Коли армія захоплює місто, здається, що головне — отримати контроль над територією. Але дуже часто на цьому все лише починається: майже одразу змінюються шкільні програми, з бібліотек зникають книжки, в музеях змінюють експозиції або вивозять колекції, демонтують памʼятники, перейменовують вулиці, переписують місцеву історію. Така боротьба за памʼять часто триває довше, ніж боротьба за саму територію.
Пам’ять — це не просто перелік фактів про те, що колись сталося. Вона формує уявлення про справедливість, ідентичність і навіть про те, яким має бути майбутнє. У цьому тексті спробуємо розібратися з тим, чому памʼять настільки вразлива, як її можна змінити і чому історична пропаганда так часто виявляється ефективною.
Матеріал створено за підтримки Української школи політичних студій (УШПС).
Чому памʼять існує не лише в голові
Ми часом уявляємо памʼять як архів або жорсткий диск: якщо подія відбулася, вона десь «зберігається», і за потреби ми можемо її відкрити. Насправді мозок працює інакше. Коли ми щось згадуємо, ми не просто дістаємо готовий запис із минулого. Мозок щоразу заново відтворює1 спогад із окремих фрагментів: образів, емоцій, знань, попереднього досвіду й того, що ми дізналися вже після самої події.
Через це двоє людей можуть щиро по-різному памʼятати одну й ту саму подію. Жоден із них при цьому не мусить брехати, просто їхній мозок по-різному зібрав минуле докупи. Цю властивість добре показали2 експерименти психологині Елізабет Лофтус. В одному з них людям демонстрували відео автомобільної аварії, а потім ставили запитання про швидкість машин. Формулювання питання впливало на відповіді: коли дослідники використовували різні дієслова для опису зіткнення, учасники по-різному оцінювали швидкість авто. Згодом деякі з них навіть «памʼятали» розбите скло, якого на відео не було.
Чому спогади можуть нас обманювати
Це не означає, що памʼять ненадійна в усьому. Якби вона щоразу точно копіювала реальність, ми б тонули в деталях. Натомість мозок добудовує, скорочує, узагальнює й повʼязує події між собою, і завдяки цьому ми можемо вчитися з досвіду й будувати цілісну історію про себе та світ. Разом з тим, ця властивість робить памʼять вразливою: якщо спогад щоразу відтворюється заново, на нього можуть впливати нові слова, образи, емоції та пояснення. Тобто минуле неможливо змінити, але можна переінакшити рамку, через яку люди його згадують.
І хоч у суспільства немає єдиного спільного для всіх мозку, воно теж здатне формувати власну памʼять. У 1920-х роках французький соціолог Моріс Альбвакс одним із перших описав3, як виникає цей феномен. Він увів поняття колективної памʼяті й стверджував, що люди ніколи не памʼятають у повній ізоляції. На думку Альбвакса, навіть особисті спогади людини формуються у соціальному середовищі — у родині, школі, професійній спільноті, релігійній громаді чи державі. Саме вони підказують нам, які події вважати важливими, як їх інтерпретувати і яке місце вони посідають у спільній історії.
Колективна памʼять не є просто сумою індивідуальних спогадів — ми не мусили бути свідками Хрещення Русі, бою під Крутами чи Голодомору, щоб мати певне уявлення про ці події, бо отримуємо його не з особистого досвіду, а через розповіді інших людей, книжки, освіту, музеї, памʼятники, архіви, фільми та медіа.
Німецький єгиптолог Ян Ассман розвинув4 цю ідею, запропонувавши поняття культурної памʼяті. На його думку, суспільство здатне памʼятати значно довше, ніж живе окреме покоління, якщо створює для цього спеціальні інституції та символи. Архіви зберігають документи, музеї — артефакти, бібліотеки — книжки, а памʼятники, меморіали, державні свята й ритуали нагадують, які події вважаються важливими для спільноти.
Саме тому під час війни під ударом опиняються не лише люди. Коли окупанти вивозять архіви, грабують музеї, вилучають книжки чи демонтують памʼятники, вони атакують не окремі обʼєкти культури. Вони атакують механізми, за допомогою яких суспільство формує уявлення про себе.
Як пропаганда працює з памʼяттю
Ми можемо уявити пропаганду як навʼязування людям відвертої брехні, але насправді вона рідко працює настільки прямолінійно. Її сила — не в тому, щоб повністю замінити одну версію подій іншою, а в тому, щоб поступово змінити акценти, інтерпретації та емоції, повʼязані зі спогадами.
Це можливо саме тому, що людська памʼять не є статичним сховищем інформації. Це означає, що під час кожного пригадування спогад на короткий час стає змінним. У нейронауці цей процес називають5 реконсолідацією памʼяті. Кожне пригадування тимчасово переводить спогади у нестабільний стан. Після цього мозок знову «зберігає» спогад — уже з урахуванням нової інформації, емоцій чи пояснень, які людина отримала під час пригадування.
А тому нові інтерпретації можуть поступово ставати частиною старих спогадів. Людина не обовʼязково відразу починає памʼятати подію інакше, але якщо певне пояснення регулярно повторюється, підкріплюється авторитетними джерелами, емоційними образами чи соціальним схваленням, воно дедалі міцніше вбудовується в те, як людина згадує минуле. І для цього зовсім не обовʼязково вигадувати нову історію, часто достатньо прибрати незручні деталі або запропонувати інше пояснення вже відомих подій.
Одним із найкраще відтворених результатів у когнітивній психології є так званий ефект ілюзії правди (illusory truth effect)6. Він полягає в тому, що твердження, які людина чує багато разів, із часом починають здаватися більш достовірними, навіть якщо спочатку вона ставилася до них скептично: повторення робить інформацію знайомою, а впізнаваність мозок часто помилково інтерпретує як ознаку правдивості. Але пропаганда спирається не лише на повторення. Вона добирає емоційно насичені образи, створює прості й цілісні сюжети, пропонує зрозумілих героїв і ворогів, а також замовчує факти, які не вписуються в потрібну картину. Така історія значно легше запамʼятовується й відтворюється, ніж складна, неоднозначна реальність.
Особливо важливо, що пропаганда працює не лише з окремими людьми. Вона змінює інформаційне середовище, у якому формується колективна памʼять. Якщо одна й та сама інтерпретація постійно повторюється в новинах, підручниках, музеях, памʼятниках, офіційних промовах і публічних ритуалах, вона поступово починає сприйматися як «природна» версія минулого. Люди не просто чують однакову історію — вони дедалі частіше пригадують її саме в такій формі.
Чому окупація починається не лише з танків
Якщо боротьба за памʼять здається абстрактною ідеєю, достатньо подивитися на те, що відбувається на окупованих українських територіях. Одним із перших обʼєктів змін стає освіта. Ще після окупації Криму Росія повністю перевела7 школи на власні освітні стандарти, а з початку повномасштабного вторгнення почала реалізовувати8 той самий сценарій на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей. Українську мову та предмети українознавчого циклу скорочують або вилучають із навчальних програм, українські підручники замінюють російськими, а саму освіту дедалі більше підпорядковують ідеям «патріотичного виховання» та мілітаризації.
Разом зі школами змінюється і культурний простір. З бібліотек вилучають9 українські книжки, натомість завозячи російську літературу. Уже навесні 2022 року російські військові вилучали10 українські історичні й художні видання з бібліотек Луганщини, Донеччини, Чернігівщини та Сумщини. У Мелітополі прибрали всю україномовну літературу, а наприкінці 2023 року окупаційна адміністрація звітувала11 про закупівлю російських книжок на понад мільйон рублів. На Луганщині зі шкільних бібліотек наказали вилучити сотні українських видань, а частину книжок, за повідомленнями місцевої влади, навіть спалювали12.
Не менш показовою є доля музеїв та архівів. Росія не лише вивозить музейні колекції з окупованих територій, а й намагається юридично привласнити їх, автоматично вносячи13 українські памʼятки до своїх державних реєстрів і спрощуючи переміщення музейних фондів та архівних документів територією РФ. Відступаючи з Херсона восени 2022 року, російські війська вивезли14 колекції художнього та краєзнавчого музеїв, документи обласного архіву й фонди бібліотеки. Лише з музеїв, за оцінками української сторони, було вивезено понад 15 тисяч артефактів. Аналогічно з Мелітопольського краєзнавчого музею викрали колекцію скіфського золота, а з музеїв Маріуполя — оригінали картин Архипа Куїнджі та Івана Айвазовського, а також інші найцінніші експонати.
Як росіяни розграбували Херсонський краєзнавчий музей
Змінюється і сам публічний простір. На окупованих територіях Херсонщини російські адміністрації демонтували15 памʼятники жертвам Голодомору, назвавши їх «символами дезінформації» та «інструментами маніпуляцій». Лише в Іванівській громаді, за повідомленнями самих окупантів, знесли щонайменше 14 таких памʼятних знаків. Подібний памʼятник раніше демонтували й у Маріуполі. Водночас на захоплених територіях відновлюють радянські меморіали та встановлюють нові символи, покликані закріпити російське бачення історії.
Це спроба контролювати не лише сьогодення, а й те, як люди памʼятатимуть своє минуле надалі.
У цій новій версії пам'яті знаходиться місце й подіям, яких насправді не було, і злочинам, переписаним у подвиги. Чим загрожує така підмінена пам’ять — дивіться в лекції УШПС Лекторіум.
Памʼять як питання національної безпеки
Усе це показує, що пам'ять є не лише предметом історичних досліджень чи культурної політики. Якщо вона впливає на те, як суспільство розуміє себе і своє майбутнє, вона стає ще й питанням національної безпеки. На думку доктора філософії, експерта з публічної історії та дослідника памʼяті Антона Лягуші памʼять — це ніколи не про минуле, це завжди про сьогодення і майбутнє, про те, як ми орієнтуємося в цьому світі. Це про цінності, які ми несемо. Памʼять тут працює як компас, який точно показує нам дорогу.
«Ми всі живемо в історіях. Все наше життя — міфологічне, воно казкове, воно наративне. І памʼять із сюжетом є базовотворчим наративом, на якому будується світобачення». Якщо змінити історії, через які люди пояснюють собі світ, поступово зміниться й саме світобачення. Водночас захист памʼяті не означає, що держава має встановити єдину правильну версію історії. Навпаки, саме тут, за словами дослідника, проходить одна з головних відмінностей між демократією й авторитаризмом. «Демократичне суспільство памʼятає консенсусом, шляхом діалогу, домовленості, сперечань. А авторитарні суспільства памʼятають шляхом навʼязування і контролю».
Колективна памʼять не є чимось застиглим. Вона постійно конструюється — через нові дослідження, відкриті архіви, суспільні дискусії, меморіали, музеї й освіту. Саме тому, на думку Антона Лягуші, захищати памʼять означає насамперед захищати можливість для різних голосів бути почутими. «В демократичному суспільстві захищати памʼять — це дати голос всім і не відбирати, не маргіналізувати голоси. Всі мають право на памʼять, навіть якщо вона абсолютно різна. Конкуруюча».
Як Державний архів Херсонської області відновлює викрадені росіянами документи
Під час війни це набуває ще одного виміру. Уже сьогодні виникають сотні різних способів осмислення втрат: стихійні меморіали, особисті щоденники, фотографії, цифрові архіви, локальні ініціативи. На думку Антона Лягуші, важливо не поспішати зводити їх до єдиної офіційної історії. «Потрібно фіксувати різні форми меморіалізації, які існують сьогодні. Різні жанри, типи меморіалізації, які виникають у будь-який момент, для того, щоб ми знали, що ми різні і по-різному це осмислюємо. І потім з цієї різноти тільки частина перейде в національний архів».
Зрештою, памʼять визначає, як суспільство розуміє себе, що вважає важливим і яким бачить власне майбутнє. Саме тому те, як формується колективна памʼять, є не лише культурним чи історичним питанням. Воно безпосередньо стосується того, яким буде суспільство через десятки років.
Якою має бути наша колективна памʼять і як її формувати? Зокрема, на ці запитання відповідає новий цикл відеолекцій від Української школи політичних студій про звʼязок між історією, памʼяттю та політикою. У ньому шукають відповіді на запитання, чи ми як спільноти конструюємо власне минуле так само, як і майбутнє. Переглянути курс можна за посиланням.
