Науковці щороку публікують мільйони досліджень. Лише в галузі громадського здоров’я кожного дня з’являється понад 1300 статей1. Ймовірно, в майбутньому кількість робіт тільки зростатиме, а такі явища, як ChatGPT та інституційний тиск — коли вченим потрібно публікувати бодай якісь дослідження заради кар’єрних перспектив — суттєво сприятимуть тенденції.
Медіа зі свого боку намагаються висвітлювати наукові відкриття — журналісти шукають серед безлічі досліджень щось сенсаційне, нове й цікаве для своїх читачів. Усі ми в стрічках натрапляли на заголовки на кшталт «Чорний шоколад знижує ризик діабету», «Вченим вдалося відродити лютововка» чи «Дослідники спостерігали надпровідність за кімнатної температури». Але чи можемо ми бути впевненими, що ці розповіді достовірні?
Ні, не можемо, і є низка причин, щоб сприймати інформацію про наукове відкриття через призму скептицизму.
По-перше, наука — це складно. Для того, щоб хоча б наблизитись до розуміння наукової статті, журналістам потрібно опрацювати великий обсяг складного тексту, розібратися з термінологією, таблицями та графіками.
По-друге, бажано розуміти наявний контекст навколо досліджуваного явища. Для цього зазвичай потрібно ознайомитися з додатковими дослідженнями і часом — книжками. Чи можливо це робити, якщо в день потрібно написати не одну новину, а кілька, та ще й про найсвіжіші відкриття? Неважко здогадатися.
По-третє, журналісти не завжди мають доступ до повного тексту дослідження. Часто нові наукові роботи заблоковані, і доступним залишається лише короткий автореферат. Без повного тексту неможливо дізнатись деталі дизайну, побачити графіки і проаналізувати сильні та слабкі сторони дослідження. Також існують свідчення, що науковці дедалі частіше використовують рекламний тон в авторефератах та заголовках; задля привертання уваги ЗМІ до своєї роботи і збільшення ймовірності публікації в журналі дослідники навмисно використовують позитивні слова, як-от «інноваційний», «безпрецедентний», «креативний», «надійний» тощо2. Частота таких слів зросла з 2% у 1974–1980 роках до 17,5% у 2014 році (відносне зростання на 880%). Зрозуміти, що результати дослідження насправді не безпрецедентні і не надійні, значно важче без ознайомлення з повним текстом роботи.
Відносне зростання використання 24 позитивних слів в PubMed у період з 1975 по 2014 рік.
По-четверте, важливо розуміти, хто й де опублікував дослідження. На жаль, трапляються випадки, коли вчені навмисно підробляють дані на користь, наприклад, харчових компаній, у яких працюють консультантами. Ба більше, навіть Нобелівські лауреати можуть бути серед авторів фальсифікованих досліджень.
Опублікуй або згинь! Подкаст «Пост правди»
Наприклад, Ґреґґ Семенза, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 2019 року, нині має у своєму списку 13 відкликаних досліджень3. У левовій частці цих робіт Семенза зазначений останнім автором, тобто провідним науковцем, який несе повну відповідальність за пророблену роботу. Наукові детективи виявили в його статтях численні підроблені зображення. Ось кілька прикладів підробок з робіт Семензи, які, до речі, цитували сотні разів:
На зображені можна побачити, що третя миша з групи D10 Saline (фізіологічний розчин) ідентична третій миші з групи D21 Digoxin (дегоксин)4. Миші мали би виглядати унікально, але, найімовірніше, в обох групах використали одну й ту саму світлину. Підробку зображення помітила мікробіологиня Елізабет Бік5.
На зображенні показано зрізи легень трьох мишей. Достатньо трохи придивитися — і можна помітити, що вчені використали одне зображення для першої (M1-sh4) і другої миші (M2-sh4). Невідповідність помітив користувач PubPeer під псевдонімом Serratovola pallula6. Автори виправили цю помилку, однак після розслідування в університеті Джонса Гопкінса статтю все одно відкликали. З’ясувалося, що дані зображення M2-sh2 та M3-sh2 можуть походити від однієї миші.
Чому дослідники підробляють зображення? Існує багато можливих причин: комусь потрібно підігнати дані під бажаний результат, хтось не може провести наступний етап дослідження і використовує зображення повторно, хтось хоче приховати якісь дефекти, або ж свою роль відіграє звичайна неуважність. Сьогодні, на жаль, штучний інтелект посилює проблему, адже з його допомогою можна створити зображення, які практично неможливо відрізнити від справжніх.
Виявити підробки дійсно буває дуже важко, ті ж наукові рецензенти не завжди справляються й іноді пропускають дослідження до публікації в журналах. Якщо ж після виявлення помилок постає питання про відкликання чи виправлення статті, процес може тривати роками. В цей час фальсифіковане дослідження «живе» своє звичайне наукове життя: хтось про нього пише в ЗМІ, хтось його цитує в інших наукових роботах, а хтось на нього посилається, щоб підтвердити свою думку. Згадаймо класику: горезвісне дослідження Ендрю Вейкфілда про вакцинацію та аутизм, яке він опублікував в журналі The Lancet у 1998 році і яке наробило чимало шкоди, відкликали аж через 12 років7.
Це лише частина перешкод, які можуть завадити коректно висвітлити результати дослідження, а щоб їх подолати — потрібна купа часу та вмінь. Звісно, багато журналістів усе це розуміють і прагнуть написати про відкриття так, щоб читачі отримали якісний матеріал. Але нам, любителям наукових новин, важливо згадувати про перелічені вище моменти, коли вкотре будемо читати текст про сенсаційне наукове відкриття.
Оцет ефективніший за «Оземпік»
Розгляньмо один показовий випадок. У січні 2024 року в журналі BMJ Nutrition, Prevention & Health з’явилася стаття, в якій йшлося про те, що яблучний оцет може допомогти схуднути для людей з надмірною вагою та ожирінням8. У дослідженні взяли участь 120 людей віком від 12 до 25 років. Учасники, які щодня протягом трьох місяців вживали столову ложку розведеного водою оцту, втратили в середньому сім кілограмів. Жодних побічних ефектів від такого ефективного способу для схуднення вчені не виявили. Автори зазначили, що дослідження плацебо-контрольоване, з рандомізацією учасників та подвійним засліпленням.
Усе ніби виглядає гарно: і авторитетний журнал, і дотримання наукового методу, і відсутність побічних ефектів, і спосіб багатьом доступний. Світові медіа, зокрема й українські, відразу розповіли про відкриття своїм читачам. Але радість тривала недовго — на дослідження звернув увагу науковець Джеймс Гізерс9.
Він помітив серйозні недоліки у статистичному аналізі та відсутність додаткових даних, хоч автори статті наголошували, що вони доступні. Дивним також було й те, що дослідження провели без фінансування, жоден учасник не вибув й усі 120 людей старанно надавали дані на кожному етапі дослідження. Найцікавіше, що в підсумку оцет виявився ефективнішим за препарат «Оземпік» — вживання 15 мілілітрів оцту протягом 12 тижнів допомагало людям втратити приблизно 9% маси тіла, а «Оземпік» за той самий період допомагає втратити лише приблизно 6%10.
«Непатентоване, вільно доступне, безпечне дієтичне втручання, яке на 50% ефективніше для коротко- та середньострокового схуднення, ніж агоністи ГПП-1, і дешевше приблизно в тисячу разів, здається малоймовірним», — підкреслював Джеймс Гізерс.
Гізерз кілька разів писав у видавництво BMJ Group із проханням звернути увагу на статтю, але процес розгляду затягувався. Лише у вересні 2025 року, більш ніж за рік після перших листів, на сайті журналу з’явилося спростування11. У видавництві пояснили, що автори дослідження надіслали оригінальні дані, однак відтворити аналіз не вдалося.
На жаль, спростування і відкликання статті залишилося майже непоміченим у медіа. Прикро, якщо хтось повірив у результати дослідження або нутриціологам, які на нього посилалися, й досі щоденно вживає столову ложку оцту, щоб схуднути.
Бляшаний чоловік
Погляньмо на ще один свіжий кумедний випадок. Radiopaedia — це безкоштовний ресурс, на якому зібрано велику кількість освітніх матеріалів з радіології. З 2012 року на сайті існувала щорічна традиція жартувати над радіологами — першого квітня редактори створювали жартівливі історії з вигаданими діагнозами та підробленими рентгенівськими знімками. Окрім сайту, ці матеріали публікували в соціальних мережах — авторам подобалося, що їхні історії привертають увагу й мають охоплення в сотні тисяч переглядів. Однак через поширення дезінформації вони вирішили відмовитися від цієї традиції — з 2023 року про вигадані діагнози на сайті більше не пишуть.
Радіолог Метт Скальський — автор вигаданої історії за 2015 рік12. У ній він писав про 25-річного чоловіка, в якого був синдром бляшаного чоловіка (Tin Man syndrome) — це рідкісний випадок, коли серце розташоване не в грудній клітці, а в черевній порожнині. За словами Метта, вперше цей стан був описаний в 1874 році в монографії лікаря Nohear Lubdub (гра слів: no hear перекладаємо, як «не чути», а lub-dub — це звук серцебиття). Пізніше монографію відкликали через фальсифікацію ілюстрацій, а лікаря виключили з Лондонського королівського товариства. Nohear Lubdub впав у депресію й блукав вулицями, бурмочучи собі під ніс «а все-таки воно б’ється».
Через 10 років, в липні 2025-го, в журналі Medicine з’явилася стаття з описом нібито справжнього випадку синдрому бляшаного чоловіка13. Автори писали про 22-річного чоловіка з Іраку, який звернувся до лікарні зі скаргами на кашель та задишку. Під час медичного огляду лікарям вдалося з’ясувати, що серце чоловіка розташовувалося в черевній порожнині.
Мабуть, ви уже здогадуєтесь, що сталося насправді у всій цій історії. Так, в журнал потрапив звичайний плагіат історії Скальського. Автори статті в Medicine навіть знімки з Radiopaedia намагалися видати за справжні.
Ресурс Retraction Watch звернувся до біолога та фахівця з обробки зображень Девіда Сандерса з проханням проаналізувати цей випадок14. Сандерс дійшов висновку, що знімки мають спільне походження, а відрізнити нібито різних пацієнтів один від одного неможливо.
Найбільше у всій цій історії дивує, як рецензенти можуть таке пропускати. А може, тих рецензентів взагалі не було? Хай там як, а статтю в серпні цього року відкликали.
Такі історії нам вкотре нагадують — не варто сліпо вірити в результати наукових досліджень, будь-що прочитане, навіть в провідних наукових журналах, потрібно піддавати сумніву. На жаль, низькоякісних досліджень з’являється дуже багато. Їхні результати не лише живуть певний час в медіа, а й потрапляють в книжки або, що ще гірше, — у медичні рекомендації.
