СРСР іще не розсипався на друзки, коли в Україні знесли з постамента перший памʼятник Владіміру Лєніну. У 1990 році це зробила1 місцева влада Червонограда (нині — Шептицький) на Львівщині внаслідок . У 2013 році активісти Євромайдану вже значно радикальніше усунули2 фігуру «вождя пролетаріату» з центральних київських вулиць. Останній памʼятник Лєніну на підконтрольній Україні території демонтували3 аж у 2025 році в селі Рудківці на Хмельниччині.
Позбутися радянської спадщини — часто завдання із зірочкою. Цей процес триває вже багато десятиліть і вимагає чималих ресурсів, зусиль та формування комплексної політики памʼяті. Адже совєти залишили слід своїх чобіт на багатьох площах, вулицях, алеях — і сторінках української історії.
Про те, як долати радянське минуле, відновлювати історичну самоцінність та конструювати наше уявлення про себе з історичної перспективи, «Куншт» поговорив із історикинею, кандидаткою історичних наук, начальницею Другого міжрегіонального відділу Українського інституту національної памʼяті Марією Тахтауловою.
Матеріал створено за підтримки Української школи політичних студій (УШПС).
Політика vs наука
Важливо розмежовувати академічну історію та політику пам’яті, хоча вони й мають спільне підґрунтя. Наше знання про минуле формується завдяки академічній історичній науці, яка досліджує події на основі джерел та наукових методів. Політика пам’яті має інше завдання: не підміняючи історичну науку, вона пропонує суспільству рамки осмислення минулого, які сприяють формуванню спільної історичної свідомості та громадянської ідентичності. Це не означає заперечення чи замовчування незручних сторінок історії, а радше визначення того, які події, постаті та досвіди стають символічними орієнтирами для сучасного суспільства.
Існує низка акторів, які працюють у царині національної пам’яті. Усе починається з освіти: насамперед — суспільствознавчих дисциплін, що формують громадянина. Також допомагають бібліотеки, музеї. У деяких країнах є фахові інститути, які мають статус органів виконавчої влади. Насамперед ідеться про країни Центральної та Східної Європи, що перебували під комуністичним впливом: Чехію, Польщу, Словаччину. В нашій державі — з 2006 року — це Український інститут національної памʼяті. Тоді насамперед ішлося про дослідження теми Голодомору, яка була однією з найважливіших складових гуманітарної політики президента Віктора Ющенка. А в країнах Центральної та Східної Європи зосереджувалися переважно на темі репресій. Головна ідея цих інституцій полягала в тому, щоб дослідити злочини комунізму, дати їм належну оцінку і надати можливість забутим, забороненим голосам розповісти свої історії, зафіксувати їх і показати трагедії окремих сімей та людей, які опинилися в жорнах комуністичних репресій.
УІНП потім теж пішов далі й говорив про часи Української революції, Червоного терору, Другої світової та дисидентів. І так до 1990-х років, наприклад, про вплив Чорнобильської катастрофи на розпад Радянського Союзу.
Є окремі науково-дослідні організації, які вивчають певні періоди своєї історії. Значною мірою це повʼязано з колоніальним минулим країн і спробою переосмислити себе вже у постколоніальному дискурсі.
Акторами у формуванні політики памʼяті також можуть бути політичні партії, інститути громадянського суспільства. Так ми приходимо до спільного уявлення про наше минуле, теперішнє і майбутнє.
Про різницю понять «політика памʼяті» та «культура памʼяті» дивіться у лекції УШПС Лекторіум за посиланням.
Можуть бути й ворожі впливи, яким ми намагаємося протидіяти. У нашому випадку — передусім Росії.
Наука — база, ґрунт, фундамент
Будь-який наратив будується на фактах. Лише після цього можна переходити на рівень інтерпретації та меседжів, а згодом — створювати наратив. Якщо в основі буде лежати неправда, то рано чи пізно її спростують і наратив не буде ефективним. Нам просто не повірять.
Скажімо, в наративі про Голодомор це працює так: комуністична влада поставила перед Українською Радянською Республікою завідомо завищені, цілковито нереалістичні плани хлібозаготівлі, направила для контролю над виконанням планів Надзвичайну комісію на чолі з , яка мала виняткові повноваження, ухвалила закон, відомий нам як «закон про пʼять колосків»4, впровадила «чорні дошки»5 створила умови, за яких мільйони селян були приречені на голодну смерть.
Як наслідок спрямованої політики радянської влади, виникає надсмертність, яка, за оцінками демографів, становить6 3,9 мільйона людей і ще 600 тисяч ненароджених. Ми маємо геноцид українців. Усе це — факти, які дослідили українські й закордонні історики.
Далі результати історичних досліджень набувають суспільного осмислення в межах політики пам’яті. Спираючись на встановлені історичною наукою факти, вона акцентує увагу на тих подіях, явищах і досвідах, що мають особливе значення для формування спільної історичної пам’яті. Так формується суспільне розуміння того, чим є для нас Голодомор. Водночас це розуміння ґрунтується не лише на наукових дослідженнях, а й на спогадах очевидців, усних свідченнях, сімейній пам’яті та меморіальних практиках.
Росія, інтерпретуючи Голодомор, не використовує цей термін. Вона говорить про голод, який начебто був не тільки в Україні, тобто не спрямований на конкретну етнічну групу. Також в Росії стверджують, що це результат, зокрема, економічних прорахунків, колективізації, природних явищ, а не спрямованої політики. Водночас нині є значний масив історичних джерел і досліджень, що свідчать про застосування щодо Української СРР комплексу спеціальних репресивних заходів, які стали підставою для висновку про геноцидний характер Голодомору. Але це не вписується у російський наратив, тож ці висновки свідомо ігноруються.
Як формуються меседжі: приклад героїв Крут
Візьмімо як приклад дату сторіччя Української революції, актуальну в 2017 році. Про Українську революцію ми знаємо небагато: у школі проходимо цю тему, але вона непроста для вивчення — школярам часом важко у ній розібратися. Тож потрібно скласти уявлення про Українську революцію для широкого кола громадян. Пояснити, що все почалося з падіння царату, потім зʼявилася Українська Центральна Рада, її чотири Універсали, автономія, незалежність. Згодом приходять більшовики. Ми їх виганяємо. Скоропадський влаштовує переворот. Далі йде короткий період громадянської війни в самій Україні — час, коли скинули Скоропадського, і до влади прийшла Директорія. А згодом — друга війна проти більшовиків.
Ці речі здаються простими, але не в кожного українця є уявлення про те, як усе відбувалося. Ми мусимо пояснити ланцюжок подій.
На цьому ґрунті далі можна розкривати окремі історії. Наприклад, історія про Крути — це дуже хороша ілюстрація того, як працює політика памʼяті. Крути часто сприймають як трагедію, коли молодих хлопчиків, майже школярів, кинули, щоб зберегти Київ, і вони всі загинули.
Водночас про Крути можна говорити з іншою оптикою. Зокрема, бійці не були школярами7. Серед них справді була чота гімназистів (близько 30 хлопців8), яка потрапила в оточення й була розстріляна більшовиками, але переважно участь брали юнкери з досвідом Першої світової війни. Можна показати співвідношення9 втрат між українцями і росіянами, а також результат10 цієї битви, який дав змогу підписати Брестський мир і утвердити Українську Народну Республіку на міжнародній арені. Тобто цю історію можна розповісти інакше.
Перші камінчики у міф про Крути були кинуті вже після того, як більшовиків вигнали з Києва, повернулася влада Центральної Ради, і відбулося урочисте перепоховання тіл загиблих11. Це була справді велика скорботна процесія. Промовці, які брали слово, проводили10 паралелі з 300 спартанцями. Через газети та особисті спогади це число потрапило12 до діаспори, де сформувалася історія про трагедію хлопців-школярів. Згодом це стало навіть частиною наукового дискурсу. У Радянському Союзі ж узагалі не згадували про Крути або подавали це як чергову поразку українців. Так ми отримали міф про трагедію крутян.
Дуже помічним у формуванні меседжів є проведення паралелей. Коли в квітні 2022 року відкрилася правда про Бучу, мені одразу згадалася підбірка фотографій австрійського інженера Александра Вінерберґера13, який у 1930-х роках жив у Харкові. Він працював на одному із заводів і мав фотоапарат — рідкість для 1930-х років. Візуальний ряд, який ми маємо про Голодомор, великою мірою — фото Віннерберґа, які він вивіз із Радянського Союзу. Між фото тіл на вулицях Харкова в 1930-х і знімками загиблих у Бучі є абсолютно очевидні паралелі. Цей візуальний ряд підтверджує дуже просту тезу: там, де закінчується українська держава, починається смерть.
Міфи невмирущі: Друга світова та Афганістан
Друга світова війна — це, мабуть, одна з найбільш міфологізованих на сьогодні тем. Але ми зробили великий поступ. Велика Вітчизняна війна з її дуже добре пропрацьованим наративом наразі вже не має такого впливу на Україну, як вона мала, скажімо, 10 років тому.
Але в будь-якому разі залишки міфу про «велику перемогу» в окремих групах існують. Якщо подивимося на соціологію, яка ілюструє ставлення до 9 травня, то сьогодні близько 11% українців вважають14 це великим святом. У 2010 році таких було 58%.
Це показує: після початку повномасштабного вторгнення ми відкидаємо простий міф про те, що перемогли «поганих фашистів» в єдиному пориві, й це свято «великої перемоги».
Ще одна непроста тема для українського суспільства — війна в Афганістані. Насамперед — те, як ми сприймаємо учасників цієї війни. Тут є кілька шарів. Перший — як ми памʼятаємо українських військових, які загинули там. Другий — як ставимося до ветеранів, багато з яких добровільно стали на захист України у 2015 році. Сьогодні Інститут національної памʼяті пропонує таку формулу памʼятання цієї війни: ми усвідомлюємо, що це імперіалістична війна Радянського Союзу, у якій українці брали участь, але це не була політика української держави. Відповідно, військовослужбовці, які там опинилися, виконували волю імперії. Ми памʼятаємо їх, віддаємо їм шану, але не пишаємося цим спадком і не вважаємо, що це може бути взірцем для сучасних українських воїнів.
Але тут є чимало незгодних і контраргументів передусім із середовища15 самих ветеранів Афганської війни. Це ще потрібно осмислювати й шукати суспільний консенсус.
Від декомунізації до деколонізації
Тема деколонізації почала звучати одразу після ухвалення законів про декомунізацію16 2015 року, але тоді вона викликала певний скепсис. В окремих регіонах декомунізація давалася важко, і уявити, що менше ніж за 10 років ми матимемо закон про деколонізацію17, було складно. Повномасштабне вторгнення пришвидшило ці процеси.
Утім і тоді, у 2015-му, і сьогодні певні групи дослідників по-різному ставляться до того, чи була Україна колонією, якою колонією вона була, яка наша відповідальність і внесок у розвиток імперії — насамперед Російської.
Закон про декомунізацію надав нам дуже хороший інструментарій для розуміння того, хто заслуговує на вшанування, а хто має бути щонайменше не глорифікований. Наприклад, є люди, засуджені18 українським судом за вчинення Голодомору. І водночас у нас існували вулиці, названі на їхню честь, подекуди — памʼятники. Так сталося, наприклад, із Власом .
Закон 2015 року чітко вказує, що глорифікація політиків комуністичного тоталітарного режиму, які це здійснювали безпосередньо — від секретаря районного комітету і далі — неприпустима. Це не означає, що ми не можемо вивчати їх як історичні постаті. У нас є прекрасні вчені, які працюють над часами Української Радянської Республіки. У їхньому фокусі досліджень є люди, які здійснювали Голодомор, бо саме так працює наука.
У той час на рівні політики памʼяті можна вилучати певних людей зі списку тих, на честь яких ми називаємо вулиці й кому ставимо памʼятники.
Натомість варто говорити про забуті імена: , , . Коли ми почали називати цими іменами вулиці, ставити памʼятники, люди зацікавилися, хто це, і стали дізнаватися їхні історії.
У Харкові була дискусія навколо перейменування вулиці Пушкіна (нині — вулиця Сковороди — ред.). Вона була однією з центральних у місті. Натомість, наприклад, вулиця Лесі Українки — невеличка, і не кожен харківʼянин зможе сказати, де вона. Коли у нас є Пушкін або Ленін, то не буде місця для Лесі Українки й інших українських достойників.
Ми віднаходимо і повертаємо власні імена. Адже більшовики здійснювали спрямовану, дуже продуману політику, зокрема в топоніміці. І це добре видно на прикладі Харкова. Вони знищували навіть питомі місцеві назви, які відрізняють, скажімо, Харків від Києва, Одесу від Полтави, не повʼязані з політичними діячами; підчищали і насаджували своїх героїв концентричними колами. У центрі має бути Лєнін, потім — його найближчі соратники. І так все розходиться від центру міста до периферії. Що цінніший діяч для комуністів, то центральніше місце він посідатиме на мапі населеного пункту.
І вони це робили з перших днів перебування на українських територіях. Скажімо, у Харкові більшовики закріпилися на початку січня 1919 року, а вже 25 січня почали19 перейменовувати вулиці — насамперед центральні.
Скажімо, вулиця Сумська — сьогодні центральна вулиця Харкова — з 1919 року носила імʼя . Площа Павлівська мала кілька назв, але до 2013 року — . Ні Карл Лібкнехт, ні Роза Люксембург не мали жодного стосунку до Харкова. Ветеринарна вулиця (нині — Свободи) була названа на честь місцевого комуніста Іванова. Одна з найдавніших харківських вулиць, Мироносницька, називалася . Такі закономірності можна простежити у будь-якому місті.
Як відновлювати сучасну топоніміку
Спочатку варто працювати з історичними або історично значущими для міста назвами. Потрібно відновити історичну топоніміку, де це можливо і доречно. Наприклад, якщо вулиця називалася Кладбищенська, а там вже давно немає кладовища, то це виглядатиме доволі екзотично.
Далі йдеться про повернення забутих місцевих діячів. У Харкові це була, скажімо, вулиця , де зберігся його будинок, у якому досі живуть його нащадки. Потім — символіка сучасної України. До 2016 року Харків був єдиним обласним центром без жодного топоніма зі словом «незалежність». Тепер у нас є проспект Незалежності.
Наступне — вшанування памʼяті загиблих захисників і героїв Небесної сотні. Серед харківʼян троє героїв Небесної сотні вшановані у топоніміці, як і деякі загиблі захисники України.
Називати можна не лише антропонімами, а й географічними назвами. Сьогодні на мапі Харкова ми маємо всі 24 обласні центри.
Тобто рухаємося від регіональних і загальнодержавних історично значущих постатей і додаємо інші символічні, географічні назви й нейтрально-позитивні, які сьогодні часто сварять — не завжди заслужено. З одного боку, звісно, погано, коли довкола суцільні Вишневі, Квітневі, Абрикосові вулиці. Але коли ми говоримо про, скажімо, приватний сектор, малоповерхову забудову, то це може бути цілком доречно. Тут просто треба зберігати баланс, здоровий глузд і дотримуватися логіки формування топонімічних ансамблів.
Не все так солодко
У професійній спільноті істориків пакет декомунізаційних законів викликав досить жваву реакцію. Були фахівці, які побачили в ньому певну загрозу академічній свободі. Деякі члени спільноти писали листи президентові. Тож у професійному середовищі було два табори: тих, хто підтримував такий підхід, і тих, хто вбачав у ньому обмеження. Застереження тих, хто переймався питанням академічної свободи, не виправдалися. Обмежень академічній науці ці закони не принесли. Але дискусія була доволі жвава, і опонентів, зокрема у хедлайнера цієї реформи Володимира Вʼятровича, було чимало. У суспільстві теж не було однозначного ставлення до декомунізації. Але в 2022 році, коли ми знову повернулися до теми перейменувань, усе змінилося.
Також важливо, що в 2015–2016 роках запитів на вшанування памʼяті загиблих українських військовослужбовців майже не було. А в 2022-му і далі він чітко артикулювався.
Часто громади самі ініціюють перейменування. У цьому питанні можуть підказати фахівці — розповісти, ким і чим ми можемо пишатися. Є топонімічні комісії та групи при органах місцевого самоврядування. У них беруть участь, як правило, місцеві вчителі, краєзнавці, історики, які збираються, обговорюють і пропонують громаді варіанти. Але громади і самі непогано з цим пораються, маючи інтелектуальний потенціал.
Візьмімо приклад Ізюма. Ще до закону про деколонізацію, за лічені місяці після деокупації, за ініціативою громади прибрали всі можливі колонізаційні назви. Після першої хвилі деколонізації, тобто коли перейменуванням займалися органи місцевого самоврядування, голові Харківської ОВА залишилося на весь район перейменувати лише сім20 топонімів. Натомість у Харківському районі таких назв виявилося21 понад22 300.
Куди далі?
Найближчим часом увага буде зосереджена на створенні Пантеону23 на території Києво-Печерської лаври. Важливим питанням залишаються критерії, за якими в цьому Пантеоні опиняться певні діячі: потрібно обговорити концепт. Також мають бути архітектурний конкурс, визначені символи, якими ми наповнимо цей Пантеон.
Паралельно потрібно працювати над перепохованням, поверненням наших героїв з-за кордону. Наразі очікуємо на можливість повернення додому Євгена Коновальця з Роттердама.
Надзвичайно гостро стоїть питання меморіалізації російсько-української війни, яке лише набиратиме обертів. Сьогодні стандартна Алея Слави з банерами вичерпує себе. Кількість загиблих захисників, на превеликий жаль, вже значно перевищує можливості будь-яких площ і алей. Потрібно шукати інші формати як для персональної, так і для загальної меморіалізації.
Окрім цього, великої уваги потребують сектори військових поховань, їхнє впорядкування й осмислення.
Наративу про цю війну поки що немає, бо немає її фінальної точки. Ми ще не розуміємо, чим це все завершиться. Звичайно, нашою перемогою, але якою вона буде, ми поки що не знаємо. А щоб побудувати меморіал на десятиліття, а може, і століття, нам потрібно мати наратив: те, що ми хочемо розказати нашим нащадкам про цю війну. І для цього має бути завершена історія.
Поки війна триває, ми можемо говорити про тактичну меморіалізацію. А до стратегічної нам ще доведеться пройти низку подій і досліджень, які складуть цілісну історію цієї війни.
Думати про меморіалізацію варто вже сьогодні. Саме тому Українська школа політичних студій створила новий цикл відеолекцій про звʼязок між історією, памʼяттю та політикою. У ньому шукають відповіді на запитання, чи ми як спільноти конструюємо власне минуле так само, як і майбутнє. Переглянути курс можна за посиланням.
