Чи є мораль у агресора, чому тварини жорстокі до представників свого ж виду та чому свобода є цінністю для людини? Про це «Куншт» поговорив із зіркою біології (і зорема нейронауки) Робертом Сапольскі в межах проєкту «Куншткамера». Розповідаємо найцікавіше із нашої розмови.
Розкажіть, будь ласка, які найжорстокіші речі примати чинять щодо до особин свого ж виду? Я маю на увазі не людей, а тварин, як-от бабуїнів.
Звісно, питання в тому, що вважати жорстокістю в іншій тварині. Частиною поняття жорстокості, гадаю, може бути або відчуття задоволення від того, що вони роблять, або відчуття байдужості. Ми не можемо знати, що відбувається в голові приматів. Але я думаю, що один із найбільш дивовижних та тривожних прикладів агресії у тварин можна побачити у шимпанзе. Самці однієї групи утворюють дуже організовані коаліції та виходять на так звані патрулювання кордонів між їхньою територією та територією іншої групи. Якщо вони зустрічають самця з іншої групи, вони нападають на нього і вбивають його. В одному зафіксованому випадку вони вбили всіх самців іншої групи й привласнили їхню територію. На мою думку, це підпадає під одну з версій визначення геноциду, яку надає ООН, коли ви вбиваєте когось не через те, ким вони є, а через їхню приналежність до певної групи. Гадаю, це можна виокремити як надзвичайний приклад агресії серед приматів.
Людям зазвичай не дуже подобається, коли їх порівнюють із іншими тваринами. Мовляв, ми геть інші, у нас є мораль. Але мораль може бути абстрактною, відносною та адаптивною. Що таке мораль з точки зору біології?
Одна з нескінченних тем полягає в тому, що коли ви порівнюєте людей і тварин, то ми абсолютно такі самі, як і інші тварини, та ми повністю відрізняємося від інших тварин. Поняття моралі чи принаймні його складові, як-от емпатія, існує не тільки серед нас. Ви побачите його рудиментарні прояви в інших видів. Знову, візьмемо до прикладу шимпанзе. Ось ви бачите шимпанзе, який сидить і поводиться, як скотиняка. Він кидає виклик високоранговому самцю, до якого він взагалі не мав би наближатися. Але він кидає йому виклик та отримує на горіхи. З іншого боку, ви бачите шимпанзе, який сидить, займається своїми справами й нікому не заважає. Але високоранговий самець у поганому настрої підходить і б’є його. У першому випадку шимпанзе сам напросився. У другому випадку постраждала невинна жертва. Після цього впродовж наступної години інші шимпанзе з більшою ймовірністю будуть вичісувати шимпанзе, який став невинною жертвою, радше ніж шимпанзе, який сам напросився. Вони можуть розрізняти того, хто спровокував [агресію], і того, хто заслуговує на їхню турботу та емпатію. Ви побачите речі такого штибу (чи грубішу їхню версію) у лабораторних гризунів. Візьміть лабораторного пацюка і протестуйте його больовий поріг, що звучить жахливо. Втім, для цього ви маєте помістити пацюка на поверхню, яка ставатиме дедалі теплішою. Ви повільно збільшуєте температуру. І як тільки пацюк відсмикує лапу, ви його забираєте звідти. Саме в цей момент жар завдав болю, і ви фіксуєте, за якої температури це сталося. Якщо поруч із цим пацюком є інший пацюк, який переживає стрес, больовий поріг першого пацюка стане нижчим. Він відчуватиме біль іншого пацюка та об’єднуватиме його з власним болем.
Отож, ми бачимо, що [мораль є] не тільки у нас. Звісно, у нас вона абсолютно інакша. З точки зору моралі, почуття, які ви, сподіваюся, можете відчути, поширюються не тільки на групу «своїх» людей, які виглядають, як ви, моляться, як ви, їдять те, що й ви, та кохають так, як ви. Але жоден шимпанзе на планеті не зрозуміє того факту, що ми можемо почуватися спустошеними через те, що трапилося на іншому краю світу. Або через те, що трапилося з персонажем фільму, який ми дивимося, з персонажем, який навіть не існує. Або коли ви читаєте про події, що відбулися сімдесят років тому, і знову ж таки відчуваєте сум. У цьому плані, ми не схожі на жодну іншу тварину у світі.
Головним для розуміння людської моралі є ось що. Нам легко пояснити, що тварини та люди стримують свою жахливу, агресивну, егоїстичну поведінку, тому що знають, що будуть за неї покарані. Але унікальною рисою людей є здатність стримувати свою поведінку навіть тоді, коли ніхто нас не бачить. Навіть якщо ніхто ніколи не дізнається, наш внутрішній голос каже: «Я не такий. Це не те, ким я хочу бути». І здатність засвоїти це – те, що не зрозуміє жодна тварина у світі. Думаю, це і є найунікальніша особливість людської моралі.
А яка мораль у агресора? Що каже їм їхній внутрішній голос? Коли людина бере зброю та стріляє в іншого через те, що нехай навіть має такий наказ. Де їхній внутрішній голос, який скаже, що це неправильно?
Що він робить у цей момент, так це проводить дуже чітке розмежування між тими, кого вважати «своїми», і тими, кого вважати «чужими». Загалом наш мозок обробляє різницю між «своїми» та «чужими» за частки секунди. Навіть десятимісячні діти на це здатні. Ми на це запрограмовані, робимо це інстинктивно та рефлекторно. Натомість що не є рефлекторним так це те, кого вважати «своїми» і кого вважати «чужими». Це те, що змінилося [в нас]. Якщо ви лабораторний пацюк, «своїм» для вас буде той, хто пахне, як ви. Чиї гени подібні до ваших, а отже, чиї феромони подібні до ваших. Саме так ви можете відрізнити кровного брата чи сестру від зведеного брата чи сестри, або кузена, або цілковитого незнайомця. І це напевне. Щодо людей, ми не визначаємо «своїх» за запахом. Ми не маємо генетичної «програми», яка дозволить відрізнити «своїх» від «чужих». Тож ми маємо думати про це. І щойно з’являється вид, що має думати про такі речі, ви отримуєте вид, яким можна маніпулювати щодо того, кого вважати «своїм», а кого — «чужим». І за жахливих, агресивних обставин ваша мораль може казати, що ви маєте право робити страшні речі щодо іншої людини або групи людей, бо вони не «свої». Щобільше, вони так сильно відрізняються від нас, що заледве можуть вважатися людьми. І вони становлять величезну загрозу. Тож якщо було достатньо пропаганди, ви можете повірити, що країна, яка менша вашої в двадцять разів, становить загрозу. А отже, ви маєте поводитися агресивно.
Ви знаєте цю історію про розіп’ятого хлопчика, яку вигадала російська пропаганда, щоб дегуманізувати українців. Ви також згадували такий самий патерн у своїй книзі, супроводжуючи його іншими прикладами. Такі історії створюються, щоб виправдати агресію однієї групи щодо іншої. І це жахливо. Але я хочу спитати, чи може дегуманізація бути корисним механізмом? Якщо жертва дегуманізуватиме агресора, чи допоможе це трошки полегшити психологічну травму? Наприклад, якщо сказати, що це не люди, люди б такого зі мною не зробили.
О, я думаю ще б пак. Щодо цього в Сполучених Штатах, мабуть, найбільш психологічно глибока лінія розлому між «своїми» та «чужими» стосується раси, кольору шкіри. Ви можете зрозуміти, наскільки це потужний розлом, коли ви берете когось та кладете його у томограф, який показує вам рівень активності різних ділянок мозку. Є дуже цікава примітивна частина мозку, яка називається веретеноподібна кора. Що вона робить? Вона розпізнає обличчя, обробляє обличчя. І це притаманно всім приматам. І це чудово. Ви дивитеся на знайоме обличчя, й веретеноподібна кора за десяту частку секунди визначає, що це знайоме обличчя. Візьмемо середньостатистичного білого американця, помістимо його в томограф та покажемо обличчя різних людей. Під час споглядання обличчя афроамериканця веретеноподібна кора активуватиметься не так сильно, як при спогляданні білого обличчя. Він не матиме такого великого значення. Він не матиме такого великого значення як особистість.
Ще одна частина мозку, що називається передня поясна кора, відповідає за емпатію. Доволі буквально, нейрони цієї частини мозку не можуть відрізнити ваш біль від болю іншої людини. Берете палець людини, яка лежить в томографі, штрикаєте його голкою та бачите, що передня поясна кора активувалася. Потім берете ту саму людину, не чіпаєте її палець, але змушуєте дивитися, як ви штрикаєте палець людини, яку вона любить, і передня поясна кора активується знову, бо вона відчуватиме чужий біль. Якщо ви покажете цій людині запис, як голка протикає її палець, передня поясна кора активується знову. Але якщо це людина іншої раси, у 75% людей передня поясна кора активуватиметься слабше. Їхній біль не має такого великого значення. Отже, ви бачите, що промивши людям мізки, створивши пропаганду, скориставшися тим, що ми маємо замислитися над визначенням «своїх» та «чужих», ви можете змусити людину не вважати «чужих» за людей.
Як ви розумієте свободу і чому, на вашу думку, деякі люди борються за неї та готові навіть померти за це абсолютно абстрактне поняття? І чому інші люди готові терпіти ті абсурдні речі, які чинять диктатори, удаючи, що для них це нормально?
Ми вид, який легко налякати, легко змусити почуватися аутсайдером, який прагне пристосуватися до групи. Ми легко піддаємося тривозі та маніпуляціям, які змушують нас вважати, що певні люди є для нас ріднішими, ніж інші. І коли ви дивитесь на це… Отож, така штука. Візьміть людей, яких психологи називають особистостями, що орієнтовані на ієрархію домінування. Тобто наскільки важлива для них ієрархія, наскільки для них важливо, що ця людина стоїть вище за них, а та людина – нижче, наскільки комфортно вони почуваються у чіткій ієрархії, на відміну від неясності. І ось ви дивитися на них і замислюєтесь: «А якої вони думки про легалізацію гей-шлюбів у Сполучених Штатах?». І вони скажуть: «О, це жахливо, це огидна річ». А потім ви спитаєте: «А якої вони думки про аборти?». І вони скажуть: «О, аборти – це страшний гріх». «Як ви вважаєте, чи мають Сполучені Штати надсилати допомогу Замбії?». І вони скажуть: «О, ці люди просто паразити». І ви далі йдете по цьому списку: економіка, геополітика, релігія, соціальні питання. Тож ви маєте або пояснювати, чому ж так стається, що їхні економічні погляди збігаються із поглядами на сексуальну орієнтацію тощо, або ви маєте визнати, що тут є певна закономірність. І вона полягає в тому, що їм не подобається новизна. Їм не подобаються люди, які не схожі на них. Це і виявляється спільною рисою. Ви запрошуєте людину сісти і кажете: «Це дуже цікаво, ви маєте дуже консервативні погляди на іноземну допомогу, ви також маєте дуже консервативні погляди на допомогу безхатькам у вашій власній країні, ви маєте такі ж погляди на аборти, на гей-шлюби, як це все пов’язано між собою?». І вони годинами нестимуть нісенітниці про те, як це пов’язано і як все складається в одну картинку. Але справа зовсім не в цьому. Справа лише в тому, вважаєте ви нові речі у світі захопливими або загрозливими. І ви бачите, що такі люди бояться [новизни]. Є таке видатне відкриття: берете п’ятирічних дітей і дивитися на їхню реакцію на новизну. Конкретно кажучи, ви приводите їх у кімнату з чудовими іграшками. Їхні мами залишають їх там, і ви дивитесь, чи вони бояться й починають плакати або ж починають гратися та досліджувати кімнату. Чи вони лякаються, чи починає їхній організм виробляти гормон стресу. Тож ви дивитесь на цих п’ятирічок, і [їхня поведінка] є провісником їхніх майбутніх політичних поглядів. Ті діти, які в п’ятирічному віці вже лякаються новизни, перетворяться на дорослих людей із консервативними поглядами (принаймні в Америці, не знаю, чи доречний цей термін в інших країнах). Вони будуть анти-прогресистами, фашистами по своїй суті. Але ж п’ятирічки ще не мають своїх поглядів на теологію чи економіку. Мені здається, з цього випливає те, що дивлячись на людей у їхні найгірші моменти, не шукайте раціональності. Шукайте ірраціональні емоції, які сховані десь всередині.
Читати другу частину інтерв'ю
