, формувало вкрай нудне бачення шлюбу як неодмінної умови продовження роду без жодного елементу романтики.

Теологи і шлюб: любіть, але не занадто

У той самий час, коли квітла культура fin’amor трубадурів, лицарів та їхніх прекрасних дам, теолог Тома Аквінський (1224/1225 — 1274) прояснював у своїй «Суммі теології», що шлюб є «службою» та «засобом» проти гріха хіті. Утім вийти за благочестиві межі можна було, якщо подружжя віддається своєму «обов’язку» із надміром пристрасті. Якщо ж шукатимемо у нього відповіді на те, що становить цей самий надмір, то отримаємо наступне: «Надмір пристрасті, який становить гріх, стосується не кількісної інтенсивності самої пристрасті, а її співвіднесеності з розумом; отже, лише тоді, коли пристрасть виходить за межі розуму, її вважають нестриманою. Тепер же насолода, пов’язана з подружнім актом, хоча й є найінтенсивнішою з погляду кількості, не виходить за межі, наперед визначені розумом ще до початку самого акту, хоч сам розум і неспроможний регулювати їх упродовж самої насолоди»³.

Якщо переповісти це звичайною мовою, то поки пристрасть не виходить за межі розумного, вона не становить гріха. Межі розумного у фізичному коханні (бо саме там був найбільший потенціал для гріха) він окреслив в іншому місці — у питанні, власне присвяченому гріху хіті. Святий Тома виділяє шість основних типів хіті⁴: простий блуд (між неодруженими), перелюб, інцест, спокушення, зґвалтування та неприродний порок. Той має аж чотири різновиди, останній із яких найбільш важливий для розуміння «правильного» задоволення у шлюбі: «По-перше, спричинення полюції без будь-якого співжиття, заради сексуального задоволення […]. По-друге, через співжиття з істотою неналежного виду — це називається “скотолозтвом”. По-третє, через співжиття з неналежною статтю — чоловіка з чоловіком або жінки з жінкою, як про це говорить Апостол (Рим. 1:27): і це називається “гріхом содомії”. По-четверте, через недотримання природного способу співжиття — або щодо неналежних способів, або щодо інших потворних і твариноподібних способів співжиття».

Тома Аквінський був далеко не єдиним, хто висловлювався щодо шлюбу: і до, і після нього серед кліру було багато коментаторів, які, утім, сходилися на спільному баченні. Попередник Святого Томи, Гуго Сен-Вікторський (1096 — 1141), писав, що «шлюб було встановлено для народження потомства, але він також слугує засобом проти нестриманості»⁵, а Петро Ломбардський (1100 — 1160) — що «Благо шлюбу полягає у вірності, потомстві та таїнстві; і з цієї причини подружній акт, коли він звершується задля цих цілей, є безгрішним»⁶.

Ніщо в цих цитатах не говорить, що подружжя могло і мало пов’язувати пристрасне кохання. Навпаки, ці союзи, щоб не бути засудженими Церквою, мали залишатися в межах дозволених поз (тієї самої «місіонерської позиції») та слугувати продовженню роду. Однак наполегливість теологів, які століття за століттями повторювали одні й ті самі застереження, мали наштовхнути нас на думку, що люди не особливо їх дотримувались і тому потребували постійного нагадування. Щасливі й часто нестримано закохані середньовічні подружні пари лише підтверджують цей висновок.

Одружені закохані середньовіччя: історії (не)гріховного кохання

У «Добі постів та карнавалів» я писала про історію нестримного кохання теолога П’єра Абеляра (1079–1142) та Елоїзи Фульбер (п. 1164) — середньовічних закоханих, які, незважаючи на укладений пізніше шлюб, так і не змогли пізнати уповні щастя подружнього життя⁷. У цьому коханні від початку було багато проблемних моментів, як на погляд середньовічного суспільства, так і сучасного. Абеляр був кліриком і теологом, десь на 20 років старшим за Елоїзу, яку йому довірили навчати. Проте протягом усієї історії саме Елоїза поводила себе як найбільш поміркована та зріла особистість: вона намагалась захистити кар’єру коханого, заперечуючи факт їхнього шлюбу, хоча він і мав місце. Саме це врешті довело її дядька до нападу на Абеляра через збезчещення племінниці та оскоплення коханця. 

І Абеляр, і Елоїза жили після цього в різних монастирях, проте далі листувалися. У її листах⁸ ми чуємо голос закоханої жінки, аж надмірно відданої своєму чоловіку, особливо як на сучасні стандарти: «Бог свідок, я ніколи не просила в тебе нічого, окрім тебе самого. Я хотіла лише тебе, а не того, що було твоїм. Ти знаєш, що я не сподівалася ні на шлюб, ні на посаг. Я не шукала задоволення власних утіх чи бажань, а лише твоїх. Якщо назва дружини здається святішою й поважнішою, то для мого слуху назва коханки завжди звучала солодше або — якщо тобі не соромно це чути — назва наложниці чи блудниці. Адже я думала, що чим більше я принижуватиму себе заради тебе, тим повніше зможу здобути твою любов і тим менше шкоди в такий спосіб завдам твоїй великій славі».

Особливим це кохання робить те, що воно було між подружжям, але відповідало критеріям куртуазного кохання, визначеним Андрієм Капелланом: воно залишалось ризикованим, таємним і повним розпачу. Хоча коханці і стали чоловіком та дружиною, навіть народили сина Астралябія, і, отже, мали право на обійми без таємниць, належність Абеляра до кліру та його кар’єра теолога унеможливлювала звичайний шлюб.

Набагато менш драматичним, але не менш сповненим кохання постає шлюб Франческо (бл.1335 — 1410) та Маргарити (1360 — 1423) Датіні, які мешкали наприкінці XIV — на початку XV століття в Прато й Флоренції. Подібно до Абеляра й Елоїзи, Датіні залишили по собі листування, завдяки якому ми можемо скласти уявлення про їхні почуття, навіть зважаючи на риторичні умовності, притаманні епістолярному жанру.

Хоча Франческо був на 25 років старший за свою дружину, листи Маргарити, які збереглись у домашньому архіві, зображають їхнє подружжя як справжнє партнерство, у якому було місце як романтичній пристрасті, так і відкритому висловлюванню власної думки і позиції. До того ж, як зауважують дослідники, Маргарита, вміючи відстояти свою позицію навіть у такому, на перший погляд, нерівному шлюбі, не цуралась нагадати чоловіку про власну благороднішу кров у розпал сварок. Окрім сильних характерів обох, випробуванням для шлюбу стала безплідність Маргарити: відомо про двох позашлюбних дітей Франческо, народжених у 1388 та 1392 роках від служниць. Друга дитина, дівчинка на ім’я Джиневра, вижила, і Маграрита піклувалась про неї не гірше за рідну матір. Однак хоч би які сварки траплялися між ними, все ж партнерство переважило. В останні роки життя, не маючи спадкоємця чоловічої статі та турбуючись про спасіння своєї душі, Франческо заснував благодійний фонд, до керівництва якого залучив і дружину, що було вкрай незвичним для того часу вчинком. Маргарита прожила ще 13 років після смерті чоловіка в серпні 1410, опікуючись фондом та роблячи інші добрі справи як  членкиня Третього ордену Святого Домініка⁹.

Хоча Маргарита і навчилася читати і писати (вже в дорослому віці та після заміжжя), її листи лише частково заторкнули епістолярні конвенції. Саме тому вони зберігають безпосередність домашнього спілкування і стосунків із чоловіком. Так, у листі від 23 січня 1384 року¹⁰ вона пригадує жартівливу скаргу чоловіка, який на той час був у від’їзді і перепрацьовував: «Ти надіслав послання, де пишеш, що вже північ, коли ти завершуєш цього листа, і, коли б ти мав там, до чого ти звик, тобі би не довелося засиджуватися так пізно». Через цю ремарку вона скаржиться, що «мене дражнять більше, ніж щойно одружену, говорячи мені речі, які б не сказали і молодій дружині. […] У цьому будинку вони тільки і роблять, що жартують щодо мене і тебе». 

Окрім схованих за недомовками сексуальних натяків, у листах зустрічаємо і щире переживання та її сум за чоловіком, а його — за дружиною. Наступного року, коли він знову-таки перебував у Пізі, Маргарита була готова поїхати з Флоренції до чоловіка за першим його словом, зауваживши, що «абсолютно готова приїхати, і не лише до Пізи, але і на край світу, якщо це зробить тебе щасливим. Ти кажеш, що нам було би краще бути разом, ніж один тут, а інший — там».  У листі, якого він майже одночасно з листом до дружини надіслав своєму другу Монте Анджоліні, Франческо пише щирі рядки про прийняття дружини: «Скажи Маргариті, що вона така, яка є, а люди хай говорять, що хочуть; однак я не можу їхати чи залишатися ніде без неї, і щоби хто не казав, без неї я не відчуваю себе собою»¹¹. 

Кохання можна було зустріти не лише у шлюбі середньовічних інтелектуалів чи заможних торгівців. Траплялося воно і в монархічних союзах. Так, шлюб Едварда І Англійського (1239 — 1307) та Елеонори Кастильської (1241 — 1290) був, безумовно, заснований на любові, додатковим підтвердженням якої стала меморіалізація її пам’яті згорьованим чоловіком.

Вони одружилися 1 листопада 1254 року, коли Едварду було 15, а Елеонорі — усього 13 років. На перший погляд, це мав бути типовий для монархів політично вигідний союз. Батько Едварда, король Генріх ІІІ, прагнув убезпечити Гасконь, яка на той час належала Англії, від можливого нападу іспанців, зокрема з боку короля Кастилії, що міг претендувати на ці землі. Коріння цієї історії сягає шлюбу Елеонори Аквітанської з Генріхом ІІ Англійським, а згодом — шлюбу їхньої доньки Елеонори з Альфонсо VIII Кастильським¹².  

Хоч би яка династична політика стояла за молодятами, наступні 36 років вони будуть нерозлучні. Їхня перша дитина зʼявилася на світ у 1255 році, але, вочевидь, була мертвонародженою.  До 1260-х років хроністи не згадують інших пологів. Історик Джон Парсонс пояснює це можливим обмеженням подружнього статевого співжиття: після перших невдалих пологів батьки Елеонори могли бути занепокоєні її надто раннім віком для нової вагітності. Проте від 1264 року Елеонора возз’єдналася з чоловіком, народжуючи майже щороку серед політичних конфліктів, а від 1270-х — і в подорожах, у яких вона неодмінно його супроводжувала, що було рідкістю для середньовічної практики.

Після 1275 року Елеонора народжувала дітей у різних замках Англії, зокрема в нещодавно облаштованому Карнарвоні народився майбутній спадкоємець корони Едвард, а також і за кордоном. Коли вона супроводжувала чоловіка у Хрестовому поході та мешкала в Акрі протягом 16 місяців, то народила двох дочок, з яких одна — Джоан — вижила.

Усього у шлюбі народилось 16 дітей, що вражає навіть за середньовічними стандартами, особливо враховуючи вкрай мандрівний спосіб життя Елеонори. І хоча «зазирнути» у ці стосунки, щоб побачити більше за дітонародження та спільне вирішення політичних проблем, важче, ніж у попередніх випадках, але знаменитий епізод з Великоднім «викупом» був дуже промовистим. Щороку у Великодній понеділок семеро жінок з почту королеви зачиняли Едварда в його ліжку, доки він не сплатить їм символічний викуп — по два фунти кожній. Лише після цього він міг підвестися й приєднатися до Елеонори, скориставшись першою нагодою після Великого Посту відновити подружні стосунки з дружиною. Ця жартівлива подружня традиція перетворилась на таку, що надриває серце, коли через пʼять місяців після її смерті, на Великдень 1291 року, Едвард так само сплатив жінкам «викуп», коли йому вже не було до кого поспішати.

Про те, наскільки важко йому було змиритися зі смертю дружини, свідчить і вражаюча поховальна процесія, організована Едвардом, та монументи, які він наказав спорудити на її честь. Це були 12 хрестів, що позначали зупинки процесії на шляху до Лондона. На додачу до них були підготовлені три гробниці — у Лінкольнському соборі (звідти починалась процесія з її тілом), у домініканський церкві в Лондоні та, звісно, у місці, де коронували й ховали королів і королев — Вестмінстерському абатстві¹². 

Саме останнє поховання у капелі Едварда-Сповідника Вестмінстерського собору вціліло. Фігуру надгробка Елеонори — ефігію — зробив з позолоченої бронзи майстер Вільям Торел у 1291 році. Сам матеріал був незвичним — переважно для ефігій використовували мармур, а не бронзу. На ній Елеонора зображена в довгій мантії з вінцем на голові; у руці вона тримає шнурок свого плаща, а колись тримала скіпетр (який зараз відсутній). Риси її обличчя, обрамленого довгим хвилястим волоссям, тонкі й правильні — навіть за сучасними мірками вона виглядає красунею.

Хоча ми бачимо лише зовнішні прояви, але, навіть спираючись на них, шлюб Едварда й Елеонори постає не лише як політичний союз, а як рідкісний для середньовічної монархії приклад любові та партнерства.

Любов сильніша за шлюб?

Ні теологія, ні ідея куртуазного кохання не вбачали у шлюбі місце для романтичної любові. Почуття подружжя мали обмежуватися «прихильністю» в розумних межах — та й все на тому. Проте історії — і це лише відомі нам! — демонструють, що така «прихильність» часто не знала меж ні емоційних, ні фізичних. Абеляр та Елоїза, Франческо й Маргарита, Едвард та Елеонора демонструють, що так само, як і сьогодні, люди середньовіччя могли сподіватися віднайти у шлюбі романтичне кохання — помітне неозброєним оком у їхньому листуванні чи навіть у монументах, споруджених на згадку про них.

У монографії «Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть» Томаш Вісліч зауважує, що попередні дослідники розглядали шлюб селян лише з економічної точки зору — не як союз особистостей, а як об’єднання ресурсів двох родин¹³. Най у праці йдеться і про пізніший період, але його спостереження в чомусь справедливе і для середньовічних реалій. Ми часто сприймаємо середньовічний шлюб як прагматичний союз, спрямований на продовження роду. Проте, подібно до сьогодення, він міг набувати різних форм і зовсім не обов’язково був позбавлений кохання.