Медіахудожниця та радіооператорка Даніела де Пауліс з 2009 року впроваджує радіотехнології в мистецькі проєкти. Вона також співпрацює з деякими дослідницькими інститутами й використовує надпотужні радіотелескопи для втілення своїх ідей. Останні 14 років Даніела працює над серією проєктів, яка поєднує радіотехнології з мистецтвом перформансу та нейронауками. «Куншт» поговорив з Даніелою про те, як поєднати науку й мистецтво і як зацікавити науковими знаннями.
Ця розмова відбувалася в межах зустрічей «Куншткамера», які ми проводимо для Друзів Куншт. Ставайте нашими Друзями, щоб мати змогу спілкуватися з найкращими українськими та світовими вченими.
Ваш останній проєкт, «Знак у космосі», дуже масштабний, амбітний і захопливий: космічний апарат з орбіти Марса надіслав закодований сигнал на Землю, імітуючи повідомлення від потенційних іншопланетян, яке ми, можливо, колись отримаємо в майбутньому. І тепер будь-хто може долучитися до розшифрування цього сигналу. Як вам вдалося реалізувати такий масштабний проєкт?
Це не найскладніший мій проєкт. Він постав дуже органічно. Я вже знала багатьох науковців, з якими працюю зараз. У мене просто виникла ідея передати це змодельоване послання, і щоб люди намагалися його розшифрувати, надати сенс цій позаземній формі комунікації. Ідея була дуже простою, але водночас потужною. Перші науковці, з якими я сконтактувала, були сповнені ентузіазму, і відтоді ми почали працювати разом. Ми зв'язалися з Європейським космічним агентством, воно також було позитивно налаштоване і підтримало ідею. Звідти вона розвивалася органічно: до неї долучалися люди, які ділилися знаннями та ідеями. Керування проєктом теж було не надто складним, тому що кожен знайшов своє місце в ньому. Хоча він вимагає також багато підготовчої роботи, і було багато викликів, насамперед технічних.
Учені з Європейського космічного агентства, з різних радіообсерваторій повинні були два роки регулярно зустрічатися зі мною, щоб переконатися, що з’єднання між космічним апаратом на орбіті Марса і трьома радіоантенами може успішно приймати сигнал, так що це було зовсім не просте завдання. Були й інші технічні виклики. Кожен радіотелескоп має різні приймачі, тому ми повинні були переконатися, що зможемо знайти діапазони, які підходять усім. Це було дуже складно з технічної точки зору. А ще Марс постійно віддалявся від Землі, тому в нас були обмеження в часі. Травень 2023 року — один із останніх моментів, коли ми могли показати проєкт, тому що інакше ми би не змогли використати деякі радіоантени.
Тож було складно. Але, думаю, що це виявився дуже своєчасний проєкт, адже ми зараз багато чуємо про екзопланети, позаземний інтелект. Тому багато вчених хотіли, щоб він втілився.
Чому наукова спільнота співпрацює з митцями? Як митці конвертують ідеї в гроші чи суспільний інтерес? Чи є якась менш очевидна місія у всьому цьому?
Звичайно, Європейське космічне агентство і різні обсерваторії присвятили час, досвід, дали персонал для цих проєктів. Звісно, це також фінансові зобов'язання. Але загалом, думаю, вони справді хотіли, щоб відбулася така надзвичайна подія. І, звичайно, є певна вигода з точки зору іміджу. Усі були дуже задоволені результатом, ми отримали неймовірне висвітлення в ЗМІ, на яке, мабуть, зовсім не очікували. Тож проєкт був вдалим для всіх.
Ви пояснили, як все працює з точки зору науки. А як це працює з точки зору художника?
Я вважаю свою роль художника досить гібридною. Для мене мистецтво — одна з багатьох частин мого проєкту. Коли я створюю проєкт, то думаю про мистецтво як частину культури і суспільства, відчуваю себе зокрема театральною або кінорежисеркою. А кожна людина, яка стає частиною проєкту, є дуже великою мірою актором. Кожен науковець, який бере участь, дуже важливий. Для мене важливо, щоб проєкт справді виглядав, як театральна подія. «Присвоєння» простору — це дуже театральна подія. Протягом першого тижня функціонування проєкту ми мали неймовірне висвітлення в ЗМІ, — і для мене це дорівнює тому, що багато людей сидять у театральній залі в одній будівлі і дивляться театральну виставу.
Протягом цього тижня люди з усього світу, з різних культур, думали про безпеку, говорили про безпеку, читали про безпеку, уявляли собі цю подію, цей сценарій, перший контакт. І для мене це найпотужніший спосіб створити мистецьку подію, яка дійсно змусить людей відчути те, що відбувається.
Ми хотіли зробити її частиною повсякденного життя й поєднати реальність і вигадку так, щоб вона також була ще й освітньою. Наш проєкт має творчу силу, яку може передати лише мистецтво.
Ось так я працюю загалом. І думаю, що в час технологій, які дозволяють суспільству, науковцям, митцям розширювати свою творчість, зокрема в космічних масштабах, ми не повинні обмежувати себе художньою галереєю.
На мою особисту думку, одним з найцікавіших є ваш проєкт Cogito, який дозволив учасникам відправити свою мозкову активність у космос. На вашому сайті написано, що цей проєкт розпочався у 2013 році й триває досі. Тобто, якщо я правильно розумію, в Нідерландах досі існує лабораторія в кабіні радіотелескопа, через яку люди можуть стати частиною проєкту?
Так, але, боюся, зараз сайт не оновлюється. Як художниця я дуже ціную наукову точність того, що роблю, тому що технологічні інструменти для мене — матеріал, за допомогою якого я створюю роботи. Тому я хотіла, щоб, наприклад, електроенцефалограф, який записує мозкову активність учасників, був точним. І це зробило кожен елемент ще цікавішим, але й складнішим. Отже, план проведення цих подій регулярно на телескопі виявився не найбільш здійсненним, насамперед тому, що я працюю з трьома нейробіологами, які живуть на різних континентах. Отже, було б надзвичайно важко щоразу привозити їх до телескопа. А ще тому, що технологічно все було дуже складно. Тож це було б дійсно фінансово нераціонально — приймати гостей. Отже, на жаль, зараз немає жодної вистави, яка б дійсно відбувалася в межах цього проєкту. Звичайно, є надія, що в найближчому майбутньому технології подешевшають, що такі технології стануть досконалішими і водночас дешевшими. І це, ймовірно, поверне проєкт на міжнародний рівень. Як тільки технологія буде повністю налагоджена, ми зможемо поширювати його по всьому світу.
Занурюючись у ваші ідеї, я зацікавилася однією технологією — . Як вона була використана в проєкті The Family Portrait?
Це одна з моїх улюблених робіт. Отже, The Family Portrait — це фотографія, яку залишив на Місяці Чарльз Дюк, учасник останньої пілотованої місії 1972 року. У 2015 році мені вдалося зв'язатися з Чарльзом через мережу «Астрономи без кордонів» і попросити фотокопію цієї оригінальної фотографії. Цю технологію, Visual moon bounce, я розробила у 2009–2010 роках. Це був перший проєкт, який я зробила з використанням космічних та радіотехнологій. Я працювала з радіооператорами в Нідерландах, Італії та Бразилії, адже вони зазвичай пов'язані по всьому світу. Це велика мережа. Я запропонувала використати технологію Moon bounce для візуальних даних. Це була досить свіжа ідея, оскільки Moon bounce здебільшого використовували на азбуці Морзе або аудіообміні.
Разом ми розвивали технологію, а також її естетичну якість. Я переважно спрямовувала технічну роботу на отримання результату, який був би цікавим для аудиторії. Звичайний радіосигнал не дуже цікавий для публіки. А коли з технологією працює художник, вона стає набагато більш комунікативною для спільноти. І саме цього ми досягли прямими включеннями між Землею та Місяцем: люди з усього світу надсилали свої фото, спостерігали в реальному часі за тим, як вони повертаються з Місяця. Так ви залучаєте людей, і технологія стає значущою.
Технологія сама по собі справді цікава, але як показати це людям? Для мене це завжди було основним питанням, я ним дуже переймаюся й створюю простір, де глядачі масштабно залучені в процес. Вони є співавторами, акторами, перформерами, вони додають багато своїх творчих ідей до роботи. І над своїми колишніми проєктами я не маю контрою, вони стають частиною суспільного надбання.
Яке мистецтво вас надихало чи надихає на власну творчість?
Наприклад, Роберт Смітсон займається ленд-артом, його стиль у 1960–1970-х роках був передовим, він поєднував різні сфери: геологію, мистецтво і філософію. Його широкий погляд дуже мене надихав. Коли я дізналася про художників-першопрохідців у сфері концептуального мистецтва, то зрозуміла, що будь-що може бути мистецтвом, якщо ви створюєте працю, яка робить мистецтво частиною повсякденного життєвого дискурсу. Тож річ не в тому, що є мистецтвом, а що ні, а в тому, як зробити навіть найпростішу концепцію чи об'єкт справді цікавим і викликати асоціації.
Я читаю багато наукової фантастики, але, напевно, одним з авторів, який найбільше вплинув на мої проєкти, є Станіслав Лем. А також, звичайно, Італо Кальвіно — ще один письменник-фантаст, дуже відмінний від Лема. Він не пише про космічні технології, але розповідає про причини існування Всесвіту свіжо та з гумором. Усе перетворюється на неймовірний експеримент, коли, наприклад, він розповідає про персонажа, який, можливо, є найпершою істотою, що населяє Всесвіт. Це змушує читача уявляти сюрреалістичні та абсолютно неможливі сценарії. Зануритися в цю цілковиту, абсолютно іншу, вигадану реальність.
Моє останнє запитання буде трохи дивним. Чи виникала у вас думка про те, що сам Всесвіт є великою мислячою машиною, що все навколо має якусь форму свідомості, і все, що нас оточує, має свідомість, яку ми не можемо осягнути?
Так, це було значною частиною мого дослідження, коли я працювала над когнітивними процесами в космосі, досліджувала різні типи свідомості та теорії розуму. Одна з теорій, яка привернула мою увагу, належить фізикам, котрі вважають, що весь Всесвіт може бути свідомим і що свідомість може бути матерією. А потім ми переходимо до панпсихізму та багатьох інших філософських ідей.
Іноді я порівнюю питання свідомості з питаннями, які ставлять астрономи, наприклад, про темну матерію, або з багатьма великими питаннями фізики. Я вважаю, що це дійсно взаємодоповнювальні величезні питання, які я люблю обговорювати, як правило, на спільному дискусійному майданчику. Тому я часто запрошую нейробіологів та астрономів зібратися разом і обговорити саме такі питання. Що таке математика? Що таке темна матерія? Що таке свідомість? Зазвичай коли ви створюєте цей спільний майданчик, ви розумієте, що це справді цікаво. І як методологія вчених, яку вони вважають дуже зручною для своєї роботи, раптом не підходить. Тож їм доводиться починати переосмислювати питання з нуля.
