I’m the only American the French wanna see
They call me a genius, I can’t disagree1
Лін-Мануель Міранда, «Ben Franklin Song»
Немедичний контекст поняття «плацебо», про який детально було написано у попередній частині, використовувався аж до другої половини XVIII століття. У другому виданні «New Medical Dictionary» Мозербі (1785) це слово було визначене як «загальноприйнятий (з відтінком зверхності і зневаги — авт.) метод лікування або ліки»2. Через 10 років це визначення дещо розширили до «загальноприйнятий метод лікування або ліки, які скоріше призначені для того, щоб принести тимчасове задоволення, ніж з інших причин», що вже трохи ближче до сучасного розуміння3.
А тим часом плацебо-контрольовані дослідження тривали й розвивались. У XVIII столітті в Європі популярності набуло вчення Франца Месмера та його послідовників про «тваринний магнетизм» та «магнітну рідину», рух якої лежить в основі всього — від хвороб до взаємодії між організмами4. Відповідно, вплив на «le magnétisme animal»5, як це називав Месмер, міг дозволити щось вилікувати і щось покращити. Як мінімум — матеріальний стан прибічників цієї концепції. Одразу зауважимо, що Месмер вживав поняття «магнітна рідина» зовсім не в тому значенні, що ми сьогодні, — колоїдний розчин наночастинок, які можуть красиво і ефектно реагувати на магнітне поле. Що таке «магнітна рідина» у його розумінні, Месмер пояснити не міг. Та й не збирався.
Франц Антуан Месмер та сеанс «магнетизації».
У 1778 році Месмер з рекомендаційними листами від австрійського принца Кауніца прибув до Парижа6,4, де зустрічався з вченими, лікарями та представниками аристократії. На думку Месмера, він не отримав належного (зокрема, матеріального) визнання у Франції, а тому став погрожувати королівській родині еміграцією. Якщо опустити подробиці перемовин, то Месмеру дозволили займатися практикою та отримувати досить непогані гроші (декілька десятків тисяч ліврів на заробітну плату та утримання будівель, а також інші бонуси). Натомість він мав навчити своєму «мистецтву» трьох учнів. Месмер на все це спочатку погодився, але через два тижні передумав, ймовірно, очікуючи на більш щедру винагороду, а потім написав публічний лист королеві Франції Марії Антуанетті (нечувано!), де в різкій і ультимативній формі просив суму близько 400 тисяч ліврів. Чому їй? Бо королева, окрім свого походження з династії Габсбурґів, ще й була прихильницею його методів лікування7. Трохи дивно, що в умовах абсолютної монархії, яка була тоді у Франції, після цього вчинку він залишився в країні — тим більше, єдиним цілим, живим і здоровим.
Власне, після цього випадку Луї XVI вирішив принципово розібратися з питанням і таки скликав комісію. І навіть не одну, а аж дві4. Першу створили 12 березня 1784 року. До її складу входили четверо лікарів, а також п’ятеро членів Французької академії наук, зокрема астроном (та перший мер Парижа — так, таке буває) Жан-Сільвен Баї, хімік Антуан Лавуазьє, директор академії Жан-Батист ле Руа та лікар Жозеф-Ігнацій Гільйотен, який ще зіграє свою роль у житті королівської родини. Головою комісії обрали тогочасного посла США у Франції Бенджаміна Франкліна, який захоплювався електрикою і магнетизмом, винайшов громовідвід і став одним із найвідоміших «вічнозелених» американців. За його прізвищем комісія отримала назву «Комісія Франкліна». У квітні створили ще одну — з лікарів Королівського товариства медицини — «Комісію товариства».
Бенджамін Франклін, Антуан Лавуазьє та обкладинка звіту «Комісії Франкліна»
Обидві комісії проводили численні перевірки та експерименти. Спочатку члени перевірили «магнетизацію» на собі. І нічого не відчули. Але експерименти продовжили. За пропозицією Лавуазьє, задля зменшення суб’єктивного впливу, членів комісії виводили у сусідні кімнати (щоб не бачити пацієнтів), а також проводили «фальшиву» магнетизацію (тобто пацієнти думали, що їх «магнетизують», хоча насправді цього не було). Як наслідок, ні дослідники, ні прихильники «тваринного магнетизму» не змогли «всліпу» визначити, хто з волонтерів до якої групи належав.
Сучасною мовою, у цій серії експериментів (які переважно спланував Лавуазьє) використовувались не лише різні контрольні групи (зокрема, плацебо), а й метод засліплення — пацієнти не знали, хто з ними спілкується (їм іноді буквально зав’язували очі).
Короткий висновок «Комісії Франкліна», який був у звіті про пʼятимісячні дослідження: всі ефекти, які спостерігали, спричинені уявою; доказів існування «тваринного магнетизму» немає4. По суті, комісія апелювала до принципу «бритви Оккама» — не множити сутності без необхідності (якщо існують кілька пояснень явища, слід вибрати найпростіше). Аналогічного висновку дійшла і друга комісія. Члени комісії також описували те, що сьогодні ми назвали б одним із компонентів ефекту плацебо: прагнення пацієнта виправдати очікування лікаря8.
Важливо відзначити, що цей звіт пустили в друк немалим на той час накладом у щонайменше 20 тисяч примірників (і це лише у Франції)4. Роком пізніше його переклали англійською9. Звіт було написано простою мовою, яку розуміли не лише академіки, а й пересічні читачі, з докладним описом досліджень та висновків, які зробили дослідники. По суті, це один з яскравих прикладів раннього наукпопу.
«Викриття магнетизму» (автор невідомий, Франція, 1784-85 р.). Месмер та його колега д’Еслон тікають на відьомських мітлах з награбованим золотом; Франклін, Лавуазьє та інші члени комісії тримають звіт про свої дослідження і руйнують «ванну Месмера», у якій проводили сеанси «магнетизації»
Була ще й окрема секретна доповідь — лише для короля, у якій члени комісії висловлювали побоювання про те, що «магнетизатори» були чоловіками, а більшість пацієнтів — жінками, і що «магнетизатори» під час тривалих процедур можуть недоброчесно використовувати таку перевагу4.
Мабуть, використання «засліплення» — коли особа отримує лише мінімально необхідну інформацію, а решта (яка неважлива, але може впливати на кінцеве рішення) є прихованою, було вперше задокументовано під час саме цих досліджень. Цей метод є класичним для зменшення ваги суб’єктивного фактора в дослідженні. Якщо дослідник знає, хто отримував препарат, а хто — плацебо, то може підсвідомо робити висновки на користь тих, хто отримував препарат. Або пацієнт, знаючи, що він у групі плацебо, може говорити, що у нього гірші симптоми, або лікар може упереджено оцінювати стан пацієнтів із різних груп — це все може впливати на кінцеві результати і висновки.
Не так давно вийшов серіал від Netflix про те, як Pepsi колись пообіцяли подарувати справжній винищувач за певну кількість зібраних акційних балів, а потім так і не подарували10. У цьому серіалі учасникам пропонували на смак визначити, який із двох продуктів смачніший — Pepsi чи Coca-Cola. Звісно, стакани не були підписані і зовні виглядали однаково, тому вибір учасників відбувався суто за смаковими якостями, а не відповідно до упередженості щодо певного виробника. Іноді цей вибір прямо суперечив попереднім заявам учасників і їхній корпоративній належності.
Але повернімося до месмеризму. Звіт було написано простою, доступною для пересічних громадян мовою, оскільки питання (не)ефективності нетрадиційних методів лікування є питанням, зокрема, громадського здоров’я. Тобто метою цієї роботи була не заборона діяльності якогось конкретного лікаря (який зрештою втік із Франції), а аргументоване доведення, чому саме до такого лікаря ходити не варто. Цього не можна досягти складною академічною мовою, але це може зробити наукпоп. Тому читайте його, підтримуйте, поширюйте, підписуйтесь, ставте вподобайки.
А про історію плацебо — далі буде.
