Звʼязані та щасливі

Теорія привʼязаності

Згідно з класичним підходом^1,2, прив’язаність стосується емоційних зв’язків, що формуються переважно завдяки ранній взаємодії з опікунами в дитинстві та підлітковому віці. Цей досвід формує внутрішні робочі моделі стосунків і впливає на ставлення людини до інших у дорослому житті. 

Прив’язаність зазвичай визначається як глибокий емоційний зв’язок, що розвивається між двома людьми. Він формується вже від першого дотику матері одразу після народження, а згідно з деякими теоріями, — ще в утробі³.

Люди формують стосунки з іншими для виживання, адже ми прагнемо бути прийнятими, потребуємо системи підтримки або просто хочемо обговорити спільні теми. Стосунки (особливо міцні) корисні для фізичного та психічного здоров’я і пов’язані з вищим рівнем щастя.

Дезадаптивні або тривожні стосунки в дитинстві можуть перешкоджати розвитку надійної прив’язаності в майбутньому, що потенційно призводить до труднощів у формуванні здорових міжособистісних зв’язків у дорослому віці. Мері Ейнсворт та її колеги у 1978 році визначили три основні типи прив’язаності: надійний, тривожний та уникаючий¹. Теорія стверджує, що надійна прив’язаність відіграє вирішальну роль у психологічній адаптації, оскільки вона сприяє відчуттю безпеки та автономії. Воно дозволяє людям досліджувати складні емоції та формувати змістовні, довірливі стосунки пізніше⁵.

Тривожний тип

Тривожний тип прив’язаності визначається як «страх міжособистісного відторгнення та покинутості, надмірна потреба в схваленні з боку інших та дистрес, коли партнер недоступний або не реагує»⁴. Такі люди, як правило, невпевнені у своїх стосунках, бояться бути покинутими та часто шукають підтвердження того, що вони потрібні, що їх люблять. Подібний зв’язок може бути не лише між романтичними партнерами. Так, діти з тривожною прив’язаністю будуть плакати, якщо їхній опікун вийде з кімнати, а пізніше в житті можуть більше переживати, що їх покинуть, та навіть мати нижчу самооцінку й високу соціальну тривогу⁵. 

Уникаючий тип

Уникання прив’язаності визначається як «страх залежності та міжособистісної близькості, надмірна потреба в самостійності та небажання розкривати себе». Й хоча у людей з уникаючим типом переважає потреба відчувати себе коханими, вони зазвичай емоційно недоступні^6,7. Здебільшого такі люди будуть ухилятися від розмов про емоції, що може повпливати на загальну стабільність стосунків. Діти з таким типом прив’язаності зазвичай не надто реагують на те, що опікуни виходять з кімнати. Ба більше, вони не будуть особливо реагувати й на їхнє повернення.

Чому? Найімовірніше, у відповідь на прохання про комфорт та турботу така дитина постійно стикалася з байдужістю та нечутливістю, тож рівень довіри до опікуна чи опікунки з часом знизився. Це можуть бути батьки, які не обов’язково кривдять свою дитину навмисно, але беземоційні та закриті, зневажливі до будь-якого емоційного прояву. Що, звісно, матиме великий влив на те, чи виросте людина відкрита до любові інших. Адже якщо емоційні прояви не мали відгуку, з часом такі діти просто перестануть вірити, що варто пробувати й надалі. У дорослому віці такі люди часто спокійні зовні, але насправді можуть переживати сильні емоції та невпевненість щодо стосунків, й, імовірно, саме через високий рівень стресу вони тікатимуть від відвертих розмов, боячись ще більшого потрясіння⁸. Це лише підкріплюватиме коло уникання та матиме прямий вплив на рівень стосунків.

Надійний тип прив’язаності та дотик

Людина з надійним типом привʼязаності може спокійно давати та отримувати любов, довіряти іншим і знати, що їй довіряють, а також відносно легко зближуватись. Надійні стосунки пов’язують зі здоров’ям, добробутом та стійкістю до стресу⁹. Така прив’язаність виникає завдяки чутливості опікуна до вимог немовляти, яке ще не здатне пояснити, чого потребує. Це передбачає реагування доступністю та чуйністю на сигнали дитини¹⁰. 

Звісно, в ідеальному світі кожне немовля пригорнуть до тіла матері після народження¹¹, а опікун/ка готовий чи готова задовольняти емоційні потреби дитини. Загалом дотик є однією з надважливих речей для побудови надійних стосунків з близькими людьми, адже саме він — перша можливість взаємодії між дитиною та матір’ю. Так, навіть в ранніх дослідженнях¹² прив’язаності Ейнсворт побачила, що немовлята, які отримували достатньо фізичного контакту, з більшою ймовірністю були надійно прив’язані до своїх опікунів. 

Дитина з надійною привʼязаністю може використовувати батьків як безпечну базу для дослідження середовища довкола. А якщо опікун чи опікунка покине кімнату, дитина буде занепокоєна, проте після появи дорослого одразу повернеться до норми, і, найімовірніше, потягнеться обійматись. 

Емоційна регуляція та стрес

Типи прив’язаності, що сягають корінням у ранні стосунки з опікунами, формують те, як люди справляються з близькістю, довірою та емоційною регуляцією протягом усього життя^13,14. Також вони впливають на відчуття самотності. Наприклад, люди з ненадійною прив’язаністю (неважливо, тривожною чи уникаючою) часто мають дружні стосунки, що характеризуються зниженими довірою, емоційною близькістю, саморозкриттям та взаємним задоволенням^15,16. Примітно, що тривожна прив’язаність, схоже, передбачає особливо сильний зв’язок із субєктивним відчуттям самотності, якщо порівнювати з уникаючою, яка частіше штовхає людей до самоізоляції. Я б запропонувала гіпотезу: так стається, адже люди з уникаючим типом буквально уникають думати про стосунки, і пояснюють, наприклад, їх завершення тим, що так «буде краще для всіх». 

Наші внутрішні моделі прив’язаності пояснюють упередженість щодо того, як ми сприймаємо міжособистісні взаємодії. Ми схильні розглядати поточні стосунки у світлі минулих та переважно зважаємо на інформацію, яка підтверджує наші наявні переконання та очікування¹⁷. Наприклад, відчуття надійної прив’язаності підтримує переконання, що партнер та/або друзі будуть поруч за потреби, навіть якщо людина зараз фізично сама. Це гарантує, що вона може насолодитися моментом самотності, сповненим внутрішньої безпеки від того, що інші доступні для емоційної підтримки. Тоді як людина, прив’язана тривожно, буде складніше переживати самотність, матиме більше неспокійних думок і навіть почне телефонувати знайомим, аби відчути себе краще.

Ненадійна прив’язаність та неадекватна емоційна підтримка в дитинстві можуть призвести до дезадаптивних стратегій регуляції емоцій, що проявляється як підвищена емоційна реактивність та стрес^18,19. Так, люди з надійним типом прив’язаності будуть з більшою імовірністю інтерпретувати будь-яку складну ситуацію оптимістично, а ненадійні типи — загрозливо²⁰, що і впливатиме на рівень тривоги та стресу. Можливо, саме надійний тип прив’язаності мають на увазі, коли кажуть, що з близькою людиною можуть перебороти будь-які труднощі — адже надійні стосунки надають багато сил та надії. 

Тип прив’язаності вливатиме на розвиток стратегій регулювання емоцій та поведінки в близьких стосунках²¹. Вони формують фізіологічні моделі реакції на стрес, які можуть впливати на здоров’я та гормональний фон (наприклад, рівень адреналіну й кортизолу в ненадійно прив’язаного партнера під час стресової розмови). Так обидві людини можуть стимулювати фізіологічні реакції одна одної. 

Чому нам спокійніше, коли ми відчуваємо запах близької людини?

З одного боку, це може бути пов’язано з феноменом Пруста²², що виникає, коли запах пробуджує спогад про значущу подію. Спогади, викликані запахами, зазвичай доволі сильні й мають кілька характеристик, які відрізняють їх від спричинених іншими стимулами.

Чому запахи викликають спогади?

Наприклад, одне (вже застаріле) дослідження 2006 року показало, що 80% жінок і 50% чоловіків навмисно нюхають вживаний одяг своїх романтичних партнерів, коли ті відсутні, і повідомляють, що їх це заспокоює^23,24. Запах коханої людини може викликати біохімічні зміни, зокрема зниження рівня кортизолу, що відображає зменшення стресу, який вони відчувають. 

Лабораторні дослідження показують, що щури, як і люди, відчувають буферний вплив стресу на рівень кортизолу, коли сприймають запах знайомого щура. Експерименти також доводять, що немовлята стають набагато спокійнішими, коли відчувають запах материнського молока. Це призводить до зменшення метушливості та зниження рівня кортизолу. Інші дослідники, щоправда, кажуть, що запах близької людини — це радше про загальне переживання досвіду, аніж про якийсь конкретний спогад²⁵.

Проте нам відомо, що запах матері ще до народження є вкрай важливим для встановлення прив’язаності. Так, перебуваючи в матці, плід, особливо під час третього триместру вагітності, знайомиться з запахом і голосом матері, коли починають працювати нюхова та слухова системи. Рецептори нюху охоплені амніотичною рідиною матері, яка слугує шляхом для її голосу, що транспортується до вух плода. Народившись, немовля вже має знання про знайомий запах і голос. І хоча перша прив’язаність немовляти зазвичай виникає до матері (зокрема через дотик), кількість прив’язаностей розширюється в перші тижні життя. З огляду на ці дані, так само можна виснувати гіпотезу, що наші почуття прив’язаності напряму пов’язані з гормональними змінами, на які, зокрема, впливає й запах.

Романтичні стосунки та прив’язаність

Є кілька паралелей між стосунками немовлят та їхніх матерів і романтичними стосунками між двома партнерами в дорослому віці. Дорослі, які перебувають у романтичних стосунках, як правило, почуваються безпечніше, коли їхні партнери чуйні та доступні, так само як у ситуації з немовлятами та їхніми матерями. Так, ми можемо використовувати романтичних партнерів як надійну опору в стресових ситуаціях. Крім того, у час загрози або стресу наші партнери можуть дати нам відчуття комфорту, захисту та/або безпеки. Тож поведінкова й емоційна динаміка, що характеризує романтичні стосунки та стосунки між немовлям і опікуном, фактично регулюється тією ж біологічною системою.

Стресові ситуації, такі як конфлікти в романтичних стосунках, ймовірно, активують моделі поведінки, що відповідають індивідуальним відмінностям у різних типах прив’язаності. Якщо обидва партнери мають вищу невпевненість у стосунках, кожному буде важче гарантувати безпечне середовище для іншого, і натомість загострюватимуться реакції, що знижують задоволення від взаємодії.

Такі проблеми можуть бути найбільш помітними серед пар, у яких одна людина тривожного типу, а інша — уникаючого²⁶. Кожен має власне відчуття безпеки, що може відрізнятись в обох і викликати занепокоєння та страхи. Наприклад, людина з тривожним типом радше почуватиметься безпечніше, якщо її партнер сигналізує про зобовʼязання та підтримку. Однак такі ознаки взаємозалежності можуть суперечити цілям людини з уникаючим типом, яка дистанціюватиметься під час конфлікту та не буде емоційно експресивна. 

Партнери демонструють взаємну зацікавленість, розкриваючи свої почуття та позиції; знаходячи компроміси шляхом пошуку сфер згоди; враховуючи думки іншого та висловлюючи турботу й емпатію під час вирішення конфлікту²⁷. Така поведінка сприяє взаєморозумінню, дозволяє партнерам розвивати та поглиблювати стосунки, допомагає підтримувати почуття, заохочує пари вибирати позитивний спосіб комунікації, а також сприяє залученню іншого у вирішення конфлікту. Саме комунікативні вміння та розуміння емоційних реакцій одне одного — одна з базових навичок, які буде розвивати терапевт на парних консультаціях, особливо якщо йдеться про людей, де обидва партнери мають ненадійну прив’язаність. 

***

Різні типи прив'язаності у партнерів — дуже поширена ситуація. Формування надійної прив’язаності потребує великої роботи наших батьків, які, найімовірніше, не були цілком безпечною опорою для нас. Але не через те, що вони погані, а через те, в яких умовах росли самі: радянські та пострадянські часи не були надто сприятливими для побудови близькості в сім’ї. 

У девʼяностих, коли я народилася, ніхто й не думав про необхідність доторку, тому мене одразу відібрали в матері — така була «процедура». Я плакала декілька днів майже без упину, перебуваючи в окремій кімнаті з іншими немовлятами. Це, звісно ж, мало чималий вплив на те, що я виросла дуже тривожною дитиною. 

Варто просто усвідомлювати власні патерни поведінки, особливо з близькими людьми. Комунікація — це наша можливість розібратись із близькими, обговорити їхні та ваші очікування, кордони та межі. Хтось скаже, що це очевидно, але, наприклад, коли людина уникає розмов про почуття, то ситуація ускладнюється. Так само стається, якщо в її сім’ї мають поведінковий патерн, котрий передбачає замовчування проблем і висміювання емоційності. Такі речі дуже складно змінювати, і це потребує неабиякого самоусвідомлення, та, імовірно, терапії.

Утім ненадійну прив’язаність можна пропрацювати й мати різні типи з різними людьми (наприклад, надійний — з партнером, бо це безпечний простір, та уникаючий — з батьками, бо там складно розкривати емоції). Ба більше, тип прив’язаності може змінитись через поведінку іншої людини. Чому так часто виникають пари, де один партнер тривожний, а інший уникаючий? Тому що саме через патерн уникання навіть надійно прив’язаний партнер може почати відчувати тривогу, й починається коло проблем. 

Наші близькі люди є особливими в нашому житті, вони (навіть якщо й ненадійно прив’язані) можуть дати нам відчуття, що варто жити далі. Лишень один дотик або знайомий аромат може подарувати надію на краще. 

Звісно, може бути й навпаки, і, напевно, мало хто буде настільки сміливим, аби кардинально змінити складні стосунки з батьками. Проте я вважаю: в дорослому віці варто намагатись будувати стосунки — чи романтичні, чи дружні, — опираючись на можливість почувати себе безпечно, без оцінювання та непроханих порад, в просторі, де можна бути відвертими. Ми як дорослі, що ростуть більш свідомими й мають вільний доступ до будь-якої інформації, можемо ставати кращими не лише заради інших, а й заради власного почуття безпеки, принаймні в колі близьких.