Історики науки Ів Ґінґрас та Магді Хельфауї з Університету Квебека нещодавно переглядали список1 нобелівських лауреатів на сайті Retraction Watch. До нього увійшли імена видатних дослідників, чиї статті відкликали з наукових журналів. Як не дивно, у працях нобелівських лауреатів теж знаходять фальсифікації та спотворення наукових даних. Ґінґрас і Хельфауї, на свій превеликий подив, помітили в списку ім’я фізика, якого ніколи не підозрювали в академічній недоброчесності. Це було ім’я Макса Планка.
Дослідники провели розслідування цієї наукової «аномалії», а висновки опублікували у препринті на сайті arXiv2.
Макс Планк — без перебільшення найвидатніший фізик свого часу. Він не лише лауреат Нобелівської премії з фізики за відкриття квантів енергії3, а й вважається одним із засновників квантової теорії, яка докорінно змінила уявлення про природу матерії. Проводячи дослідження в галузях електродинаміки та термодинаміки, свої праці вчений публікував у авторитетних німецькомовних наукових журналах, зокрема в Annalen der Physik та Naturwissenschaften. Дві статті з останнього й привернули увагу Ґінґраса й Хельфауї.
Сьогодні Naturwissenschaften відомий під назвою The Science of Nature і належить видавництву Springer Nature. Есе Макса Планка, у яких він ділиться думками про природу наукового знання, з’явилися на сторінках часопису в 1940 та 1942 роках. У 2005-му їх оцифрували й додали PDF-версії до електронної бази видавництва, але згодом, у 2011 році, статті відкликали. Редактори не горіли бажанням пояснювати причини: на сайті поруч із кожною працею стояв лише короткий коментар про порушення авторських прав. Цікаво, що сторінки відкликаних статей не були промарковані словом RETRACTED над оригінальним текстом, як це заведено в подібних випадках. У відкликаних статтях, як правило, текст не видаляють, щоб читачі могли ознайомитися з усіма наявними в ньому проблемами. А в цьому випадку обидва файли були практично порожніми. Ба більше, журналіст Сем Кін у статті для журналу Science повідомляє, що Springer Nature роками продавав ці порожні PDF-версії за 39,95 долара4.
Джерело5
І це не останній дивний пазл історії. Спершу видавництво відмовлялося коментувати ситуацію. Його представники лише заявили, що «детальна інформація про конкретні відкликання зазвичай конфіденційна й надається тільки авторам»4. Макс Планк, між іншим, помер у 1947 році.
Головна редакторка The Science of Nature Сюзанн Скарлата стверджує, що не знала про відкликання статей. «Це якесь божевілля, — говорить вона, — я не розумію, чому їх позначили»4. Скарлата навіть хотіла написати редакційну статтю про цей випадок, однак видавництво не схвалило її рішення.
Ґінґрас і Хельфауї дійшли висновку, що обидва есе, найімовірніше, відкликали через застосування до них сучасного розуміння авторського права. Річ у тому, що статтю 1942 року «Сенс і межі точної науки» Планк публікував не тільки в Naturwissenschaften — вона з’являлася в інших журналах і передруковувалася у двох книгах. Сьогодні це назвали б самоплагіатом заради метрик, проте у часи Планка така практика була цілком припустимою. Дослідники наголошують, що в першій половині ХХ століття, коли наукова інформація поширювалася не так швидко, як сьогодні, публікація однієї й тієї самої праці у різних часописах та різними мовами не вважалася порушенням — це був легальний спосіб донести наукові ідеї до якомога ширшої аудиторії. А от у ХХІ столітті чимало науковців ставлять перед собою мету зібрати якомога більше показників — кількість опублікованих і процитованих праць — які нібито об’єктивно відображають науковий вплив. Це, звісно, привабливо, адже вони допомагають в умовах запеклої конкуренції отримати гранти та хороші посади. Наприклад, науковці можуть вдатися до так званого методу «нарізання салямі»: беручи великі обсяги даних, які можна опублікувати в окремій статті, вони зумисно розбивають їх на шматки, щоб написати кілька текстів. Або звертаються до «генераторів публікацій» (paper mill), купуючи собі місце серед авторів фейкових статей та можливість вкотре процитувати власні праці. Усе це додає ваги резюме, але, як говорить закон Ґудгарта, коли показник стає ціллю, він перестає бути хорошим показником.
З’ясувати, чому відкликали есе 1940 року «Природознавство і реальний зовнішній світ», виявилося складніше. Ґінґрас і Хельфауї стверджують, що копії статті ніколи не з’являлися в інших журналах і, найімовірніше, плутанина виникла через заголовок. У 1940 році на шпальтах Naturwissenschaften з’явилася стаття з такою назвою за авторства Алоїса Мюллера. У своєму тексті він критикував погляди Планка щодо філософії позитивізму. Планк, звісно ж, не погодився з критикою й опублікував відповідь у тому самому журналі, використавши аналогічну назву. В минулому столітті використання однакових заголовків не було дивиною — це радше свідчило про наявну дискусію між науковцями. А от згідно із сучасними нормами каталогізації, алгоритми (чи людина, яка прочитала лише заголовки?) могли помітити статті як ідентичні копії.
«Усе це вказує на те, що якийсь юрист видавництва Springer Nature втрутився в процес й розцінив ці статті як випадки ‘‘дублювання публікацій’’», — пишуть Ґінґрас і Хельфауї2. Вони наголошують, що есе Макса Планка мають бути суспільним надбанням, а підписані у 1930–1940-х роках угоди поготів не передбачали появу глобальних електронних архівів, що сьогодні перебувають у власності комерційних конгломератів.
Після розголосу ситуацію прокоментував керівник відділу наукової доброчесності Springer Nature Тім Керс’єс. «Рішення про відкликання статей було наслідком людської помилки, і ми запевняємо, що жодне програмне забезпечення чи “бот” не брало участі в цьому процесі. На жаль, наші записи обмежені, оскільки відкликання відбулися у 2011 році, більшість причетних осіб уже пішли з компанії, а системи, за допомогою яких ми фіксуємо порушення доброчесності, змінилися», — сказав Керс’єс для видання Gizmodo6.
Ґінґрас і Хельфауї скептично ставляться до цієї заяви. На їхню думку, зважаючи на масштаби оцифрування у видавництві Springer, вкрай сумнівно, що хтось вручну переглядав архіви за десятиліття і натрапив на есе Планка. Усе-таки статті відмітила якась автоматична процедура, вважають дослідники, а от остаточне рішення, цілком імовірно, ухвалила людина7.
Згодом, 6 липня, есе Макса Планка знову стали доступні на сайті журналу8, 9. Тепер будь-хто може завантажити їх безкоштовно, а поруч із кожним текстом зазначено, що праці відкликали 23 грудня 2011 року через людську помилку.
Як бачимо, помилково відкликані статті можуть повернутися на своє законне місце майже через 15 років — навіть якщо йдеться про есе одного з найвпливовіших фізиків XX століття. Утім увесь цей час вони існували немов у суперпозиції: з одного боку, PDF-файли були порожні, а з іншого — їх і далі цитували науковці, не згадуючи про відкликання.
